Творець Магії

6. Рись

Сніг сходив нерівно.

На галявині, відкритій до полуденного сонця, він осів і потемнів за тиждень, і з-під нього вилізла торішня трава — плеската, сіро-жовта, наче вичесана гребінцем. А в ялиннику, між брилами, у тіні скель він лежав іще довго, твердий, зернистий, з кригою зверху, яка хрустіла під ногою і проламувалася, коли менше за все чекаєш.

Озеро ще тримало лід, але лід посірів, набряк водою, і на ньому з'явилися темні латки. Біля водоспаду ополонка розрослася, і Лукас бачив, як у ній знову стоїть форель — повільна, зимова, з тьмяними боками.

Запаси підходили до кінця. В'ялене м'ясо під стелею печери висіло тепер не рядами, а кількома самотніми смугами. Заєць наприкінці зими ходив обережно, петлі частіше стояли порожні, ніж ні.

Лукас ходив по рибу двічі на день.

Того вечора він спускався стежкою вздовж струмка, який збігав у озеро з північного боку. Там, де струмок виходив з-під снігу, утворилася глибока чиста ямка, і форель зранку стояла в ній, як у кошику. Він упіймав чотири рибини, нанизав їх через зябра на гнучку лозину і йшов назад.

Сонце вже зайшло за відріг. Галявина тонула в сизій тіні, і для будь-кого іншого тут уже було б темно, а для нього — лише сутінки без кольору. Лук висів за плечем. Сагайдак на поясі. У правій руці — лозина з рибою.

Він думав про те, що завтра треба перевірити петлі на дальньому краю, біля березняку.

Шурхіт праворуч пролунав пізно.

Не шурхіт навіть — суха хрустка нота, як тріщить під важкою лапою крижана кірка. Лукас повернув голову.

З талої чагарникової хащі, з-під навислого снігу, на нього летіла руда тінь.

Рись.

Він упізнав її за мить — ту саму, що восени бачив на тому боці озера, на скелі: довгі ноги, китиці на вухах, короткий, наче обрубаний хвіст. Тоді вона була вгодована й лискуча, і дивилася на нього з тієї спокійної цікавості, з якою дивляться коти. Тепер це був скелет у шкурі. Облізла, з проваленими боками, з клаптями свалявшогося хутра. Зима була довга і для неї.

Вона не гарчала. Вона летіла мовчки, витягнувшись у стрибку, і її жовті очі з розширеними на сутінки зіницями дивилися не на рибу.

На горло.

Лук був за плечем. Ніж — на поясі, під шкурою. Лозина з рибою в правій руці. Два кроки між ними. Один.

Думати було ніколи.

Лукас викинув перед собою ліву руку — не щоб ударити, не щоб схопити, просто щоб закритися, щоб між ним і цими очима була хоч долоня, — і все його тіло в цю мить було одним бажанням: геть. Від мене. Геть.

Під ребрами щось туго стиснулося, наче кулак.

І долоня спалахнула.

Не засвітилася — вибухнула. Біле, сліпуче, без кольору й без тепла світло вирвалося з неї кулею завбільшки з голову і розірвало сутінки на шматки. Тіні стрибнули назад. Сніг навколо став білим, як удень. Лукас на мить побачив власні пальці наскрізь, рожевими, як крізь них просвічує сонце, — і сам осліп.

Рись верескнула.

Він не бачив її, але чув: тонкий, різкий, котячий крик, удар тіла об землю зовсім поруч, тріск гілок. Щось важке перекинулося через спину в торішнє листя, забилося, вскочило і кинулося геть, ламаючи сухий ялівець. Крик віддалявся, переходячи в хрипке, перелякане шипіння, і зник у ялиннику.

Лукас стояв посеред стежки з витягнутою рукою і нічого не бачив, крім білої плями, що пливла перед очима.

Потім ноги підкосилися.

Холод прийшов зсередини.

Спершу він подумав, що це від того, що він упав у сніг. Але холод був не на шкірі. Він ішов з-під серця, з того місця, де всю зиму рівно жевріло тепло, і розходився по тілу, наче хтось розбив усередині глечик із крижаною водою. За кілька ударів серця він дійшов до пальців. До колін. До губ.

Лукас лежав на боці в мокрому снігу, і його трусило так, що зуби стукали з таким звуком, як стукають кістки у торбі. Пальці не згиналися. Кінчики їх посиніли — він бачив це навіть крізь білу пляму в очах, що поступово розпадалася на сірі клапті.

Голова розколювалася. Біль пульсував у скронях у такт серцю, і серце билося дивно — швидко, дрібно, наче хотіло наздогнати щось, що в нього відібрали.

А під ребрами була порожнеча.

Не біль — порожнеча. Наче звідти щось вийняли. Те тепло, яке він носив у собі з Тихої галявини, до якого звик, як звикають до власного дихання, — його не було. На його місці лишилася холодна яма.

І голод.

Голод прийшов слідом за холодом, і він був такий, якого Лукас не знав ні в тому житті, ні в цьому — навіть у найгіршу зиму в селі, коли ділили останню жменю ячменю. Шлунок скрутило вузлом. Рот наповнився слиною. Він побачив поруч у снігу лозину з рибою, що випала з руки, підтягнув її до себе, зірвав одну форель і вп'явся в неї зубами — сиру, холодну, з лускою. Жував, ковтав, не відчуваючи смаку. Друга. Третя.

Після четвертої голод не минув. Лише притупився.

«Треба в печеру», — подумав він. Думка була повільна, важка, наче продиралася крізь сніг. — «Тут замерзну».

Він спробував підвестися. Ноги не тримали. Тоді він поповз.

Скільки він повз — він не знав.

Пам'ятав уривками. Стежку під руками, мокру, слизьку. Камінь, за який зачепився коліном. Скелю, на яку довго дивився знизу, не розуміючи, як по ній вилізти. Уступи — перший, другий, третій — і те, як на третьому він лежав, притиснувшись щокою до холодного граніту, і думав, що полежить трохи і піде далі, а голос у голові, сухий і злий, голос того, хто колись ходив у поле, казав: «Встанеш зараз — або не встанеш ніколи».

Він встав.

У печері він упав біля вогнища, розгріб тремтячими пальцями попіл і знайшов жар. Кинув на нього все, що лежало поруч: тріски, дрібні гілки, кору. Дмухнув. Полум'я піднялося.

Він стягнув з лапника всі шкури — три цапині, лисячу, заячі — і загорнувся в них, як у кокон, підсунувшись до вогню так близько, що шерсть на крайній шкурі почала тліти. Не відсунувся.

Потім він їв. Сухе м'ясо, останні смуги з-під стелі. Він їв його і трусився, і жував, і трусився. Цілу смугу. Другу. Третю. Він ще ніколи не з'їдав стільки за раз.

Тепло поверталося повільно — не зсередини, а ззовні, від вогню, від шкур, від їжі. Тремтіння стихало. Губи перестали бути синіми. Біль у голові відступив у глибину і причаївся там, тупий і важкий.

А під серцем так і лишилася холодна порожнеча.

Він заснув, так і не помітивши як.

Прокинувся він наступного дня, ближче до полудня.

Вогонь прогорів до жару. У печері було прохолодно, але не холодно. Лукас лежав у шкурах і дивився на стелю, і перші кілька хвилин нічого не пам'ятав — тільки те, що дуже хочеться їсти.

Потім пам'ять повернулася.

Він повільно витягнув із-під шкур ліву руку і підніс її до обличчя.

Звичайна долоня. Худа, брудна, з мозолями від тятиви і кварцових лез. Шрам від порізу на підвушечку великого пальця. Нічого незвичайного.

Він розчепірив пальці. Зігнув. Знову розчепірив.

Нічого.

Він сів. Голова закружляла, і він почекав, поки перестане.

Потім, повільно, тримаючись за скелю, спустився вниз.

Стежку біля струмка він знайшов одразу. Сніг тут був зритий і притоптаний, у ньому лежала луска і темніли краплі риб'ячої крові. Трохи далі, у торішньому листі, тяглася борозна — там, де рись перекинулася через спину. Від борозни в ялинник вели сліди: великі, круглі, без кігтів, широко розставлені, як ставить лапи звір, що тікає не розбираючи дороги. На гілці ялівцю висів клапоть рудого хутра.

Крові не було. Ні на снігу, ні на листі, ні на хутрі.

Лукас присів над слідами, як колись присідав над відслоненням.

«Не обпекло», — подумав він. — «Не поранило. Злякало. Засліпило на мить — і все».

Світло, яке не пече. Яке не має тепла. Яке тільки світить — так сильно, що звір, створений для сутінків, на мить втратив світ.

Він довго дивився на сліди, що зникали в ялиннику. Він чомусь був радий, що рись жива. Вона була голодна, а не зла. Так само голодна, як і він.

Потім він піднявся назад до печери, загорнувся в лисячу шкуру і підійшов до стіни.

Права колонка, де всю зиму він записував заміри зору, закінчувалася рядком, зробленим тиждень тому. Під ним було ще місце.

Він стояв перед стіною довго.

Він знав, що бачив. Він не був у гарячці, не спав, не марив. Він бачив, як із його руки вирвалося світло. Він бачив, як рись у стрибку зіщулилася від цього світла і впала. Він відчув, як потім із нього вийшло щось, — тепло, сила, те, чого він не міг назвати, — і як тіло заплатило за це холодом, голодом і болем.

Він перебрав пояснення. Блискавка в небі — ні, небо було ясне. Відблиск — ні, нічому було відбивати, сонце вже зайшло. Гнилушка, світлячки, болотний газ — смішно. Галюцинація від страху — а рись? Рись теж галюцинувала?

Жодне не підходило.

Світло вийшло з нього. Воно відгукнулося на його бажання. Не на рух, не на удар — на бажання. На те «геть», яке заповнило його всього за мить до спалаху.

Він знав одне слово, яке підходило.

Воно було з того життя. З книжок, які він читав у дитинстві іншого світу під ковдрою з ліхтариком. З казок, які розповідав йому хтось, чийого імені він уже не пам'ятав. Слово, яке в тому світі означало вигадку, неможливе, те, чого не буває.

У цьому світі такого слова не було. У місцевій мові не було нічого схожого. Селяни вірили в лісових духів, у пристріт, у мерців із Тихої галявини, — але не мали слова для того, щоб людина своєю волею витягла з себе світло.

Він підігрів чорнило. Вмочив пензлик. І в правій колонці, під останнім заміром зору, рідною мовою, великими кривими літерами написав:

«Світло з долоні. Захищався. Після — холод, голод, біль голови, порожнеча під серцем».

А нижче, окремо, обвів рамкою, як колись у польовому журналі обводив знахідки, яких не чекав:

«Магія».

— Магія, — тихо сказав він уголос, і слово повисло в печері, у прохолодному повітрі, над жаром, над стіною, над усім.

Під серцем, глибоко, у холодній порожнечі, щось ледь-ледь, на межі відчуття, затеплилося знову.