Творець Магії

7. Тижні провалів

Першу спробу він зробив того ж вечора, щойно зміг стояти на ногах.

Вийшов на уступ перед печерою, став так само, як стояв на стежці, — ноги нарізно, ліве плече вперед, — і викинув перед собою ліву руку.

Нічого.

Він подивився на долоню. Долоня дивилася на нього — брудна, з мозолями, звичайна.

Він спробував ще раз, різкіше. Потім правою. Потім обома. Потім розчепірив пальці, потім стиснув кулак і розтиснув, наче щось кидав. Повітря над уступом лишалося таким самим сизим вечірнім повітрям, і водоспад шумів, і десь на тому боці озера кричала сойка.

«Звісно», — подумав він. — «Тоді я злякався. Тоді на мене стрибала рись».

Він заплющив очі і спробував уявити її. Жовті очі. Облізлий бік. Стрибок без звуку. Він уявляв, поки серце не застукало частіше, поки долоні не спітніли, — і знову викинув руку.

Нічого.

Він стояв на уступі ще довго, поки не стемніло зовсім. Потім пішов у печеру, ліг і дивився в сіру стелю.

Під серцем було порожньо. Не так, як того вечора, — не холодна яма, а щось на зразок вистиглого вогнища, де під попелом ледь-ледь, на самому дні, ще жевріє одна вуглинка.

Він тоді не звернув на це уваги.

Наступного ранку він почав журнал невдач.

Він провів на стіні під словом «Магія» горизонтальну лінію, а під нею написав, рідною мовою, рівніше, ніж писав досі:

«Спроба 1. Вечір. Уступ. Ліва рука. Страх (уявний). — Нічого».

Він подивився на цей рядок і відчув, як у ньому прокидається щось давнє і знайоме. Не геолог навіть — студент першого курсу, який уперше в житті сидить у лабораторії і чує від викладача: «Один результат — це не результат. Це випадковість. Повторіть. Змініть одну умову. Повторіть знову».

Одну умову.

Тоді, на стежці, умов було багато. Він перелічив їх у голові, а потім записав на стіні стовпчиком, як записують фактори в експерименті:

Сутінки. Сніг. Мокро. Страх — справжній. Ліва рука. Риба в правій. Місце — стежка біля струмка. Небо ясне, місяця ще нема. Голодний? Ні, після обіду. Втомлений — так, трохи.

Вісім, дев'ять умов. Якась із них — або кілька разом — і була ключем.

«Добре», — сказав він уголос. — «Перевіримо всі».

Він почав із місця.

Наступного вечора, у ті самі сутінки, він спустився стежкою до того самого місця біля струмка. Знайшов його легко: сніг там був зритий, з кривавими краплями від риби, і в торішньому листі ще видно було борозну, куди перекинулася рись. Він став туди, де стояв тоді. Виставив ногу так само. Взяв у праву руку лозину — порожню, без риби, але лозину. І викинув ліву руку вперед.

Нічого.

Він повторював це сім вечорів поспіль. Іноді — з рибою в руці. Іноді — з луком за плечем, іноді без. Один раз — навмисно не пообідавши. Один раз — лігши на те саме місце в сніг і підвівшись, щоб відтворити все до дрібниць.

На стіні з'явилися ще сім рядків. У кінці кожного — те саме слово.

«Нічого».

Потім він перевіряв воду.

Йому спало на думку, що того дня він довго стояв у струмку, ловлячи форель, і руки були мокрі й крижані. Може, вода? Може, холод? Він засунув ліву руку в ополонку біля водоспаду і тримав, поки пальці не перестали відчуватися, а тоді вихопив і виставив уперед.

Рука була червона, як варений рак, і боліла так, що вилася сльоза. І більше нічого.

Потім — суха рука, нагріта біля вогню. Нічого.

Потім — мокра і тепла. Нічого.

Він закреслив на стіні слово «Мокро» у стовпчику умов. Закреслив «Сніг» — сніг лежав щодня, а світла не було. Закреслив «Місце».

Потім закреслив «Небо» — коли нарешті прийшла хмарна ніч, він вийшов і спробував під хмарами. І ще через тиждень, коли вперше з тієї ночі на небі з'явився молодий місяць, — під місяцем.

Нічого. Нічого. Нічого.

Синій камінь він узяв з уступу на дев'ятнадцятій спробі.

Він не чекав від нього багато. Але камінь був єдиним у цьому світі, чого він не міг пояснити, — так само, як не міг пояснити світла з долоні. А в польовому журналі дві незрозумілі речі на одному аркуші завжди варто було покласти поруч.

Він стиснув камінець у лівій долоні, так, що грані вп'ялися в шкіру, і виставив руку.

Нічого.

Поклав камінь на долоню відкрито. Нічого. Притиснув до грудей, до шраму, туди, де під ребрами колись жевріло тепло. Нічого. Камінь був холодний, важкий і синій, і на світлі вогню в глибині ставав фіолетовим, — і більше нічого не робив.

Лукас поклав його назад на уступ. Дивився ще мить, трохи ображено, наче камінь його підвів.

«Пізніше», — сказав він. Удруге. І написав на стіні: «Синій камінь. — Нічого. Поки що».

Останні два слова він дописав, не до кінця розуміючи навіщо.

На третьому тижні почалися головні болі.

Спершу він думав, що від напруги. Він тепер щовечора стояв на уступі або на стежці і годину, дві, три намагався «витиснути» з себе світло — стискав щелепи, напружував руку так, що тремтіли м'язи, стискав щось усередині, намагаючись знайти те місце, яке тоді стиснулося саме, без нього. Після такого голова гула.

Але біль приходив і тоді, коли він нічого не робив. Уранці. Серед дня, коли перевіряв петлі. Тупий, у скронях, як після безсонної ночі.

І він злився.

Він не пам'ятав, щоб колись так злився. У тому житті — дорослий, спокійний, з якого колеги сміялися, що його й землетрус не розбудить. У цьому — тринадцять років тиші, коли не можна було показати ні злості, ні страху, ні радості, бо все, що виходило за межі тихого сірого хлопчика, було небезпечно.

А тепер він стояв на уступі, і рука в черговий раз була просто рукою, і щось у ньому зривалося.

На двадцять сьомій спробі він ударив кулаком по скелі. Розбив кісточки до крові і сидів потім, притискаючи руку до грудей, і лаявся рідною мовою — довго, з такими словами, яких не вимовляв, мабуть, із тих польових сезонів, коли машина сідала в багнюку за сотню кілометрів від найближчої дороги.

На тридцять першій він закричав. Просто закричав, без слів, у бік водоспаду, і крик відбився від скель і повернувся до нього чужим, підлітковим, жалюгідним голосом.

Потім він сів на камінь і довго сидів, обхопивши голову руками.

«Може, цього більше не буде», — подумав він. Уперше дозволив собі цю думку. — «Може, це було один раз. Як блискавка. Вона теж не вдаряє двічі».

Але він бачив, як рись верещала і тікала. Він відчув, як із нього вийшло тепло. Це не було видіння. Це сталося.

А значить, мало причину.

Причину він знайшов не на стіні з невдачами, а в іншій колонці.

Це сталося в звичайний вечір, коли він, як завжди, записував нічний замір зору. Він підійшов до стіни з пензликом, щоб написати число, — і зупинився, бо вперше за кілька тижнів подивився на всю колонку від початку.

Числа йшли рівно всю зиму. Стрибали трохи вгору й униз — сите, голодне, виспане, втомлене, — але трималися в одних межах.

А потім, на рядку, де він записав «Світло з долоні», вони обривалися.

Він не міряв тиждень після рисі — не до того було. А коли знову почав, перші числа були вдвічі меншими. Удвічі. Він бачив у безмісячну ніч на тридцять кроків там, де взимку бачив на сімдесят.

Він тоді не звернув уваги. Подумав — ослаб, хворів, ще не відійшов.

Але числа росли. Повільно, день за днем. Тридцять. Тридцять п'ять. Сорок. Сорок вісім. І росли швидше в ті дні, коли він добре їв і довго спав, і повільніше — коли він стояв до ночі на уступі, напружуючи руку.

Лукас стояв перед стіною з пензликом у руці, і чорнило застигало на кінчику.

Він поклав руку на груди.

Під серцем жевріло тепло. Не так, як у зиму, — слабше. Але більше, ніж того вечора, коли він уперше прокинувся після рисі і відчув лише холодну яму.

Воно поверталося. Повільно, як поверталися числа в колонці. Разом із ними.

«Я весь час шукав, що було навколо», — подумав він. — «Місце. Вода. Небо. Камінь. Страх. А шукати треба було всередині».

Тепло під серцем зникло після спалаху. Зір погіршився після спалаху. І те, і те поверталося від їжі і сну — так само, як повертаються сили після важкої роботи.

Це не була умова. Це було паливо.

Тієї ночі, коли на нього стрибнула рись, у ньому було повно тепла — ціла зима спокійного, ситого, рівного жевріння. Він не знав, як, але витратив його все за один удар серця. І тіло заплатило: холодом, голодом, болем.

А потім він три тижні намагався запалити вогонь у порожньому вогнищі.

Лукас тихо засміявся, і сміх цей був зовсім не веселий.

— Ідіот, — сказав він рідною мовою. — Тридцять одна спроба. На порожній бак.

Він не писав на стіні того вечора жодної невдачі.

Він стер — точніше, зішкріб кварцом, бо чорнило не змивалося, — стовпчик умов, де майже все вже було закреслено. Залишив тільки одне слово, яке не закреслив, бо не знав, як його перевірити: «Страх».

А поруч, у новому рядку, написав:

«Тепло під серцем = те, з чого світло? Витрачається. Відновлюється: їжа, сон. Ознака — зір».

І знак питання. Другий на стіні.

Потім він зробив те, чого не робив три тижні: перестав пробувати.

Він їв. Ставив петлі, ловив рибу, смажив її і їв, скільки влазило. Він спав — довго, до полудня, не виходячи вночі на уступ. Він ходив по дрова, лагодив стріли, вичиняв нову заячу шкурку, і щовечора, перш ніж лягти, клав руку на груди і прислухався.

Тепло росло.

Числа в колонці росли теж: п'ятдесят п'ять кроків, шістдесят, шістдесят три.

Сніг сходив. На галявині пробилася перша зелень, на березах набрякли бруньки. Лід на озері почорнів і одного ранку тріснув з гуркотом, як постріл, і почав ламатися на сірі крижини, що пливли до порогу.

На двадцятий день відпочинку Лукас вийшов до стіни і записав у колонку число: сімдесят.

Стільки, скільки було взимку.

Він поклав руку на груди. Тепло було тут — рівне, повне, прохолодне. Як тоді, на Тихій галявині.

Він не підняв руку. Не вийшов на уступ. Просто сів біля вогню, підібгавши ноги, і довго дивився в полум'я, тримаючи долоню над серцем.

«Завтра», — подумав він. — «І цього разу — не витискати. Не ламати. Знайти, де воно, і подивитися, чи воно піде, куди я попрошу».

«Повільно. Як воду з глечика — по краплі».