5. Зима
Перший місяць зими був зайнятий.
Озеро замерзло за тиждень після першого снігу — спершу біля берегів тонкою прозорою скоринкою, потім далі, і нарешті все, крім смуги біля водоспаду. Там вода падала з уступу, била в лід і розмивала його, і навіть у найлютіші морози біля скелі лишалася чорна ополонка, від якої йшла пара. Лукас ходив туди щодня з лозиною, на кінці якої був гачок із цапиної кістки і кропивна жилка, і рідко повертався без риби.
Петлі він перевіряв на світанку. Заєць у снігу лишав сліди, як записку, і читати їх було легко. Двічі в петлях він знаходив лише кров і клапті хутра — лисиця встигала першою. Одного разу знайшов лисицю.
Дрова. Дрова щодня, бо купа під навісом танула швидше, ніж він рахував восени. Він ходив по сухостій дедалі далі, грузнучи в снігу по коліна, і тягнув стовбури волоком по насту, прив'язавши до них шнур.
Вогонь. Тримати вогонь удень і вночі, засипати жар попелом, коли йде з печери, розкопувати, коли повертається.
Їсти. Спати. Знову.
Він не помітив, коли саме це скінчилося.
День став коротким, як подих.
Сонце виходило з-за південного відрогу пізно, перед полуднем, проповзало низько над краєм скелі і ховалося назад, не встигнувши як слід зігріти галявину. Решту часу була ніч. Довга, синя, з морозом, від якого тріщали сосни.
Робота закінчувалася, коли сонце сідало. Петлі перевірені, риба впіймана, дрова принесені. Шкури вичинені. Стріли поправлені. Нове вістря вставлене. Тятива змащена жиром.
А попереду ще тринадцять, чотирнадцять годин темряви.
Спершу він спав. Тіло, вимучене осінню, ковтало сон жадібно, і Лукас лягав одразу після заходу сонця і прокидався перед світанком. Але за кілька тижнів тіло виспалося, і він почав прокидатися серед ночі і лежати з розплющеними очима, дивлячись на сіру видиму стелю, на якій знав уже кожну тріщину.
Він рахував тріщини. Сорок сім від входу до кінця печери, якщо рахувати лише ті, що довші за долоню.
Він розповідав собі книжки, які читав колись. Спершу цілими розділами, потім уривками, потім лише сюжетом.
Він згадував маршрути експедицій: звідки виїжджали, де ночували, що знайшли. Він перебирав у голові породи, мінерали, формули, які ще пам'ятав.
Він співав. Тихо, рідною мовою, пісні, які пам'ятав наполовину. Слова губилися посередині куплету, і він підставляв замість них «на-на-на» і співав далі.
На третьому тижні цього він спіймав себе на тому, що сидить біля вогню і вже годину дивиться в нього, ні про що не думаючи. Не відпочиваючи — просто порожньо. Наче голова була кімнатою, з якої винесли меблі.
Він злякався цього більше, ніж рисі, яку бачив восени на тому боці озера.
Слово він втратив у звичайний вечір.
Він сидів біля вогню і шкріб кварцом нове вістря, і, як тепер завжди, говорив уголос рідною мовою — не тому, що мав що сказати, а щоб чути голос.
— Треба ще жил… — сказав він. — На нову… на нову…
Він хотів сказати «тятиву». Рідною мовою. Він знав, що в його мові є це слово. Він вимовляв його колись. Він пам'ятав, як воно звучить, — пам'ятав форму, ритм, наче контур предмета під тканиною.
Але самого слова не було.
Замість нього в голові стояло місцеве слово — те, яким батько називав тятиву, коли вчив їх із братом натягувати лук. Чітке, звичне. А рідне — ні.
Лукас сидів із кварцовим уламком у руці і повторював про себе: «На нову… на нову…» Слово не приходило.
Він відклав кварц. Встав. Пройшовся печерою від входу до кінця і назад.
«Нічого», — сказав він собі. — «Просто забув. Згадаю завтра».
Слово він згадав через два дні, раптово, вранці, коли розкопував жар. І разом із полегшенням прийшов холод, від якого не рятував вогонь.
Він почав перевіряти.
Назва міста, в якому він жив.
Він пам'ятав вулиці — мокрий асфальт, ліхтарі, гуркіт трамвая на повороті. Назви не було. І, як він тепер зрозумів, давно не було: він не міг згадати, коли востаннє її знав.
Назва мови, якою він зараз думав. Теж ні. Мова була — слова, звуки, відмінки, — а як вона називається, він не знав. Просто своя.
Ім'я матері з того життя.
Він сидів і не міг згадати.
Він пам'ятав її обличчя — розмите, як фото, яке довго лежало на сонці. Пам'ятав її руки, її сміх, кухню з жовтими шпалерами, запах пирогів. Ім'я — ні.
Він згадав, що вже давно не міг згадати й свого. Він тоді, на Тихій галявині, зауважив це мимохідь, як дрібну деталь, і пішов далі. Тепер ця дрібна деталь виросла до розмірів скелі.
«Я забуваю», — подумав він, і думка була спокійна і страшна. — «Тринадцять років я мовчав. Тринадцять років жив цією мовою тільки в голові. І вона стирається. Як напис на камені, який щороку лизала вода».
Що буде, коли зітреться все?
Він лишиться тринадцятирічним мисливським сином у шкурі, що живе в печері. Здичавілим. З тими самими думками, що й цапи на скелі. Ніхто й не знатиме, що колись тут був хтось інший.
Він сам не знатиме.
Уночі він не спав. Сидів перед рівною гранітною стіною в глибині печери і дивився на неї.
Ідеальний аркуш.
Йому потрібно було чим писати.
Він пробував подряпати камінь кварцом — подряпина виходила ледь помітна, і щоб вивести одну літеру, треба було шкребти довго, з силою. На цілу абетку пішов би тиждень. На слова — місяці.
Він узяв із вогнища вуглину і провів по граніту. Чорна риса лягла чітко. Але коли він торкнувся її пальцем, вона розмазалась.
Вугілля не тримається. Треба, щоб трималося.
Лукас подивився на посудину біля вогню — ту першу, з берести, з чорними від смоли швами. Смола застигала і не змивалася водою. Вугілля писало, але змивалося.
Він зішкріб із запасу шматок живиці, розігрів на пласкому камені біля вогню, поки вона не стала рідкою й тягучою. Розтер вугілля на порох іншим каменем. Змішав. Вийшла чорна липка маса, яка застигала, щойно відходила від тепла. Він підігрів її знову, вмочив у неї кінчик палички — і паличка залишила на граніті товсту, нерівну чорну лінію.
Лінія не розмазувалася.
Паличка була груба. Він розжував кінець ялинової гілочки, поки волокна не розійшлися пензликом, і спробував знову. Краще. Ще краще вийшло, коли він прив'язав до палички жмуток заячого хутра.
Він підігрів чорнило ще раз, вмочив пензлик і, тримаючи посудину над жаром однією рукою, другою вивів на стіні першу літеру своєї абетки.
Вона вийшла кривою. Він ніколи не писав цією рукою. Тринадцятирічні пальці не пам'ятали, як тримати олівець, і літера вийшла як у першокласника — велика, тремтяча, з товстим хвостом.
Він вивів другу. Третю.
До ранку на стіні стояла вся абетка. Криві, нерівні, різного розміру літери, деякі обведені двічі там, де чорнило лягало погано.
Лукас сів на підлогу навпроти і дивився на них, поки не розвиднілося.
Тоді він уперше за цю зиму заплакав.
Наступні тижні він писав щовечора.
Спершу слова. Прості, щоденні: вода, вогонь, камінь, сніг, риба, лук. Потім ті, яких тут не було і бути не могло: машина, місто, лампа, телефон, мікроскоп. Потім слова, які він боявся забути найбільше: ті кілька імен людей, з якими працював, які ще трималися в пам'яті, назви мінералів і порід, формули.
Ім'я матері так і не повернулося. Він залишив на стіні порожнє місце під нього — рамку з чотирьох ліній — і щоразу, проходячи повз, дивився на неї.
Потім він почав писати речення. Що пам'ятає про своє життя. Як виглядала його кімната. Що він їв на сніданок. Як пахне метро взимку. Як пахне польова кухня. Як шелестить калька, коли розгортаєш стару карту.
Стіна заповнювалася. Чорне чорнило на сірому граніті, рядок під рядком, як сторінки журналу.
І разом зі стіною заповнювалася порожня кімната в голові.
Наприкінці зими на стіні з'явилася друга колонка.
Він почав її майже випадково. Одного вечора, записавши кілька рядків про те, як колись описував розріз у кар'єрі, він згадав, що вже кілька місяців веде інший журнал — той, що в голові, з числами про свій нічний зір. Скільки кроків до сосни, яку він ще бачить у безмісячну ніч. Скільки до каменя. Чи бачить він рибу в ополонці.
Числа плуталися. Він забув половину.
Тоді він провів на стіні вертикальну лінію і праворуч від неї написав: «Зір. Ніч». І під цим — перший замір.
Відтоді він заміряв щоночі. Виходив із печери, відходив від входу на певну кількість кроків, поки ще чітко бачив обриси скелі, і записував число. Поруч писав, яке було небо: ясне, хмари, місяць, без місяця. Яким він сам був: ситий, голодний, втомлений, виспаний.
За місяць числа почали складатися в щось.
Місяць не мав значення — у безмісячну ніч він бачив так само, як у повню. Хмари не мали значення. Мороз не мав значення.
Але дещо мало.
У дні, коли він повертався з порожніми петлями і лягав, нічого не з'ївши, він бачив гірше. Не набагато — на десяток кроків, на два. Але щоразу. А після ситої вечері, після цілого печеного зайця, бачив далі. І вранці, після довгого сну, — далі, ніж увечері після важкого дня.
Лукас довго дивився на ці числа.
«Зір залежить від того, скільки в мене сил», — подумав він. — «Як м'язи. Як тепло тіла».
Він поклав руку на груди, туди, де під шкірою, під затягнутим шрамом-візерунком, рівно жевріло прохолодне тепло, яке не зникало з того ранку на Тихій галявині.
Воно було тут і зараз. Він відчув його, як відчувають власне серцебиття, коли прислухаються.
Він не знав, чи це пов'язано.
Він записав на стіні: «Тепло під серцем. Зв'язок? Не знаю».
І поставив знак питання — перший на стіні.
Наприкінці зими з-за південного відрогу почав дмухати теплий вітер. Сніг на галявині осів, почорнів, вкрився кіркою. Біля водоспаду лід трісся і гуркотів. Уночі з даху печери капало.
Лукас сидів біля входу, загорнутий у лисячу шкуру, і дивився, як над озером піднімається туман.
За спиною в печері стіна була вкрита чорними рядками від підлоги до висоти його зросту. Ліва колонка — слова і речення рідною мовою. Права — числа, позначки, перший знак питання. Посередині порожня рамка, в якій мало бути ім'я.
Він пережив зиму.
І він усе ще був собою.