Творець Магії

4. Осінь

Кремінний ніж тупився швидше, ніж Лукас устигав щось ним зробити.

Він зрозумів це на третій день, коли спробував зрізати гілку в'яза для лука. Ніж ковзав по корі, кришився по краю, і після пів години роботи на гілці лишилася тільки неглибока зарубка, а на лезі — дві нові щербини. Батько заточував такі ножі об мокрий пісковик. Пісковику тут не було. Був граніт.

Лукас сів на камінь біля струмка, поклав ніж на коліно і довго дивився на нього.

Потім подивився на струмок.

Струмок, що падав у озеро з уступу, був мілкий вище водоспаду, і дно в ньому було всипане камінням — не таким обкатаним, як унизу на річці, а гострішим, свіжішим. Тут, нагорі, порода ще не встигла стертися. Геолог у ньому прокинувся раніше, ніж Лукас устиг подумати, і почав перебирати.

Граніт — ні, крихкий, кришиться по зернах. Сланець — ні, розшаровується. Кварц — так. Білий, молочний, з гострими гранями там, де його розколола вода. Кварц твердіший за кремінь і колеться раковистим зламом, з гострим, як скло, краєм.

Він набрав жменю уламків, сів на березі і почав бити один камінь іншим, як бачив колись на старих малюнках у підручнику, де волохаті люди сиділи біля печер. Перші три уламки розлетілися на дрібноту. Четвертий відколовся довгою пластиною з краєм, яким можна було поголитися.

Лукас обережно провів ним по нігтю. Ніготь зрізався тонкою стружкою.

«Ну от», — сказав він уголос. — «Привіт, кам'яна доба».

І замовк.

Він сказав це не місцевою мовою. Він сказав це мовою, яку не вимовляв уголос тринадцять років, — тією, що жила тільки в голові, у снах, у думках, які він ховав за мовчанням. Звуки вийшли незграбні, наче губи забули, як їх складати, і голос був чужий — тонкий, підлітковий, з хрипотою.

Він сидів і слухав, як вони розчиняються в шумі водоспаду.

Ніхто не обернувся. Ніхто не сплюнув через плече від пристріту. Ніхто не сказав, що таких дітей віддають лісу.

Лукас повторив фразу ще раз, голосніше. Потім іще одну, без сенсу, просто щоб почути: слово «експедиція», назви мінералів, лайку, якою в польовому таборі лаялися всі, коли машина сідала в багнюку. Слова відбивалися від скелі і поверталися відлунням.

Він засміявся, і сміх теж був вільний.

Того дня він говорив сам із собою до вечора. Розповідав собі, що робить. Сварився на камені, які кришилися не так. Рахував уголос. Це було безглуздо і зовсім не по-дорослому, і він не міг зупинитися.

Лук забрав тиждень.

Кварцовою пластиною він зрізав гілку в'яза завтовшки з зап'ястя і завдовжки з себе. Потім кілька днів зстругував її з одного боку, лишаючи живіт товщим, а спину рівною, як учив батько, і сушив над вогнем, підвісивши під стелю печери, щоб не потріскалась. Кожного вечора він згинав її на коліні і дивився, чи рівно.

Тятиви не було.

Мотузку з вузлика він уже двічі зав'язував вузлами після лучка для вогню, і вона стала коротша на долоню. На силки її не вистачало. На тятиву — тим більше.

Він згадав, як мати взимку сукала нитку з кропиви.

Кропива росла біля витоку ріки, висока, темна, з волокнистими стеблами, які вже почали жовтіти. Лукас нарвав оберемок, обпікаючи руки, хоча вже після першої жмені помітив, що пече менше, ніж мало б, — і відклав цю думку туди ж, куди відкладав усі інші дивні думки. Потім кілька днів мочив стебла в озері, розминав на камені, вибирав волокна, сукав їх між долонями, скручував удвоє, учетверо. Пальці від цього стали шорсткі, як кора.

Шнур вийшов кривий, нерівний, але міцний. На силки — досить.

Він поставив п'ять петель на заячих стежках, які знайшов на краю галявини, де молодий ялинник переходив у березняк. Батько казав: ставити треба там, де заєць ходить, а не там, де тобі зручно.

Перші три ночі петлі стояли порожні.

На четверту ніч у двох із них були зайці.

Він обдер їх біля струмка, акуратно, як учив батько, щоб не порізати шкурки. М'ясо засмажив і з'їв, а жили з задніх лап витягнув, висушив і розщепив на тонкі нитки. Із сухожиль і кропивного шнура, перевитих разом, вийшла тятива.

Перша стріла полетіла вбік. Друга встромилася в землю за три кроки. Третя не долетіла до берези, в яку він цілився.

Він прикрутив до стріл оперення з пір'я сойки, яку знайшов мертвою під сосною, і переробив вістря: розщепив кінець стріли, вклав у розщеп кварцову пластинку, обмотав жилою і залив смолою.

На четвертий день стріла влучила в березу.

На п'ятий він збив нею рябчика.

Гірського цапа він помітив на світанку.

Той стояв на уступі над водоспадом — сірий, бородатий, з короткими загнутими рогами, і дивився вниз, на галявину, байдуже й упевнено, як дивиться той, кому тут нічого не загрожує. За ним, вище, на скелях, паслися ще троє.

Лукас тиждень ходив за ними, перш ніж наважився стріляти.

Він бачив, що вони спускаються до озера пити в сутінках, коли день згасає, і що найстаріший цап завжди йде першим. Бачив, яку стежку між брилами вони обирають. Бачив, що вітер увечері тягне з ущелини вгору, на галявину, а значить, сидіти треба вище за стежкою, а не нижче.

І ще він бачив те, чого не бачили вони: сутінки для нього не були сутінками.

Коли сонце сідало за відріг і галявина тонула в сизій тіні, звірі ставали обережнішими і водночас сліпішими. Цапи спускалися, ступаючи навпомацки, нюхаючи повітря. А Лукас сидів за брилою над стежкою і бачив кожен їхній крок, кожен рух вух, як удень. Тільки без кольорів.

Він пропустив старого цапа. Пропустив другого. Третій був молодий, цьогорічний, ще без бороди.

Стріла ввійшла йому за лопатку. Цапок підстрибнув, кинувся вбік, упав на коліна, підвівся, пробіг ще кілька кроків і ліг біля самої води.

Лукас довго сидів за брилою, не рухаючись. Руки тремтіли.

Потім спустився.

Цапа він розбирав два дні.

Шкуру зняв цілою і розтягнув на рамі з жердин, щоб висохла. Жили витягнув і висушив — на нові тятиви, на шви. М'ясо порізав тонкими смугами і розвісив над вогнем у печері, під тріщиною, куди тягнуло дим. Від диму смуги темніли, ставали твердими й темно-червоними, і печера пахла так, як пахла хата взимку, коли батько вертався з полювання вдалим.

Кістки він розколов і вибрав мозок. Довгі кістки ніг відклав — на шила, на гачки.

Шкуру він вичиняв довго, незграбно, зішкрібаючи жир і плівки кварцом, натираючи її золою, мозком, знову зішкрібаючи. Шкура все одно вийшла жорстка, як дошка, і пахла так, що в печері важко було дихати. Але вона гріла.

До кінця осені в нього було три шкури цапів, з десяток заячих і одна лисяча — лисиця сама прийшла до його петель за зайцем і заплуталась. Він зшив із заячих шкурок онучі й шапку, а з цапиної вирізав два шматки і зробив щось на зразок чобіт, підв'язавши їх кропивним шнуром до литок. Вони були грубі, натирали ноги і промокали, але в них не мерзли пальці.

Дрова були найважчим.

Сокири не було. Кварцова пластина рубати не годилася — тільки різати. Тому він збирав сухостій: повалені вітром сосни, сухі гілки, корчі, які ріка викинула на берег біля витоку. Довгі стовбури він ламав, заклинивши між двома брилами і навалюючись усією вагою. Деякі не ламалися — тоді він клав їх кінцем у вогонь і пересував у міру того, як вони згоряли.

Купа дров під навісом біля входу в печеру росла повільно. Щовечора він дивився на неї і рахував: скільки днів вона прогріватиме печеру, якщо паліти економно. Виходило мало. Щоранку він ішов по нові.

Сині камінці він помітив наприкінці осені, коли вже вдруге за день ліз до струмка над водоспадом по кварц.

Вода тут була прозора, як скло, і дно лежало під нею, наче розкладене на столі. Сірий граніт, білий кварц, чорні лусочки слюди. І між ними — кілька камінців іншого кольору.

Темно-сині. Глибокі, як вечірнє небо за мить до того, як воно стане чорним. Напівпрозорі, з гладкими гранями — не обкатаними, а наче природно огранованими.

Лукас присів навпочіпки і довго дивився.

Він не знав цього мінералу.

Це його зачепило сильніше, ніж він чекав. Він перебрав у голові все, що пам'ятав із того життя. Сапфір — ні, той не буває такою формою в такій породі. Лазурит — ні, той непрозорий. Кіаніт — колір схожий, але не та форма кристала, не той блиск. Флюорит — може бути синім, але м'який, а ці виглядали твердими. Азурит — ні.

Нічого не підходило.

Він опустив руку у воду і дістав один камінець — завбільшки з ніготь великого пальця. Камінь був холодний, як і вода, і важчий, ніж здавався. Лукас покрутив його проти світла. Усередині синява ставала глибшою, майже фіолетовою.

Нічого більше не відбулося. Камінь як камінь.

Лукас подумав, що в іншому житті він би віддав за такий зразок тиждень відпустки. Написав би номер, заніс у журнал, відвіз би в лабораторію.

Тут не було ні журналу, ні лабораторії. А був кінець осені, сніг на вершинах, який сповзав нижче щоранку, і купа дров, якої не вистачить до весни.

Він поклав синій камінець за пазуху, набрав кварцу і поліз униз.

У печері він поклав камінь на уступ у стіні, біля рівної гранітної поверхні, де вже лежали кілька цікавих уламків, які він підібрав мимохідь за осінь. Подивився на нього ще мить.

«Пізніше», — сказав він уголос, рідною мовою.

І пішов по дрова.

Перший сніг випав уночі, тихо, без вітру.

Лукас прокинувся від тиші. Водоспад шумів, як завжди, але все інше — шелест трави, крики птахів, плюскіт риби в озері — зникло, наче хтось накрив галявину ковдрою. Він вийшов до входу печери, загорнувшись у лисячу шкуру, і подивився вниз.

Галявина була біла. Сосни стояли білі. Озеро лежало чорне, гладеньке, і сніжинки зникали в ньому беззвучно.

Він оглянувся на печеру. На купу дров під навісом. На смуги в'яленого м'яса під стелею. На три цапині шкури, на лук біля стіни, на сагайдак із бересту з дванадцятьма стрілами. На посудину зі смолою на швах. На уступ, де лежав синій камінь.

Усе, що в нього було, він зробив сам. Кожну річ — власними руками, з нічого, за одну осінь.

Він не відчув гордості. Відчув рівну, тиху втому і щось схоже на спокій.

«Добре», — сказав він уголос. — «А тепер подивимось, що таке зима».