3. Очі в пітьмі
Він прокинувся від того, що хотів їсти так, як не хотів ніколи.
Сонце вже стояло високо. Світло падало у вхід печери навскіс, і в ньому повільно кружляв пил. Лукас довго лежав, дивлячись на цю смугу, і перелічував, що в нього болить. Ноги. Спина. Плечі після вчорашнього видирання. Груди — менше, ніж учора. Голова — ні. Добре.
Потім підвівся і почав роботу.
Перший день пішов на те, щоб вижити ще один.
Риба. Біля витоку ріки, там, де вода переливалася через кам'яний поріг, стояла форель, і він знову глушив її каменем. Тут, у затишку, вона була лінивіша, ніж на перекаті, і за ранок він упіймав шість. Двох з'їв одразу, напівсирими, ледь обсмаживши над жаром. Решту виклав на камінь сохнути на сонці.
Вогонь. Він розпалив його внизу, на березі, бо внизу був хмиз, — а потім задумався, як підняти його в печеру. Згадав, як батько переносив вогонь узимку від сусіда: жар у глиняному горщику, присипаний попелом. Горщика не було. Він зняв із поваленої берези довгий шмат кори, згорнув його жолобом, насипав туди жару з попелом і поліз по уступах, тримаючи кору перед собою, як скарб. Двічі мало не впустив. На вході жар ще тлів.
Він розклав вогнище ближче до входу, під тим місцем, де стеля йшла вгору тріщиною. Дим потягнуло в тріщину, як у димар.
«Тяга є», — відзначив він. — «Значить, там є вихід нагору. Добре».
Ложе. Він наламав внизу оберемок ялинового лапника, потім ще один, і ще, і склав у найсухішому кутку товстим шаром, гілками донизу, щоб не кололо. Зверху кинув свиту.
Вода. Пити він ходив до озера. Носити не було в чому.
Він записав це в голові першим рядком списку, який почав складати майже мимоволі: посудина. Під ним з'явилося: сокира або хоч щось, що рубає. Потім: лук. Силки — мотузка, жили. Одяг на зиму. Запаси. Дрова, багато дров.
Список ріс, і з кожним рядком ставало ясніше, наскільки мало в нього є і наскільки мало часу. Кінець літа. Скоро осінь, а за нею зима в горах.
Він подумав про це спокійно. У тому житті він теж складав такі списки — перед експедицією, на останньому аркуші блокнота. Тоді все закуповували в місті. Тут доведеться зробити все самому.
Увечері він сидів біля вогню і роздивлявся печеру.
Стіни були з того самого сірого зернистого граніту, що й скеля зовні. Слюда в ньому поблискувала в світлі полум'я дрібними іскрами — біла й чорна, мусковіт і біотит, якщо він правильно пам'ятав. Тріщина в стелі тяглася вглиб і вгору. На одній стіні, ближче до кінця печери, граніт був рівніший, майже гладкий, наче відколотий одним ударом.
Він довго дивився на цю рівну стіну, не знаючи навіщо.
Потім вогонь прогорів, і Лукас поклав на жар товстіше поліно, щоб тліло до ранку, і ліг на лапник.
Печера потонула в темряві. Тільки жар червонів біля входу, а за ним — шматок неба з першими зорями.
Він лежав на спині і дивився вгору.
Склепіння не було чорним.
Він помітив це не відразу. Спершу думав, що очі ще не звикли. Потім — що це відблиск жару. Але жар був за спиною, низько, і світив на вхід, а не на стелю. А стеля над ним була сіра. Не освітлена — просто сіра, ледь помітно, як буває перед світанком, коли речі вже мають обриси, але ще не мають кольору. Він бачив тріщину. Бачив, як вона гілкується. Бачив нерівність каменю.
«Слюда», — подумав він сонно. — «Біла слюда відбиває світло від входу. Зорі, жар. Розсіюється по стелі».
Пояснення було логічне. Геолог у ньому кивнув.
Він заплющив очі і провалився в сон без снів.
Справжнє відкриття прийшло наступної ночі.
Небо затягнуло ще з вечора — важкі низькі хмари наповзли з-за хребта, і зірки згасли одна за одною. Місяця не було. Вогонь Лукас залишив тліти, засипавши попелом, щоб не прогорів до ранку.
Посеред ночі він прокинувся від спраги. Риба була солона від попелу, і горло пересохло так, що він не міг ковтнути.
Він вибрався з печери і почав спускатися уступами.
Уже на другому уступі він зупинився.
Він бачив, куди ставить ногу.
Це було неправильно. Ніч була безмісячна, хмари висіли так низько, що здавалося, їх можна торкнутися з вершини скелі. У таку ніч у селі ніхто не виходив надвір без скіпки чи смолоскипа, бо можна було звернути шию на власному подвір'ї. Він мав би бачити хіба що чорне на чорному.
А він бачив уступ. Бачив тріщину в ньому. Бачив, як на камені лежить суха соснова голка.
Він спустився до озера повільно, обережно, і з кожним кроком бачив усе краще, наче очі звикали — але звикали не до темряви, а до чогось іншого.
Унизу він випростався і озирнувся.
Галявина лежала перед ним уся. Трава, кожна стеблина окремо, схилена під росою. Каміння на березі. Темні силуети сосен на краю галявини — за сотню кроків, а може, й далі. Вода озера, брижі на ній від вітру. Водоспад праворуч — білий, рухливий. Скеля і чорна щілина печери в ній.
Світ не мав кольору. Він був сріблясто-сірий, як на старій фотографії, як карбування на металі. Але чіткий — до найменшої дрібниці, до кожного камінця під босими ногами.
Лукас повільно підніс руку до обличчя.
Розчепірив пальці.
Він бачив лінії на долоні. Бачив кісточки. Бачив бруд під нігтями.
«Це не слюда», — подумав він. Холодно, ясно, наче хтось вилив на голову озерну воду. — «Це не печера. Це я».
Він напився і довго сидів на березі, обхопивши коліна.
Страху не було. Була та сама суха, уважна зосередженість, яка колись находила на нього в полі, коли під ногами траплялося щось, чого не мало там бути. Порода не того віку. Мінерал не на своєму місці. Тоді він сідав навпочіпки, діставав лупу і довго дивився, не поспішаючи з висновками.
Лупи не було. Але висновки не поспішали самі.
Він перелічив, що знає.
Перше. Його вдарила блискавка. Серце зупинилося — достатньо надовго, щоб батько вирішив, що він мертвий, і виніс його на Тиху галявину. Люди після такого не виживають. Він вижив.
Друге. На грудях слід розряду. Він болить, але загоюється швидше, ніж мав би. Сьогодні вранці Лукас роздивився його при денному світлі: смуги вже не були здуті, тільки червоні, як свіжий шрам. За кілька днів.
Третє. Під серцем тепло. Рівне, прохолодне, не схоже на жар запалення. Він відчуває його і зараз, якщо прислухатися. Воно не минає.
Четверте. Він мерзне менше, ніж мав би. Ночував без вогню під ялиною в мокрій свиті — і не застудився.
П'яте. Він бачить у темряві.
Він дивився на ці п'ять пунктів, вишикуваних у голові, як зразки на столі, і шукав, що їх пов'язує.
Блискавка. Усе почалося з неї. Сильний розряд крізь тіло. Він пам'ятав із того життя, що люди, яких ударила блискавка, іноді потім мали дивні наслідки: опіки-візерунки, проблеми з серцем, із зором, із нервами. Але не такі. Не кращий зір. Не тепло під серцем, яке гріє в холодну ніч.
«Не знаю», — визнав він.
Це було чесно. І, як не дивно, від цього стало легше. «Не знаю» — це не кінець. Це початок польового журналу. Спостерігати. Записувати. Порівнювати. Висновки потім.
Він машинально поплескав себе по боці, там, де в тому житті у штормовці була кишеня з блокнотом.
Кишені не було. Блокнота теж. Олівця теж.
Він засміявся коротко, сам із себе, і звук розлетівся над темною водою.
«Нічого. Запам'ятаю».
Першим рядком зі списку він узявся за посудину.
На краю галявини росли берези — невисокі, покручені, але з товстою білою корою. Лукас надрізав одну ножем по колу на висоті грудей, потім ще раз нижче, на дві долоні, і провів між надрізами прямий розтин. Кора не хотіла відставати. Він підважував її лезом, підчіпляв нігтями, і зрештою вона зійшла цілим широким листом, вологим і пружним зісподу.
Перша посудина протекла одразу. Він зігнув кору коробкою, як згинав колись папір у дитинстві іншого життя, але кути порвалися, і вода витекла крізь них, ще поки він ніс її від озера.
Друга протекла повільніше. Він згинав кути не розрізаючи, складками, а боки зашпилив гострими паличками з ялини. Вода сочилася крізь шпильки.
Третю він зашпилив і обмазав шви живицею — смолою, яку зішкріб ножем зі стовбура сосни й розігрів на камені біля вогню, поки вона не стала м'якою. Смола пахла гостро й чисто, липла до пальців і не змивалася. Він обмазав нею кожну складку, кожну дірочку від шпильки, і дав застигнути.
Посудина тримала воду.
Негарна, кривобока, на два ковтки більше, ніж уміщалося в пригорщах. Але тепер він міг принести воду в печеру і пити, не спускаючись уночі уступами.
Він поставив її біля вогню і подивився на неї так, як колись дивився на перший самостійно описаний розріз.
Перший рядок зі списку. Закреслено.
Наступні дні він виходив уночі навмисне.
Не надовго — щоб не втрачати сну, який був потрібен для роботи вдень. Але щоночі хоч ненадовго він спускався до озера і дивився. Чи бачить так само? Так. Чи гірше, коли небо ясне і світять зорі? Ні, навпаки, краще. Чи болять від цього очі? Ні. Чи бачить він кольори? Ні, тільки сіре і срібне.
Він перевіряв, на скільки кроків бачить гілку, камінь, рибу в озері. Числа тримав у голові, повторюючи їх перед сном, як колись повторював у дитинстві молитви, яких не розумів.
І щоразу, повертаючись у печеру, проходив повз рівну гранітну стіну в глибині.
Одного разу він зупинився біля неї і провів по ній долонею. Камінь був гладкий і прохолодний. Ідеальний аркуш. Якби тільки було чим писати.
Він постояв, потім відійшов до свого лапника.
Зараз були важливіші справи. Посудина. Лук. Силки. Запаси. Дрова. Список, який він складав у перший день, лежав у голові, і закреслений у ньому був лише перший рядок.
Літо закінчувалося. Ночі ставали довшими й холоднішими. На вершинах над галявиною вже лежав сніг, і щоранку межа снігу була трохи нижче, ніж напередодні.
Лукас ліг, підклав руку під голову і подивився вгору, на сіру, чітку, видиму в темряві стелю.
«Спершу вижити», — подумав він. — «Розуміти — потім».
Під серцем рівно жевріло тепло.