2. Вгору за течією
Ріка була каламутна після зливи і несла гілки, листя, клапті піни. Вона шуміла рівно й низько, і цей шум Лукас чув ще задовго до того, як вийшов із ялинника на кам'янистий берег.
Він присів біля води і довго пив із пригорщ. Вода була крижана і пахла глиною. Від неї зводило зуби, але він пив, поки не заболів шлунок.
Потім подивився вгору, туди, звідки ріка приходила.
Між деревами вона вигиналася, зникала за поворотом і знову з'являлася вище, світлою стрічкою на тлі темного лісу. Ще далі берег ставав крутішим, а за ним уже стояли сизі схили. День ходу. Може, два. Може, більше — з ногами, які тремтять, і грудьми, які болять від кожного глибокого вдиху.
Він відкусив шматок в'яленого м'яса, довго жував, поки воно не стало м'яким, і рушив.
Перші години він ішов, нічого не думаючи.
Берег був зручний: широкі смуги гальки, намиті весняною повінню, піщані коси, де ноги не грузли. Там, де ріка підмивала обрив, доводилося видиратися вгору, у хащі, і продиратися крізь ожину, яка чіплялася за свиту. Постоли розмокли остаточно, і порвана зав'язка весь час розв'язувалася. На третій раз він зупинився, відрізав ножем смужку від краю свити і перев'язав постіл навхрест.
Опік на грудях горів під мокрою сорочкою. Він тер її об шкіру з кожним кроком, і Лукас зрештою зняв сорочку зовсім, вивернув і поклав на плече. Повітря після дощу було прохолодне, і шкіра вкрилася сиротами, але так було легше.
Він помітив, що йому не так холодно, як мало б бути. Тринадцятирічний хлопець без сорочки на березі гірської ріки, увечері після зливи, мав би цокотіти зубами. А він лише трохи мерз — як мерзнуть, коли довго стоїш на вітрі.
«Гарячка», — вирішив він. — «Опік, запалення. Тіло горить зсередини».
Він помацав чоло. Чоло було прохолодне.
Лукас знизав плечима і пішов далі.
Галька під ногами була цікава.
Він помітив це не відразу — просто в якийсь момент зловив себе на тому, що йде, дивлячись не на дорогу, а під ноги, і перебирає очима камінці, як колись перебирав їх руками. Світлі, рожевуваті, з чорними крапками — граніт. Сірі, смугасті, розшаровані — сланець. Темні, важкі, гладенькі, як яйця, — щось основне, базальт або діабаз, він не міг сказати напевно без лупи.
Усі вони були округлі. Обкатані.
«Значить, вони прийшли здалеку», — подумав він. — «Ріка несла їх довго. Десятки кілометрів, а може, й більше. Там, нагорі, вони ще гострі».
Він підняв рожевий гранітний камінець, покрутив у пальцях. Колись, у тому житті, він би поклав такий у мішечок для зразків, написав би на ньому маркером номер і записав у блокнот, де знайшов. Тут не було ні мішечка, ні маркера, ні блокнота. Він подержав камінь ще мить і кинув у воду.
Але думка про те, що гори складені з граніту, лишилася. Граніт тріскається великими брилами. Між брилами бувають щілини. А щілини в граніті — сухі.
Ніч застала його в ялиннику над рікою.
Він помилився з часом: сонце сіло за схил раніше, ніж він чекав, і ліс одразу потемнів, наче хтось задув свічку. Лукас устиг лише знайти стару ялину з гіллям до самої землі і залізти під нього, як під намет.
Вогонь не вийшов.
Він довго крутив лучок — гнучку гілку, на яку натягнув мотузку з вузлика, — і паличку в заглибині на сухій, як йому здавалося, гнилушці. Пальці збивалися, мотузка зісковзувала, паличка вискакувала. Двічі він бачив тонкий димок і чув запах тліючого дерева — і двічі димок зникав, бо трут, зібраний на березі, був вологий усередині. На третій раз мотузка порвалася.
Він сидів у темряві, тримаючи в руках обривок мотузки, і відчував, як усередині піднімається злість — дитяча, гаряча, безпорадна. Хотілося жбурнути лучок у кущі. Хотілося заплакати.
«Ти не дитина», — сказав він собі.
Він зав'язав мотузку вузлом, поклав лучок поруч і ліг на суху хвою, підібгавши коліна до грудей і загорнувшись у свиту.
Він думав, що не засне від холоду. Але холод так і не прийшов по-справжньому — лише десь на краях, у ступнях і пальцях. А в грудях, під опіком, рівно жевріло те саме прохолодне тепло, і він заснув, слухаючи, як шумить ріка.
Другого дня він уперше поїв нормально.
Біля полудня ріка розлилася на мілкий перекат, де вода бігла по камінню ледве по кісточки, а в глибших місцях між брилами стояла форель. Він бачив її: темні спини, що висіли в течії, ледь поводячи хвостами.
Батько вчив їх із братом глушити рибу. Треба було знайти рибу під плоским каменем, підкрастися ззаду, щоб не впала тінь, і щосили вдарити іншим каменем по тому, під яким вона стоїть. Удар оглушує рибу, і вона спливає догори черевом.
Перші чотири рази форель тікала ще до того, як він замахувався. На п'ятий він ударив, і камінь розколовся, а риба зникла. На шостий він посковзнувся і впав у воду по пояс.
На сьомий форель спливла.
Він схопив її обома руками, вона билася й вислизала, і він притиснув її до каменя і вдарив ножем по голові. Потім довго сидів на березі, тримаючи в руках мокру, холодну, ще теплу всередині рибину завдовжки з долоню, і сміявся, як тоді на Тихій галявині.
До вечора він упіймав ще три.
І вогонь цього разу вийшов. Він знайшов під корінням поваленої сосни сухий порохнявий пил і березову кору, яка не намокла під навислим стовбуром. Посушив на сонці. Натягнув мотузку туго. І коли нарешті в заглибині затліла червона цятка, він поклав на неї жмуток кори і дмухав так обережно, як ніколи ні на що не дмухав, — і кора спалахнула.
Риба, спечена на пласкому камені, була недосолена, з попелом і гірчила підгорілою шкіркою.
Він не їв нічого смачнішого в обох своїх життях.
Того вечора, біля вогню, він уперше спокійно думав.
Ніхто за ним не піде. У селі його поховали — по-своєму, але поховали. Ніхто не шукатиме мерця. Батько не піде в гори, бо там нема чого полювати. Брат — тим більше. Через тиждень про нього перестануть згадувати. Через рік мати, можливо, раз на свято поставить зайву миску — або не поставить.
Він подумав про це і чекав, що щось відчує. Провину. Сум. Хоч щось.
Відчув тільки, як тріщить вогонь і як тепло лягає на обличчя.
«Холодний ти, Лукасе», — сказав він собі. Без осуду. Як констатував би, що граніт — твердий.
Він подивився на зорі над ущелиною. Зорі були ті самі, що й над селом, і зовсім інші, ніж ті, що він пам'ятав із іншого життя. Ні знайомих сузір'їв, ні Полярної зірки. Він уже давно змирився з цим, ще в дитинстві, коли вперше вночі вийшов надвір і довго стояв, задерши голову, поки батько не загнав його в хату.
Тут він може дивитися скільки завгодно.
Третій день був найважчий.
Ріка вузилася, береги підіймалися, і зрештою вона ввійшла в ущелину між двома кам'яними стінами. Вода ревла між брилами, білою піною стікала з уступу на уступ, і йти берегом стало неможливо. Лукас видирався вгору схилом, чіпляючись за коріння і виступи, обходив скелі, знову спускався до води, щоб не загубити її.
Скелі тут були інші. Не обкатані камінці, а сама порода — сіра, зерниста, з блискучими лусочками слюди, розсічена тріщинами на величезні брили, що лежали одна на одній, наче хтось склав стіну без розчину. Граніт. Він торкався його долонями, коли видирався, і граніт був холодний і шорсткий, і від цього ставало спокійніше, як від рукостискання старого знайомого.
До полудня він доїв останнє м'ясо. Ноги в постолах були збиті до крові. Опік більше не горів, лише нив, але щоразу, коли Лукас підтягувався на руках, у грудях смикало так, що темніло в очах.
Двічі він сідав на камінь і думав, що далі не піде.
Двічі вставав.
Після полудня ущелина розширилася. Вода тут текла тихіше, стіни відступили, і між ними знову з'явилися дерева — спершу кволі, покручені вітром сосни, потім густіші. Лукас вибрався на пологий схил, продерся крізь смугу ялинового молодняку, від якого пахло смолою, — і зупинився.
Перед ним лежала галявина.
Широка, зелена, наче втиснута між двома прямовисними гранітними відрогами, як між долонями. Скелі закривали її з півночі й заходу, і вітер, що свистів в ущелині, сюди не долітав. Пахло чебрецем, нагрітою травою і водою.
Посередині лежало озеро.
Невелике, довгасте, прозоре так, що біля берега видно було кожен камінець на дні, а ближче до скелі вода темніла до чорноти — там було глибоко. Праворуч, з високого уступу, з монотонним глухим гулом зривався вузький струмок, розбивався на камінні й падав у озеро білою смугою. А з дальнього краю озеро переливалося через кам'яний поріг і ставало тією самою рікою, вздовж якої Лукас ішов три дні.
Він стояв і дивився, і в голові не було жодної думки.
Потім погляд сам собою, за старою звичкою, ковзнув по скелі над водою — по тріщинах, по уступах, по тому, як лягають брили. І зачепився.
На висоті метрів чотирьох над озером у сірій стіні чорніла щілина. Вузька знизу і ширша вгорі, наче скеля колись тріснула і розійшлася. До неї вели уступи — нерівні, але придатні для того, хто три дні видирається по камінню.
«Суха», — подумав геолог у ньому, ще не бачачи її зсередини. — «Над водою, вище лінії повені, у граніті. Має бути суха».
Лукас обійшов озеро берегом, роззувся і помив у воді збиті ноги. Вода була холодна, але не крижана — тут, у затишку, її встигало прогріти сонце. Потім він видерся по уступах до щілини і заглянув усередину.
Печера була більша, ніж здавалося знизу. Вхід — у зріст дорослої людини, далі стеля підіймалася, а стіни розходилися в невеличку залу кроків десять завглибшки. Під ногами хрустів дрібний сухий відсів. Пахло каменем і пилом.
І більше нічим.
Ні посліду кажанів, ні кісток, ні шерсті на камінні, ні різкого звіриного запаху лігва. Лукас обійшов печеру, торкаючись стін, і не знайшов жодного сліду, що тут хтось жив до нього. Ніби тварини обходили це місце.
«Дивно», — подумав він. І одразу: «Пізніше».
Він сів біля стіни, обпершись спиною об холодний граніт. Потім ліг. Камінь під ним був твердий і сухий, і крізь вхід видно було шматок вечірнього неба над озером.
Він хотів ще сходити по воду. Хотів пошукати хмиз, поки не стемніло, і принести вогонь. Хотів подумати, що робити завтра.
Він заснув раніше, ніж устиг вирішити, з чого почати.