Творець Магії

15. Шрам

Він думав про це з тієї ночі, коли прокинувся біля мертвого вогнища, не відчуваючи пальців.

Не постійно. Думка приходила і йшла, як біль у старому вивиху перед дощем. Він ловив її, коли сидів у кущах за порогом із порожньою грудкою під серцем після двадцяти поштовхів. Коли повертався з дальнього гребеня з цапом на плечах і розумів, що якби зараз із-за каменя вийшла рись, у нього не лишилося б навіть на іскру.

Мана закінчувалася саме тоді, коли була потрібна.

Ядра допомагали. Він тепер носив на шиї, в окремому мішечку, найбільше — те, з дикого кроля, завбільшки з горіх, — і щовечора тримав його в долоні, поки пускав коло. Ранком грудка під серцем бувала повна. Але ядро не давало ману — воно тільки пришвидшувало, як вітер пришвидшує висихання мокрої шкури. Порожнім посеред лісу, з ядром у мішечку, він однаково лишався порожнім, поки не поїсть і не поспить.

І мана з ядра була не його. Каламутна. Тепла. Він ніколи не міг позбутися відчуття, що, коли тримає ядро, хтось інший дихає йому в долоню.

Він хотів іншого.

Він хотів відкласти власну.

Як відкладають в'ялене м'ясо на зиму. Як відкладають сухий трут у шкурі в глибині печери. Набрати в ситий день, коли грудка під серцем повна, — і сховати. А в голодний — узяти.

Почав він з кістки.

Стегнова кістка цапа, вичищена, висушена, з мозком, вибраним до порожнечі. Він обхопив її долонею, пустив коло і на виході з долоні не випустив ману назовні, а спрямував у кістку. Так, як спрямовував у палець для іскри.

Мана пішла. Він відчув, як вона заповнює щось тверде і пористе, як вода заповнює губку.

Він відпустив кістку і поклав на шкуру.

Кістка гула. Тихо, його власним, рівним, прохолодним гудінням. Він підніс до неї долоню — і відчув.

Через чверть години гудіння стало тихшим. Через годину — ледь чутним. Коли він прокинувся наступного ранку, кістка була мертва, як і будь-яка кістка.

Мана з неї витекла.

Він не бачив куди. Просто — пішла. Розійшлася в повітря, як тепло з вистиглого каменя.

Він перебрав усе, що мав.

Граніт — гула кілька ударів серця. Дерево — менше, ніж граніт, і ще й тріснуло, коли він налив у нього більше. Шкіра — ні. Вода в посудині — ні; мана туди наче й не йшла. Березова кора — ні.

Кварц тримав довше за все. Чистий, прозорий уламок, завбільшки з палець, гудів після нього майже пів дня. Не повний — щогодини тихше, — але пів дня.

Ядро — він спробував і ядро, маленьке, рожеве, із загону — прийняло його ману неохоче. Його прохолодне гудіння змішалося з теплим, каламутним, і вже за кілька хвилин він не міг сказати, де його, а де чуже. А потім уламок тріснув — тонко, як тріскає лід, — і з тріщини потягнуло смердючим, як із розірваного шлунка.

Він записав усе на новій стіні, у глибині печери, куди переніс журнал.

«Тримають: кварц > граніт > кістка > дерево. Не тримають: шкіра, вода, кора. Ядро — змішується, тріскає. Найдовше — пів дня. Витікає завжди».

І під цим, після довгої паузи:

«А в мені — не витікає. Чому?»

Він ніколи раніше не ставив собі цього питання.

Мана жила під серцем з дня блискавки. Він витрачав її, вона поверталася. Він ганяв її колом — і коло поверталося під серце. Він спав — і вона нікуди не дівалася, хіба що тоді, тієї ночі, коли він сам розігнав коло так, що воно потекло назовні.

Його тіло тримало ману, як кварц не тримав.

Що в ньому було такого, чого не було в кварці?

Кров? Але в кролі теж кров, а кріль після синього каменя помирав. Серце? Але ядро в кролі теж біля серця, і воно тримає, і кріль тримає — він ріс, жив, плодився.

Він сидів біля стіни, підібгавши ноги, і дивився на свої руки. Потім, сам не знаючи чому, розв'язав шнурок на сорочці і розгорнув її на грудях.

Шрам був там, де завжди.

Він давно перестав його помічати. Перші місяці шрам болів, чухався, червонів, а потім стягнувся і перетворився на щось таке ж звичне, як мозолі на долонях. Опік. Слід від блискавки. Він знав, що вони бувають у тих, кого вдарило, — в тому житті бачив фотографію: рука, по якій розлітається червоне деревце, тонке, розгалужене, як русло ріки з висоти.

У нього було схоже. Тільки не деревце.

Він нахилив голову і подивився вниз, на власні груди.

Звідси було видно погано: догори дриґом, перекошено, і найважливіша частина, біля ключиць, ховалася під підборіддям. Він бачив лише світлі, трохи блискучі смуги, гладші за решту шкіри, що розходилися від місця під серцем — того самого — у різні боки. Вгору. Вбік. І одна йшла вниз, до ребер, і там загиналася.

Загиналася.

Блискавка не загинається. Блискавка йде прямо або розгалужується, як гілля. А тут смуга зверталася назад, наче петля.

Він підвівся і пішов до озера.

Ранок був тихий, без вітру. Біля скелі, під уступом, вода стояла гладка, як чорне скло. Лукас ліг на камінь животом, звісився над водою і подивився.

У воді на нього подивився хлопець.

Він не бачив себе так давно, що на мить не впізнав. Худе обличчя, вже не дитяче, — витягнуте, з різкими вилицями. Світле волосся, довге, до плечей, перехоплене шнурком, — він і не помітив, коли воно так відросло. На підборідді — щось м'яке, світле, ще не борода, а пух. Очі світлі, сірі, холодні. Чужі.

Він дивився на них довго.

Потім опустив погляд нижче, на груди.

Шрам було видно добре. Увесь, від ключиць до нижніх ребер. Світлий, сріблястий на блідій шкірі, яку не брала навіть літня засмага. Не деревце. Не русло ріки.

Знак.

Від центру, з-під серця, виходили три лінії. Одна — вгору й ліворуч, до ключиці, і там розходилася надвоє. Друга — праворуч, через грудину, і наприкінці загиналася гачком донизу. Третя — вниз, до ребер, і там робила петлю і поверталася до центру. Між ними, як зв'язки між колінами, йшли тонші лінії, короткі, і замикали все в щось подібне до ромба, тільки кривого.

Замикали.

Він дивився на цю петлю, на цей ромб, і щось у ньому поволі стискалося.

«Контур», — подумав він.

І одразу ж, не відриваючись від води: «Ні. Не поспішай. Це опік. Блискавка пішла так, як пішла. Будь-яка фігура на чомусь схожа».

Але він не міг відвести очей від петлі.

Він перемалював шрам на стіну того ж дня.

Перший раз — з пам'яті, з того, що бачив у воді. Потім знову сходив до озера, подивився і виправив. Потім — третій раз.

На четвертий раз він зрозумів, що малює неправильно.

Вода віддзеркалює. Те, що в ньому ліворуч, у воді — праворуч. Він провів чотири дні, малюючи шрам задом наперед.

Він перемалював знову, вже правильно, звіряючи з тим, що бачив, нахиливши голову: верхня лінія — праворуч, гачок — ліворуч. Поруч поставив дрібну позначку: «Справжній. Не віддзеркалений». Як позначають на карті північ.

Потім сів і пустив коло.

Повільно. Як завжди. Під серцем — грудка. Ліве плече, рука, назад, лопатка, спина, праве плече, рука, назад, груди, серце.

І вперше він стежив не за маною. А за грудьми.

Там, де коло проходило через груди, повертаючись під серце, шкіра ледь-ледь, на межі відчуття, поколювала. Не всюди. Смугами. Вгору й праворуч до ключиці. Гачком. Петлею внизу.

Він три роки ганяв коло, і жодного разу не помітив, що воно повертається додому не навпростець, а шрамом.

Як вода, що з тисячі доріг завжди обирає старе русло.

Кістку він вирізав за тиждень.

Не стегнову цапину — та була надто пориста. Лопатку оленя, пласку, тверду, з гладким боком, яку він підібрав у лісі за порогом. Вичистив, висушив. І кварцовим вістрям, повільно, по рисочці, перемалював на ній шрам. Справжній. Не віддзеркалений.

Лінії вийшли кривуваті, глибші, ніж треба, і в одному місці — там, де мала бути петля, — кістка відкололася, і він почав спочатку на другій лопатці.

Потім налив у кістку ману.

Вона гула, як усі інші. Через годину — тихіше. Через пів дня — ледь-ледь. До ранку — нічого.

Як звичайна кістка.

Він сидів над нею і відчував, як підіймається знайоме — гаряче, бридке, з тижнів провалів. Злість. Він знав тепер, що робити зі злістю. Вона нічого не вимірювала.

«Що не так?» — подумав він. — «Лінії ті самі. Майже».

Не ті самі.

Шрам — не просто лінії. Шрам — лінії, по яких іде мана. Він не намальований на шкірі. Він — усередині, у тому, як тече коло. Три роки мана ходила цими лініями, і вони були протоптані, як його шлях під правою лопаткою.

А на кістці — лише подряпини. Сухі, порожні. Лижня, по якій ніхто не ходив.

Він не наливав ману в кістку цього разу.

Він повів її.

Від центру, як у шрамі. Обережно, тоненькою ниткою, з кінчика пальця, по вирізаній борозні — вгору, до розгалуження. Потім назад. Потім праворуч, до гачка. Потім униз, до петлі. І по петлі — назад до центру.

Це було, як писати пензликом по сухому камені: мана не хотіла йти борозною, розтікалася вбік, на гладку кістку. Він повертав. Тричі за перший раз втрачав лінію і починав спочатку.

Пів дня. Голова розколювалася. Під серцем — прохолодна порожнеча, і він сидів із ядром у лівій руці і кісткою в правій, і вів, і вів.

Потім, коли нитка мани нарешті пройшла все — центр, розгалуження, гачок, петля, центр, — він відчув те, чого не відчував у жодному кварці.

Мана не зупинилася.

Вона пішла по колу ще раз. Сама. Повільно, слабко, як остання хвиля, що набігає на берег уже після того, як вітер ущух. І ще раз — ще слабше.

Він поклав кістку на шкуру.

Вона гула.

До ранку вона не дожила.

Але дожила до ночі. Він перевіряв її щогодини, прикладаючи долоню, і записував на стіні: «гуде», «гуде», «тихіше», «гуде», «ще тихіше», — і лише коли зорі в тріщині стелі змістилися на ширину долоні, гудіння розтануло.

Майже день.

Кварц, найкращий, тримав пів дня. Ця лопатка, з подряпаним на ній шрамом, тримала вдвічі довше.

І він не знав чому.

Він сидів біля стіни, дивився на свої малюнки — справжній, не віддзеркалений, і чотири невдалі задом наперед, — і на рядки під ними. Він мав усе, щоб записати висновок. І не міг його сформулювати.

Петля. Замкнений контур, по якому мана ходить і не виходить назовні. Як у колі. Як у ньому самому.

Але чому така петля, а не інша? Чому гачок? Чому розгалуження біля ключиці? Чи можна намалювати інакше? Простіше? Чи кожна лінія тут потрібна, чи половина — просто те, як блискавка розлилася по шкірі, і він переносить на кістку не знак, а випадковий опік?

«Не знаю».

Він написав це на стіні. Під малюнком шраму. А нижче, вже іншим, рівнішим почерком, як пишуть назву нового зразка в польовому журналі, коли ще не знають, що це, але вже знають, що воно — окреме:

«Знак утримання (?). Зі шраму. Кістка тримає ~день замість ~пів дня. Мана йде по колу сама. Не розумію чому».

Він подивився на цей знак питання в дужках.

А тоді, сам не знаючи, навіщо, торкнувся пальцями свого шраму. Гладкого, прохолодного, ледь сріблястого.

П'ять років він вважав це опіком.

«А що, як не я його тримаю», — подумав він. — «А він — мене?»

Він довго сидів з цією думкою, не записуючи її.

Потім зав'язав сорочку і пішов вирізати нову кістку.