Творець Магії

14. Стріла, що не долетіла

Тятива дзенькнула.

Кріль на тому боці галявини, за сорок кроків, підскочив, і стріла пройшла під ним, вжалила траву і зникла в ній по оперення.

Кріль приземлився на крок лівіше. Повернув голову. Подивився на Лукаса червоними очима — спокійно, як дивиться людина на муху, що пролетіла повз.

Потім неквапливо поскакав у ліщину.

Лукас опустив лук.

Це була шоста стріла за ранок. І четвертий день за порогом.

Він спустився сюди, коли зійшов сніг. Минуло дві зими, відколи дев'ятеро пішли з загону під стіною.

Дві зими він не спускався за поріг. Не було з чим. Сила, про яку він написав тоді на стіні, не прийшла: світло стало яскравішим, іскра — слухнянішою, коло — довшим, але жодне з цього не зупинило б кроля, що встигає присісти від стріли.

Але чекати далі не виходило. Загін нагорі жив погано.

Підлогу з плит кролі не прокопали. Зате вони жерли одне одного. Самиця з першого виводку принесла ще двічі, і щоразу половину кроленят знаходили розірваними, ще до того, як ті розплющували очі. Великий самець, якого Лукас тримав, щоб ріс, загриз старого, з'їв його ядро, і тепер сидів у кутку загону завбільшки з лисицю, і бив об плиту задньою лапою так, що тряслися жердини.

За дві зими загін дав одинадцять ядер. Дрібних, рожевих. Найбільше — з квасолину.

У мішечку на шиї лишалося чотирнадцять синіх кристалів. Більше на вершині не було, як він не довбав.

А внизу, за порогом, дев'ятеро втікачів мали дві зими на волі. Дві зими без нього.

Він мусив знати, що з них виросло. Скільки їх. Як далеко зайшли. Чи вже йдуть угору, до озера.

І чи можна взяти хоч одного.

Він спустився перевірити.

Він знайшов їх на другий день. Не самих — спершу сліди.

Кролячі сліди він знав, як знав власний почерк. Дві передні лапи, одна за одною, дві задні поруч, попереду. Ці були такі самі. Тільки задні — завдовжки з його долоню. І на кінці кожного пальця, на сирій землі біля річки, — глибока риска від пазура.

Потім знайшов нори. Не одну громаду — три. Одна на схилі над річкою, під корінням повалених буків. Друга — в ярку з ліщиною. Третя — далі, де ліс ставав старшим і темнішим, під скелею, куди він не пішов, бо вже вечоріло.

Він порахував, скільки встиг побачити. Двадцять. Може, більше. Від дев'ятьох.

Він записав це в голові, бо стіни тут не було, і відчув щось схоже на те, що відчував колись у маршруті, коли розсип на схилі виводив на жилу, якої не мало бути на карті: воно є, і воно більше, ніж ти думав.

Двадцять ядер. І двадцять звірів, яких він не може взяти.

Потім почав полювати. Бо м'ясо червонооких тепер було його м'ясом, бо синіх кристалів лишалося чотирнадцять і нових не буде, і бо треба було знати: чи може він узагалі.

Перша стріла пішла в нікуди. Друга теж.

Він не одразу зрозумів, що відбувається. Він стріляв добре — краще, ніж будь-хто в селі, крім, може, батька. З тридцяти кроків клав стрілу в зайця, який сидів. З двадцяти — в того, що біг. А тут з тридцяти кроків, у кроля, що сидів і їв, він не влучив ні разу за два дні.

На третій день він перестав стріляти і почав дивитися.

Кріль сидів, жував, крутив вухами. Лукас натягнув тятиву повільно, без звуку. Затримав подих. Відпустив.

Тятива дзенькнула.

І кріль присів. Не підскочив — присів, на волосину, на чверть удару серця раніше, ніж стріла пройшла там, де була його голова.

Він почув тятиву.

Лукас опустив лук і довго сидів у кущах, не рухаючись.

Звук. Звук летить швидше, ніж стріла. Набагато швидше. Звичайний заєць чує його теж, але не встигає зрозуміти. А ці встигали. Тятива дзенькає — кріль присідає або стрибає, — стріла проходить мимо. Кожного разу.

«Тиша», — подумав він.

Тихої тятиви він не мав. Мав кропивну, туго сукану, і жильну, з цапових сухожиль. Обидві дзенькали.

Він обмотав тятиву біля плечей лука смужками заячого хутра. Так, він пам'ятав, робив батько, коли ходив на оленя: хутро глушить дзенькіт, і олень не чує, звідки стріляли.

Стало тихіше. Тепер тятива не дзенькала, а глухо гупала, як ляпас.

Кріль присів на гупання.

Тоді він вирішив, що річ не в звуку, а в швидкості. Кріль чує — але якщо стріла долетить швидше, ніж він устигне присісти?

Він зробив новий лук. Не з в'яза — з ясена, що ріс над порогом, гнучкого, тугого. Два дні стругав, сушив над вогнем у притулку з гілок, який склав собі під скелею. Лук вийшов тугий, такий, що натягував його Лукас до вуха з тремтінням у плечі, а тримати натягнутим міг лише кілька ударів серця.

Стріли з нього летіли швидше. Помітно.

Кріль присідав.

Тоді він полегшив стріли: тонші древка, менше оперення, кістяні вістря замість кварцових, бо кістка легша. Стріли летіли швидше ще. І розліталися — першу віднесло вітром на крок убік, другу закрутило в повітрі, як листок.

Одну з полегшених він таки поклав кролю в стегно. Кріль підскочив, перекинувся в траві, і з тремтячою стрілою в нозі пішов у ліщину так, що Лукас навіть не встиг вийти з кущів.

Він ходив по кров'яному сліду до вечора. Слід вивів до нори і пропав.

На четвертий день у нього закінчилось м'ясо.

Він ловив рибу в річці, руками, під каменями, як у перші дні. Риби тут було мало. Петлі на кролів ставити не мав сенсу — перегризуть. Петлі на зайців ставив, але зайців тут теж було мало, наче вони пішли з цього лісу.

Він спав у притулку з гілок, загорнувшись у шкуру, і пускав коло, обережно, повільно, без поспіху, — і думав.

Стріла летить від тятиви. Тятива штовхає її один раз — на початку. Далі стріла летить сама, і з кожним кроком повільніше. Якщо штовхнути сильніше — тятива дзенькає дужче, і кріль присідає раніше. Якщо штовхнути легше — стріла не долітає.

А якщо штовхнути не на початку?

Якщо в польоті?

Він сів у темряві.

Іскра. Він клацав пальцями — і іскра летіла. Не падала з нігтя, а саме летіла, на долоню, на дві, падала на трут. Щось її несло. Він ніколи не думав, що саме. Думав про жар, про тиск, про те, як не дати мані розширитися й охолонути.

А що, як те, що несе іскру, можна відокремити від самої іскри?

Не жар. Не світло. Тільки поштовх.

Він почав із попелу.

Насипав жменю холодного попелу на пласкому камені біля притулку. Підняв над ним ліву руку, вказівний палець. Стиснув ману — не до болю, як для іскри, а легше. І клацнув.

Іскра. Помаранчева, слабка. Впала на попіл і згасла.

Ще раз. Легше. Ще. Мана на кінчику пальця ставала то теплою, то холодною, то спалахувала білим. Він шукав між ними щось, чого не було.

На двадцятій спробі він стиснув не в пальці, а позаду нього — в долоні. І клацнув не пальцем, а всією рукою, наче відкидав щось від себе.

Попіл злетів.

Не весь — тонка сіра хмарка, з краю, наче на неї дмухнули. Злетіла і повільно осіла.

Лукас дивився на камінь, де в попелі лишилась ледь помітна вм'ятина.

Він не відчув жару. Не бачив світла. Тільки — рух. Як подих.

Далі пішло гірше, ніж він сподівався.

Попіл злітав щоразу, хоча й не завжди. Тоді він поклав на камінь пір'їну. Пір'їна відлетіла. Тоді — суху ялинову шишку. Шишка ворухнулась. Тоді — камінчик, з горіх.

Камінчик не ворухнувся.

Він штовхнув сильніше. Ще. Стиснув у долоні стільки мани, скільки брав на світло, — і відкинув усе одразу, різко, наче кидав списа.

Камінчик полетів. На три кроки, з глухим стуком об скелю.

А його ліву руку відкинуло назад, як від удару.

Він почув хрускіт раніше, ніж відчув біль. Біль прийшов за мить — у плечі, такий, що потемніло в очах. Рука повисла.

Він сидів на землі біля притулку, притискаючи ліву руку правою до тіла, і хапав повітря ротом. Плече стирчало під шкірою кутом, якого не мало бути.

«Віддача», — подумав він крізь біль, з дивною, холодною ясністю, наче писав на стіні. — «Звісно. Штовхаєш — штовхає тебе».

Як молоток. Ударив об породу — молоток відскочив у руку. Як тятива, що лупить по зап'ястю, коли тримаєш лук неправильно.

Він знав це. Знав завжди. І не подумав.

Плече він вправив сам. На третій раз. Ліг на землю, впер п'яту правої ноги собі під пахву, вхопив ліву руку за зап'ястя і повільно потягнув, поки щось усередині не клацнуло, глухо, з огидним відчуттям, наче кістка ковзнула по кістці. Потім довго лежав, дивлячись у буки над головою, і не міг зрозуміти, чи плаче він, чи це просто з очей тече від болю.

Він пішов додому. Пів дня вгору вздовж ріки з рукою, прив'язаною до тіла смугою шкури.

Плече гоїлося місяць.

Цей місяць він вчився штовхати правою рукою — і тільки попіл. Тільки пір'я. І вчився не так, як учився світла, а інакше: щоразу перед поштовхом пускав коло, щоб мана, виходячи з долоні, мала куди спертися. Не в саму руку — в усе тіло. Через плече, спину, другу руку, ноги, в землю.

Наче стоїш на ногах, коли штовхаєш віз, а не висиш на ньому.

Віддача ставала м'якшою. Розходилася по тілу, як удар по воді розходиться колами. Камінчик з горіх він зрушив правою рукою на двадцять другий день — і тільки похитнувся на ногах.

На стіні з'явилася нова колонка. Він довго думав, як її назвати. Не «вітер» — вітру не було, був тільки поштовх. Не «сила» — надто загальне.

Він написав просто: «Поштовх».

І першим рядком під ним, великими літерами:

«ВІДДАЧА. СПИРАТИСЯ КОЛОМ. НЕ ПАЛЬЦЕМ. НЕ ПЛЕЧЕМ».

Улітку він спустився за поріг знову.

Цього разу він не стріляв два дні. Сидів у кущах ліщини над норою і вправлявся. Натягував тятиву. Пускав коло. Відпускав стрілу — і в ту мить, коли оперення сходило з пальців, клацав маною вслід.

Перша стріла пішла вгору, наче її підкинули. Друга — вбік. Третя закрутилася в повітрі і впала плазом, за десять кроків.

Він штовхав надто пізно. Або надто рано. Або не туди.

Поштовх мав бути не вбік і не вгору. Позаду, точно вздовж древка. Ніби продовжити рух тятиви ще на мить.

Він стріляв у пень на сорок кроків, поки не стемніло. Двадцять стріл, тридцять, сорок. Збирав, стріляв знову. Більшість летіли криво, але деякі — він бачив це — деякі в останню мить ніби смикалися вперед і влітали в пень із таким глухим стуком, якого лук сам по собі не давав.

Під серцем ставало прохолодно. Він їв і пускав коло.

На третій день, на світанку, кріль вийшов з нори і сів біля ялівцю, за сорок кроків.

Лукас натягнув тятиву. Затримав подих. Пустив коло. Відпустив.

Гупання. Кріль присів.

І стріла вже була там.

Вона наздогнала його на півдорозі до землі. Вдарила в бік, під лопатку, і пройшла наскрізь. Кріль перекинувся, вдарив задніми лапами в повітря і затих.

Лукас сидів у кущах і довго не підводився.

«Спершу — сила». Рядок дворічної давнини. Подуманий тут, над порогом, коли він не мав нічого.

Ось вона. Не в луці. Не в стрілі. У поштовху, який наздоганяє.

Потім пішов до кроля.

Ядро з дикого кроля було завбільшки з горіх.

Він тримав його на долоні біля річки, на сонці, і дивився, як світло проходить крізь нього. Темно-червоне. Каламутне. З чорними жилками, як у бичачій печінці. Важке. Тепле так, що відчувалося навіть крізь мозолі.

Одинадцять ядер із загону, разом, не важили стільки, скільки це одне.

«На волі ростуть швидше», — подумав він. — «Їжі більше. Простору більше. Вони їдять одне одного, і найсильніші ростуть».

Він розрізав кроля, щоб забрати ядро, і заглянув усередину, як завжди. Шлунок був повний. Не трави. Шерсті. Кісток. Шматків чогось, що колись було кролячою лапою.

Він записав це в голові, щоб увечері перенести на стіну.

Потім обтер ядро, заховав у мішечок до синіх і, перш ніж піти, обійшов галявину над норою.

За кущем ліщини, у траві, лежала ще одна кроляча тушка. Давня, кількаденна, з розпанаханими грудьми. Хтось розірвав її, як розривають кролів лисиці, — і вийняв із грудей не печінку і не серце.

Серце лежало поруч.

А там, біля його основи, де мало бути ядро, була порожня закривавлена ямка.

Лукас присів, роздивився сліди в траві. Лисячі. Звичайні. Тільки трохи глибші, ніж мали бути.

«Лисиця», — вирішив він. — «Ядро тепле. Пахне. Звісно, вона його з'їла».

Він підвівся, закинув лук на плече і пішов угору, до свого озера.

Про лисицю він згадав тільки ввечері, біля стіни, коли записував ядро. І дописав внизу, дрібно, одним рядком:

«Лисиця з'їла ядро. Що з нею буде? Не знаю».