Творець Магії

13. Загін порожній

До осені в загоні сиділо чотирнадцять.

Лукас рахував їх щоранку, коли кидав траву в отвір між плитами. Рахувати було важко: вони не сиділи на місці, кидалися з кутка в куток, наскакували одне на одного, і в сутінках загону видно було тільки рух і червоні цятки очей. Він навчився рахувати по очах. Двадцять вісім цяток — чотирнадцять кролів.

Трави не вистачало.

Він зрозумів це ще в середині літа, коли виявив, що двічі на день носить оберемки з луків над озером, і загін ковтає їх, як піч ковтає дрова. Звичайний кріль з'їдав пучок за день. Червоноокий — чотири. Вони жерли траву, ялівець, кору з жердин, які він кидав їм для зубів, корінці, гілки, все. Жерли й не товстіли. Ставали тільки більші, жилавіші, і шерсть у них грубішала, як у зимового звіра.

«Обмін речовин», — записав він на стіні. — «Прискорений. Як у мене після спалаху — голод. Тільки в них — завжди».

І під цим, дрібніше: «Трава: ~оберемок на трьох у день. Чотирнадцять — п'ять оберемків. Мало?»

Мало.

Вони вбивали одне одного.

Перший раз він знайшов мертвого кроля в загоні наприкінці літа — розірваного, з вигризеними боками. Подумав, що прийшла куниця, і обійшов загін кругом, шукаючи щілину. Щілини не було.

Другого разу він побачив сам. Двоє зчепилися біля купи трави — не так, як б'ються кролі навесні, стоячи на задніх лапах і лупцюючи передніми, а мовчки, з хрускотом, вчепившись зубами в горло. Один здох за кілька ударів серця. Другий не відпустив. Він їв.

Лукас стояв біля отвору і дивився, як кріль вигризає з грудей свого родича щось маленьке, тверде й рожеве, і ковтає.

За тиждень цей кріль був на третину більший за інших.

Він не бачив, щоб кролі колись їли м'ясо. Він не бачив, щоб кролі колись були завбільшки з молодого зайця і мали кігті, як у куниці. Він записав це окремим рядком, рамкою не обвів, але поставив поруч знак, якого раніше не ставив: два знаки оклику.

«З'їв ядро іншого — виріс. Ядро передається через їжу?!»

Ще нижче, вже без знаків:

«Того, що з'їв, — убити першим. Ядро найбільше».

Ядро в нього справді виявилося найбільшим.

Не горошина — квасолина. І не блідо-рожеве, а червоне. Глибоке, як ягода шипшини, і вже не таке прозоре: усередині ходили темні прожилки, як кров у воді. На долоні воно було тепліше за інші. І давало, коли він пускав крізь нього коло, швидше й густіше, з тим самим присмаком лігва, тільки сильнішим.

Він розклав на шкурі всі ядра, які мав. Сім. Від крихти, блідо-рожевої, з того кроля, який прожив після оживлення чотири дні, — до цього, червоного.

І побачив те, що мав побачити давно.

Колір. Розмір. Від молодого — до старого. Як ряд кристалів одного мінералу, зібраних з різної глибини: дрібні, бліді, недорозвинені вгорі, великі, насичені — там, де довше росли.

«Ядро росте», — записав він. — «Довше живе — більше ядро. Їсть ядра — швидше росте».

А тоді нижче:

«Отже, вбивати рано — невигідно».

Він подивився на це речення. Холодне, правильне, як рахунок у польовому кошторисі.

Отже, кролів треба було тримати довше. А значить, годувати довше.

А значить, трави потрібно ще більше.

М'ясо він не їв.

Він думав про це. Коли вперше розтинав червоноокого, коли бачив бурі, щільні м'язи, — подумав, що таке м'ясо, мабуть, жилаве, але поживне. А потім згадав те саме правило над дверима лабораторії. Невідоме — не куштувати. Синій камінь убив кроля. Що робить із тим, хто з'їсть кроля, у якому цей камінь розчинився?

Він кинув шматок такого м'яса лисиці, яка нишпорила біля його петель. Лисиця з'їла, а наступного дня прийшла знову, жива, звичайна, рудувата. Він кинув ще. Вона з'їла.

Тоді він записав: «Лисиця. М'ясо червоноокого — жива. Мало? Скільки треба?»

І почав кидати їй щоразу, як розтинав.

Не з жалю. Лисиця була єдиною твариною на горі, яка сама приходила до його рук і їла те, чого не їв він. Кращої проби не придумаєш.

Він вів для неї окремий рядок, як для каменя. День, шматок, як виглядає. Шерсть — блищить. Ходить — рівно. Очі — руді, не червоні. Послід біля петель — звичайний, з кістками.

Тушки він ховав. Під камінням, у глибокій ямі на краю галявини, засипаючи щоразу шаром щебеню, щоб не розкопали. Двічі за літо прийшов і знайшов яму розкопаною, щебінь розкиданим, а тушок — нема.

«Ведмідь?» — записав він. — «Вовк? Яму — глибше».

І вирив глибше.

Восени він порахував траву.

Він порахував її так, як рахував дрова торік: на пальцях, потім на стіні. Чотирнадцять кролів, по чотири пучки, сто двадцять днів зими. Сіна. Сухого, в'язаного, складеного під навісом, щоб не намокло.

Він не міг накосити стільки. Не мав чим косити — тільки кварцова пластина, що зрізала пучок за пучком, і руки, які до вечора вкривалися подряпинами від осоки. За тиждень він накосив, мабуть, на місяць. А ще треба було дрова. Петлі. Рибу. Своє власне м'ясо на зиму. Кварц для нових ножів, жили для тятиви, шкури.

Він сидів над числами довго.

Потім написав:

«Тримати — 4. Решта — забити або випустити».

Забити всіх — це десять ядер одразу, дрібних, недорослих. Десять тушок, яких він поки не наважувався їсти. А навесні — знову ловити звичайних кролів, знову годувати синім, знову чекати.

Випустити — значить, вони житимуть самі. Їстимуть те, що знайдуть. Ростимуть.

Він зупинився на цій думці.

А тоді подивився на зап'ястя. На дві рожеві борозни від великого пальця.

Нижче, на тій самій стіні, навесні, коли клав загін, він написав: «Нікого не відпускати». Рядок був на місці. Він закреслив «випустити» одною рискою, рівно.

Того ж тижня він знайшов у загоні кроленят.

Шість. Голих, сліпих, рожевих, у гнізді з вирваної шерсті в найдальшому кутку, де самиця, найстаріша, прорила під плитою неглибоку яму. Він підняв одне двома пальцями. Крихітне, тепле, ледь пищало.

Під тоненькою шкірою на грудях, якщо придивитися крізь неї проти світла, біля самого серця, рожевіла цятка.

Він поклав кроленя назад і сидів на краю загону, не рухаючись, поки самиця не почала бити лапою об землю, попереджаючи.

Ядро не треба було вирощувати синім каменем.

Ядро народжувалося саме.

«Нащадки червонооких — з ядрами від народження», — записав він увечері. І цього разу обвів у рамку. Не тому, що це було гарне відкриття. А тому, що воно змінювало все.

Синіх кристалів у шкіряному мішечку, який він носив тепер на шиї, лежало двадцять три. Він видовбав їх за літо з жили на вершині — ходив туди шість разів, по два дні в один бік, по мокрому граніту, — і більше там не лишалося, хіба що в глибині, під породою, куди не дістанеш клином. Двадцять три кристали. Двадцять три спроби. З них дев'ять-десять устануть.

А кролі, які плодяться самі, — плодитимуться завжди.

Без синього. Без трави. Без нього.

Він вирішив усе холодно, ввечері, біля вогню, коли в загоні шаруділи двадцять вісім червоних цяток і шість рожевих сліпих кроленят.

Залишити — пару старих, самицю з виводком і найбільшого самця, щоб ріс. Решту — забити. Не всіх одразу: по одному на кілька днів, бо кожен червоноокий у верші бився, як куниця, і після кожного він сидів біля вогню з покусаними руками. За місяць — до снігу — упорається.

Він дописав це на стіні, рівно, без знаків питання, і пішов спати.

Вони не дочекалися.

Уранці загін був напівпорожній.

У задній стінці, під тією самою плитою, де самиця вирила гніздо, зяяла нора. Не яма — нора, кругла, глибока, що йшла під фундамент його стіни і виходила з іншого боку, у кущах ялівцю. Свіжа земля, віялом розкидана по траві. Сліди пазурів на корінні.

Лукас стояв над нею і дивився.

«Камінь не прогризеш», — подумав він. — «Але під каменем можна копати».

Кролі. Він два роки ловив кролів. Він бачив їхні нори на південному схилі, глибокі, розгалужені, на кілька виходів. Він будував загін, думаючи про зуби, і жодного разу не подумав про лапи.

Сміятися не хотілося. Він полічив очі в загоні. Десять цяток. П'ять кролів. Самиця з кроленятами лишилася — гніздо було ціле. Великий самець лишився. Старий, якого він тримав для пари, лишився. І двоє молодих, що, мабуть, не встигли.

Утекло дев'ятеро.

Він вийшов на уступ і подивився на галявину. Трава вже пожовкла, роса лежала сива. На краю, біля ялівцю, щось сіре майнуло — і зникло.

Він пішов по слідах того ж ранку.

Сліди було видно добре: на росяній траві, на мокрому піску біля озера, на мулі, де струмки стікали в ріку. Дев'ять кролів не розбіглися хто куди, як розбігаються налякані. Вони йшли разом, громадою, униз. Уздовж води. Туди, де трави більше.

До полудня він дійшов до порогу.

Тут ріка виривалася з улоговини і падала в ліс уступами, білими від піни. Нижче починався інший світ — бук, граб, ліщина, кропива по пояс. Сліди спускалися туди, по кам'янистому березі, і зникали в підліску.

Він спустився теж.

На мулі біля води, поверх кролячих слідів, лежав інший. Круглий, без кігтів, з чотирма подушечками. Свіжий, з ночі.

Рись.

Він присів над ним і довго роздивлявся. Відбиток був глибокий — глибший, ніж лишила б та облізла, худа рись, що наприкінці першої зими кинулася на нього біля струмка. Ця не голодувала.

Він поставив дві давилки на кролячій стежці, як нагорі. Пересидів ніч під буком, з луком на колінах, підкладаючи в багаття по гілці.

Уранці давилки стояли незаймані. Приманку обійшли.

На другий день він побачив одного — того, що був у загоні наймолодшим, з білою плямою на вусі. Кріль сидів у кропиві за двадцять кроків, жував і дивився на нього. Лукас натягнув лук. Тятива дзенькнула. Стріла встромилася в землю там, де мить тому було біле вухо.

Друга — так само.

Третьої він не пускав.

Він сидів на камені над порогом і дивився вниз, на ліс.

Дев'ять. За рік — скільки? Він бачив, як плодяться кролі. Бачив кроленят у загоні — з цяткою під серцем від народження. На волі, з травою по пояс, вони плодитимуться без нього, без синього, без кінця.

І їстимуть одне одного. І ростимуть.

А він не може взяти навіть одного.

Стріла — мимо. Петля — перегризена. Давилка — обійдена. Нагорі, в загоні, він тримав їх, бо стіна була з каменю і бо вони були малі. Тут стіни не було. Тут була рись, якої він ледве не став здобиччю, і кролі, які за дев'ять днів на волі вчилися більшого, ніж звичайний заєць за все життя.

Він подумав про те, що буде через п'ять років. Через десять. Коли вони піднімуться вгору по ріці, до озера, до луків, до його петель. Коли ядро в найбільшому стане з кулак.

Чим він їх зустріне?

Луком, який дзенькає. Кварцовим ножем. Світлом над долонею, яке вміє тільки світити. Іскрою, від якої займається трут.

Нічим.

Він не злякався. Страх був би корисніший — від страху тоді, перед риссю, щось у ньому відкрилося. Тепер не відкривалося нічого. Була тільки тверезість, холодна, як вода в порозі: він помилився, і помилку вже не виправиш. Її можна тільки пережити.

«Спершу — сила», — подумав він. — «Тоді — решта».

Він підвівся і пішов угору.

Двох молодих, що лишилися в загоні, він забив того ж тижня.

Ядра були дрібні, блідо-рожеві, як він і думав. Тушки він не поніс до ями.

Лисиця прийшла ввечері, як приходила весь останній місяць. Сіла біля петель, за десять кроків, і дивилася на нього, поки він не кинув їй шматок. Вона з'їла. Шерсть у неї блищала, як у жодної лисиці, яку він бачив. Тридцять днів у його рядку: шерсть — блищить, ходить — рівно, очі — руді.

Тридцять днів вона їла м'ясо червонооких — і не змінилася. Не почервоніла очима, не виросла, не погризла петлі. Тільки погладшала.

«Сила — в ядрі», — подумав він. — «Не в м'ясі».

Він засмажив на вогні шматок задньої ноги. Невеликий, з пів долоні. З'їв, повільно жуючи, — м'ясо було темне, щільне, жилаве, з тим самим ледь чутним присмаком лігва, що й ядро на долоні, тільки слабшим, — і сів чекати.

Чекав до ночі. Нудоти не було. Болю не було. Ні жару, ні холоду. Зранку — нічого. Наступного вечора він з'їв уже цілу ногу.

А на третій день, після того як вичерпав ману на світлі до самого дна, до тремтіння в руках, він зрозумів, що звичайного звірячого голоду не прийшло.

Прийшов голод. Але не той, що з'їдав його колись цілими днями, від якого він міг зжерти пів зайця і не наїстися. Він з'їв жменю м'яса червоноокого — і наївся. А зранку грудка під серцем була повна, хоча раніше після такого спустошення він набирав її дві ночі.

На стіні з'явився рядок:

«М'ясо червонооких. Лисиця — 30 днів, жива, здорова. Я — 3 дні, без шкоди. Мани не дає (з ядром у руці — дає, з м'ясом — ні). Але ситніше за заячине втричі. Після спустошення — відновлююсь за ніч замість двох».

І нижче:

«Тушок не закопувати».

Того вечора на стіні, під рамкою «Нащадки червонооких — з ядрами від народження», з'явився ще один рядок:

«Утекло: 9 (під стіною, нора). Вниз, за поріг. Не взяти ні стрілою, ні давилкою. Залишено: великий самець + старий + самиця + 6 малих».

«Загін: підлога з плит. Камінь під камінь. НЕ ЗАБУТИ, ЩО КРОЛІ КОПАЮТЬ».

«Спершу — сила».

Він подивився на написане і ще довго стояв перед стіною. Не тому, що вагався.

Тому, що стіна вже скінчилася.

Вона була заповнена від підлоги до висоти його зросту — а він за два роки виріс на долоню, — і остання колонка впиралася в кут, де граніт заламувався в тріщину. Абетка. Слова. Нічний зір. Невдачі. Мана. Тепло. Іскра. Шлях. Ядро. Кролі.

Треба було йти вглиб печери. До іншої стіни. Або вгору, на стелю, туди, де ще не долітав дим.

Він підняв руку, торкнувся найпершої літери абетки — кривої, обведеної двічі, ще з першої зими — і пішов шукати нову рівну поверхню.

Унизу, за порогом, у змішаному лісі, де пахло буковим листям і мулом, дев'ятеро кролів з червоними очима спали в новій норі під корінням повалених буків.

А на прибережному мулі, біля входу в неї, вже лежав круглий слід без кігтів, з чотирма подушечками.