12. Червоне ядро
Він простягнув руку до кошика повільно, як простягають до гадюки на стежці.
Створіння не ворухнулося. Дивилося. Червоні очі не кліпали.
Лукас торкнувся прута. Прут під пальцями був вологий від слини і розгризений так, що на зламі стирчали білі волокна.
Тоді воно стрибнуло.
Не на нього — крізь нього. Він не побачив руху. Побачив тільки, як кошик вибухнув трісками, і відчув, як щось ударило в зап'ястя, гаряче й мокре, і сіра тінь проскочила між його ногами, по підлозі, вздовж стіни, до виходу. Він обернувся. Біля вогнища тінь на мить зупинилася — він устиг побачити худий бік, задні лапи, червоні цятки очей, — а тоді зникла за уступом.
Лукас подивився на руку.
Від основи великого пальця до зап'ястя — дві глибокі рвані борозни, наче хтось провів по шкірі долотом. Кров текла рясно, капала з ліктя на відсів.
Кролі не кусаються так.
Він затиснув рану жменею моху, сів біля вогнища і довго сидів, дивлячись у вхід печери, де за уступом темніла ніч.
«Ожив», — подумав він. І не повірив цій думці, і подумав її знову. — «Помер. Перестав дихати. Пролежав добу. І ожив».
Він бачив смерть десятки разів — у селі, в лісі, у своїх петлях. Він убив цього кроля сам, своїми руками, і рахував удари серця, поки той помирав.
Мертве не оживає.
Хіба що його вдарила блискавка.
Наступні дев'ять днів він полював на кроля, якого сам і зробив.
Кріль не втік далеко. Він лишився біля нір на південному схилі, серед своїх, і Лукас бачив його щодня — на світанку, коли той виходив до ялівцю. Його неважко було відрізнити. Він був більший за інших, ніж мав би бути, хоча минуло лише кілька днів. Шерсть на загривку стирчала. І в сутінках очі в нього горіли.
Інші кролі його сторонилися. Лукас бачив це двічі: коли червоноокий виходив до ялівцю, решта громади зникала в норах, як вода в пісок.
Петлю кріль перегриз за ніч. Не одну — всі три, які Лукас поставив на його стежці. Кропивна мотузка, яка тримала зайця, лишалася на землі двома кінцями, з розмочаленим зламом.
Верболозовий кошик він не ставив. Бачив, що лишилося від першого.
Стріла, яку Лукас пустив з тридцяти кроків, коли кріль сидів біля нори, встромилася в землю там, де мить тому була його голова. Друга — так само. Третя — він навіть не побачив, куди кріль подівся. Наче й не було.
Він сидів увечері біля вогню і злився. Не так, як у тижні провалів, а холодно, рахуючи.
Звір надто швидкий для стріли. Надто сильний для петлі. Надто обережний для кошика.
Але він їсть. І він ходить однією стежкою — від нори до ялівцю, від ялівцю до нори. Як усі кролі. Як усі звірі, які щойно перестали бути звичайними і ще не знають, що можуть інакше.
«Давилка», — подумав він.
Він бачив, як батько ставив їх на куниць. Плаский важкий камінь, підпертий на сторожку з трьох паличок. Звір смикає приманку — сторожка вискакує — камінь падає. Без мотузки, без кошика, без стріли.
Тільки камінь треба було взяти важчий. Набагато важчий.
Першу давилку кріль обійшов. Другу спустив — і вискочив з-під каменя, лишивши під ним клапоть шерсті з кров'ю.
На третю Лукас витратив цілий день. Знайшов на осипі плиту, яку ледве підняв, — граніт, шорсткий, завбільшки зі стільницю. Перекочував її до стежки на жердинах, як колоду. Вирив під нею неглибоку ямку, щоб звір, присівши, був уже наполовину під каменем. Сторожку зробив з ялівцю, сухого, ламкого, щоб спрацювала від найменшого дотику. Приманкою поклав молоді пагони ялівцю, з того самого куща, біля якого кріль щоранку їв.
І на дев'ятий день, на світанку, плита лежала на землі.
З-під неї стирчала задня лапа. Сіра, з довгими, загнутими, як у куниці, кігтями.
Розтинав він на уступі перед печерою, при денному світлі, на чистому пласкому камені, обмитому озерною водою.
Він робив це сотні разів — із зайцями, з цапами, з лисицею. Батько вчив їх із братом, ще малими: розріз по череву, від грудини донизу, обережно, щоб не зачепити кишки. Шкура — окремо, нутрощі — окремо. Печінку — подивитися: чиста, темна, без плям — можна їсти. Плями, білі вузлики — викинути, і руки помити.
Але тепер він дивився не так, як дивився батько.
Він дивився, як дивився на шліф під мікроскопом: що тут не так?
Багато що.
М'язи — темніші, ніж у кроля. Майже бурі, як у дикого цапа, і щільні, наче перевиті. Під шкірою — ні жиру, нічого, тільки м'яз і жила. Кістки, коли він переламав стегнову, — товщі, і всередині мозок був не рожевий, а темно-червоний.
Шлунок він розрізав окремо і вивалив вміст на камінь. Ялівець, трава. Синього уламка не було. Ні крихти, ні пилу. Він розтер усе пальцями, перебрав. Нічого.
«Розчинився», — подумав він. — «Або всмоктався».
Тоді він розкрив грудну клітку.
Серце було велике. Він не знав, яке має бути серце в кроля, — ніколи не міряв, — але це здавалося завеликим для такого тіла. І поруч із ним, біля самої основи, там, де від серця відходять великі судини, у сплетінні тонких жилок щось лежало.
Він підчепив це вістрям кварцового ножа.
Камінець. Завбільшки з горошину. Блідо-рожевий, напівпрозорий, наче шматочок застиглої живиці, крізь яку подивилися на захід сонця. На ньому були тоненькі нитки — судини, які проросли в нього, або з нього.
Лукас витер його об траву і поклав на долоню.
Камінець був теплий.
Не від тіла — тіло вже вистигло. Сам по собі. Слабко, як буває теплий камінь після заходу сонця.
Він пустив коло.
І коло не спіткнулося, як на синьому. Коло ніби ковзнуло. Він відчув, як від камінця в долоню, у мана-стежку, тече щось — тонко, рідко, як дощова вода по ринві. Тепле. Не прохолодне, як його власне. Каламутне. З присмаком, якого він не міг назвати, — як запах звіра в лігві.
Він відсмикнув руку. Камінець упав на шкуру.
Сидів, дивлячись на нього. Блідо-рожевий. Крихітний.
Синій камінь гудів. Цей — віддавав.
Перевіряти він почав тільки через тиждень, коли подряпини на зап'ясті затяглися рожевою шкірою.
Не тому, що боявся. Тому, що поспіх — це спосіб отримати один результат і повірити в нього.
Він розписав на стіні план. Як розписував колись маршрути.
«Два дні: світло до порожнього вранці. Вечір — без каменя. Ранок — заміряти зір і тривалість».
«Два дні: світло до порожнього вранці. Вечір — з каменем у долоні, годину. Ранок — заміряти».
«Повторити тричі».
Дванадцять днів. Він витрачав ману до дна щоранку — тримав світло, поки воно не згасало саме, поки руки не тремтіли і під серцем не ставало прохолодно. Потім жив звичайним днем: петлі, риба, дрова. Ввечері, біля вогню, або сидів просто так, або тримав рожевий камінець, затиснувши в кулаці.
Числа на стіні вишикувались у дві колонки.
Без каменя: зранку — шістдесят кроків зору, сім ударів світла. Шістдесят два, вісім. П'ятдесят вісім, сім.
З каменем: сімдесят чотири, одинадцять. Сімдесят шість, дванадцять. Сімдесят, десять.
Він довго дивився на ці числа.
Потім узяв пензлик і написав над обома колонками одне слово, і обвів його рамкою, як колись обвів «Ману»:
«Ядро».
А під ним:
«Рожевий камінь з кроля (з серця). Віддає. Мана відновлюється швидше — приблизно вдвічі? Тепла. Чужа. Каламутна».
«Синій камінь → смерть → оживлення → ядро. Синій — сировина. Ядро — продукт?»
Він поставив знак питання і подивився на нього довго. Як на перше слово в реченні, яке тільки починаєш писати.
А тоді рука сама лягла йому на груди.
Ліворуч від грудини. Там, де билося серце. Там, звідки два роки тому, перед риссю, вперше вирвалося світло, і де відтоді жила прохолодна грудка, яку він навчився наповнювати й спорожняти.
Під серцем.
Він сидів і слухав удари крізь долоню. Рівні. Звичайні. Людські.
У кроля ядро лежало біля самої основи серця, в сплетінні жилок. Кріль помер і встав. Він сам — помер у тому житті і встав у цьому. Його вдарила блискавка, і він вижив, хоча не мав би. А після блискавки в ньому з'явилося те, чого не було в жодної людини в селі.
«Що там?»
Розрізати себе він не міг. Можна розрізати кроля, цапа, рибу — і подивитися. Себе не подивишся. Ні шліфа, ні розтину, ні проби.
Він узяв пензлик і нижче, окремо від колонок, дрібно, наче соромлячись, написав:
«А в мене під серцем — теж камінь?»
Знак питання вийшов кривий. Виправляти він не став.
Загін він збудував до кінця весни.
Не з верболозу — з каменю. У кутку галявини, під скелею, була природна кишеня між двома брилами, і він замурував її з третього боку стіною з плитняка, викладаючи камінь на камінь, без розчину, як ставлять огорожі на гірських пасовищах. Кролі гризуть дерево. Камінь не прогризеш.
Він думав про це, поки клав плиту на плиту, і раз у раз дивився на зап'ястя. Дві рожеві борозни від великого пальця. Один кріль. Один стрибок. І той стрибок він навіть не побачив.
Червоноокий, що втік у ніч, прожив на волі дев'ять днів. За дев'ять днів він перегриз три петлі й навчився ухилятися від стріли. Що він навчився б за рік?
«Нікого не відпускати», — записав він того вечора під словом «Ядро». — «Що зробив — тримати в камені. Що не втримаєш — не робити».
Зверху він накрив загін жердинами, а на жердини — плитами. Залишив отвір завбільшки з кулак, щоб кидати траву.
Перших трьох кролів він зловив звичайною верболозовою вершею — нормальних, сірих, з чорними очима, які ще не знали, що їх чекає.
Устав із трьох тільки один.
Першому він дав уламок завбільшки з половину того, що отримав червоноокий. Кріль помер так само — судоми, крик, піна, — і пролежав у загоні три дні, і почав пахнути.
Другому — уламок, як перший. Помер. Устав на другу добу, з червоними очима.
Третьому — більший. Кріль помер за сто ударів серця, без крику, наче його вдарили по голові. І не встав.
«Мало — не встає. Багато — не встає. Посередині — ядро», — записав він.
Потім подумав і дописав:
«Як з рудою в плавці. Замало вогню — руда не плавиться. Забагато — горить разом із піччю».
Синіх уламків лишилося три.
Він сидів над ними однієї ночі, коли в загоні шаруділи двоє червонооких, і рахував. Три уламки — три спроби. Може, два ядра. А там — усе.
Тоді він згадав, як знайшов перший камінь: на дні струмка, над водоспадом, серед кварцу і слюди. І як знайшов чотири інші — там же, по коліна в талій воді. І крихти, як пісок, у щілині між брилами.
Струмок не народжує каміння. Струмок його несе.
Звідкись згори.
Того ж ранку він пішов угору за течією.
Це була робота, яку його руки пам'ятали краще, ніж голова.
Іти вздовж русла, дивитися на дно. Не на воду — на дно. Розсип завжди розповідає, звідки він прийшов: чим вище, тим каміння більше і тим гостріші в нього грані. Унизу, біля водоспаду, сині уламки були завбільшки з ніготь і злегка обкатані. Вище, за першим порогом, він знайшов один — з фалангу пальця, з гранями такими гострими, що порізав об них шкіру.
Ще вище струмок ставав вузький, крутий, падав зі скелі на скелю, і йти доводилося вже не вздовж нього, а по ньому, хапаючись за мокрий граніт, по пояс у холодній піні.
Він ішов два дні.
На другий день, ближче до полудня, струмок закінчився. Він витікав з-під каменя на самій вершині відрогу — тонкий, як мотузка, з тріщини в граніті. А поруч із тріщиною, у скелі, по діагоналі через усю брилу, йшла біла смуга. Кварцова жилка, завтовшки з два пальці, як шов на шкірі.
І в цьому шві, глибоко, мов зерна в колосі, сиділи сині кристали.
Лукас сів на камінь і довго не міг віддихатися.
Він бачив сотні жил. Золотоносних, мідних, олов'яних, кварцових. Бачив і багаті, і порожні. І знав одне: жилу видно одразу. Скільки вона тягнеться. Як глибоко йде. Скільки в ній того, що ти шукаєш.
Ця тягнулася на два його кроки. Може, на три. Кварц біля краю брили обривався, і далі був тільки сірий, мертвий граніт.
Мало. Дуже мало.
Кілька десятків кристалів. Може, сотня, якщо рахувати дрібні. Морози щозими розколювали скелю по шву, і по одному, по два кристали випадали в тріщину, у воду, і вода несла їх униз, до озера. Ті, що проскочили водоспад, лежали тепер на дні, під десятками метрів води. Втрачені.
Він підняв руку і торкнувся жили.
Під пальцями загуло.
«Зібрати», — подумав він. — «Усе. До останнього. Поки не змило».
Він не думав тоді, що робить. Що вибирає. Що, може, ніхто більше в цьому світі ніколи не знайде такого каменю, бо іншого такого каменю в цьому світі нема.
Він думав про те, що в нього лишилося три уламки. І що руда, яку не видобули, рано чи пізно змиває вода.
Він вийняв із-за пояса кварцовий клин, підняв із осипу камінь-відбійник, що ліг у долоню, як молоток, і почав працювати.