11. Кролик
Синій камінь він узяв з уступу не тому, що згадав про нього.
А тому, що закінчилися питання до самого себе.
За зиму стіна обросла новими колонками: «Тепло», «Іскра», «Шлях». Він знав тепер, що мана може світити, пекти, гріти тіло зсередини. Що вона виходить і не виходить. Що стискається. Що тече. Але все це він знав про одну-єдину ману — свою. Про грудку під серцем, яку в нього вклала блискавка.
А геолог не робить висновків з одного зразка.
Він сидів біля вогнища ранньою весною і думав про це, поки не зрозумів, що думає по колу. Звідки вона? Від блискавки. А блискавка звідки? Від грози. А в грозі вона є? Чи гроза тільки щось розбудила в ньому? Чи є ця сила ще десь у світі — в землі, у воді, в тваринах, — чи вона тільки в ньому?
Перевірити грозу він не міг. І не хотів.
Тоді він підвів очі і подивився на уступ у стіні.
Синій камінь лежав там, де лежав з осені, серед кварцу і слюди. Темний, гладкий, з гранями, які не обточила вода. Мінерал, якого він не знав. Єдина річ у цьому світі, крім нього самого, яку він не міг пояснити.
Торік, у тижні провалів, він уже тримав його в руці. Записав: «Нічого. Поки що».
Тоді він не відчував навіть власної мани.
Він сів, як сідав щоранку, схрестивши ноги, поклав камінь на ліву долоню і пустив коло.
Серце. Ліве плече. Лікоть. Зап'ястя. Долоня.
І тут коло спіткнулося.
Не зупинилося — спіткнулося, як спотикається нога об корінь на знайомій стежці. Щось у долоні було не так. Мана, проходячи крізь неї, наче зачепилася за щось тверде і холодне. Він повів її далі, по колу, і відчув — не побачив, відчув, — що в долоні щось гуде.
Не його гудіння. Його мана гула ледь-ледь, рівно, як вулик. А це було інше. Тонше. Різкіше. Як дзвін натягнутої жили, по якій ударили нігтем.
Він розплющив очі і подивився на камінь.
Камінь лежав. Синій, темний, нерухомий.
Лукас переклав його на праву долоню і пустив коло знову. Права рука тепер слухалася — не так, як ліва, але слухалася. І на правій долоні коло спіткнулося так само.
Він відклав камінь на шкуру, на відстань руки, і пустив коло втретє. Нічого. Рівне, своє, звичне.
Взяв кварц. Нічого.
Слюду. Нічого.
Граніт з підлоги печери. Нічого.
Синій. Знову — дзвін.
Він довго сидів, не рухаючись.
Потім підвівся, підійшов до стіни і, поруч із торішнім рядком «Синій камінь. — Нічого. Поки що», написав:
«Синій камінь + коло = гудіння. Не моє. Інше. Тільки синій».
Слово «поки що» він закреслив однією рисою.
Наступного дня він поліз до струмка над водоспадом.
Сніг тут ще лежав по берегах, сірий, зернистий, а вода була висока й каламутна від талого снігу. Він ходив уздовж струмка до полудня, по коліна в крижаній воді, і шукав.
Знайшов чотири. Два — завбільшки з ніготь, як перший. Два менші, з горошину. І ще кілька крихт, як пісок, синіх, у щілині між двома брилами.
Усі чотири гули в долоні однаково. Менші — тихіше.
«Розмір — сила», — записав він увечері. — «Чим більший, тим сильніше. Як руда: багатша жила, багатший зразок».
Він сидів біля вогню, перекочуючи камінці на долоні, і думав, як із них це дістати.
Розбити? Він розбив найменший кварцовим уламком на пласкому камені. Камінь розколовся тяжко, з хрускотом, на кілька гострих уламків. Кожен уламок гудів — тихіше, ніж цілий, але гудів.
Нагріти? Він поклав один уламок у жар і тримав, поки той не почервонів. Витяг. Дав охолонути. Гудіння не змінилося.
Розтерти в порошок? Він розтер другий уламок між двома каменями, довго, поки той не став дрібним, як борошно, синім пилом. Пил гудів, коли він тримав над ним долоню.
Розчинити? Він насипав пилу в посудину з водою, збовтав. Пил осів на дно. Вода над ним не гула.
Він довго сидів над цією водою.
Розбити, нагріти, розтерти — усе це він робив із кварцом і гранітом сотні разів. Сила в синьому від цього не мінялася. Вона просто сиділа в ньому — рівно, не слабшаючи, — і нічого не робила.
А його мана робила. Світила, пекла, гріла.
Різниця була одна: його мана жила в живому тілі.
І тут він повернувся до питання, з якого почав. Чи тільки в ньому? Чи може інше живе тіло носити таку саму силу — чи він один такий, бо його вдарила блискавка?
Щоб це перевірити, потрібне було інше живе тіло.
Кролі жили на південному схилі, над галявиною, де між брилами осипу ріс ялівець.
Він бачив їх ще торік — невеличких, сірих, з білими задками, менших за зайців, що бігали в петлі на узліссі. Зайці жили поодинці, а ці — громадою, в норах під камінням. Восени він зловив кількох і з'їв. Тепер йому треба було живого.
Петля живого не дасть. Петля для того і робиться, щоб затягувалася на шиї.
Першого кроля він задушив. Поставив петлю так, як учив батько, на стежці від нори до ялівцю, але трохи вільнішу, щоб не затягувалася до кінця. Кріль затягнув її сам — бився, поки не задихнувся. Лукас зняв його з петлі ще теплого і довго дивився на скоцюрблене тіло.
Звісно. Тварина в пастці не знає, що її не хочуть убивати.
Другий вирвався, залишивши в петлі пук шерсті.
Тоді він зробив по-іншому. Сплів кошик із верболозу, вузький, довгий, як верша для риби, з входом, що звужувався всередину. Поклав у кінці молодий ялівець і свіжу траву, з першої, яка пробилася на прогрітому схилі. Поставив біля нори, привалив камінням, щоб не перекинули.
Три дні кошик стояв порожній. На четвертий у ньому сидів кріль — молодий, худий після зими, з очима, чорними, як вуглини.
Лукас присів біля кошика навпочіпки.
Кріль притиснувся до дальньої стінки і завмер. Боки ходили ходором. Ніс тремтів.
— Не бійся, — сказав він рідною мовою, і сам почув, як безглуздо це звучить.
Бо боятися якраз було чого.
Він приніс кошик у печеру і поставив у глибині, де було прохолодно й темно. Дав кролю день, щоб той звик. Кріль не звик. Сидів, притиснувшись до прутів, і їв тільки вночі, коли думав, що його не бачать.
Лукас бачив. Він бачив у темряві.
Наступного ранку він витяг кроля з кошика, затиснув між колінами і поклав долоню йому на спину. Пустив коло. Довів ману до долоні — і штовхнув далі, у тепле, тремтяче тіло під пальцями.
Під долонею спалахнуло біле.
Кріль сіпнувся, вдарив задніми лапами і вирвався. Лукас упіймав його вже біля входу.
Він пробував ще чотири рази того дня. Крізь шерсть. Крізь голу шкіру на вусі. Тримаючи кроля за лапу, як тримають за руку. Щоразу те саме: мана доходила до межі його шкіри — і там, як восени над трутом, ставала світлом. Холодним, безпорадним, ні до чого не прив'язаним. У кроля не входило нічого.
«Моя мана не виходить із мене живою», — записав він увечері. — «Назовні — тільки світло».
І тоді подивився на синій камінь.
Сила в ньому жила зовні. Без тіла. Не розсіювалася, не ставала світлом, не слабшала — він носив камінь із собою тижнями, і гудіння лишалося тим самим. Як блискавка, що прийшла ззовні, увійшла в тіло і лишилася.
Якщо він не може дати кролю свою силу — може, кріль візьме цю?
А покласти камінь усередину звіра можна було так само, як усередину звіра потрапляє все. Через рот.
Тут він зупинився.
У тому житті перше правило лабораторії писали великими літерами над дверима, і жоден студент не виходив з першого курсу, не вивчивши його напам'ять. Невідоме — не нюхати. Не куштувати. Не торкатися голими руками, якщо можна не торкатися.
Він пам'ятав, що буває з тими, хто порушує. Кіновар — червона, красива, як ягода. Ртуть. Реальгар і аурипігмент — жовті, оранжеві, як засохлий мед. Миш'як. Мінерал, якого не знаєш, у шлунку може виявитися чим завгодно.
Отже — мало. Найменше, що можна відколоти.
Він узяв найдрібніший уламок синього каменя — менший за просяне зерно — і довго дивився на нього на пучці пальця.
Скільки? Він не знав. Не було з чим порівняти. Кріль важив, мабуть, кілограм. Він сам — сорок, може, сорок п'ять. Отрути б'ють за вагою: що менший звір, то менше треба. Дрібніше за просяне зерно не розколеш.
Він записав на стіні, перш ніж почати, як записував перед кожною спробою:
«Кріль. Самець, молодий, ~1 кг. Уламок синього, ~просяне зерно. Ранок. Через рот».
Потім витяг кроля з кошика за шкуру на загривку. Кріль бився задніми лапами, дряпав зап'ястя кігтями, верещав. Лукас затиснув його між колінами, розкрив пальцями рот — дрібні, гострі різці, рожевий язик — і засунув уламок углиб, за язик. Затиснув щелепи. Погладив по горлу, вниз, як роблять, щоб звір проковтнув.
Кріль ковтнув.
Лукас посадив його назад у кошик і сів поруч.
Спершу нічого не було.
Кріль сидів у кутку, як і сидів, і важко дихав після боротьби. Потім почав вилизувати лапу.
Минуло, мабуть, пів години. Лукас уже думав, що уламок вийде з посліду і на цьому все скінчиться, — коли кріль раптом підскочив.
Просто вгору, на місці, всіма чотирма лапами, як підскакують від укусу. Вдарився спиною об прути. Впав. Підскочив знову.
А потім закричав.
Лукас не знав, що кролі вміють так кричати. Тонко, пронизливо, як дитина. Кріль бився в кошику, кидався від стінки до стінки, гриз прути, і з його рота йшла рожева піна. Очі вилізли з орбіт. Лапи сіпалися — не в такт, кожна окремо, як у тварини з перебитою спиною.
Лукас сидів і дивився.
Він хотів відвернутися. Хотів узяти камінь і закінчити це одним ударом. Він тримав руки на колінах і дивився, і рахував удари свого серця, бо годинника не було, а записати треба було точно.
Сто. Двісті. Триста.
На п'ятистах кріль перестав кричати. На шестистах — перестав битися. Лежав на боці, і боки ходили дрібно-дрібно, як у пташки. Тоді — рідше. Рідше.
На восьмистах сорока вони зупинилися.
Лукас просидів ще стільки ж, не рухаючись. Потім підвівся, підійшов до стіни, підігрів чорнило — руки тремтіли, і він двічі не влучив пензликом у посудину — і написав:
«Через ~300 ударів — судоми, крик, піна. Через ~840 — смерть. Отрута».
Подивився на це слово.
Потім подумав і поставив після нього знак питання.
Бо отрута вбиває. Але чому тоді, коли він тримав камінь у руці, тепер, коли тримав його вже десятки разів, — у нього навіть голова не боліла? Чому мана в його колі гула поруч із цим камінцем, як гуде поруч зі своєю?
«Може, це не отрута», — подумав він. — «Може, це просто забагато. Як блискавка. Блискавка теж вбиває».
Його вона теж убила. На якийсь час.
Розтинати кроля того вечора він не став.
Не тому, що не хотів. Тому, що темніло, а при вогні в печері погано видно, що в нього під ножем, — тільки обриси, тіні, і все червоне здається чорним. А йому треба було бачити. Колір. Тканини. Серце, шлунок, де лежить уламок, що з ним сталося.
Він накрив кошик шкурою, щоб не прийшла куниця, і ліг.
Уранці його розбудив дощ. Не довгий, весняний, але холодний, із мокрим снігом. Петлі він не перевіряв два дні, і якщо зараз не перевірить, заєць, що потрапить, дістанеться лисиці. Кріль у кошику не втече.
Лукас перевіряв петлі до полудня. Двох зайців приніс. Потім ще годину ловив рибу під водоспадом, бо після вчорашнього сидіння й крику в нього весь ранок стискався шлунок і хотілося їсти так, як не хотілося з зими.
Повернувся він надвечір, мокрий, з рибою і зайцями. Скинув їх біля вогнища, підкинув дров і, витираючи руки об сорочку, пішов у глибину печери.
Шкура з кошика лежала на підлозі.
Він не скидав її.
Лукас зупинився.
У темряві глибини, де печеру він бачив сіро, як у сутінках, за двома рядами верболозових прутів щось сиділо. Не лежало на боці — сиділо, підібгавши лапи, як живе.
І дивилося на нього.
Очі в нього були червоні.
Не віддзеркалювали вогонь, як віддзеркалюють очі звірів уночі — жовтим, зеленим. Вогонь був за спиною в Лукаса і світив не туди. Ці очі світилися самі. Тьмяно, рівно, як дві жарини в попелі.
Прут, біля якого сиділо створіння, був перегризений. Наполовину. Свіжа світла деревина, біла на зламі.
Лукас стояв і не міг поворушитися.
Під серцем у нього, наче відповідаючи на щось, тихо, ледь чутно, дзвеніла мана.