Творець Магії

10. Друга зима

Цього разу сніг його не здивував.

Лукас вийшов на уступ, коли ще сіріло, і подивився на білу галявину так, як дивляться на старого знайомого, з яким колись посварилися. Озеро чорне. Сосни білі. Тиша.

Потім обернувся і порахував.

Дрова — під навісом, у три ряди, до самої стелі, і ще купа в глибині печери, накрита корою. Удвічі більше, ніж торік. Він рахував їх не на око, а в оберемках, і записав на стіні: сто сорок. Торік було вісімдесят, і до кінця зими він палив сирі гілки.

М'ясо — під склепінням, смугами, сухе й тверде, як кора. Два цапи, лань, яка зламала ногу на осипі, і три десятки зайців. Риба — на окремій жердині.

Над вогнищем — плита. Він приніс її з осипу, плаский шмат граніту завбільшки зі щит, і поклав на дві кам'яні опори, так, щоб дим ішов з-під неї вбік, у тріщину, а вода з тріщини стікала по плиті повз жар. Дощ пролив її двічі за осінь. Вогонь не згас жодного разу.

На вказівному пальці лівої руки лишився білий, гладенький, нечутливий слід. Наче хтось притиснув туди гарячу печатку.

Він торкнувся його великим пальцем, за звичкою, і пішов перевіряти петлі.

Восени він палив пальці ще одинадцять разів.

Це було записано на стіні окремим стовпчиком, під заголовком «Тепло». Не так, як записують успіхи, а так, як записують аварії: дата, що робив, що вийшло, скільки заживало.

Він хотів одного: щоб жар з'являвся не в шкірі, а поза нею. Поруч. Між пальцем і трутом.

І щоразу, коли він випускав стиснуту ману за межі пальця, вона ставала світлом.

Він бачив це десятки разів і так і не зміг упіймати мить переходу. Ось вона в кінчику пальця — щільна, тепла, тисне на шкіру зсередини, як вода на дамбу. Ось він її відпускає, на волосину, — і над нігтем спалахує біла цятка. Холодна. Мана наче не вміла бути теплою ніде, крім його тіла.

«Тиск», — думав він, сидячи над стовпчиком. — «У тілі вона під тиском. Вийшла — тиск зник. Розширилася, охолола, стала світлом».

Як газ, що виривається з балона і вкриває вентиль інеєм.

Отже, тиск треба було нести з собою. Не відпускати потроху, а викидати все одразу, різко, щоб не встигло розширитися.

Він згадав кремінь. У селі батько викрешував вогонь кременем об шматок старого заліза, коли воно ще було, — до того, як барон забрав навіть і його. Удар — і зі сталі відлітала іскра. Крихта металу, гаряча від удару, яка летіла два-три удари серця і встигала впасти на трут, перш ніж охолонути.

Не струмінь. Крихта.

Двадцять третя спроба. Він стиснув ману в кінчику пальця до болю, до білого кола перед очима, а тоді не випустив, а клацнув — так клацають пальцями, щоб покликати пса.

З нігтя відлетіла помаранчева цятка, впала на березову стружку і згасла, лишивши по собі чорну крапку, завбільшки з голкове вушко.

Він дивився на цю крапку довше, ніж на будь-яку річ у цьому світі.

«Іскра».

Далі пішло по-іншому. Не легко — по-іншому. Тепер він знав, що шукає. Іскри виходили одна на п'ять клацань, потім одна на три. Вони гасли на березовій стружці, але жевріли довше на трухлявій, висушеній гнилушці. На моху. На пушку з рогозу, який він назбирав біля витоку ріки.

У середині осені він розпалив вогонь трьома іскрами. Без опіку. Головний біль був — тупий, у скронях, як після погано виспаної ночі. Під серцем стало прохолодніше, але не холодно.

Лучок він не викинув. Поклав його в глибині печери, загорнутий у шкуру, разом із запасною паличкою і дощечкою, сухими, як порох.

Не тому, що не вірив у іскру.

Тому, що геолог, який виходить у маршрут з одним компасом, рано чи пізно повертається без нього.

Холод прийшов у середині зими, разом із ясним небом.

Ночі стали такі прозорі, що він бачив зорі в тріщині стелі. Сніг на галявині рипів, як суха шкура. Вода в берестяній посудині біля стіни вранці бралася льодом, хоча до вогнища було три кроки.

Він лежав у шкурах і не спав.

Вогонь горів. Але вогонь грів спереду — обличчя, коліна, руки. Спина лишалася біля холодної стіни, і холод ішов від неї в лопатки, в нирки, у кістки. Повертаєшся спиною до вогню — мерзне живіт.

Торік, у перші дні, він мерз менше. Він пам'ятав це. Записав навіть, тоді, у голові, п'ятим чи четвертим пунктом: «Мерзне менше, ніж мав би». Ночував мокрий під ялиною — і не застудився.

Тоді під серцем було тепло — дике, нерухоме, саме по собі.

Тепер він знав, що це тепло можна вести.

«Не в палець», — думав він, дивлячись у темряву, де печеру видно було сіро, як у сутінках. — «Не назовні. Нікуди. По тілу. Колом».

Як кров. Кров не виходить із тіла. Вона йде від серця і повертається до серця. І гріє все, що минає.

Перша спроба закінчилася в лівій долоні.

Він повів ману, як завжди: плече, лікоть, зап'ястя. А тоді не дав їй вийти, а спробував повернути назад, по тильному боці руки, вгору.

Мана не повернулася. Вона збилася в долоні, як вода в загаті, стала щільною, теплою — він уже знав це відчуття, — і над долонею спалахнуло біле мерехтіння. Він дав їй згаснути.

Друга, третя, десята. Він ніби вчився повертати річку назад.

Потім спробував інакше. Не назад по тій самій руці, а далі. Від лівого плеча — через спину, між лопатками, до правого.

Права рука була глуха.

Він пам'ятав це з весни: шоста спроба, обведена на стіні. «Не йде вправо». Тоді він відклав це на потім. Тепер «потім» настало.

Мана доходила до хребта і там розтікалася, як струмок, що вибіг на рівнину і загубився в болоті. Ні русла, ні схилу. Він відчував її розлитою по спині — прохолодною, марною, — і грудка під серцем від цього тоншала.

Наступного ранку він сів біля вогню, схрестивши ноги, і не пробував дійти до правої руки.

Він пробував дійти до хребта. І трохи далі. На палець далі. Наче прокладав лижню в глибокому снігу: перший раз грузнеш по пояс і проходиш десять кроків. Другого дня по своєму сліду — двадцять. Третього — тридцять. Сніг ущільнюється, і колись лижня тримає.

Він назвав це шляхом.

Спершу на язик просилося «маршрут» — так у тому житті називали щоденний вихід у поле, від табору до точки і назад. Але маршрут прокладають по карті, і він закінчується, коли повертаєшся до намету. А це не закінчувалося. Це була дорога, яку він протоптував сам, крок за кроком, і якою потім ходитиме щодня, поки вона не стане його.

Шлях.

Шлях він проходив щоранку. Вдих на чотири, видих на чотири. Під серцем — грудка. Ліве плече. Вниз, лікоть, зап'ястя. Назад, угору. Лопатка. Хребет. І ще трохи. І ще.

На стіні з'явилася нова колонка: «Шлях. Докуди».

«Хребет».

«Хребет».

«Хребет + палець».

«Хребет + два пальці. Біль у шиї».

Права лопатка відгукнулася на дев'ятнадцятий день.

Він не чекав. Сидів, як завжди, з заплющеними очима, вів ману своїм протоптаним шляхом, на видиху підштовхував її далі в сніг — і раптом сніг закінчився.

Під лопаткою відкрилося русло. Мана пішла сама. Вниз, у праве плече, у праву руку, по внутрішньому боці, як вода, що знайшла давнє висохле річище. Лікоть. Зап'ястя. Права долоня похолонула.

А тоді — він не знав, як це сказати, навіть рідною мовою, навіть собі, — тоді вона не зупинилася в долоні. Вона пішла далі. Нагору, по тильному боці руки, назад до плеча, по грудях, униз. І вернулася під серце.

Коло.

Лукас сидів, не ворушачись, і не дихав.

Вона йшла далі. Друге коло. Повільніше, тонше, але йшла. Ліве плече, рука, спина, праве плече, рука, груди, серце. І ще раз.

І йому стало тепло.

Не так, як від вогню, — спереду. Не так, як від опіку, — в одній точці. Рівно. Усюди одразу. Наче хтось зсередини накрив його ще однією шкурою, якої він не бачив. Холод від стіни, що стояв у лопатках, розтанув. Пальці ніг, які він давно не відчував, заболіли, як болять відігріті з морозу.

Він розплющив очі.

Над долонями не світилося нічого. Печера була сіра. Вогонь жеврів. Пара з рота більше не йшла.

Він довго сидів так, поки коло не розійшлося саме, поки мана не осіла під серцем. Тоді приклав руку до грудей.

Грудка була майже така сама, як до шляху.

Майже.

Лукас підвівся, підійшов до стіни, підігрів чорнило і довго стояв із пензликом, не знаючи, що писати. Потім написав:

«Шлях замкнувся. Коло: серце — ліва — спина — права — груди — серце. Тепло всюди. Мана майже не витрачається?»

І двічі підкреслив знак питання.

Бо світло з'їдало грудку за шість ударів серця. А коло, що гріло його, мабуть, чверть години, лишило її майже повною.

Світло виходило з тіла. Коло — ні.

Він став ходити шляхом не раз на день, а тричі. Зранку — на свіжу голову. Вдень — після дров, коли руки задубіли. Увечері — перед сном, щоб лягти в теплі.

Через тиждень він уже знаходив русло під правою лопаткою за кілька подихів. Через два — міг вести коло, не заплющуючи очей, і водночас кришити м'ясо в посудину.

Він перестав підкидати дрова на ніч. Навіщо, якщо коло гріє?

Він записав і це: «Дров на ніч — менше. Економія».

І тоді прийшла хуртовина.

Вона почалася надвечір і до ночі заревла так, що водоспаду не стало чути. Вітер бив у вхід печери, закидав усередину сніг, і вогнище кидалося, присідало, чаділо.

Лукас присипав жар, накрився шкурами і пустив коло.

Тепло прийшло. Але вітер рвав шкури, сніг сипався на обличчя, і холод ішов звідусіль одразу. Тепла від кола не вистачало.

«Швидше», — подумав він. — «Якщо коло гріє, то швидше коло — гріє більше».

Він підштовхнув ману на видиху. І ще. Вона пішла жвавіше — плече, рука, спина, — і стало тепліше, відчутно. Він підштовхнув ще.

Стало жарко.

Він лежав і розкошував у цьому жарі, як розкошують у гарячій воді після морозу. Хуртовина ревла десь далеко, за межами шкур. Думки сповільнювалися. Повіки важчали.

Він заснув із колом, що бігло по тілу, як вода по жолобу.

Прокинувся він від того, що не міг поворушити пальцями.

Темно. Ні — сіро; він бачив, але бачив погано, як у перші дні, на кілька кроків. Хуртовина вщухла. Вогнище під шаром снігу не жевріло. Шкури на ньому затверділи від інею.

Він спробував покликати шлях — і не знайшов, що кликати.

Під серцем було порожньо. Холодно. Як того вечора після рисі.

Коло не стояло на місці, поки він спав. Воно бігло — швидко, як він його розігнав, — і десь, на якомусь витку, почало витікати. Крізь шкіру. Теплом. Він згорів сам, як свічка, залишена на ніч, і не помітив, бо спав у теплі.

Зуби вибивали дріб так, що він прикусив язик.

Він сповз із лапника до вогнища. Розгріб сніг. Попіл під ним був сірий і холодний — жар згас, мабуть, ще серед ночі. Він склав на камені пушок рогозу, підняв ліву руку, стиснув ману в пальці, щоб викресати іскру.

Під серцем не відгукнулося нічого.

Він лежав на холодному камені біля холодного вогнища, і пальці не слухались, і він думав повільно, як думають у сні: «Ось так. Як дурний мандрівник, що заснув у снігу. Біля власного вогнища».

А потім згадав про шкуру в глибині печери.

Він доповз туди. Не встав — доповз, на ліктях, по відсіву, що різав крізь сорочку. Розгорнув. Лучок. Паличка. Дощечка. Сухі, як порох.

Мотузку він накинув з третього разу. Пальці не відчували її, і він дивився на них, щоб знати, де вони. Крутив, поки не заболіли плечі, поки не почорніли кола перед очима. Дим. Чорний пил. Грудка жару, червона, завбільшки з горошину.

Він ніс її на корі до вогнища, як того першого дня, — двома руками, перед собою, як скарб.

Наступного дня він лежав біля вогню, в усіх шкурах одразу, і їв. Сушене м'ясо, юшка з риби, знову м'ясо. Голод був такий, що він гриз хрящі. Голова розколювалася.

Увечері він підвівся і підійшов до стіни.

Під рядком «Дров на ніч — менше. Економія» він написав:

«Коло, розігнане, — гріє більше. Тече назовні. Уві сні не зупиняється. Майже помер».

І нижче, великими літерами, поруч із тим, давнім «ДОДАВ. НЕ РОБИТИ»:

«НЕ СПАТИ З КОЛОМ. ВОГОНЬ НА НІЧ — ЗАВЖДИ».

Потім подумав і дописав дрібно, вже не для правила, а для себе:

«Лучок — тримати сухим. Завжди».

Зима скінчилася так само, як торік: почорнілим льодом, гуркотом, сірими крижинами, що пливли до порогу.

Лукас стояв на уступі в цапиній свиті, яку зшив восени, і помітив, що рукави стали короткі. Ще восени вони закривали зап'ястя, а тепер не доходили до них на два пальці. І голос, коли він уранці говорив сам до себе рідною мовою, раптом зривався — то вниз, то вгору, як у хлопця, яким він і був.

Йому, мабуть, минуло п'ятнадцять.

Він не знав точно. У селі дні народження не рахували — рахували зими. Дві зими відтоді, як він прокинувся на Тихій галявині.

Він підняв ліву руку і клацнув пальцями. Над нігтем блиснула помаранчева іскра і згасла в повітрі.

Потім заплющив очі і пустив коло. Повільно. Не підганяючи.

Тепло розійшлося по тілу, рівне, як весняне сонце.