16. Зелене марево
Це почалося з трави.
Він сидів на уступі перед печерою, як сидів щоранку вже сьомий рік, — схрестивши ноги, обличчям до озера, з долонями на колінах. Сонце ще не вийшло з-за східного відрогу, але небо над ним уже побіліло, і галявина внизу лежала сіра, мокра від роси.
Він закінчив третє коло і розплющив очі.
Трава була зелена.
Звісно, трава була зелена. Вона завжди була зелена. Але зараз, у сірому досвітньому світлі, коли всі кольори ще спали, — вона була зелена не так. Над нею стояло щось. Тонке, як серпанок над водою в холодний ранок. Не туман — туман був білий і лежав нижче, над озером. Це було зеленкувате, напівпрозоре, і воно не лежало, а ніби росло з кожної травинки вгору, на долоню, на дві, і ледь-ледь колихалося.
Лукас не рухався.
«Очі», — подумав він.
У тому житті він знав людей, у яких перед нападом мігрені спалахували в очах зигзаги, мерехтливі плями, кольорові кола. Він і сам кілька разів бачив щось таке — після безсонного тижня в полі, після пекельної спеки на відслоненні. Мерехтіння, а за пів години — біль, від якого хотілося лягти лицем у землю.
Він чекав болю.
Біль не прийшов. Серпанок над травою стояв.
Тоді він зробив те, що зробив би будь-який польовик, який не довіряє приладу, — перевірив прилад.
Заплющив ліве око. Серпанок лишився. Заплющив праве. Лишився.
Тоді він повів очима — різко, ліворуч, на скелю. Мігренева пляма, будь-яка вада ока, рухається разом із поглядом: дивишся на скелю — пляма на скелі, дивишся на небо — пляма на небі. Бо вона не там, вона в тобі.
Серпанок не рухався з поглядом.
Він стояв над травою. Там, де трава. А на скелі, сірій, вологій від туману, його не було. Лукас повів очима назад — серпанок був на місці, над травою, і над кущем ялівцю біля стежки, і над соснами на тому боці озера, густіший, вищий.
Він сидів так, поки сонце не вийшло з-за відрогу.
З першим промінням серпанок зник. Як зникає іній.
Наступного ранку він не побачив нічого.
Сидів, як учора. Те саме коло, те саме дихання, та сама сіра досвітня година. Розплющив очі — трава. Звичайна. Мокра. Сіра.
Він сидів до сходу сонця і не побачив нічого.
Третього ранку теж.
На стіні в глибині печери, де журнал тепер займав уже другу стіну і частину третьої, з'явилася нова колонка. Він назвав її, не довго думаючи, — так, як воно виглядало:
«Марево».
І першим рядком: «Ранок. Після 3 кіл. Зелене над травою, деревами. Не на камені. Не рухається з очима — справжнє? Зникло зі сходом сонця. 2 дні — не повторилося».
Далі він робив те, що робив завжди. Шукав умову.
Світанок? Він виходив і в сутінки, коли світло таке саме сіре. Нічого. Роса? Він вилив на камінь посудину води, щоб той змок, як трава. На мокрому камені — нічого, а трава була суха того вечора, і над нею теж нічого. Повна мана? Він дочекався ранку після важкого дня і довгого сну, з ядром у долоні, і грудка під серцем була повна, як глечик. Нічого.
На дев'ятий день він сидів на уступі зовсім без мети, без кола, просто дивився на галявину і думав про лисицю, яка знову почала ходити біля його петель.
І зрозумів, що дивиться не так.
Тоді, першого ранку, після трьох кіл, він розплющив очі і ще не встиг подивитися. Погляд був розфокусований, як буває, коли щойно прокинувся. Він не дивився на траву — він дивився крізь неї, кудись за неї, і очі ще не вирішили, на чому зупинитися.
Він розслабив погляд. Дав очам розпливтися.
Нічого.
Пустив коло, тримаючи погляд розпливчастим.
Нічого.
«Зір», — подумав він. — «Нічний зір — з мани. З першого дня. Він падав, коли я витрачав. Значить, очі з'єднані з колом».
А якщо дати колу пройти не тільки через руки й груди. А й через очі.
Це була погана ідея. Він зрозумів це через кілька ударів серця.
Він повів ману вгору, з-під серця, через горло, — і вона пішла неохоче, наче лізла під гору. Він підштовхнув. Вона дійшла до потилиці, до перенісся — і в ту ж мить у очах вибухнуло біле.
Не світло. Біль, який виглядав як світло.
Він закричав і впав на бік, затуливши обличчя долонями. Очі пекли так, наче в них сипнули гарячого попелу. Під повіками спалахували білі кола, зірки, зигзаги — ті самі, мігреневі, тільки в сто разів яскравіші.
Коли він відтулив долоні, світ був сірий.
Не сутінковий сірий. Каламутний. Як крізь мутне скло, як крізь льодову кірку на воді. Він бачив обриси скелі, плями дерев, світлішу смугу озера. Більше нічого.
Він доповз до печери навпомацки.
Зір повертався два дні.
Перший день він лежав у печері, не розплющуючи очей, бо від денного світла з входу в голові бухало, як у ковальському міху. Їв навпомацки. Пив навпомацки. Двічі вийшов до озера — по стіні, по пам'яті, рахуючи кроки, — і двічі мало не впав з уступу.
Він думав про те, що буде, якщо зір не повернеться.
Не про страх. Про розрахунок. Сліпий у горах. Петлі навпомацки. Риба руками. Дрова. Зима.
Він не дожив би до весни.
На другий день він розрізнив гілки на соснах. На третій — прочитав рядок на стіні. Свій же, давній: «ДОДАВ. НЕ РОБИТИ».
Він довго стояв перед ним.
Потім узяв пензлик і нижче, поруч, написав:
«Мана — в очі. Біль, сліпота 2 дні. НЕ ВЕСТИ В ОЧІ. НІКОЛИ. Навколо?»
Навколо — було важче. Набагато.
Він не вів мани в очі. Він вів її, як завжди, колом, — тільки коло тепер ішло через груди трохи вище, через ключиці, через шию. Не до очей. Поруч. Як вода в каналі, що йде попід самою стіною будинку, не підмиваючи фундаменту.
Тижнями. Він не знав, чи це правильно. Знав тільки, що, коли коло підіймалося до шиї, у скронях ставало прохолодно, і нічний зір наступної ночі сягав на кілька кроків далі.
А на двадцять сьомий день марево повернулося.
Не з травою. З соснами. Він сидів на уступі в сутінках, після кола, що пройшло через шию, і раптом побачив, як над чорним лісом на тому боці озера, над самими верхівками, стоїть зелене. Ледь-ледь. Як відблиск.
Він не моргав, поки не заболіли очі.
Потім моргнув — і воно лишилося.
Далі він не дав собі ні дня перерви.
Він вивчав марево, як вивчав би нове родовище: систематично, по квадратах, від краю до центру. Записував кожен вечір, бо марево приходило тепер частіше в сутінках, ніж уранці, і трималося довше, якщо він не рухався.
«Трава — зелене, низьке. Ялівець — зелене, густіше. Сосни — зелене, високо над кроною. Старі сосни — густіше, ніж молоді».
«Камінь — нічого. Пісок — нічого. Вода в озері — нічого. Біля водоростей на мілині — зелене, слабке».
«Суха гілка — нічого. Свіжозламана гілка — зелене, тьмяніє. Через 1 день — слабше. Через 3 — нічого».
Він зламав гілку вранці і заміряв, як тьмяніє марево над нею. Через годину. Через пів дня. Через день. Наче дивився, як вона помирає.
«Марево — живе. Мертве — не світить. Вмирає — тьмяніє».
«Заєць у петлі (живий) — зелене, тепле, щільне навколо тіла. Заєць мертвий — тьмяніє, як гілка, тільки швидше».
А тоді він пішов до загону.
Кролі в загоні не світилися зеленим.
Він стояв біля отвору між плитами в сутінках, після кола, і дивився. Він бачив їх добре — вони давно звикли до нього, сиділи, кожен у своєму кутку, бо інакше загризли б одне одного.
Навколо кожного стояло марево. Але не зелене. Буре. Каламутне, як вода в калюжі після дощу, з рудуватим відливом. Воно не колихалося рівно, як над травою, а сіпалося, пульсувало, як жилка на скроні.
А всередині кожного кроля, у грудях, під самим серцем, горіла пляма.
Багряна. Гаряча. Як жарина в попелі. Він бачив її крізь шерсть, крізь шкіру, крізь ребра — ні, не бачив: відчував очима, як відчувають тепло вогнища заплющеними повіками.
У великого самця, того, що їв ядра інших, пляма була завбільшки з кулак.
Лукас довго стояв біля загону.
Потім розв'язав мішечок на шиї і висипав на долоню синє.
Дванадцять кристалів. Решту він витратив на кролів за роки — хто вставав, хто ні.
Він не був готовий.
Кристали горіли. Не багряним, як ядра, не зеленим, як трава. Глибоким, темним синім, що переходив у фіолетове, — і таким яскравим, що марево довкола них стояло на долоню вгору, щільне, нерухоме, наче вилите зі скла. Ядра в кролів пульсували. Синє — ні. Воно горіло рівно, як зоря.
Він згадав рядок, написаний роки тому: «Синій — сировина. Ядро — продукт?»
Тепер він бачив, що це правда. Продукт був каламутний і сіпався. Сировина — чиста.
Свою руку він роздивився останньою.
Не тому, що не думав. Тому, що боявся.
Він сидів біля вогнища в печері. Пустив коло, тримаючи його високо, через шию. Підняв ліву руку перед собою і розфокусував погляд.
Навколо руки стояло марево.
Не зелене, як у зайця. Не буре, як у кролів. Світле. Біле — ні, не біле. Він дивився довго, поки не зрозумів, на що воно схоже. На іній на гілці під місяцем. На лусочки слюди в граніті, коли світло падає під кутом. На ту сріблясту сизість, у якій він бачив печеру в темряві, з першого дня.
Срібне.
Він підняв над долонею світло. Звичайне мерехтіння, як тисячі разів до того, тільки тепер воно трималося вже не шість ударів, а скільки він хотів, поки вистачало мани, і було не з горіх, а з кулак.
Він дивився на нього, як не дивився ніколи.
Воно не було білим.
Він думав, що біле. Роками записував у журнал — «біле мерехтіння», «біле світло». Біле, як тоді, перед риссю. А тепер, у мареві, в ту мить, коли очі бачили не тільки світло, а й те, з чого воно, — у самій середині, де світло було найщільнішим, найрівнішим, мерехтіння мало колір.
Ледь помітний срібний відлив. Як місяць за тонкою хмарою.
Він згасив світло і засвітив знову. Тепер уже тримаючи його недбало, розлито, як у перші дні. Біле. Каламутне. Запалив утретє — зосереджено, рівно, точно, як вів ману по борозні на кістці.
Срібне.
Він згасив світло.
І тоді, не даючи собі передумати, розв'язав ремінь, стягнув через голову сорочку зі шкури і подивився вниз. На себе.
П'ять років тому, над першим розтятим кролем, він написав на стіні дрібно, кривим знаком питання: «А в мене під серцем — теж камінь?» Рядок так і лишився без відповіді. Він бачив його щоразу, коли проходив до глибшої стіни, і щоразу проходив мимо.
Під серцем у нього не горіло багряним.
Там був вузол. Сріблястий, щільний, завбільшки з кулак, — не пляма, не жарина, а наче клубок, змотаний з тієї самої інеєвої нитки, з якої було марево довкола руки. Він не мав граней. Не мав краю. Не мав того твердого, гарячого серця всередині, яке пульсувало в кожного кроля в загоні. Нитки сходилися в ньому і розходилися з нього, і він ледь-ледь, рівно, не сіпаючись, дихав разом із колом.
Каменя там не було.
А від вузла, по ключицях, по грудях, донизу, до ребер, розходилися лінії. Він знав їх напам'ять, кожен гачок і кожну петлю: малював задом наперед у воді, перемальовував на стіну, вирізав на лопатці оленя.
Шрам.
У мареві шрам світився. Не шкірою — під шкірою, глибше, там, де йшло коло. Срібно, рівно, тим самим кольором, що й вузол, наче шрам був не слідом блискавки на тілі, а руслом, яке вона прорізала в ньому, і по якому тепер текло.
Лукас сидів голий до пояса біля вогню, і в нього тремтіли руки. Не від холоду.
«Не камінь», — подумав він. — «Не ядро. Щось інше».
Кролям ядро виростало від синього. Йому ніхто не давав синього. Він не помирав від нього в судомах і не вставав з червоними очима. У ньому було те, чого не було в жодного звіра, якого він розтинав.
Він натягнув сорочку назад і довго сидів, поклавши долоню на груди. Як тоді, над кролем. Тільки тепер — знаючи.
Того вечора він записав на стіні таблицю. Не таку, як ті, з числами. Таку, як пишуть у польовому визначнику: колір — що означає.
«Зелене — живе (трава, дерева, звір). Вмирає — тьмяніє».
«Буре, сіпається — червоноокі. Багряне всередині — ядро».
«Синьо-фіолетове, рівне, найсильніше — синій камінь. Сировина».
«Срібне — я. Чим точніше, тим сріблястіше?»
«Під серцем — срібний вузол. НЕ КАМІНЬ. Шрам світиться тим самим. Шрам = русло?»
А потім повернувся до старої стіни, знайшов кривий рядок про камінь під серцем і поруч, тим самим пензликом, написав: «Ні. Вузол. Див. "Марево"».
Він повернувся до таблиці і подивився на останній рядок. Знак питання стояв на місці, як стояв на стіні вже сотні разів.
Потім вийшов на уступ, щоб подихати.
Ніч була безмісячна. Озеро внизу лежало чорне, і він дивився на нього крізь марево, просто так, бо очі ще не встигли перемкнутися назад.
І побачив.
Під водоспадом. Там, де струмок падав у озеро і вода була найглибша, найчорніша, на дні, яке він ніколи не бачив, бо туди не дістати ні рукою, ні поглядом, — під десятками метрів води тьмяно, ледь-ледь, як далекі зорі крізь хмару, світилися синьо-фіолетові цятки.
Одна. Три. Дев'ять. Він перестав рахувати на двадцятій.
Ті, що проскочили водоспад. Ті, що він вважав утраченими.
Лукас стояв на уступі, в темряві, і дивився на них.
Потім повільно, наче боячись злякати, видихнув і пішов по ядро, щоб до ранку набрати ману повну.