Мати навчання - Mother of Learning

9. Шахраї

«Маджара», — проспівав Зоріан, завершуючи заклинання словом, яке воно мало знайти. Він відчув, як заклинання розгорнулося навколо нього, скануючи книжки на сусідніх полицях на згадки про це слово, і влив ще трохи мани, щоб розширити його радіус. Його спроби перевантажити заклинання ледве не розплели його, і йому довелося кілька секунд стабілізувати межу, але зрештою потік мани став на своє місце, і заклинання виконало завдання, як і планувалося. Сім золотих ниток спалахнули, ніби виростаючи з його грудей і з'єднуючи його з різними книжками в цьому розділі бібліотеки.

Зоріан усміхнувся. Це заклинання було одним із тих книжкових передбачень, яких навчила його Айбері: воно шукало книжки, що містять вказане слово або словосполучення. Воно було доволі крихким і провалювалося, якщо кількість позитивних збігів перевищувала певну межу, яка залежала від умінь того, хто його накладає. Найчастіше його застосовували, щоб знайти цитати або справді екзотичні терміни.

Екзотичні терміни на кшталт, скажімо, мертвої мови Маджара. Зеномір не жартував, коли казав Зоріану, що той не знайде жодної книжки про неї: книжок, присвячених саме мові Маджара, не було взагалі, а згадували її дуже рідко. Досі він знайшов лише тринадцять інших книжок, що містили це слово, і здебільшого лише в побіжній фразі чи двох. Можливо, знання, яких він шукав, десь і існували в бібліотеці, але в такому форматі, який був невидимим для заклять, якими він користувався. Айбері навчила його лише найосновнішого з того, що вона називала «бібліотечною магією», тож його пошуки були відверто грубими в загальній картині. Але якщо так, то він мало що міг із цим вдіяти.

Він глянув на нитки, що ростуть із його грудей, і провів рукою крізь них, спостерігаючи, як вона проходить без жодного ефекту. Він ніколи не втомлювався від цього. Ну, мабуть, колись утомиться, але новизна ще не зійшла. Нитки були ілюзією, що існувала лише у його власній свідомості. Кожне заклинання передбачення потребувало посередника, через якого могло б подавати інформацію магові, бо людський розум не здатен обробити сирий результат такого заклинання. Самостворена ілюзія на кшталт тих ниток, які він зараз розглядав, насправді була доволі просунутим посередником серед засобів передбачення, принаймні так казала Айбері, коли він намагався їй розповісти, що змусив заклинання працювати за тридцять хвилин після того, як йому показали, як це зробити. У нього склалося виразне враження, що вона вважала його брехуном. Він, відверто кажучи, не розумів, що в цьому такого складного: нитки були суто ментальною конструкцією, яка навіть не потребувала великих навичок формування… лише уяви. Йому це здавалося доволі простим. Навіть природним.

Він похитав головою і пішов за однією із золотих ниток, доки не дійшов до книжки, до якої вона була прив'язана. Це була величезна, страхітлива книжка на чотириста сторінок з історії Міасіни, і Зоріан аж ніяк не збирався гортати її, доки не дійде до крихітної частини, яка справді його цікавила, тож накинув ще одне передбачення, якого навчила його Айбері. Це заклинання підсвічувало кожну згадку обраного слова (у цьому випадку «Маджара») сяючим зеленим, тож він просто гортав книжку, доки не помітив спалах зеленого.

— Зоріане? Що ви тут робите?

Зоріан миттєво захлопнув книжку і поставив її назад на полицю. Хоча він не робив нічого забороненого, йому зовсім не хотілося пояснювати Айбері, що таке Маджара і чому він шукає в бібліотеці будь-які згадки про неї.

Відповідь, яку він приготував, застрягла в горлі, коли він нарешті обернувся, щоб як слід розгледіти свою відвідувачку. Айбері мала жалюгідний вигляд. Очі й ніс були червоні, ніби вона нещодавно плакала, а праву щоку та шию вкривала неприємна фіолетова пляма. Не скажеш, що це синець, не зовсім, радше щось на кшталт…

Ні, тільки не це.

— Айбері… — почав він ніяково. — Ви часом не в одному класі з моїм братом?

Вона здригнулася й відвела погляд. Він важко зітхнув. Чудово.

— Звідки ви знаєте? — запитала вона після секунди мовчання.

— Мій любий братик сьогодні заходив до мене, — сказав Зоріан. — Розповів, що штовхнув якусь дівчину в зарості пурпурного повзуна і хотів, щоб я приготував «мазь від висипу». Я був не в настрої, тож, так би мовити, відшив його.

Це була, власне, неправда. Під час останніх трьох відкатів він з'ясував, що Фортов або не міг, або не хотів розшукувати його, якщо той після занять не повертався до своєї кімнати. Саме тому він і провів увесь день у бібліотеці, а не у своїй кімнаті. Втім, через своє досить незвичне становище він знав, що сталося б, якби він там був.

— Ох, — тихо сказала вона. — Це… Все гаразд.

— Ні, — заперечив Зоріан. — Ні, не все гаразд. Якби я знав, що він говорить про вас, я б йому допоміг. Ну… вам допоміг. Нехай він провалиться, як на мене. Він на мить замовк, обдумуючи. — Знаєте, немає причин, чому б мені не зробити це зараз. Мені тільки треба зайти до кімнати по інгредієнти, і…

— Вам не потрібно цього робити, — швидко перебила Айбері. — Це… не так уже й важливо.

Зоріан ще раз оглянув її. Так, вона явно плакала, перш ніж прийти сюди. Крім того, її вибір слів був промовистим: вона сказала, що він не мусить цього робити, а не що не повинен, і що це не так уже важливо, а не що це неважливо.

— Це не проблема, — запевнив він її. — Я відмовився спершу лише тому, що просив Фортов, а не тому, що це було важко зробити. Просто скажіть, де вас знайти, коли я закінчу.

— Е-е, я хотіла б піти з вами, якщо це не проблема, — сказала вона ніяково. — Хотіла б побачити, як готують ліки. Просто на всяк випадок.

Зоріан завагався. Це було потенційно проблематично. Адже алхімічна майстерня о такій пізній порі вже зачинена, і йому доведеться вдатися до, е-е, не зовсім звичайних способів, щоб туди потрапити. Але що ж, не те щоб вона запам'ятала це після наступного перезапуску.

Отже, вони рушили до квартири Зоріана. Звісно, одна Айбері за плечем — це ще не все, тож коли він нарешті дійшов до своєї кімнати, там на нього чекала ще одна знайома особа. А саме Зак.

Насправді він не був надто здивований, побачивши, що Зак чекає на нього. Хлопець з кожним тренуванням дедалі сильніше нервував, коли наближався літній фестиваль, без сумніву, його непокоїло вторгнення, що насувалося. Хоча, правду кажучи, Зак ніколи не розповідав Зоріану про вторгнення: він упрямо мовчав про це, хоч би як Зоріан намагався випитати з нього хоч слово. Протягом останніх днів його побратим по подорожах у часі кілька разів розпитував про плани на літній фестиваль, досить прозоро натякаючи, що сидіти в кімнаті було б поганою ідеєю. Зоріан досі живо пам'ятав, як один із «спалахів» зрівняв з землею весь його житловий будинок, коли почалося вторгнення, тож схилявся погодитися із Заком. На жаль, Заку, здавалося, було важко повірити, що Зоріан згоден з ним у цьому. Без сумніву, він прийшов спеціально, щоб (знову) переконатися, що Зоріан піде на танці. Зоріан задумався, бозна-котрий уже раз, що ж такого сталося між Заком і його попередніми втіленнями, що той склав таке враження. Невже він справді був таким упертим до петлі часу?

Він підійшов до Зака, який сидів на підлозі біля своїх дверей, повністю не помічаючи навколишнього, бо зосередився на чомусь на своїй долоні. Ні, тепер, коли Зоріан підійшов ближче, він побачив, що над долонею щось є. Олівець, який ліниво крутився в повітрі над долонею Зака. Схоже, Зак теж знав вправу з обертанням ручки і тепер тренувався, поки чекав. У Зоріана виникло сильне бажання кинути кульку в лоб Зака і вимагати, щоб той почав спочатку, але він відмовився від цієї думки.

Головним чином тому, що в нього зараз при собі не було жодної кульки.

— Привіт, Заку, — сказав Зоріан, вириваючи Зака з задуми. — Ти мене чекаєш?

— Ага, — підтвердив Зак. Він відкрив рота, щоб сказати щось ще, але помітив Айбері, яка йшла позаду Зоріана, і миттю закрив рота. — Е-е, я, мабуть, перериваю щось?

— Ні, не дуже, — зітхнув Зоріан. — Я просто прийшов узяти алхімічні матеріали, а потім зроблю щось для панни Амберкомб. Чого ти хотів?

— Та воно може почекати, — відмахнувся Зак. — Що ти робитимеш? Може, я допоможу, я непогано розбираюся в алхімії.

— Є щось, у чому ти не розбираєшся? — запитав Зоріан, фиркнувши.

— Ти б здивувався, — пробурмотів Зак.

Айбері мовчки спостерігала за їхньою взаємодією, але Зак був доволі товариською людиною, тож до того моменту, як Зоріан повернувся з кімнати з коробкою матеріалів, вони вже жваво розмовляли. Переважно про нинішній стан Айбері.

— Не знав, що твій брат такий покидьок, Зоріане, — зауважив Зак. — Ось чому ти вийшов таким… е-е…

Він замовк, коли Зоріан підняв брову, ніби кидаючи йому виклик договорити. Реакція Айбері була голоснішою.

— Він не покидьок! — заперечила вона. — Він не хотів, щоб так сталося.

— Але він мав би це виправити, — наполягав Зак. — Навмисно чи ні, але це його вина. Він не мав перекладати свою відповідальність на молодшого брата отак.

— Ніхто не змушував Зоріана нічого робити, — сказала Айбері. — Він робить це за власною волею. Правда, Зоріане?

— Правда, — погодився Зоріан. — Я роблю це, бо хочу.

Насправді він погоджувався із Заком, але вирішив цього не казати. Якщо він і дізнався щось про Айбері за цілу петлю, проведену поруч із нею, то лише те, що вона шалено закохана у Фортова. Нічого доброго не вийде з того, щоб лаяти його при ній. До того ж, якщо бути чесним із самим собою, Зоріан мусив визнати, що не здатен бути об’єктивним щодо Фортова. Між ними було забагато поганої крові.

На щастя, вони швидко домовилися не сперечатися на цю тему, і в групі запанувала затишна тиша. Ну, затишна для Зоріана, Зак, схоже, так не вважав.

— Гей, Зоріане, — сказав Зак, — чому ми йдемо до самої академії?

— Щоб я міг потрапити до алхімічної майстерні, звісно, — сказав Зоріан. Він, звісно, розумів, до чого хилить Зак, але все ще сподівався обійтися без того, щоб розкривати один зі своїх найбільш бережених трюків.

Не вийшло.

— Але всі майстерні зачинені в такий пізній час, — зауважив Зак.

— Ах! — вигукнула Айбері. — Він правий! Їх зачинили дві години тому!

— Це не буде проблемою, — запевнив їх Зоріан. — Якщо ми приберемо за собою, ніхто не дізнається, що ми там були.

— Але двері зачинені, — вказав Зак.

— Для магії вони не зачинені, — зітхнув Зоріан.

— Ти вмієш відмикальні закляття? — запитав Зак здивованим тоном.

Зоріан розумів його здивування. Відмикальні закляття належали до обмеженої магії через їхній очевидний потенціал для зловживань. Без спеціальної ліцензії навіть знання, як їх вимовляти, було злочином. Не особливо серйозним, але все ж злочином.

Можливо, було й добре, що Зоріан не знав жодного відмикального закляття.

— Ні, не знаю, — сказав Зоріан. — Але це ж простий механічний замок. Я просто маніпулюватиму засувками телекінезом. Раз плюнути.

Вони втупилися в нього порожнім поглядом. Як і більшість людей, вони поняття не мали, як насправді влаштовані замки і наскільки легко обійти більшість із них. Зоріан через своє дещо барвисте дитинство знав. Більше того, він міг відкрити звичайний замок і без магії, просто це займало набагато більше часу, ніж його маленький магічний трюк, і вимагало набору відмичок.

Він зупинився перед дверима, що вели до Алхімічної майстерні, і смикнув ручку. Як і казав Зак, двері були замкнені. Знизавши плечима, Зоріан приклав долоню до замкової шпарини і заплющив очі. Він відчував, як Зак і Айбері тулилися до нього, щоб краще бачити, що він робить, і старався відгородитися від них. Для цього потрібна була повна концентрація.

Цей трюк він придумав на другому курсі, коли набридло вдосконалювати стандартні вправи з формування, які їм давали. Суть полягала в тому, щоб наповнити механізм замка власною маною, використати утворене поле мани як свого роду «дотиковий зір», щоб відчути замок, а потім обережно пересунути засувки в потрібне положення і знешкодити замок. Знадобилися місяці впертого тренування, але тепер він володів цим настільки добре, що відкривав більшість дверей за тридцять секунд або менше.

Навіть захищені чарами. Він не сказав цього Заку й Айбері, але двері, які він намагався відчинити, справді були захищені. Усе, що мало хоч якесь значення в академії, було захищене, включно з більшістю дверей. Проте, як Зоріан швидко з'ясував, експериментуючи з новоздобутою навичкою, захисні чари низького рівня були дуже специфічними: вони протидіяли лише кільком поширеним відмикальним заклинанням і нічому іншому. Трюк Зоріана не був структурованим заклинанням, тож ці примітивні захисти взагалі не спрацьовували.

Клацнув замок, і Зоріан знову смикнув ручку. Цього разу двері відчинилися без жодного опору.

— Оце так! — сказав Зак, коли всі вони гуртом заходили до майстерні. — Можна відімкнути замок, просто притиснувши до нього долоню на кілька секунд!

Зоріан кинув на нього кислий погляд. — Усе набагато складніше, це лише видима частина.

— Ой, я ні на мить у цьому не сумніваюся, — сказав Зак.

Утім, хоча Зак і був дуже вражений досягненням Зоріана, Айбері дивно мовчала і весь час косо поглядала на нього. Саме тому він не любив розповідати людям про свою вправність у відмиканні: більшість одразу вирішувала, що він якийсь злодій. Ну, і ще він не хотів, щоб керівництво академії дізналося про його досягнення. Адже вони, безперечно, змінили б систему захисту, і тоді він не зміг би зробити те, що щойно зробив.

На щастя, Айбері не була такою засуджувальною, як деякі люди, яких Зоріан зустрічав у житті, і швидко позбулася підозр, щойно він почав готувати мазь. Як не дивно, Зак не вмів її робити, хоча це доволі просте зілля, а на уроках він демонстрував напрочуд вправну алхімічну роботу. Схоже, навчатися він теж не надто прагнув: протирашева мазь, мабуть, була для нього надто буденною, і його цікавили лише такі речі, як зілля сили та еліксири для загоєння ран. Це було схоже на спробу звести будинок, не подбавши про належний фундамент, але ж Зоріан не був десятирічним мандрівником у часі. Поки що.

— Це ж листя пурпурного повзуна? — запитала Айбері, показуючи на невеличку купку, яку Зоріан поклав на мокру тканину.

— Так, — підтвердив Зоріан, загортаючи листя в тканину. — Це головний інгредієнт, хоча спочатку його треба розтерти. В алхімічних посібниках зазвичай пишуть, що листя потрібно перетерти на порошок, але заходити так далеко насправді не обов'язково. Просто тоді доведеться брати більше листя, а пурпурних повзунів не бракує…

Через годину мазь була готова, і Зак був настільки люб'язний, що наколдував якесь ілюзорне дзеркало, щоб Айбері могла нанести мазь просто тут і зараз. Люб'язний і хитрий, адже поки Айбері була зайнята нанесенням мазі на себе, Зак відтягнув Зоріана в куток, щоб поговорити з ним наодинці.

— Ну? — підштовхнув Зоріан. — Що таке?

Зак залез у кишеню, дістав перстень і одразу ж віддав його Зоріану. Це була гладенька золота каблучка без жодних прикрас, яка дивно реагувала, коли Зоріан спрямував у неї трохи мани.

— Це формула закляття, — сказав Зак.

— Магічна стріла? — припустив Зоріан.

— Це плюс щит і вогнемет, — сказав Зак. — Тепер можна користуватися всіма трьома в справжньому бою.

Зоріан із новою повагою подивився на перстень. Вміщати в формулу закляття можна було лише стільки, скільки дозволяв розмір предмета, що слугував основою, і це здебільшого залежало від нього. Перетворити такий маленький предмет, як перстень, на формулу для трьох різних заклять було досить вражаючим досягненням, хоча самі закляття й були відносно простими.

— Мабуть, коштувало недешево, — зауважив Зоріан.

— Насправді сам зробив, — сказав Зак із усмішкою.

— Все одно, це досить цінна річ, щоб віддавати її людині, з якою ти познайомився менш як місяць тому, — сказав Зоріан. — Чому в мене таке відчуття, що мені це незабаром знадобиться?

Усмішка зникла з обличчя Зака, і він раптом став стриманішим. — Може бути. Я просто перестраховуюсь, розумієш. Ніколи не знаєш, коли розлючений троль може застати тебе зненацька чи ще щось.

— Як… дивно конкретно, — зауважив Зоріан. — Знаєш, ти з кожним разом дедалі більше нервуєшся, коли наближається літнє свято. І дивно, як сильно тобі хочеться, щоб я точно прийшов на танці.

— Ти ж прийдеш, так? — підштовхнув Зак.

— Так, так, я вже разів шість казав, що прийду, — буркнув Зоріан. — Та що такого важливого в тих танцях? Що там станеться, о великий мандрівнику з майбутнього?

— Це треба побачити, щоб повірити, — зітхнув Зак. — Можливо, навіть неймовірніше, ніж те, що подорожі в часі справжні.

— Так погано? — запитав Зоріан, про себе погоджуючись, що вторгнення такого масштабу він би й сам важко повірив, якби не пережив його.

— Просто… постарайся вижити, добре? — зітхнув Зак. Поки Зоріан встиг щось сказати, Зак раптом натягнув маску фальшивої бадьорості і заговорив голосом, достатньо гучним, щоб його почула Айбері. — Оце так, Зоріане, я дуже радий, що ми поговорили, але мені вже справді треба йти! Потрібно добре виспатися до завтра! Бувай, Зоріане! Бувай, Айбері! Побачимося обоє на танцях!

Після цього він пішов. Зоріан похитав головою, дивлячись, як той виходить, і підійшов до Айбері, з обличчя й шиї якої вже зникла фіолетова висипка.

— Ну, мабуть, нам теж варто йти, — сказав Зоріан. — Академія зазвичай не тримає патрулів після настання темряви, але той дурень своїм криком міг привернути чиюсь увагу до нас.

— Ой. Ну, так.

Зоріан спостерігав за Айбері, поки вони виходили з майстерні, і знову замкнув двері своїм магічним трюком. Вона виглядала дивно пригніченою для тієї, хто отримав бажане.

— Що сталося? — нарешті запитав він через деякий час.

— Е-е, нічого не сталося, — сказала вона. — Чому ти питаєш?

— Схоже, ти не дуже рада, що тебе вилікували, — зауважив він.

— Рада! — заперечила вона. — Просто…

— Так? — підштовхнув він.

— Мені ні з ким іти на танці, — сказала вона. — Хлопець, з яким я сподівалася піти, вже, мабуть, когось знайшов.

Якщо її безіменний хлопець — це Фортов (найімовірніше, зважаючи на її очевидну закоханість у нього), то так, він, безперечно, когось має. Більше того, пару він, ймовірно, обрав ще за кілька тижнів, тож шансів піти з ним у неї насправді й не було, але він не відчував потреби так нищити її мрії.

— Тоді тобі доведеться зробити те саме, що й я: піти на танці самій, чи не так? — підсумував Зоріан.

Вона раптом зупинилася й оцінююче глянула на нього.

— Тобі теж ні з ким іти? — запитала вона.

Зоріан заплющив очі й вилаявся подумки. Він справді потрапив у пастку, чи не так?

- перерва -

Зоріан нервувався. Від самого першого перезапуску він старанно уникав міста в день свята, не бажаючи знову потрапити до вторгнення. Адже перебування в межах міста легко могло б коштувати йому страшної смерті, а тоді він не був певен, чи стане цей перезапуск останнім. Тепер такого вибору вже не було, хіба що він хотів би натякнути Заку, що з ним щось не так (а він не хотів).

Підсумок такий: він застряг на танцях, та ще й з несподіваним доповненням — Айбері як його парою на вечір. Насправді він був цим не дуже задоволений. Плану на вечір у нього, власне, майже не було, окрім як чекати й дивитися, що станеться, але присутність Айбері поруч, без сумніву, його обмежуватиме. Не кажучи вже про те, що він досі пам’ятав свій жахливий вечір з Акоєю і мав дуже мало бажання пережити його повторення, навіть якщо наслідки можна стерти петлею часу.

Говорячи про вечір з Акоєю, Зоріан мусив визнати одну річ щодо Айбері: вона була набагато розважливішою й уважнішою, ніж Акоя. Вона не витягла його з кімнати за дві години до початку, не змушувала чекати посеред величезного натовпу біля входу і не тягнула його поговорити з купкою людей, яких цікавило лише те, що він брат Даймена і Фортова… Вона також більше звертала увагу на те, щоб оглянути натовп у пошуках будь-якого сліду Фортова, ніж на нього, але це було гаразд: він не мав ілюзій, що вона запросила його, бо справді ним цікавилася. Через деякий час він вирішив змилосердитися над нею і повідомив, що Фортов уже всередині, готується до сьогоднішнього виступу разом з іншими членами Музичного клубу академії.

Звісно, поява Зака була в його звичному яскравому стилі. Він привернув увагу всіх, коли прийшов не з однією, а з двома дівчатами на вечір (Зоріан не впізнав жодної з них), а потім ще більше полонив людей, показавши досить вражаючі й привабливі танці. Схоже, за ці перезапуски Зак навчився не лише магії. Зоріан плескав разом з іншими, коли Зак нарешті закінчив похвалятися, і подумав, чи варто витратити час на якусь немагічну навичку. Але не танці. І не будь-яку іншу «вищосвітську» навичку, бо щоб опанувати їх понад елементарний рівень, який він уже засвоїв, довелося б створити маску настільки міцну, що він не був певен, чи зможе потім її зняти. Така користь не варта того, щоб продавати душу, хай навіть метафорично.

— Це значно пишніше, ніж я думала, — зауважила Айбері, перебираючи пальцями мереживну скатертину перед собою.

— Це явно більше, ніж просто шкільні танці, — погодився Зоріан. — Здається, Академія цього року влаштовувала якийсь захід для іноземних високопоставлених гостей, а потім з якоїсь причини вирішила об’єднати його зі шкільними танцями.

— Мабуть, — сказала Айбері. — Вони вклали багато сил, щоб усе гарно виглядало цього року, і я сумніваюся, що зробили це заради нас. Айбері глянула на протилежний кінець столу, де Зак розважав невеличку купку людей навколо себе, а двох його супутниць ніде не було видно. Після кількох секунд спостережень вона повернулась до Зоріана і дивно на нього втупилась.

— Що? — спитав Зоріан, трохи збентежений її поглядом.

— Я все хотіла тебе спитати… — почала вона нерішуче. — Що між тобою і Заком? Я знаю, що ви друзі, але як це сталося? Ви здаєтеся дуже різними.

— Це недавно почалося, — сказав Зоріан. — І, якщо чесно, це здебільшого була заслуга Зака. Я лише провів його додому, коли одного дня його знудило на уроці, а після цього він вирішив, що ми найкращі друзі. Я якось просто підіграв.

— Тобто ти не знаєш про… е-е…

— Його раптове зростання в майстерності? — здогадався Зоріан. Насправді він був здивований, що вона не розпитувала про це раніше. Майже всі інші питали. Звісно, їй дістанеться та сама безсоромна брехня, якою він годував кожного, хто розпитував його про це. — Поняття не маю, як це сталося, але можу запевнити, що це справжнє, а не якийсь трюк, як багато хто припускав. Він уже деякий час навчає мене бойової магії, і справді знається на своїй справі.

— Так, я чула, що ти цим займаєшся, — сказала Айбері, і Зоріан насупився. Бути пов’язаним із Заком змусило людей тривожно цікавитися його справами, якими б буденними чи несуттєвими вони не були. Те, що люди стежили за кожним його кроком, як робили весь останній місяць, було новим досвідом. Новим і небажаним. — Кайрон ніби вражений твоїми успіхами, знаєш?

Так… принаймні доки він не дізнався, що в цьому замішаний Зак, після чого це просто стало ще однією причиною, чому Зак такий загадковий, а не результатом власного таланту Зоріана. Очевидно, у Зака був якийсь таємний метод навчання на додачу до всього іншого. Очевидно.

Але ж не те щоб він досі був ображений чи ще щось!

— Вражений, як же, — кисло сказав Зоріан. — Тож що, на вашу думку, стоїть за неймовірністю Зака?

— Е-е, ну… це трохи безглуздо, — сказала Айбері.

Зоріан жестом запросив її продовжувати. Він завжди любив слухати пояснення, які люди вигадували, щоб розгадати таємницю під назвою Зак. Більшість припущень були несерйозними, радше спробами придумати найфантастичніше (або найсмішніше) пояснення, тож він сумнівався, що пояснення Айбері безглуздіше за деякі речі, які чув протягом усього місяця. Його особистим фаворитом було те, що Зак проводить стародавній ритуал, під час якого з’їдають мозок іншої людини, щоб отримати її знання.

— Дилатація часу, — сказала Айбері після короткої миті вагань.

Зоріан моргнув. Ох, Айбері… Так близько, і водночас так далеко…

— Не думаю, що будь-яке заклинання прискорення настільки ефективне, якщо чесно, — сказав Зоріан. — Зак не просто трохи кращий, ніж був. Я б оцінив його щонайменше як мага третього кола. Насправді не думаю, що в нього є причини ходити на заняття, хіба що йому подобається це робити і демонструвати свої знання всім.

— Я це помітила, — сказала Айбері, на мить кинувши погляд на невелику групу людей навколо Зака. — Але я думала не про заклинання прискорення. Ти знаєш, що таке Чорні кімнати? Зоріан похитав головою. — Ходять чутки, що потужні держави, як наша, мають спеціальні тренувальні об’єкти, де використовують надзвичайно високі рівні дилатації часу. Заходиш усередину, проводиш там пару місяців, а то й роки, а коли виходиш, назовні минає лише день чи два.

Брови Зоріана злетіли вгору від такого опису. Якби одна з великих держав мала щось подібне, чому тоді наслідки були б менш відчутними? Жодна з Держав-Наступниць не соромилася використовувати свою силу, і вже давно неодмінно скористалася б таким інструментом, щоб масово випускати навчених магів.

— Це просто чутки, — поспішно додала Айбері. — Щось середнє між теорією змови і міською легендою. Я знаю про це лише тому, що одна моя подруга обожнює такі історії, і вона постійно наполягає, що в тунелях під містом є один такий об’єкт. Нібито вони споживають величезні обсяги мани, тож мають розташовуватися біля джерел мани.

— А Діра — найбільше джерело мани, яке тільки є, — зауважив Зоріан. — Яке пояснення такої секретності навколо них? Можна подумати, що їх використовували б досить інтенсивно.

— Не можуть, — сказала Айбері. — Або принаймні так розповідає легенда. На їх використання накладено серйозні обмеження. Саме тут і з’являється частина про «теорію змови» — як саме країни обирають, хто може користуватися Чорними кімнатами. Традиційніші теорії кажуть, що це просто розкішні об’єкти для підготовки супершпигунів «Чорних операцій». Дикіші ж… що ж, вони дикі.

— Гарна теорія, — задумливо протягнув Зоріан. Вона була значно ближчою до правди, ніж усе інше, що він чув, хоча він ніколи не сказав би цього вголос, навіть жартома. Якщо Айбері може серйозно ставитися до такої фантастичної чутки, є добрий шанс, що вона повірила б йому, почувши правду, а це зараз було б украй незручно. Може, варто спробувати переконати її в одному з наступних перезапусків? Принаймні є про що подумати. — Але якщо Зак провів роки в одній із тих Чорних кімнат, чому на ньому не видно ознак старіння? І навіщо взагалі їх дозволили б використовувати Заку?

— Ну, він не мусив буквально проводити роки, — сказала Айбері. — Не те щоб те, що він робить, було таким уже складним. Кілька місяців інтенсивного навчання, мабуть, дали б ті ефекти, які ми бачимо. А навіть якби він провів там роки, існують зілля, які можуть зупинити старіння на рік-два. До того ж вони діють краще на молодих людях.

Зоріан стримався, щоб не насупитися, коли щось усвідомив. Як би Зак не любив вихвалятися, він ніколи по-справжньому не виявляв своїх здібностей напоказ. Якби Зак показав таку магію, як під час вторгнення, ні Айбері, ні хтось інший не відмахувалися б так легко від його майстерності, називаючи її «не надто складною». З іншого боку, можливо, у цьому й був весь сенс. Надзвичайно вправний Зак здивував, навіть шокував тих, хто знав його до перетворення. Зак-архімаг, що раптово з'явився, мабуть, викликав би надзвичайну тривогу й породжував би відповідне ставлення в людей навколо.

Може, поведінка Зака була набагато продуманішою, ніж він думав?

— А чому саме він? — продовжила Айбері. — Ну, він із роду Новеда. Вони були досить впливовими до свого остаточного падіння, і я маю на увазі не лише багатство. Їхній вплив був скрізь. Мені легко уявити, що частина того старого впливу збереглася й досі. Зак — останній у своєму роді, і доля його Дому лежить на його плечах. Можливо, це був просто відчайдушний крок опікунів Зака, які намагалися перетворити його на гідного спадкоємця, здатного повернути Новеда колишню велич.

Земля здригнулася, а менш ніж за секунду пролунав оглушливий вибух. Вікна задзеленчали, але не розбилися. По танцювальній залі опустилася невпевнена тиша, яку порушував лише періодичний гуркіт далеких вибухів.

— Що… що це було? — злякано запитала Айбері.

Вона була не єдиною, хто ставив подібні запитання. Натовпом почали линути схвильовані перешіптування, поступово набираючи гучності й тривоги. Постійний тиск, який Зоріан завжди відчував у натовпі, посилився і… змінився. Те, що зазвичай було лише дратівливим відчуттям на краю свідомості, раптом стало задушливою ковдрою страху. Він намагався не знепритомніти, коли чужі відчуття вривалися в його розум. Що, в біса, з ним відбувається? Він не пам’ятав нічого подібного під час свого попереднього досвіду вторгнення.

Минула хвилина. Потім десять. Зоріан майже фізично відчував, як тривога й збудження натовпу неухильно зростають. Востаннє, коли він пережив вторгнення (і вперше), він стояв на даху, коли перший удар обрушився на землю, і на мить втратив здатність рухатися. Принаймні так він тоді думав. Схоже, він був непритомний значно довше, ніж усвідомлював, адже за його розрахунками Ілса й Кайрон уже мали б поспішати на дах, щоб побачити, що відбувається. Натомість він бачив, як вони сперечаються про щось у сусідньому кутку, і жоден із них не зробив ані кроку до даху.

— Зоріане? — Айбері спробувала вже вп’яте чи вшосте, Зоріан не був певен. — Ти точно в порядку? Може, мені піти когось пошукати…

— Зі мною все гаразд, — сказав Зоріан, якимось чином на мить відсунувши гнітючі відчуття. Вибухи нарешті стихли, але люди від цього не заспокоїлися. Навпаки, тепер, коли ситуація трохи вляглася, вони хотіли відповідей і хотіли їх негайно. Вони почали нервувати. На щастя, викладачі академії, схоже, теж це зрозуміли. — Подивіться, Ілса намагається щось сказати.

— Будь ласка, зберігайте спокій! — сказала Ілса з музичної сцени, використовуючи ту саму магію, що рівномірно розносила музику по танцювальній залі, щоб її почули всі присутні. — Ми з колегою зараз піднімемося на дах і зв’яжемося з міською владою, щоб з’ясувати, що відбувається. Будь ласка, нікуди не йдіть, поки ми не повернемося.

Ну… на заспокоєння людей це мало що вплинуло. Навпаки, вони стали ще неспокійнішими, ніж були до промови Ілси, а дехто просто проігнорував її застереження і залишив залу, щойно вона піднялася сходами й зникла з очей. Він не міг судити їх надто суворо, адже в іншій часовій лінії сам зробив те саме. На позитивному боці гнітюче відчуття зникло, і повернувся звичний тиск, від якого боліла голова. Він із величезним полегшенням голосно зітхнув.

— Привіт, Зоріане, — звернувся Зак, підходячи до Зоріана. Звісно, він прийшов поговорити саме зараз… — Чимала метушня, так? А я бачу, ти вмовив панну Амберком стати твоєю партнеркою на вечір! Вітаю! Я й не знав, що тобі подобаються старші дівчата.

— Я лише на рік старша за нього, — заперечила Айбері. Вона коротко глянула на Зоріана, щоб побачити, чи він нагадає, що запросила його саме вона, і заспокоїлася, зрозумівши, що не нагадає. Зоріан мусив стриматися, щоб не закотити очі. — А чому ти тут сам-один? Чому б не познайомити нас зі своїми партнерками?

Якщо Айбері думала збентежити Зака, вказавши на множину його партнерок на вечір, її чекало серйозне розчарування. І справді, Зак лише усміхнувся їй, абсолютно не зачеплений цим випадом.

— Вони вирішили поїхати додому раніше, — знизав плечима Зак. — Мабуть, це й на краще, зважаючи на те, що сталося.

— Але що саме сталося? — запитав Зоріан. Звісно, він не сподівався почути від Зака прямої відповіді, але спробувати було варто.

— Скоро дізнаємося, — сказав Зак, показуючи на підніжжя сходів, що вели на дах, де Ілса розмовляла з купкою студентів. Через кілька секунд Зоріан зрозумів, що серед них є Акоя, і впізнав ще кількох із них.

— З ким вона розмовляє? — запитала Айбері.

— Мабуть, зі старостами класів, — сказав Зоріан. — Принаймні ті, кого я впізнаю, є старостами своїх груп.

Усе відбувалося страшенно повільно. Можливо, Зоріан очікував занадто багато від звичайного навчального закладу, але їхня реакція на вторгнення була напрочуд кволою. Принаймні він сподівався, що вони вже почнуть евакуювати людей до укриттів або організують якийсь оборонний загін чи… ну, хоч щось. Складалося враження, що Ілса й Кайрон ще навіть не усвідомили серйозності ситуації.

Нарешті Ілса, схоже, завершила інструктаж, і натовп старост розійшовся по залі. Зоріан лише за хвилину зрозумів, що вони роблять: кожен збирав своїх однокласників в одну групу. Він попрощався з Айбері й разом із Заком пішов до своєї групи.

Щойно всі зібралися, Акоя розповіла, який план. Академія збиралася використати свої обмежені телепортаційні можливості, щоб вивезти з міста іноземних високопосадовців та інших важливих людей, а студенти мали спуститися тунелями під містом і дістатися до укриттів пішки, без викладачів, які б їх вели й захищали, адже ті зараз мали інші обов’язки, а старости класів усе одно мусили знати маршрути евакуації.

Зоріан глянув на Зака, щоб зрозуміти його реакцію, і побачив, що обличчя хлопця похмуре й зосереджене.

— Гаразд, — пробурмотів Зак. — Час показати себе.

Зоріан мав якесь погане передчуття.

- перерва -

Як не дивно, тривогу підняла не Зак, а Рейні, і хто б міг подумати. Як вона помітила зимових вовків за п’ять хвилин до їхньої появи, Зоріан уявлення не мав, але помітила вона їх і одразу ж підняла тривогу. Багато студентів їй не повірили, однак більшість не хотіли ризикувати. Уся колона студентів почала рухатися швидше до невеликої циліндричної будівлі, що позначала сходи вниз, до укриттів.

Дістатися туди їм так і не вдалося, бо зимові вовки наздогнали їх раніше.

Зоріан не був солдатом і ніколи не назвав би себе експертом із тактики, але те, що натовп студентів робив, побачивши орду зимових вовків, що мчала за ними, все одно видавалося йому воістину безглуздим. Вони розбіглися. Ті, хто стояв найближче до входу в підземелля, кинулися до нього, а решта одразу шукала найближче укриття. Він чув розпачливі крики Зака, який намагався втримати людей від відокремлення від основної групи, але все було марно.

Вилаявшись, Зоріан схопив Акою за зап’ястя, перш ніж вона встигла кинутися до сусіднього житлового будинку, і мовчки показав на вхід у підземелля. На мить він подумав пояснити свої міркування детальніше, але розумів, що часу на це немає. Він відпустив її й побіг, сподіваючись, що вона зорієнтується і піде за ним.

На щастя, вона пішла за ним, як і кілька інших студентів, які побачили це мовчазне порозуміння й зрозуміли його значення. Коли вони бігли, до них приєднувалися інші, які шукали безпеки в гурті.

Навколо панував хаос. Зимові вовки линули сотнями, і на відміну від утікачів-студентів вони діяли страшно злагоджено. Невеликі зграї по три-четири вовки час від часу відокремлювалися від основного загону, щоб перехопити одиноких жертв, а потім знову зливалися з ордою, використовуючи перевагу в числі, щоб обійти та переграти супротивника з флангів. Їхнє біле хутро і дивна тиша, з якою вони рухалися, робили їх схожими на військо привидів, що постали з потойбічного світу, аби покарати живих. Крики. Галас. Спалахи світла та виття від болю — не кожен студент був беззахисним. Попереду Зак шалено захищав вхід у тунелі, випускаючи силові снаряди хвилю за хвилею, які влучали значно сильніше, ніж звичайна магічна ракета, і щоразу валили десятки зимових вовків. Кільком людям вдалося дістатися до безпеки найближчої будівлі, де вони одразу забарикадувалися всередині, ігноруючи благання тих, хто лишився надворі, впустити їх.

Саме тоді, коли Зоріан подумав, що вони дістануться входу без пригод, йому не пощастило. Велика група з тридцяти з гаком зимових вовків помітила їх і рушила перехопити. Група одразу зупинилася, не знаючи, що робити, поки зграя наближалася. Щоб дістатися до укриттів, потрібно було пройти крізь неї, але битися з вовками було б самогубством. Зак був зайнятий знищенням загону військових тролів, які нарешті з’явилися, і певний час не зміг би їм допомогти.

— Я ж казав, що треба було взяти меча, — бурмотнув один із хлопців. — Але ні, мовляв, на шкільні танці він не годиться. Ти, мовляв, надто параноїдальний для власного ж блага.

— Та замовкни, — гостро відповів жіночий голос.

Зоріан стримався від спокуси випустити кілька ракет у бік зимових вовків, що наближалися. Навіть у формі пробивачів вони не гарантували, що одним пострілом уб’ють таку живучу істоту, як зимовий вовк, а він досить часто не міг вплести в них функцію самонаведення, тож не було жодної гарантії, що він навіть у щось влучить. Треба було розумно розпоряджатися маною.

Проте не всі так вважали. Чимало людей мали при собі формули закляттів, сховані у формі персня чи намиста, як і він, і вони безперервно посилали магічні ракети одну за одною в наближувалися вовків. Лише одна дівчина могла послати справжній самонаведений снаряд, тож більшість ракет промахувалися, а коли й влучали, то були руйнівниками, які не вбивали жодного вовка. Проте вони сповільнювали зграю і змушували її згуртуватися, бо та дівчина цілилася в кожного вовка, що намагався відокремитися від зграї, щоб обійти з флангу. І це підказало йому ідею.

Щойно зграя підійшла достатньо близько, Зоріан випустив перевантажений вогнемет прямо в її передні ряди. Оскільки вони збилися докупи, більшість вовків потрапила під удар. Зимові вовки, славнозвісно вразливі до вогню, завили від страху й болю. Тоді хтось інший випустив ще один вогнемет у їхні лави, набагато більший і гарячіший за вогнемет Зоріана, і зимові вовки миттєво розвернулися й кинулися навтьоки. Точніше, ті, що ще були живі.

Зоріан обернувся, щоб побачити, хто випустив другий вогнемет, і був здивований, побачивши Бріама, який самовдоволено дивився на обвуглені трупи перед собою. Він тримав свого вогняного дракона на руках, мов живу зброю, а ящірка облизувалася, наче хотіла з'їсти здобич.

Ото вам і теорія, що дракон ще занадто малий, щоб дихати вогнем.

Після миті шоку від раптової зміни ходу подій вони всі кинулися до будівлі з входом у підземелля і одразу спустилися до тунелів унизу. Зоріана одразу перехопила стурбована Айбері, яка, здавалося, дуже зраділа, що він живий. Хоча він знав, що її смерть не буде остаточною, мусив визнати, що й сам радий, що вона теж вціліла.

Втім, тепер, коли він міг сісти і трохи над цим поміркувати, її порятунок не здавався таким дивним. Вона була студенткою четвертого курсу, а з якоїсь причини їхня колона йшла попереду. Це було дуже невдало, бо студенти четвертого курсу, мабуть, були значно спроможнішими захистити себе, ніж третьокурсники… і саме вони першими добралися до безпечних укриттів, залишивши молодших однокурсників самих відбиватися.

— Я не знав, що ти володієш вогняними закляттями, — зауважив Бріам зліва, лагідно погладжуючи свого фамільяра. — Мабуть, Зак саме це й навчав тебе минулого місяця, так?

— Так, — визнав Зоріан. Він недовірливо глянув на вогняну ящірку, і та виклично втупилася у відповідь. — Ти справді приніс свого фамільяра на шкільні танці?

— Ой, та ні, — розсміявся Бріам. — Я не настільки прив'язаний до нього. Ні, я використав закляття призову, щоб викликати його до себе, коли зимові вовки почали напливати.

— Але ж закляття призову дуже витратне на ману, хіба ні? — запитав Зоріан.

— Не якщо ти викликаєш свого фамільяра, — сказав Бріам. — Ми з ним пов'язані: я і він. Нас з'єднує душа. Деякі закляття, що стосуються його, виконувати набагато легше й менш виснажливо.

— Ага, — протягнув Зоріан.

Минула година, але майже нічого не змінилося. Зоріан слухав історії людей навколо, намагаючись збагнути, що сталося, і думаючи, що можна змінити під час наступного перезапуску, щоб ця евакуація не перетворилася на такий провал. Його думки перервало, коли до укриттів нарешті спотикаючись увійшла група викладачів.

Їх було шестеро, і вони виглядали втомленими та переляканими, як і студенти, що зібралися навколо них за поясненнями та запевненнями. Єдиний серед них, хто викликав у Зоріана впевненість, був Кайрон, який, як завжди, лишався стоїчним. Він більше не був голим по пояс, натомість носив повний обладунок, що трохи нагадував хітинову панцирну оболонку святого жука, на поясі в нього висіла безліч жезлів, а в одній руці він міцно тримав бойовий посох.

Кайрон приніс погані новини: напад на академію був лише частиною масштабного вторгнення, спрямованого на все місто. Зоріан, звісно, уже знав це, а от усі інші були належно приголомшені. Вторгнення було добре підготовлене, і більшість захисників були подолані ще на самому початку. Місто ось-ось мало впасти. Коли це станеться, укриття перетворяться на суцільну пастку. Їм доведеться вийти назовні й пробиватися з міста, поки загарбники не візьмуть під контроль усе найважливіше й не звернуть увагу на них.

Люди сприймали це доволі важко.

— Чому ви не можете просто телепортувати нас звідси?! — гукнув хтось. — Ви ж мусите вміти це робити!

— Керування захисними знаками академії зламано, — спокійно сказав Кайрон. — Загарбники обернули наші власні телепортаційні знаки проти нас. Ми не можемо ні телепортуватися сюди, ні звідси.

Зоріан застогнав. Ворог контролює знаки? Як, у біса, їм це вдалося? Академія — не якийсь випадковий будинок із типовою схемою захисту, вона мала б бути для цього надто надійною й складною!

Запитання сипалися ще хвилину, поки Кайрон не втратив терпець і не почав віддавати накази. Їм треба було рухатися.

Втім, Зоріан звертав увагу на дещо інше. Студент поруч поводився дивно відтоді, як Кайрон із групою зайшов до укриття. Зоріан міг майже відчути його запал і очікування. Для чого саме, він не знав, але мав відчуття, що нічого доброго з цього не буде.

Тож коли хлопець кинув на підлогу флакон із нездоровою зеленкуватою рідиною і розтоптав його ногою, Зоріан затамував подих і випустив руйнівника прямо в груди хлопця. З розбитого флакона здійнявся смердючий зелений дим, і укриття занурилося в хаос.

Крізь, напевно, отруйний дим Зоріан нічого не бачив, але звуки бійки не можна було сплутати. Він продирався крізь дим, намагаючись знайти його край, і не міг. По кашлю навколишніх студентів він розумів, що вдихати не варто. Слава богам, дим ще й не роз'їдав очі, інакше він ніколи не встиг би викликати Щит, щоб зупинити магічну ракету, що летить йому в обличчя. Перед ним спалахнув Щит, круглою площиною сили поглинувши удар. Щит на мить захитався, але витримав.

А потім Зоріан почув, як Кайрон вигукнув низку слів, і весь навколишній дим кинувся до джерела його голосу, ніби втягнутий якимось вакуумом. Зоріан устиг лише побачити, як Кайрон тримає ліву руку в повітрі, а над нею стискається зелена димна куля, перш ніж він знову змушений був викликати Щит.

Принаймні тепер можна було дихати. Слава богам за дрібниці.

Перш ніж нападники — які, мабуть, телепортувалися під прикриттям диму, бо Зоріан запам'ятав би купку чоловіків середнього віку в коричневих мантіях, якби ті були тут, коли він заходив до укриття — встигли перехопити ініціативу, Кайрон змахнув рукою, і в повітрі блиснув сяючий батіг. Загарбники миттєво розсипалися: верхні половини їхніх тіл зісковзнули з нижніх, ніби ніколи й не були з ними з'єднані.

Зоріан із жахом дивився на Кайрона. Він знав, що колишній бойовий маг здатен на багато, але побачити це було зовсім інше. Чоловік оцінив ситуацію за лічені миті й вирішив її всього двома закляттями. Зоріан подумав, що було б, якби під час першої евакуації студентів вів Кайрон. Він не міг позбутися думки, що Кайрон знайшов би спосіб відбити перший наскок зимових вовків без утрат. Студенти, безперечно, охочіше слухали б Кайрона, ніж своїх старост — від цього чоловіка віяло певною аурою влади.

— Як ти… досі… стоїш на ногах? — прохрипів Зак неподалік. Схоже, він теж надихався диму й постраждав так само, як і всі інші. Навіть мандрівники в часі, яким уже по кілька десятиліть, виявляється, можуть упасти від підступних трюків.

Зоріан збирався відповісти, коли поруч із ним вибухнула земля: його засипало уламками каменю, а сам він відлетів на спину. Він чув, як Кайрон щось промовляє, але для нього було вже запізно. Гігантський бурий черв'як, що вирвався з-під землі, рухався набагато швидше, ніж мав би, а Зоріан був надто скутий болем, щоб поворухнутися. Він побачив, як величезна зубата паща змикається навколо нього, а потім не лишилося нічого, крім темряви.

Його останньою думкою було те, що це несправедливо. Скільки ж запасних планів можуть мати ці люди? Та ці загарбники — справжні шахраї!