Мати навчання - Mother of Learning

8. Перспектива

— Ось ми й тут! — щасливо сказав Зак, крутнувшись із розкинутими руками. — Як тобі?

Зоріан розглядав галявину перед собою, недовірливо бігаючи поглядом туди-сюди. На перший погляд це була просто велика ділянка трави, оточена кільцем дерев, але Зоріан не міг не помітити очевидної занедбаності. Трава була надто дикою і високою, а між деревами роїлися молоді саджанці, які боролися за своє місце під сонцем. Тут було добре практикувати бойову магію, але також було добре заховати тут тіло. У навіть віддалено нормальній ситуації Зоріан ніколи б не погодився піти за абсолютно незнайомцем у таке страхітливе, відрізане від світу місце. Ох, як же змінилися його уявлення…

— Цікаво, що тримає саджанці в межах того кільця дерев, — розмірковував уголос Зоріан. — До цього часу тут уже мав би бути гай.

Зак кліпнув очима. — Я ніколи про це не думав, — визнав він. — Ти помічаєш найдивніші речі, Зоріане.

— Ще мене цікавить, як таке місце взагалі може існувати, — продовжив Зоріан. — Я маю на увазі, ми ж у Сіорії. Тут земля дуже дорога. Чому хтось дозволяє цьому місцю занепадати замість того, щоб його продати?

— О, це просто, — сказав Зак. — Це моя земля. Точніше, вона належить до маєтків родини Новеда. Мовляв, це має бути приватний сад для глави дому чи щось таке, тож ніхто не міг би нічого з нею зробити без моєї прямої згоди. Але оскільки я навіть не знав, що це місце існує, до перезапусків… ну, так.

— Гм, — погодився Зоріан. — Мабуть, варто було очікувати чогось такого. Твій дім звідси досить близько, чи не так?

— Ти знаєш, де я живу? — спитав Зак, і в його голосі було чути здивування.

Холера. Що ж сказати, що сказати…

— Звісно, я знаю, де ти живеш, — сказав Зоріан, дивлячись на Зака так, ніби той був дурником, раз питає. — Хто ж не знає, де розташований маєток Новеда?

Мабуть, багато хто не знає. Сам Зоріан точно не знав, поки не спробував розшукати Зака в одному з перезапусків.

— Е-е. Я ж досить відомий, чи не так? — сказав Зак, широко усміхаючись.

Зауваження собі: Зака легко відволікти, якщо підіграти його самолюбству.

— Та знаю, знаю, — зітхнув Зоріан. — То великий Новеда допоможе мені вивчити бойову магію, як обіцяв, чи ні? Час спливає.

Зак клацнув пальцями, ніби згадавши, навіщо вони взагалі сюди прийшли. Його руки розмилися в послідовність жестів, і з землі по той бік галявини постало кілька гуманоїдів, зліплених із ґрунту.

Зоріан витріщився. Ось це вже вражало. Зак навіть не мусив промовляти нічого, щоб накласти це заклинання, а жести виконував так швидко, що Зоріан ледве міг запам’ятати, якими вони були. До того ж ці земляні створіння були не просто нерухомими статуями, вони рухалися. Саме в такі моменти Зоріан згадував, що має справу з набагато сильнішим магом, який переважав його майже в усіх мислимих відношеннях. Це було принизливо, м’яко кажучи.

— Ого, — сказав він уголос.

— Це не так вражає, як виглядає, — сказав Зак. — У справжньому бою вони майже марні. Але як мішені вони добрі, бо досить витривалі й відновлюються щоразу, коли їх пошкодиш.

Зак, щоб показати, випустив швидку магічну ракету в одну зі статуй, влучивши просто в груди. Земляне створіння відступило на крок від удару, від точки влучання побігла сітка тріщин, але тріщини швидко самі зімкнулися, а створіння решту атаку повністю проігнорувало.

— Не можу в це повірити, — недовірливо заявив Зоріан.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Зак. — Це ж просто оживлена земля, тож це…

— Не вони, — заперечив Зоріан. — Магічна ракета! Без співу, без жестів, без формули заклинання, взагалі без нічого! Ти просто вказав пальцем на ціль і створив магічну ракету!

Що, зізнаймося, було жестом. Але не таким, який мав би бути достатнім для створення магічної ракети.

— Ах, це, — відмахнувся Зак. — Це теж не надто особливе. Це просто рефлекторна магія. Коли закляття виконуєш достатньо разів—

— Формування мани стає інстинктивним, і можна починати пропускати компоненти заклять, — договорив за нього Зоріан. Будь-який серйозний маг знав принаймні пару заклять настільки добре, що міг пропустити кілька слів і жестів і все одно змусити їх працювати. — Але щоб закляття працювало з чимось таким простим, як вказівний палець, знадобилися б роки!

Зак лише широко усміхнувся від вуха до вуха.

— Ну, так, мабуть, у тебе вийшло, — зробив висновок Зоріан, почуваючись доволі дурнувато. — Ця подорож у часі справді зручна, чи не так? Скільки в тебе взагалі рефлекторних заклять?

— Тобто скільки з них такі ж рефлекторні, як та магічна ракета, яку я щойно тобі показав? Щит, удар, відкликання, вогнемет і ще кілька простих бойових заклять. Я знайомий з купою заклять, але вогняні кулі просто вказівним пальцем не метаю.

— Ага, — гірко сказав Зоріан. Він уже минув «принизливо» і потрапив прямо до «відчуваю себе страшенно неспроможним». Краще повернути розмову до уроку, доки Зак остаточно не відбив у нього охоту. — Тож з чого почнемо?

— Кайрон дав тобі жезл і велів відпрацьовувати магічну ракету, так? — запитав Зак.

— Так, — підтвердив Зоріан.

— Ну, спершу подивімося, як у тебе це виходить, — сказав Зак, махнувши рукою в бік земляних істот. — Випусти пару ракет у цих глиняних людей.

— Глиняні люди? — недовірливо запитав Зоріан. — Це що…

— Напевно, ні, — визнав Зак. — Я трохи забув офіційну назву заклинання, тож просто називаю його «Створити глиняних людей». Ну, це не має особливого значення, бо заклинання маловідоме й застаріле, і майже ніхто, крім мене, ним не користується.

— Мабуть, — погодився Зоріан. Йому кортіло розпитати ще, але він вирішив, що до справжньої практики заклять ніколи не дійде, якщо й далі відволікатиме Зака запитаннями. Він навів жезл, який дав йому Кайрон, на найближчу… «глиняну людину»… і вистрелив. Він трохи здивувався, коли конструкт спробував ухилитися від магічної ракети, а не поглинути закляття, як це було, коли ціллю був Зак, але це не врятувало його: він досить добре контролював закляття, щоб змінити траєкторію ракети, хоча й не міг змусити снаряд самостійно наводитися на ціль. Звісно, снаряд майже не пошкодив конструкт, та й ті пошкодження він швидко відновив. Та Зоріан не здавався і продовжував стріляти. Наступний постріл був пронизувальним, спрямованим у голову конструкту; він влучив просто в лоба, але не зміг пробити оживлену землю. Він спробував сформувати наступний снаряд у різальний, але вийшла лише розпливчаста пляма різнобарвного світла, яка луснула, мов мильна бульбашка, на півдорозі до цілі. Наступні два були звичайними ударними, і один промахнувся, бо ціль відхилилася вбік в останню мить перед тим, як снаряд мав її влучити.

Зоріан зупинився, не бажаючи повністю виснажити запаси мани. Зрештою, він продемонстрував майже все, чого досяг.

Зак театрально заплескав у долоні, цілком ігноруючи легкий сердитий погляд Зоріана.

— Ти практикуєшся всього, скільки, пару днів? — запитав Зак. Зоріан кивнув. — І ти вже можеш керувати снарядами? Ти набагато кращий, ніж я очікував.

— Ось як? — запитав Зоріан, і в його голосі прозвучало застереження. — І чому ж?

— Натомість запитаю ось що: скільки магічних ракет ти можеш випустити, перш ніж закінчиться мана? — запитав Зак.

— Десять, — відповів Зоріан. Він не одразу зрозумів, до чого той веде… — А-а. Зазвичай час навчання відповідає місткості мани, чи не так?

— Ага! Чим більші запаси мани, тим довше можна тренуватися щодня, — підтвердив Зак. — Тож маги з більшими запасами, як правило, вчаться швидше за менш обдарованих колег.

— Якщо всі однаково старанні й однаково добре вміють формувати ману, — зауважив Зоріан.

— Припустимо, — погодився Зак. — Хоча різниця в запасах мани зазвичай затьмарює майже все інше. Ти знаєш, скільки магічних ракет я можу випустити, перш ніж вичерпаю ману?

Зоріан не забув про невичерпні, як здавалося, запаси мани Зака, які той демонстрував під час вторгнення, і розумів, що цифра, мабуть, досить велика. Проте мана мала межу зростання. Брошура, яку дав йому Кайрон, казала, що звичайні маги можуть випустити від 8 до 12 магічних ракет, перш ніж вичерпають ману, а дуже обдаровані можуть досягти 20 або 30. Крім того, хоча запаси мани зростають з віком і практикою, вони не безмежні: максимум більшості людей приблизно у 4 рази перевищує початковий запас, а часто й менше. Припускаючи, що Зак належить до вище середнього (на що натякали його слова і поведінка), і що свого максимуму він досяг завдяки петлі часу…

— 50? — спробував він.

— 232, — самовдоволено сказав Зак.

Зоріан ледь не випустив магічний жезл від шоку, але зрештою лише втупився в Зака, наче той проковтнув живу курку. 232? Та що за біс!?

— Визнаю, що за запасами мани я на самій вершині, — сказав Зак. Ото скромність століття! — І на відміну від тебе, я роками їх нарощував, тож вони такі великі, які тільки можуть бути. Та навіть якби ти практикувався все життя, ти, мабуть, ніколи не перевищив би сорока. Тоді мої запаси були б майже вшестеро більшими за твої. Нелегка перевага, яку треба надолужити.

— Ще б пак, — погодився Зоріан. — Здогадуюсь, саме тут і потрібен ти. Хіба що ти привів мене сюди лише для того, щоб сказати, наскільки я нікчемний порівняно з тобою?

— Ха! Вираз твого обличчя, коли ти зрозумів, який я крутий, був просто безцінним, але це лише бонус, — сказав Зак.

Він поманив Зоріана ближче, і той підійшов, дозволивши Заку накласти на нього зовсім незнайоме закляття.

Зоріан відчув, як закляття просочується в очі: чужа мана тисне на вроджений магічний опір, притаманний кожній живій істоті, і він на мить подумав про те, щоб погасити закляття, поки воно не пустило коріння. Не тому, що вважав його шкідливим, зауважте, а з принципу. Зак накинув на нього заклинання без дозволу і без пояснень, що воно робить, а це серйозне порушення магічного етикету з будь-якого боку. Зрештою він вирішив не бути таким злостивим і просто притлумив свій магічний опір, дозволивши закляттю робити свою справу без спротиву.

— Ти вже керуєш своїм магічним опором? — здивувався Зак. — Класно! Зазвичай спершу мушу вчити людей це робити. Та я й гадки не мав, як це робити до повернень.

Зоріан нахмурився, ігноруючи коментарі Зака, і намагався зрозуміти, що саме робить закляття. Воно було зосереджене в його очах, тож він мав би… бачити…

Ой.

Величезний, неймовірно масивний світний стовп здіймався в небо, вигинався й хвилювався, наче жива істота, час від часу породжуючи короткочасні вихори світної матерії вздовж своєї довжини. Зоріану знадобилася лише мить, щоб зрозуміти, що саме він бачить.

— Ось так Діра виглядає під магічним зором? — запитав він, знову звертаючись до Зака.

— Чудово, правда? — сказав Зак. — Спостереження за тим, як цей величезний гейзер мани здіймається в небо, завжди ставить для мене все на свої місця.

— Але магічний зір у Сіорії не має працювати, — зауважив Зоріан. — Забагато навколишньої мани просочує все. Чому мене не осліплює болюче сяйво, що випромінює кожна річ навколо?

— Це експериментальний варіант, який намагається відфільтровувати такий «шум» і показувати лише важливе, — сказав Зак. — Він не дуже надійний, але для наших цілей підійде.

— Для яких саме? — запитав Зоріан.

— Я кидатиму магічну ракету знову й знову, а ти якийсь час спостерігатимеш за тим, що я роблю, перш ніж намагатися мене скопіювати, — сказав Зак. — Цього разу я використовую належне закляття і робитиму це якомога повільніше. Постарайся запам’ятати слова й жести, бо ними ти користуватимешся замість жезла, який дав тобі Кайрон. Бойовий жезл зручніший у бою, але для тренувань краще працювати зі справжніми інвокаціями.

Зоріан повністю підтримав цю ідею: він і так давно шукав інвокації для бойових заклять. Зак, утім, недооцінював його. «Спробувати» запам’ятати? Зоріан, можливо, не мав такого абсурдного запасу мани, як Зак, але пам’ять у нього була досить добра. Знадобилося лише одне правильне застосування Заком, і Зоріан уже вигравірував процедуру накладання в своїй пам’яті.

На жаль, решта сесії була значно менш вражаючою. Зак ще кілька разів виконав закляття, перш ніж наказати Зоріанові спробувати самому, і тоді той з’ясував, що бойова магія за класичними інвокаціями не лише повільніша за використання бойового жезла, а й значно складніша. На щастя, те, що він бачив, як мана має формуватися під час демонстрації Зака, суттєво прискорило його навчання, тож зрештою він випустив пристойну магічну ракету. Однак до того часу мани в нього вже не лишилося, і Зак вирішив, що саме час завершити заняття на сьогодні.

Повертаючись до своєї квартири, Зоріан поринув у роздуми. Коментар Зака про гігантський стовп мани, який розставив речі в перспективі, виявився напрочуд доречним і для його власної ситуації. Петля часу чи ні, але він ніколи не переможе Зака та людей, подібних до нього, на їхньому ж полі. Очевидно, Зоріан не зможе прорватися крізь усе бойовою магією, як намірився Зак. Ні, якщо він хоче вибратися з цього з вигодою, то мусить прокласти власний шлях.

Якби ж він знав, що це за шлях. Наразі єдине, що, здається, міг зробити для себе, — з’ясувати, що спричинило цю петлю часу і як, біс її забирай, вона працює. Це було прикро, адже він просто не мав навичок, щоб розплутати таємницю. Очевидно, йому доведеться витратити час на вдосконалення своїх магічних здібностей. Часу, принаймні, було в надлишку. Мабуть. Він ніколи не міг бути певним, що петля продовжуватиметься, але Зак явно не поводився так, ніби все скоро закінчиться, тож Зоріан вирішив у цьому питанні йти за Заком.

Він дуже хотів би мати когось, крім Зака, у кого можна було б порадитися щодо того, як удосконалюватися. Зазвичай саме для цього й потрібен ментор студента, але він уже знав, що скаже Ксвім: більше вправ на формування мани. А потім Ксвім ще й кидатиме в нього скляні кульки.

Хоча… Ілса ж пропонувала взяти його під своє наставництво в кількох перезапусках, чи не так? Хм.

- перерва -

Попри бажання отримати додаткову допомогу, Зоріан відтягував звернення до Ілси, доки не відбудеться кілька занять із Ксвімом. Це вимагатиме тривалого очікування, зате так буде легше скаржитися на методи Ксвіма, бо не доведеться пояснювати, звідки він уже так багато знає про цього чоловіка. Утім, у проміжку йому було чим себе розважити: Зак, якщо на те пішло, був ще запальнішим щодо їхніх тренувань з бойової магії, ніж Зоріан, і наполягав на зустрічах щодня після занять. Після двох тижнів таких тренувань Зоріан не лише навчився вплітати належну функцію самонаведення в магічну ракету, а й опанував щит і вогнемет. Він чудово розумів, що ці закляття не дадуть жодного шансу проти людини-бойового мага, але знав також, що це не єдині загрози, з якими йому доведеться зіткнутися. Ці заклинання могли б виграти в нього секунду-другу в зимового вовка чи троля, а це могло б стати різницею між життям і смертю.

Зак повернувся на заняття наступного дня після їхнього першого тренування, очевидно, цілком оговтавшись. Для хлопця, який втратив чималу частину пам’яті, він був напрочуд життєрадісний. Зоріан захоплювався його здатністю зберігати добрий настрій за поганих обставин, але Закова звичка привертати до себе увагу робила його раптове вдосконалення в навичках ще помітнішим. Це майже повторювало те, що сталося під час першого проживання цього місяця, тільки тепер Зак проводив час не з Неолу та тією іншою загадковою дівчиною, а із Зоріаном. Звісно, це перетворювало Зоріана на мішень для кожного цікавого однокласника, який хотів знати, як Зак раптом так добре навчився.

— Що я маю їм казати? — запитав він Зака. Вони обидва сиділи в їдальні, і він помітив, що кілька студентів надто часто позирають на нього, без сумніву чекаючи нагоди поговорити з ним, щойно Зак піде. — Я ж не можу просто сказати їм, що ти мандрівник у часі.

— Чому б і ні? — запитав Зак. — Подорожі в часі. Саме це я кажу щоразу, коли вони питають, як мені вдалося так добре навчитися.

— Ти справді їм кажеш, що ти мандрівник у часі? — недовірливо запитав Зоріан. Він не знав, чи сміятися, чи битися головою об стіл.

— Так, — підтвердив Зак. — Що найгірше може статися?

Зоріан відчув фантомний біль у грудях там, де в іншій часовій лінії вбивця в масці проштрикнув його й убив. Невже Зак справді ніколи не відчував подібних наслідків, коли намагався переконати людей у своїй історії? Утім, він казав, що намагався переконати їх, що він мандрівник у часі, а не розповідав про вторгнення. Насправді він і Зоріанові про це не розповідав, а щоразу ухилявся від теми, коли Зоріан намагався підвести розмову до неї.

— Усього цього можна було б уникнути, якби ти трохи стримувався на заняттях, — зітхнув Зоріан.

— Мені трохи подобається увага, — зізнався Зак.

— Справді? — запитав Зоріан. — Я проходжу це лише раз, і мені вже набридло. Ти кажеш, що новизна всієї тієї уваги досі не минула, після, мовляв, понад десятиліття?

— Та годі, невже ти справді думаєш, що в цих поверненнях я витрачаю час на заняття? — пирхнув Зак. — Це набридло ще після третього повернення чи близько того. Більшість часу я займаюся своїми справами. Та взагалі я зазвичай навіть не поблизу Сіорії! На заняття ходжу, лише коли хочу розслабитися або коли відчуваю ностальгію. Єдина причина, чому я тут зараз, — я трохи побився в останньому поверненні і все ще намагаюся розібратися з дірами в пам’яті. Ну і ще тому, що ти якось привернув мій інтерес.

— А чому ж я привернув твій інтерес? — запитав Зоріан. — Не те щоб я скаржився, але чому ти готовий вкладати стільки часу в мене? Хіба це все не втратить сенсу з наступним поверненням?

— Це досить холодний спосіб міркувати, — сказав Зак. — Я так не думаю. Я намагався познайомитися з усіма нашими однокласниками в цих поверненнях, хоч деякі з них і не дуже охоче ставилися до цієї ідеї, і я ніколи не вважав це марною тратою часу. Вперше ти став до мене таким дружнім, і я гадки не маю, що саме зробив, щоб це спричинити. Треба користуватися цим, поки можу.

Тепер йому стало справді погано. Він не лише ніколи не намагався познайомитися з жодним із однокласників під час поверненнь, а йому навіть на думку це ніколи не спадало. А це був не перший раз, коли Зак натякав, що Зоріан у минулому був для нього трохи нестерпним. Що ж такого сталося між Заком і минулим Зоріаном, що залишило таке враження?

— Розумію, — невпевнено сказав Зоріан, не знаючи, що на це відповісти.

— Але ти справді мене дивуєш, — продовжив Зак. — Ти настільки відрізняєшся від Зоріана, якого я знав, що я починаю думати, чи ти взагалі та сама людина.

— Хто ж іще? — здивувався Зоріан, справді не розуміючи, до чого веде Зак. Схоже, той не здогадався, що Зоріан «перезапустився», як сам би це назвав, тож до чого ж він хилить?

— Здається, я міг перескочити на іншу часову лінію, чи щось таке, — сказав Зак.

Зоріан недовірливо глянув на нього. Перескочити на іншу лінію? Це його пояснення? Серйозно? Дуже серйозно? Він ледве не розкрився тієї ж миті, щоб показати, наскільки це безглуздо. Ледве.

— Чи щось таке, — беземоційно відповів Зоріан.

— Та ну-у! — заперечив Зак. — Таке буває. Ти знаєш, як працює темпоральна механіка? Ні? Так я й думав.

— Я після нашої першої зустрічі таки переглянув кілька книжок про подорожі в часі, — сказав Зоріан. Це була брехня, звісно, але невелика: він справді гортав тексти про подорожі в часі, просто не в цьому конкретному перезапуску.

— І нічого не дізнався, — підсумував Зак. — Суцільна пустка. Там пишуть лише про різні етичні дилеми, парадокси часу і все таке інше. Це був мій перший і останній візит до академійної бібліотеки, повір мені.

Зоріан подивився на нього дивним поглядом. — Це ж був жарт, так?

— Який саме? — спитав Зак.

— Той, де ти відвідав академійну бібліотеку лише раз, — уточнив Зоріан.

— Ну, е-е… — почав був Зак, нервово посміхаючись. — Що тут скажеш? Я не дуже люблю читати…

Зоріан дивився на Зака і думав, чи не розігрує його хлопець. Він би цілком зрозумів, якби старий Зак, той, якого він знав до петлі часу, сказав, що ніколи не переступав порога бібліотеки. Таке було б не дивиною: багато студентів не заглядали до бібліотеки до третього курсу, адже до сертифікації все одно не мали доступу до сховища заклинань. Але цей Зак прожив цей місяць понад двісті разів і мав доступ до заклять, похованих у її глибинах. І жодного разу не спробував їх шукати. Бо не любив читати.

У голові не вкладалося. Точніше, у Зоріановій голові не вкладалося.

— Ти явно читав наші підручники, — зауважив Зоріан. — Інакше ти не був би таким успішним.

— Та годі, я ж не казав, що взагалі не читаю, — заперечив Зак. — Просто волію уникати цього, якщо можу. Я вчуся набагато краще на прикладах.

Смішно, але з Зоріаном було навпаки: він зазвичай краще засвоював матеріал, коли мав змогу вивчити тему самостійно, перш ніж пробувати. Він і далі вважав, що для мага ухилятися від книжок — серйозна вада, але нагадав собі, що Зак якось досягає результатів. Якщо подумати, в академійній збірці заклинань було дуже мало небезпечного, тож маг, який цікавиться переважно обмеженими ділянками магії, знайшов би бібліотеку вкрай малокорисною.

— Отже, ти вчишся переважно під керівництвом наставників? — припустив Зоріан. — Дивно, що тобі вдається переконати магів навчати тебе менш ніж за місяць. Хіба вони всі не вимагають кількох років учнівства, перш ніж погодяться навчити чогось корисного?

— Ну, зазвичай так, — відповів Зак. — Але я ж останній Новеда, розумієш? Усе життя поважні маги ледь не билися одне з одним за право мене навчати. Зазвичай мені достатньо з’явитися, назвати себе, і вони дуже раді допомогти.

Зоріан придушив хвилю заздрощів, що накотила на нього. Зак просто використовував свою унікальну ситуацію, як на його місці зробив би й Зоріан. Але це все одно муляло, нагадуючи, як Даймен і Фортов могли просити й отримувати від учителів усілякі поради та поступки, а Зоріан не міг домогтися того ж для себе. Батьки годинами читали йому моралі, що вся різниця в ставленні: якби він був товариськішим, ввічливішим, та взагалі кращим… теж міг би користуватися тими ж перевагами. Зоріанові завжди здавалося, що брати мають якесь невидиме татуювання на лобі, яке бачать лише маги і яке позначає їх як особливих, на відміну від нього.

Зак, утім, не був схожим на його братів і не заслуговував на те, щоб Зоріан зганяв на ньому особисте роздратування.

— Зручно, — уголос промовив Зоріан і подарував своєму товаришу по подорожі в часі трохи натягнуту усмішку. Зак, здавалося, цього не помітив.

Попри заздрість, він дедалі серйозніше замислювався, чи має хоч якісь підстави його припущення, що Зак, як і він сам, потрапив сюди випадково. У Зака були неймовірно великі запаси мани, мабуть, найбільші серед усіх студентів академії. Він був останнім представником знатного роду, отримував усю престижність, яка з цим пов’язана, і не мусив миритися з надокучливими батьками, які могли б злякатися раптової зміни в Зака. Крім сили, закладеної в його імені, хлопець був ще й досить чарівним і товариським, що додатково підвищувало його шанси отримати допомогу від недосяжних магів високого кола. Він був аж ніяк не звичайним розбещеним принцом, і в ньому було багато потенціалу, якщо тільки він матиме достатньо часу, щоб його розкрити. Часу, якого тепер у Зака було вдосталь. Це було… зручно. На думку Зоріана, навіть занадто зручно.

Тому, попри дружелюбність Зака, Зоріан почувався з хлопцем непевно. Принаймні не настільки, щоб відкривати йому, що він теж «безбілетний пасажир». Наразі його головною перевагою було те, що він стояв осторонь цієї гри, в якій брав участь Зак. Невраховану змінну. І він мав намір використати цю перевагу по максимуму.

Хто б не стояв за Заком, Зоріан не мав наміру відкриватися йому найближчим часом.

- перерва -

— Сідайте, пане Казінскі, — сказала Ілса. — Я, здається, передчувала, що скоро вас побачу.

— Справді? — запитав Зоріан.

— О так, — сказала Ілса. — Зазвичай студенти стукають до моїх дверей одразу після першого ж заняття з Ксвімом. Ви ж дочекалися другого, тож маєте бал за терпіння.

— Ясно, — кисло мовив Зоріан.

— Проте наразі я не можу передати вас іншому наставникові, тож, боюся, вам доведеться поки що потерпіти його, — сказала вона.

— Я так і очікував, — сказав Зоріан. Чому її відповідь мала б бути іншою, ніж тоді, коли він питав востаннє? — Я прийшов не за цим.

— Ні? — запитала Ілса, піднявши брову.

— Ні, — підтвердив Зоріан. — Оскільки все, що я чув і пережив про Ксвіма, свідчить, що ми ніколи не просунемося далі базової трійки, я вирішив узятися за самостійне навчання. Я сподівався отримати від вас кілька порад: з чого почати, на що звертати увагу тощо.

Ілса важко зітхнула. — Такі поради важко давати, пане Казінскі. Саме тому академія призначає студентам наставників: єдиного рішення, що підходить усім, не існує. Втім, я могла б порадити щось щодо мого власного предмета. Наскільки добре ви володієте базовою трійкою?

— Залежить від того, кого питати, — відповів Зоріан. — Більшість викладачів другого курсу казали, що я їх опанував. Ксвім каже, що я ганьба для магів усього світу.

Вона фиркнула і простягнула йому ручку. Саме простягнула, а не кинула в нього, як зробив би Ксвім. Ах, яка радість взаємодіяти з розсудливими викладачами…

— Левітуйте її, — сказала Ілса.

Вона ще не договорила, а ручка вже оберталася над його простягненою долонею.

— О, то ви вже вмієте обертати предмет, що левітує? — сказала Ілса, явно задоволена. — Готова побитися об заклад, що Ксвім був у захваті. Ні, насправді не дуже. — Чи знаєте ви якісь інші варіанти?

— Ні, — відповів Зоріан. — Невже вивчати їх є стандартною процедурою?

— Не так, як їх викладає Ксвім, — сказала Ілса. — Але так, більшість наставників дають студентам варіації базової трійки, щоб удосконалити навички формування.

— А скільки таких варіацій існує? — запитав Зоріан.

— О, тисячі, — сказала Ілса, підтвердивши здогади Зоріана. — Але більшість студентів до кінця третього курсу опановують близько шести. Ось.

Вона вклала йому в руки доволі важку книжку і терпляче чекала, поки він її погортає. Це була книжка, що описувала п’ятнадцять «особливо цікавих» варіацій базової трійки, по п’ять на кожне заклинання.

— Дай вгадаю: ти хочеш, щоб я вивчив усе з цієї книжки, — зітхнув Зоріан.

— Це був би доволі непоганий трюк, — пирхнула Ілса. — Ти хіба не чув, що я казала? Більшість учнів опановує шість або менше… за рік. Ти, мабуть, закінчиш академію якраз тоді, коли вивчиш усе з тієї книжки. Якщо, звісно, захочеш – я тебе ні до чого не примушую.

— Шість за рік, га? — обережно запитав Зоріан, і в його голові почала визрівати ідея.

— Саме так, — підтвердила Ілса.

— А що, як я зможу опанувати всі п’ятнадцять до кінця цього місяця? — запитав Зоріан.

Ілса секунду дивилася на нього, а потім розреготалася. Їй знадобилося кілька секунд, щоб заспокоїтися.

— Ого, а ти в нас самовпевнений, — сказала Ілса, тихенько посміхаючись. — Якби ти справді був таким талановитим, я б просто зараз заповнила переказні документи, плювати на правила, і взяла б тебе в учні. Я ніколи не упустила б нагоди навчати такого майбутнього легендарного мага. Не те щоб я думала, що ти на таке здатен, зауважу.

Зоріан лише пустотливо посміхнувся їй у відповідь.

- розрив -

Звісно, у цьому конкретному перезапуску в Зоріана не було жодного шансу опанувати всі п’ятнадцять вправ, але справа була не в цьому. Завдяки дивам петлі часу в нього було значно більше часу, ніж кілька жалюгідних тижнів, щоб вивчити зміст книжки. До того ж її можна було взяти в академічній бібліотеці, тож у наступному перезапуску йти по неї до Ілси не довелося б. А хто знає, може, якщо він вивчить ці вправи, то й Ксвім трохи полегшить йому життя. Мріяти ж не шкодить.

До того ж книжка була доволі цікавою. Вона не лише детально пояснювала, як виконувати кожну варіацію, а й розповідала, навіщо включено кожну окрему вправу, а також давала передісторію того, чому студентів узагалі вчать саме базовій трійці. Зоріан коротко ознайомився з кожною варіацією, а тоді почав уважно читати з самого початку.

Підсвічування предмета, його левітація чи підпалювання… це були дуже прості ефекти, що вимагали лише елементарних навичок формування. Наприклад, вправа на левітацію полягала просто в силі відштовхування, що виходила з долоні мага. Простіше вже й бути не може. Таких простих ефектів було багато, безперечно більше за ті три, яких їх учили, але саме ці три вважалися пріоритетними. Створення світла, тепла чи кінетичної сили були поширеними складовими багатьох заклять, тож базова трійка мала ту загальну корисність, якої бракувало більшості інших простих вправ.

Варіації, перелічені в книжці, належали до іншої категорії, ніж ці прості, або початкові, вправи. Хоча Ксвім, Ілса та сама книжка називали їх «варіаціями», Зоріан зрозумів, що то радше «поліпшення», а може, «просунуті версії». Тоді він цього не усвідомлював, але вправа з обертанням ручки, яка була першою варіацією в книжці, хоча й під помпезнішою назвою, належала до зовсім іншого рівня складності, ніж просте піднесення ручки над долонею. Йому треба було не лише втримувати левітацію ручки, а й формувати додатковий ефект, щоб ручка оберталася. Варіація мала навчити магів працювати з кількома завданнями одночасно, утримуючи два ефекти разом.

Хоча Ксвім з цим би не погодився, Зоріан вважав свою вправу з обертанням ручки опанованою, і настанови в книжці, здавалося, були з ним згодні. Тож він почав прискіпливо вивчати інші чотири варіації левітаційної вправи, намагаючись з’ясувати, яка з них найлегша. Він швидко зрозумів, що вони розташовані не лише у порядку зростання складності, а й що опанування пізніших варіацій, імовірно, вимагає спершу опанування попередніх.

Вертикальна левітація вимагала від нього змусити предмет триматися на долоні силою притягання, поставити долоню вертикально, а потім відокремити предмет від долоні так, щоб він не впав. Прилипання було легким і вже вдавалося Зоріану, але змусити предмет відлетіти від долоні, не впавши, означало збалансувати силу притягання, що тримала предмет на долоні, і силу відштовхування, що відривала його від неї. Без здатності поєднувати кілька завдань, яку він здобув у вправі з обертанням ручки, опанувати цю навичку, мабуть, зайняло б цілу вічність.

Наступною йшла левітація з фіксованою позицією, яка вимагала вміння втримувати положення левітованого предмета в просторі попри збурення та зміни початкових умов. Іншими словами, він мав рухати рукою вгору й униз, ліворуч і праворуч, водночас тримаючи предмет нерухомо в просторі. Це потребувало вміння балансувати силу притягання та відштовхування, яке він, імовірно, набув у вправі з вертикальною левітацією, але тепер йому доводилося постійно коригувати баланс у відповідь на зміни.

І так далі. Побачивши, що існує лише один правильний порядок, у якому можна опановувати ці вправи, Зоріан почав практикувати вертикальну левітацію. На жаль, у цьому конкретному перезапуску він досяг небагато.

Літній фестиваль наближався.