Мати навчання - Mother of Learning

7. Про прогалини та вдавання

Спочатку Зоріан навіть не помітив його. Це саме по собі було примітно, адже Зака непросто було не помітити. Хлопець любив бути в центрі уваги й ніяк не міг всидіти на місці й мовчати, і ця риса збереглася навіть після того, як Зак раптом перетворився на якогось дивного мандрівника в часі. Проте сьогодні зазвичай галасливий і балакучий хлопець був напрочуд мовчазним. Він також відмовився від свого звичного прийому сідати десь на задніх партах і зайняв місце ближче до передніх рядів. Якби його незвичайна поведінка не змушувала людей надто часто на нього поглядати, Зоріан, мабуть, його б і не помітив.

Він був настільки здивований, побачивши, що хлопець нарешті з’явився на занятті, що на мить завмер на місці, стоячи посеред класу, мов дурень. Потім, поміркувавши, він рушив до ймовірної причини свого лиха.

Його першим інстинктом було одразу підійти до хлопця й відвести його в якийсь забутий куток, щоб усе з’ясувати, але кволий вигляд Зака змусив його зупинитися. Шкіра Зака була блідою й безкровною, а дихав він трохи надто швидко й поверхнево для здорової людини. Він виглядав хворим. Подумавши ще трохи, Зоріан зрозумів, що так прямо підходити до хлопця було б необачно і, можливо, небезпечно. Попри свою поразку від лича, Зак був значно сильнішим за Зоріана, і той не мав жодного уявлення, як інший хлопець відреагує, якщо дізнається, що в його пригодах у часі є ще хтось. Проте рано чи пізно поговорити з ним доведеться, тож Зоріан твердо вирішив хоча б обережно налагодити контакт. Він оглянув передню частину класу, шукаючи вільне місце поруч із Ząком, яке дало б змогу спостерігати за хлопцем під час лекції.

Шукати довго не довелося: Зак сидів дуже близько до Бріама, а всі місця навколо Бріама були порожніми. Причина була очевидною: люди неохоче підходили до розлюченого вогняного дракона, якого той тримав. Зоріан, який знав майбутнє, розумів, що їхні побоювання мали під собою ґрунт. Молодий вогняний дракон нікого не спалював (і Зоріан часом думав, чи не пояснюється це радше його юним віком і браком здібностей, а не самовладанням), але він не вагався кусатися й дряпатися, і було важко передбачити, що його розлютить. На щастя, він, здається, терпів Зоріана краще за більшість людей, тож той просто плюхнувся на сусіднє з Бріамом місце й змусив ящірку замовкнути роздратованим поглядом. Він дивився в жовті очі дракона з вертикальними зіницями, доки той не відвернув голову й не залишив його в спокої.

— Вау, ти так швидко його приборкав, — зауважив Бріам. — Я б хотів так легко ним керувати.

Вогняний дракон клацнув щелепами просто в повітрі перед обличчям Бріама, і той відсахнувся. Бріам роздратовано фиркнув і, схоже, облишив цю справу. Не вперше Зоріан подумав, наскільки розумна ця істота насправді.

Потім, намагаючись виглядати природно, Зоріан повернувся до Зака, який сидів трохи далі від нього.

— Ти виглядаєш жахливо, — зауважив Зоріан.

Зак застогнав і закрив обличчя долонями. — Я почуваюся жахливо, — простогнав він. — Що ця купа кісток зі мною зробила?

Серце Зоріана прискорилося. Зак, напевно, розраховував, що його коментар сприймуть як дивну метафору, але для Зоріана це було безперечним підтвердженням того, що Зак теж мандрівник у часі. Не треба було й гадати, хто чи що ця таємнича «купа кісток».

Тепер… як змусити Зака розговоритися, не видавши, що він знає більше, ніж мав би?

— Купа кісток? — запитав Зоріан, з цікавістю в голосі.

Зак відкрив рота, щоб відповісти, але саме в цей момент до класу зайшла Ілса, і Зак облишив цю тему.

Зоріан мусив стримуватися, щоб не зиркнути на Ілсу, коли та посміхнулася йому. Невже вона не могла почекати ще кілька хвилин?

Ілса, не зважаючи на внутрішнє бурчання Зоріана, прийняла від Акої список присутніх студентів і почала представлятися та розповідати про свій курс. Це була та сама промова, яку Зоріан уже чув вісім разів, тож він здебільшого не слухав, натомість стежив за Заком і міркував, як витягти з нього відомості, пов’язані з подорожами в часі.

Раптом він помітив, що Ілса перестала говорити і дивиться в його бік. Через кілька секунд він зрозумів, що вона дивиться на Зака.

— Пане Новеда, ви виглядаєте дуже хворим. Будь ласка, скажіть, що ви не прийшли на моє заняття з похмілля.

Клас вибухнув сміхом, і Зак скривився — чи то через гучні звуки, які в його стані діяли на нерви, чи то помітивши прихований неспокій у запитанні Ілси. Так чи інакше, оговтався він швидко.

— Це не похмілля, — заперечив Зак. — Я щойно прокинувся таким, клянуся.

— І ви вирішили, що прийти на заняття в такому стані — гарна ідея… чому? — допитувалася Ілса.

— Е-е… чесно кажучи, я не думав, що це триватиме так довго. Гадав, що мине за годину-дві, — сором’язливо сказав Зак.

Зоріан насупився. Якщо хвороба була наслідком закляття, яким лич накрив їх того вечора (і Зак, судячи з його попередньої репліки, у цьому не сумнівався), то він страждав від його наслідків уже приблизно вісім місяців, адже його не було стільки часу. Чому ж він сподівався, що таке серйозне недуження мине «за годину-дві»?

Чому у всій цій історії не може бути жодної простої відповіді?

— Бачу, що не минуло, — підсумувала Ілса. — Я ціную вашу відданість навчанню, — Зоріан чітко почув, як позаду Акоя презирливо пирхнула, — але мушу наполягти, щоб ви пішли додому або, ще краще, звернулися до цілителя. Ви маєте такий вигляд, ніби ось-ось упадете.

Перш ніж Зак встиг щось сказати, Зоріан підвівся з місця.

— Я відведу його додому, пані викладачко, — сказав він. Зак здивовано глянув на нього, але Ілса лише кивнула і махнула рукою, проганяючи їх.

Зоріан прихопив торбу і вийшов разом із Заком, що плентався за ним, дуже задоволений собою. Він отримав законний привід поговорити із Заком наодинці та дозвіл пропустити заняття, на яке вже відвідав вісім разів. Чи може перемога бути повнішою?

— Ти міг і не робити цього, знаєш? — зауважив Зак, плентаючись позаду. — Я й сам можу дійти додому. Я не почуваюся таким хворим.

— Але якби я цього не зробив, мені довелося б просидіти дві години за нудним повторенням, — заперечив Зоріан.

Зак засміявся, але сміх швидко перейшов у болісний на вигляд кашель.

— Диявол, — просипів він. — Він мене добре потріпав.

— Хто цей хтось, про кого ти весь час згадуєш? — допитувався Зоріан.

— Це не важливо, — пробурмотів Зак. Він глибоко вдихнув і поглянув на Зоріана оцінювальним, трохи зацікавленим поглядом. — Слухай, ходімо в їдальню, перекусимо чимось?

— Думаєш, твій шлунок це витримає? — спитав Зоріан.

— Ще й як, — кивнув Зак. — Я помираю з голоду!

Зоріан знизав плечима і жестом запросив Зака йти попереду.

Так Зоріан опинився за одним столом із причиною своїх проблем із подорожами в часі, намагаючись придумати гарний початок розмови, яку хотів мати з хлопцем. А може, варто почекати кілька днів, щоб Зак звик до його присутності? Хм…

— Знаєш, мене вся ця ситуація дуже забавляє, — мовив Зак між укусами, запихаючи в рот локшину і намагаючись водночас говорити. Ось це було справді кумедно. Мати завжди наполягала, що він має прагнути поводитися «як знатний». Вона б отримала серцевий напад, якби він коли-небудь перейняв манери Зака за столом. — Такий гарний маленький студент, як ти, прогулює заняття, щоб пообідати з класним хуліганом… куди ж котиться світ? Що сказала б твоя мати, якби побачила тебе зараз?

— Перше, я не прогуляв, а проводжаю тебе додому, — зауважив Зоріан, ігноруючи фиркання Зака. — Ми лише зупинилися перекусити, щоб ти не знепритомнів з голоду, поки ми дійдемо. Ще одне фиркання. — А моя мати так засяє очима, дізнавшись, з ким я обідаю, що зовсім забуде, що я мав би бути на занятті.

— Ах, вискочка, — кисло мовив Зак. — Більше нічого не кажи. Хоча б ти хлопець, тож вона не намагатиметься нас звести.

— Ну, у мене ж є дев’ятирічна сестра…

— Не починай, — попередив Зак.

— Гаразд, — погодився Зоріан. Втім, він і не дуже хотів продовжувати цю тему. — То ти скажеш, хто тебе так відлупцював, чи ні?

— Ти набагато допитливіший, ніж я пам’ятав, — пирхнув Зак. — Чому ти вирішив, що мене хтось відлупцював?

— Твої мимохідні коментарі не такі непрямі, як тобі здається, — сказав Зоріан.

— Та годі, — фиркнув Зак. — Я просто вдихнув якихось дивних випарів, поки вчора возився зі своїм набором для алхімії, от і все.

Ах, надійне виправдання «алхімічна пригода». Таке банальне, але таке ефективне. Зоріан і сам користувався ним не раз. Втім, відпускати так легко він не збирався. Він вирішив ризикнути й спробувати спровокувати хлопця на реакцію.

— Мабуть, то були дуже дивні випари, бо наслідки схожі на опромінення магією душ, — голосно розмірковував Зоріан.

Зоріан очікував якоїсь реакції від Зака, але те, що він отримав, виявилося набагато сильнішим, ніж він уявляв. Зак одразу випрямився на стільці, очі широко розплющені від усвідомлення. — Звісно! Ось чому я досі відчуваю наслідки, навіть після повернення! Той покидьок вдарив саме по тому, що повертається назад, — по моїй душі!

У їдальні запала моторошна тиша: усі дивилися на божевільного хлопця, що волає нісенітниці посеред переповненої зали. Зак повільно опустив руки (під час своєї маленької промови він активно жестикулював) і пробурмотів вибачення, надто тихе, щоб його почув хтось, окрім Зоріана. Розрізнений сміх ще кілька миттєвостей лунав серед студентів, а потім усе нарешті повернулося до норми.

— Е-е… — почав Зак. — Може, продовжимо це біля фонтана, га?

— Не знаю, — обережно зауважив Зоріан. — Якщо ти збираєшся так гучно говорити, то, гадаю, від цього буде мало толку.

— Ха-ха дуже смішно, — пробурчав Зак. — Ну, я трохи розхвилювався… не всі ж такі крижані, як ти, Зоріане.

— Кубик льоду? — перепитав Зоріан, і в його голосі прозвучало застереження.

Але Зак уже пакував речі, і Зоріан тільки роздратовано пирхнув і пішов за ним. Втім, спалах Зака відповів на кілька його запитань. Отже, назад відправилися не його спогади і навіть не розум, а душа. Це б пояснило, чому його заклинання та вміння формувати магію не зникали щоразу, коли він починав спочатку. Усі знали, що магія тісно пов’язана з душею, навіть якщо ніхто по-справжньому не розумів точного механізму їхньої взаємодії.

Коли вони нарешті дійшли до фонтана, Зак, здавалося, був у задумливому настрої, тож Зоріан знайшов хвилинку, щоб роздивитися зграйки барвистих рибок, що плавали в басейні. Йому навіть стало їх шкода, адже вони навряд чи довго протримаються. Роками фонтан був у занедбаному стані, і лише через незвично пишне літнє свято його відремонтували. Наскільки ймовірно, що Академія й далі доглядатиме за ним після завершення свята? Не дуже. А ще менш імовірно, що він утримуватиметься в достатньо доброму стані, щоб риби вижили. Їхні дні були злічені.

— Зоріане… — підштовхнув Зак.

— Га?

— Скажи… що ти знаєш про подорожі в часі?

Зоріан кліпнув. Ну от. Це було прямо.

— Подорожі в часі? — спитав Зоріан з таким розгубленим виглядом, на який був здатний. — Та майже нічого, мабуть. А яке це має відношення до всього?

— Ну… — Зак незграбно підбирав слова, нервово почісуючи підборіддя. — Ти, мабуть, вирішиш, що я божевільний, але я свого роду мандрівник у часі.

Ох, Зак і справді не мав ані краплі тактовності, правда ж?

— Ти не виглядаєш дуже старим, — зауважив Зоріан. — Якщо ти прибув із майбутнього, то воно, мабуть, не дуже далеке.

— Ні-ні, радше… увесь світ перезавантажується щоразу в ніч літнього свята, і я єдиний, хто пам’ятає, що сталося.

Пояснення вийшло цікавим, хоча ідея про заклинання, що зачіпає увесь світ, була навіть безглуздішою, ніж ідея робочої магії подорожей у часі.

— Я вже прожив цей місяць… боже, принаймні разів двісті, — продовжив Зак. — Чесно кажучи, я вже й не рахую.

— Зачекай, ти говориш так, ніби не можеш його зупинити, — сказав Зоріан, не в змозі приховати легкої тривоги в голосі. На щастя, Зак, здавалося, був надто збудженим, щоб це помітити.

— Саме в тому й річ, я не знаю, чи можу його зупинити! — вигукнув Зак, але одразу усвідомив, що робить, і стишився, щоб не привертати зайвої уваги. — Мене зачепило цим заклинанням в попередньому перезапуску, і його наслідки не зникли повністю, коли я повернувся в минуле.

«Попередній перезапуск»? А що з іншими 7? Чи Зак якимось чином оминув їх, чи просто не пам’ятав? Зоріану спало на думку, що наслідки заклинання лича могли бути ще серйознішими, ніж те, що він зараз бачив перед собою, — а що, як Зак провів минулі 7 перезапусків у комі? Утім, це ставило питання, чому опікун оголосив його зниклим, а не привів цілителя.

— Схоже, це справді була магія душ, як ти казав, — продовжив Зак. — Мені треба остерігатися таких заклинань відтепер. Спочатку я думав, що це просто якась паскудна хвороба, яка мине, і певною мірою мав рацію. Зараз мені набагато краще, ніж уранці. Просто постраждало не лише тіло — мій розум від самого пробудження працює з перебоями, ніби в ньому діри.

Ой, лихо…

— Я не пам’ятаю, як запустив цю петлю часу, — підсумував Зак, підтверджуючи найгірші побоювання Зоріана. — Чи взагалі це я її запустив. Пам’ять у мене зараз сповнена таких прогалин. Сподіваюся, все повернеться, але…

Зоріан дивився на іншого хлопця кам’яним обличчям. По суті, обидва вляпалися по самі вуха.

Однак Зак, здавалося, по-іншому витлумачив серйозний вираз обличчя Зоріана.

— Ти мені не віриш, — зробив висновок він.

— Це досить неймовірно, — сказав Зоріан. Якби він сам цього не пережив, то, звісно, не повірив би. — Але я досить відкритий до нових ідей. Припустімо на мить, що ти маєш рацію. Яке це має відношення до мене?

Зак підняв одну брову, очевидно, з недовірою до чогось.

— Ну й ну, — сказав він. — Ти справді відрізняєшся від свого іншого «я».

— Мого іншого «я»? — з цікавістю спитав Зоріан.

— Так, — кивнув Зак. — Пам’ять у мене дірява щодо деяких речей, але тебе я пам’ятаю точно. Переважно тому, що ти постійно гинув на початку атаки…

Зак промовив останнє речення тихим голосом, який, мабуть, не призначався для чужих вух, але вуха почули. Зоріан зробив вигляд, що не чує.

— Ти вже не такий, яким був раніше, — сказав Зак. — Раніше ти був дратівливішим і завжди чимось зайнятим. Ти мені ніколи не вірив, коли я намагався розповісти про всю цю історію з подорожами в часі — думав, що я з тебе глузую.

Ну… ця історія звучала точнісінько як те, чим намагалися б його обдурити брати. І в Зака вже й так було чимало спільного з цими двома.

— Ти змінився, — підсумував Зак. — Ти став набагато спокійнішим. Гадаю, більш розслабленим.

Зоріан насупився. Він не думав, що так сильно змінився характером, але, мабуть, важко не змінитися, проходячи через таке. Не кажучи вже про те, що з початку перезапусків для Зоріана минуло понад 8 місяців.

— Зачекай, то чому ж тоді змінився я? — спитав Зоріан. — Ти ж казав, що світ перезавантажується повністю?

— Не знаю, — знизав плечима Зак, потім глянув на нього із замисленим виразом. — Знаєш, до речі, ти ж теж там був, так?

Зоріан подивився на нього спантеличено. Він не збирався так легко потрапляти в пастку.

— Ну звісно, ти не пам’ятаєш, — зітхнув Зак. — Ти хоч останнім часом відчуваєш себе трохи інакше?

— Якщо подумати… так, — підтвердив Зоріан. — Я обрав інші факультативи, ніж збирався, і без жодної поважної причини, а ще відтоді, як приїхав до Сіорії, накоїв купу дивних речей.

Зоріан мав подвійний мотив для таких слів. По-перше, він хотів побачити, як Зак відреагує на думку, що в цій петлі часу з ним хтось ще. По-друге, він хотів підготувати ґрунт для пояснення, чому в кожному перезапуску поводиться інакше, на випадок, якщо вирішить не розповідати Заку про себе.

Утім, його здивувало, що Зак так охоче йому повірив. Схоже, навіть за весь цей час (майже сімнадцять років, якщо вірити хлопцеві) Зак так і не навчився ефективно читати людей. А може, Зоріан і справді був таким добрим актором.

— Дивно, — тільки й сказав Зак.

— Так, — погодився Зоріан. — Тож які поради може дати мандрівник у часі такому смертному, як я? Може, таємне заклинання крутості?

— Чесно кажучи, більшість заклинань, які я знаю, бойові, — визнав Зак. — Я дуже добре володію бойовою магією, і це добре, бо мушу добре нею володіти. Є дещо… що я намагаюся зупинити.

— Щось пов’язане з таємничим ворогом, що тебе так підкосив? — обережно спробував Зоріан. Він дуже хотів вплести вторгнення в розмову, але не знав, як пояснити, що взагалі щось про нього знає. — Ти хоча б пам’ятаєш, як усе сталося?

— Ох, — буркнув Зак. — Здебільшого. Чітко пам’ятаю, що ти там був, але ти, мабуть, загинув одразу на початку бою — нічого особистого, Зоріане, та з тебе не дуже вояка, — а потім я, як дурень, кинувся в саму гущу, думаючи, що невразливий.

— Чому ти взагалі так подумав? — запитав Зоріан, щиро спантеличений. — Тобто що ти невразливий. Хіба тобі не здається небезпечно зарозумілим уважати себе непереможним?

— Знаєш, скільки разів я гинув у цих відкатах? — заперечив Зак. — Пам’ять у мене знову підводить, але багато. Через якийсь час перестаєш сприймати це надто серйозно. І я не так уже й помилявся. Просто наступного разу треба остерігатися некромантії, так?

— Не лише некромантії, — важко зітхнув Зоріан. — Є ще й магія розуму, яку теж треба мати на увазі. Окрім очевидної можливості стати рабом чужого розуму, можна отримати й чимало прогалин у пам’яті, а то й стерти собі розум повністю. Потім є ризик, що, якщо ти надто необачний, на тебе накладуть гейс, який, наскільки мені відомо, також прив’язується до душі. Деякі істоти, наприклад примари, пожирають душі, і це ще одна річ, яку варто мати на увазі. А ще існує кілька способів запечатати здатність мага до магії, і це цілком може зберегтися, коли ти… «відкотишся».

Зак мовчав, але Зоріан готовий був заприсягтися, що той ще дужче зблід, слухаючи його.

— І це лише кілька пунктів, які спали мені на думку, — завершив Зоріан. — Я всього лише студент академії й нічого не знаю. Очевидно, що м- е-е, ти не невразливий. Гаразд?

Зоріан важко ковтнув. Ледве вирулив. Добре, що Зак був таким неуважним, бо якби ситуація була навпаки, той давно б уже його викрив.

— Ого, та ти майже звучиш так, ніби тобі не байдуже, — нарешті сказав Зак із нервовим смішком. — Ти справді тепер віриш, що я мандрівник у часі, га?

Зоріан знизав плечима. — Я не до кінця переконаний, але, на мою думку, це не варте сварки. Якщо ти кажеш, що ти мандрівник у часі, то вдаватимемо, що ти мандрівник у часі.

Так. Поки він краще не збагне вдачі Зака і не розбереться, що саме відбувається з петлею часу, він вдаватиме, що вірить.

- розрив -

Коли Зоріан нарешті повернувся до академії, пропустивши решту важливих заклинань і наступну лекцію з магічного права, його облягли цікаві однокласники та Акоя. З Акоєю було легко: вона лише хотіла насварити його за те, що він так довго, і попередити, що записала його відсутність у журнал. Зоріан був майже певен, що єдина людина, включно з викладачами, якій важливо, що написано в цьому списку, — це Акоя. Тих, хто хотів знати, що не так із Заком, теж було легко заспокоїти. Це була алхімічна аварія.

Що? Це ж відмовка, якою скористався Зак!

На жаль, багато хто також хотів знати, чому він раптом зголосився провести Зака додому і чому так довго його не було. Допитливі, надто допитливі люди. До того ж вони були наполегливі і не давали йому спокою до кінця дня. Коли Зоріан нарешті дістався до своєї кімнати, він одразу замкнув двері й полегшено зітхнув. Нарешті в нього з’явилося достатньо часу, щоб обміркувати те, що він сьогодні дізнався.

Зак був упевнений, що до завтра все буде гаразд і пам’ять до нього повернеться. Зоріан був упевнений не так сильно. Те, що в Зака випав проміжок у сім місяців пам’яті (а можливо, й існування), натякало на щось дуже серйозне, що з ним зробили. Чому ж тоді з Зоріаном нічого подібного не сталося? Ну… можливо, сталося. На першому перезапуску він відчув незвичну втому, але списав це на психічне напруження. Можливо, його зачепило лише на самому краю закляття, тож він отримав лише незначне пошкодження, а може, його «перший перезапуск» був просто першим, який він запам’ятав.

Це була тривожна думка, але не варто було надто на ній зациклюватися.

Якщо добре подумати, то це було не так уже й несподівано. Дивний ефект подорожі часом, під яким опинилися він і Зак, фактично перетворив їх на сутності душі. Лич у своїй основі теж був сутністю душі. Це були маги, які ритуально вбивали себе і прив’язували свої душі до предмета, свого філактерія, перш ніж душа могла піти в потойбіччя. Якщо форма, яку вони зараз займали, колись буде знищена, вони повернуться до свого філактерія і просто оволодіють кимось. Тож для лича було б логічно знати, як битися з іншим личем. А метод, що спрацьовує проти лича, так само спрацює і проти нього та Зака.

А Зак, як дурний, сказав це личу наприкінці їхнього бою! Ага, «я ж не помру назавжди»! Лич, можливо, й не знав, ким саме є Зак, але така заява сильно натякала, що той або сам лич, або якась сутність-одержимець, і з практичного погляду це було не так уже й далеко від істини.

Але все це було неважливо. Справжнє питання полягало в тому, що він робитиме тепер. Навіть якщо Зак відновить пам’ять (що сумнівно), він, безперечно, захоче зберегти петлю часу, доки не знайде спосіб перемогти лича. Якщо судити з попередньої сутички хлопця з магом-нежиттю, на це може піти чимало часу. І це за умови, що Зак узагалі був автором закляття. Якщо це сталося один раз, могло статися і вдруге. Він мав підозру, що Зак може бути таким самим безквитковим пасажиром, як і він. А чи не бігає десь ще одна людина, яка застрягла в петлі?

Раптом він уже не відчував такого відчаю, щоб вибратися з цієї халепи, як на самому початку. Вибратися з петлі не обов’язково означало повернутися до звичного життя. Вторгнення було явно більшим за випадковий терористичний напад, і Зоріан сумнівався, що його зупинення стане кінцем усього. Відбувалося щось дуже велике, а Зоріан був дрібною рибкою. Таівен жартома назвала б його тарганом. Усередині петлі в нього був шанс забезпечити собі майбутнє. Поза нею він був би просто ще однією жертвою.

Та й, якщо вірити Заку, «нормальне» для Зоріана означало загинути на початку вторгнення. Такої «норми» він не надто цінував. Чим більше він про це думав, тим більше йому здавалося, що вся ця історія радше велика можливість, ніж прикрість. Колись, коли Зоріан був молодшим, він мріяв стати великим магом. Таким, про яких складають легенди, таким, що самотужки змінюють цілі галузі магії. Згодом ця мрія згасла, бо стало ясно, що йому бракує таланту, працьовитості чи потрібних зв’язків, аби це здійснилося. Він був просто трохи вищим за середнього студента з простолюдинів, без жодних особливих переваг. Але тепер? Тепер у нього був увесь час, який потрібен, щоб накопичити перевагу над ровесниками й стати справді великим. Більшим за Даймена.

Він похитав головою, відмовившись від цієї думки. Він забігав наперед. Йому потрібне було щось конкретніше за розпливчасте уявлення про велич, а саме чіткий набір цілей і дій, яких слід досягти. Просто зараз єдине, що спадало йому на думку, це діставати Зака порадами, нишпорити в бібліотеці в пошуках нових заклять і використати свою дивну фінансову ситуацію, щоб покращити алхімічні навички.

Він не надто покладався на допомогу Зака. Навіть якщо хлопець буде співпрацювати, від іншого мандрівника в часі він міг би дізнатися лише стільки, щоб не виказати, що й сам зберігає спогади щоразу, коли вони повертаються в минуле.

У бібліотеці, звісно, було багато заклять, але будь-що «серйозне» (тобто те, що можна використати в бою, для злочину чи шпигунства) було обмежене, а від старших студентів він знав, що викладачі вкрай скупо видають дозволи. Навіть Фортов не зміг їх отримати, а той міг би умовити троля не їсти себе.

Удосконалення алхімії, безперечно, теж було варіантом. Єдина причина, чому він досі більше уваги приділяв інвокації, полягала в тому, що всі інгредієнти, з якими хотів працювати, доводилося купувати, а він намагався заощаджувати. Серйозне вивчення алхімії потребувало багатьох грошей, адже алхімічні інгредієнти були дорогими. Втім, оскільки його заощадження самовільно поповнювалися після кожного перезапуску, фінансові міркування вже не обмежували його так, як раніше.

Якщо чесно, цього було замало. Йому потрібен був кращий план. Знову зітхнувши, Зоріан дістав свій надійний блокнот і почав складати плани та записувати.

- перерва -

— Чимось допомогти, синку? — запитав Кайрон. — Заняття вже закінчилося, якщо ви не помітили.

— Е-е, помітив. Я просто хотів поговорити з вами про дещо, — сказав Зоріан. Кайрон жестом дав йому знак продовжувати. — Сподіваюся, ви не сприймете це як образу, але ваша програма, здається, трохи… легка. Тренувати магічну стрілу цілий місяць мені видається досить безглуздим, бо я вже непогано її опанував.

Кайрон кілька секунд дивився на нього. Зоріан стримав бажання незграбно переступити з ноги на ногу і витримав погляд чоловіка. Здавалося, Кайрон із тих людей, яких такі речі вражають.

— Сподіваюся, ви не образитеся, синку, але вам просто бракує сили, щоб стати справжнім бойовим магом, — нарешті сказав Кайрон. — Ваше формування заклять досить вражаюче для вашого віку, але ви втомлюєтеся вже після десяти пострілів із жезла. А в справжньому бою цього ніяк не вистачить.

— Ну, я й сам це знаю, — визнав Зоріан. Його резерви трохи зросли відтоді, як він уперше взявся за цей курс, тож десять пострілів насправді було покращенням. — До речі, чи можна якось із цим щось зробити?

— Нічого такого, що я б порекомендував, — сказав Кайрон, похитавши головою. — Твої резерви мани, звісно, зростуть разом із твоєю майстерністю в магії, але так само зростуть і в усіх інших. Ти завжди матимеш невигідне становище проти тих, хто від природи наділений силою, а таких серед професійних бойових магів більшість. Звісно, я не можу заборонити тобі обрати кар'єру бойового мага, але я категорично раджу від цього відмовитися. Є чимало магічних дисциплін, де великі вміння формування заклять — перевага, але бойова магія здебільшого про потужність.

— Розумію, — сказав Зоріан. Він не збирався ставати бойовим магом, але відчував, що якась бойова магія йому знадобиться, хочеться йому того чи ні. Принаймні він хотів би впоратися з будь-якими бездомними зимовими вовками чи тролями, яких може зустріти під час вторгнення. — Однак моя думка все одно слушна. Оскільки я вже й так досить добре володію цим заклинанням, а це єдине, чого ви маєте намір нас навчати найближчим часом, я не бачу сенсу відвідувати заняття найближчим часом.

— Гм, — фиркнув Кайрон. — Намагаєшся шантажувати мене, синку?

— Е-е…

— Нічого, я не заперечую. І я розумію вашу точку зору… — Кайрон на мить потер підборіддя, про щось розмірковуючи. — Зачекай тут.

Через п'ятнадцять хвилин Кайрон повернувся з іншим жезлом заклять, невеликою книжечкою та чотирма керамічними тарілками. Він кинув тарілки в бік Зоріана, який поспіхом їх зловив, перш ніж вони розбилися об підлогу.

— Добрі рефлекси, — похвалив Кайрон. — Вони насправді посилені, тож можеш не хвилюватися, що надто часто їх упускатимеш. Він узяв один із жезлів, якими вони користувалися на занятті, і міцно стиснув його в руці. — Дозволь показати тобі дещо. Кинь одну тарілку ліворуч від мене.

Зоріан одразу ж виконав прохання, а Кайрон мовчки навів жезл приблизно в напрямку тарілки й вистрелив. Він промахнувся, але снаряд сили все одно знайшов тарілку, викривляючи траєкторію в повітрі, щоб перехопити її. Тарілка розлетілася на пил і гострі уламки.

— Ще раз, — різко скомандував Кайрон.

Зоріан кинув ще одну тарілку, і до неї метнувся ще один снаряд сили. Цей, однак, був іншим: довший і тонший, наче завелика швейна голка. Він влучив у тарілку, але замість того, щоб розбити її на шматки, пройшов крізь неї наскрізь, пробивши дірку посередині, і розтанув.

— Киньте останні дві разом, — наказав Кайрон.

Дві тарілки злетіли в повітря, і Кайрон знову спрямував жезл приблизно в їхньому напрямку. Зоріан чекав на снаряд сили, але його не було. Натомість обидві тарілки раптом розрізало навпіл якимись невидимими лезами.

Кайрон опустив руку й почав говорити.

— Причина, чому я приділятиму стільки часу магічній стрілі, в тому, що це дуже універсальне заклинання, — промовив Кайрон. — У найпростішій формі це сяючий снаряд сили, що летить прямою лінією і завдає ударних поштовхів сили тому, у що влучає. Цей різновид часто називають молотом, і це дуже просте й ефективне заклинання. Однак вправний маг може зробити з ним набагато більше. Можна використати анімаційну магію, щоб він самонаводився на ціль. Можна загострити його у вістря, яке пронизуватиме предмети замість того, щоб їх розбивати, або в лезо, щоб їх розрізати, — пронизувач і різак відповідно. Можна випустити кілька снарядів замість одного — навіть рій, якщо маєш достатньо резервів і вміння, щоб це витримати. І, звісно, можна зробити снаряд невидимим.

— Невидимим? — запитав Зоріан.

— Так, — підтвердив Кайрон. — Ідеально створене силове заклинання цілком прозоре. Світлове шоу, яке ви зазвичай бачите, — це магічний витік, що виникає через недосконалу межу заклинання. Швидкість, з якою створюється бойова магія, практично гарантує, що в побудові межі заклинання буде якась помилка, а якщо помилок не буде, великий обсяг мани, що вливається в конструкції, легко може спотворити або розплутати деякі їх частини.

— Значить, я псую заклинання? — підсумував Зоріан, згадавши яскраві снаряди, які завжди вилітали з його жезла. — Зачекайте, ваші снаряди теж зазвичай сяють. Це що…—

Кайрон усміхнувся. — Як я казав на початку, є багато магічних дисциплін, де чудові навички формування — це перевага, але бойова магія здебільшого про силу. Більшість бойових магів не можуть навіть зробити просту магічну стрілу прозорою, а вже про силові заклинання вищого рівня й говорити нічого. Їм це ніяк не заважає. Я сам зазвичай не морочуся, бо користь така мізерна. А от вам потрібна кожна перевага, яку тільки можна отримати.—

Кайрон сунув Зоріанові в руки жезло і супровідну брошуру.

— Ви маєте рацію, що за наступний місяць на заняттях ви мало чого навчитеся. «Молот» може бути простим, але більше половини ваших однокласників і так мають із ним труднощі, а ви єдиний, хто справді добре його опанував. Тож прочитайте брошуру, знайдіть мішені для практики й переконайтеся, що поруч є друг, який допоможе, якщо ви сильно схибите. І не поранте нікого жезлом, який я вам позичаю, інакше я розгніваюся. Прийдіть до мене через два тижні, щоб я побачив, як ви просуваєтеся.

— Гаразд, — із запалом погодився Зоріан. Усе пройшло набагато краще, ніж він думав.

— А тепер геть, — Кайрон махнув рукою на двері. — Ви вже відібрали в мене всю перерву на каву.

- перерва -

Зоріан поклав стос книжок на сусідній стіл і оглянув полиці. Він вирішив знову спробувати щастя як працівник бібліотеки, сподіваючись знайти спосіб обійти обмеження на заклинання, які діють для працівників. Зак уже кілька днів не з’являвся на заняттях, напевно, досі страждав від наслідків заклинання душі, тож витягти відповідь із свого побратима-мандрівника в часі просто так не вийде. До того ж він хотів вивчити ті гадання з книжок, які йому обіцяли, перш ніж його жорстоко вбили, та й взагалі.

Він, утім, не поспішав змушувати Кіріташлі вчити його тим заклинанням ворожіння, бо варіації магічної стріли, які дав йому Кайрон для практики, і так завдавали достатньо клопоту. Як Кайрон казав на початку лекції, проблема полягала в тому, що формування мало відбуватися миттєво й передбачало втискання великого запасу мани в поспіхом створену межу заклинання. Це було досить легко, коли потрібен був лише болт, що летить прямо й усе розбиває, але намагатися вплести, скажімо, функцію самонаведення в заклинання за частку секунди було важко. Не кажучи вже про спробу позбутися всіх дрібних недоліків і зробити болт прозорим.

Не те щоб він не досяг жодного прогресу! Він міг змусити болт завертати до цілі, навіть якщо трохи промахувався, а вчора йому вдалося створити бездоганний пронизувач. Прогрес!

— Ви доволі добре в цьому розбираєтеся, — зауважила Айбері, ставлячи книжку на полицю. — Я здивована. Зазвичай людям потрібен деякий час, щоб справді зрозуміти систему, яку ми тут використовуємо. Мабуть, ви раніше працювали в бібліотеці, так?

— Е-е, так, — погодився Зоріан. Це була правда. — Вона… напрочуд схожа на цю за організацією.

— Це не дивно, — сказала Кіріташлі за його спиною, через що він здригнувся. — Усі державні бібліотеки використовують однакову систему впорядкування. Це стандарт, який встановлює Товариство бібліотекарів. Та навіть системи інших Сплинтерських націй доволі схожі.

— Бо колись усі вони були однією країною? — припустив Зоріан.

— Чи можна вважати Старий Альянс єдиною державою, — дискусійне питання, — сказала Кіріташлі. — Назва говорить сама за себе: це радше був альянс, ніж щось інше. Є підстави вважати, що спроба перетворити його на державу й призвела до Війн Розколу. Але так, колись будучи частиною Старого Альянсу, Сплинтерські нації успадкували значну частину його адміністративної спадщини, зокрема й організацію бібліотек.

Зоріан починав розуміти, чому в Кіріташлі такі напружені стосунки з нинішнім директором. Він знав про цього чоловіка дуже мало, але те, що знав, наводило на думку, що той глибоко політично заангажований і, що ж, патріотичний. А країна, в якій вони жили, чітко визначила свою офіційну позицію: ніякого «Старого Альянсу» не існувало, бо Альянс Елдемар ніколи не припиняв існування. Він просто скоротився. Що це абсолютно безглузде твердження, очевидно було і громадянам, і іноземцям, але більшості легше було підігравати політикам. Кіріташлі, схоже, пішла далі й заперечувала саму наявність держави-попередниці, спадкоємцем якої можна було б бути. Вогнистій, запальній жінці, якою вона була, напевно, щось подібне сказала в межах чутності директора. Мабуть, то була цікава розмова.

— Гей! — покликав знайомий голос. — Зоріан тут? Я чув—

— Не кричи в бібліотеці, Заку, — зітхнув Зоріан. — Оскільки ти знову в своєму звичному запалі, мені здається, тебе вже відпустило?

— Ага! — радісно сказав Зак, кілька разів ударивши себе в груди. — Здоровий, як дуб. Є година, щоб перехопити чогось поїсти?

— Ти, мабуть, не помітив, що я зараз працюю, — заперечив Зоріан.

— Це не проблема, Зоріане, ми майже закінчили на сьогодні, — зауважила Кіріташлі. Потім вона нахилилася до нього й прошепотіла на вухо. — Хіба ти хотів від нього позбутися, а я тобі заважаю?

Зоріан відмахнувся від її застережень і пішов за Заком надвір. Хоча було б кумедно побачити, що Кіріташлі скаже Заку, аби той відчепився, він насправді хотів поговорити з хлопцем.

— Тоді чому ти шукав мене? — запитав Зоріан. Він думав, що доведеться витягувати з хлопця більше інформації, але, схоже, Зак проникся до нього симпатією. Зоріан не знав, радіти з цього чи дратуватися. Це було зручно, але збільшувало ймовірність того, що той помітить: з Зоріаном щось не гаразд.

— Наразі ти найцікавіша людина з тих, кого я знаю, і єдина, крім Неолу, хто вірить мені щодо подорожей у часі, — сказав Зак.

— Неолу? — недовірливо перепитав Зоріан.

— Вона запекла читачка фантастики та детективів, дуже фантазійна й відкрита до нового, — сказав Зак. — Наївна мрійниця, так сказав би її батько. Було напрочуд легко переконати її, що я справді мандрівник у часі. Думаю, вона хоче вірити, що це правда.

— А-а, — сказав Зоріан. Тепер він здогадувався, чому Зак так багато залучав Неолу, коли проживав цей місяць вперше. Проте він досі не знав, хто ця інша дівчина, і не уявляв, як можна було б вплести її в розмову. — Скільки людей ти взагалі намагався переконати? — запитав Зоріан.

— Усіх наших однокласників і викладачів, директора, а також керівників кожного відділку поліції в місті. Кільком знатним особам та іншим впливовим людям.

Ну й наполегливий…

— Гадаю, не дуже успішно, — припустив Зоріан.

— Це м’яко сказано, — зітхнув Зак.

Зоріан нахмурився, раптово щось усвідомивши. Навіщо Зак намагався переконати всіх цих людей, що він мандрівник у часі? Це не скидалося на те, що зробив би мандрівник, який прибув спеціально, щоб зупинити вторгнення. Це радше скидалося на щось, що Зоріан й сам розглядав, коли зрозумів, наскільки безнадійно він заплутався, але зрештою відмовився від цієї думки, бо очікував, що результати будуть майже такими самими, як у Зака.

— Заку, — обережно почав Зоріан, — а як щодо тих прогалин у твоїй пам’яті? Вони…

— Вони нікуди не поділися, — насупився Зак. — Але я майже впевнений, що вони більше не збільшуються, слава богам.

— Гм, — погодився Зоріан. — Отже, ти не знаєш, як здійснив цю магію подорожей у часі? Я дещо перевірив, і вона ж, знаєш, мала б бути неможливою. Так само неможливою, як намалювати квадратний трикутник.

— Ну, очевидно, що не настільки вже й неможливо, правда? — заперечив Зак. — Але ні, я поняття не маю, як це зробив. Якщо взагалі зробив.

— Якщо ти справді це зробив, — погодився Зоріан. — З твоїх слів складається враження, що з цими поверненнями ти почав ще звичайним студентом академії. І нічого поганого не маю на увазі, але Зак, якого я пам'ятаю, не був тим, хто здатен винайти будь-яке заклинання, а тим більше щось настільки ламаюче уявлення про магію, як подорож у часі.

— Е-хе-хе… — нервово засміявся Зак. — Мабуть, ти маєш рацію. Я ж був тоді кепським магом, правда? Та досить про такі сумні теми, бо маю для тебе добру новину!

— Ох? — зацікавлено запитав Зоріан.

— Так, — підтвердив Зак. — Я чув, що ти намагаєшся вивчати бойову магію.

— Е-е!? Звідки ти це дізнався? — обурився Зоріан.

— Кайрон розповів іншим викладачам, викладачі — адміністрації, адміністрація — прибиральникам та іншим низькооплачуваним працівникам, вони — студентам, а студенти — мені, — завершив Зак. — Яка різниця? Важливо те, що завдяки поверненням я дуже добре володію бойовою магією, і я вирішив тебе навчити. Вважай це винагородою за те, що повірив мені.

Зоріан недовірливо глянув на Зака. Він справді збирався допомогти йому з власної волі? Ось так просто? Жодних змов і витончених маневрів?

Майже розчаровує.

— Що? — обурився Зак. — Це правда, я справді добре володію бойовою магією! До того ж саме в цій галузі я найталановитіший!

Ох, а це чудовий початок…

— Не те щоб я тобі не вірю, але як саме ти так добре опанував бойову магію? — запитав Зоріан. — Маги надзвичайно неохоче діляться бойовою магією. Навіть із цими… поверненнями… чому вони поділилися б нею зі студентом академії, таким як ти? Тим більше що ти… е-е…

— Відомий своєю безвідповідальністю, — закінчив за нього Зак. — Якщо чесно, заклинання, які я знаю, я здобував не законними шляхами. Я не порадив би своїх методів набуття бойової магії нікому, хто не мандрує в часі. Вбивають там часто.

— Ох.

— Так. Але ж у тебе є я, тож і це вже щось.

Тихо розмірковуючи, у що він встряв, Зоріан пішов за ним.