6. Зосередься і спробуй знову

Зоріан дивився на нескінченні поля, що пропливали повз вікно, а тишу порожнього купе порушував лише ритмічний стукіт механізмів потяга. Він виглядав спокійним і розслабленим, але це була лише відпрацьована маска — і нічого більше.

Його маска стриманості, можливо, здавалася б недоречною, адже нікого поруч не було, щоб його судити, але за роки Зоріан переконався, що зовнішній спокій допомагає досягти спокою і всередині. Тепер йому потрібна була будь-яка допомога, щоб знайти внутрішній спокій, адже він ось-ось мав почати панікувати, як курка з відрубаною головою.

Чому це знову відбувалося? Вперше він був цілком певен, що винен лич. Заклинання влучило в нього, а потім він прокинувся в минулому. Причина і наслідок. Цього разу його, щоправда, ніхто не чіпав якимось таємничим заклинанням, хіба що хтось прокрався в купе, поки він спав, а в це він вірив мало. Ні, він просто задрімав і знову прокинувся в минулому, наче це була найзвичайніша річ у світі.

З іншого боку, це висвітлило дещо, що досі його непокоїло. Адже навіщо лич накладав на нього заклинання подорожі в часі? Це здавалося досить контрпродуктивним для всього задуму з «таємним вторгненням». Подорож у часі виглядала надто цілеспрямованою і складною, щоб бути випадковим побічним ефектом, і він серйозно сумнівався, що лич використав заклинання, наслідків якого не розумів. Навіть такий новачок, як він, знав, яка жахлива ідея — користуватися заклинанням, яке не розумієш, у неконтрольованих умовах, а нежить не досяг би свого рівня, якби був готовий на таку безглузду дію заради пари дітлахів, яких і так уже переміг. Ні, існувало простіше пояснення: лич не був винен у його мандрах часом. Він справді намагався їх убити. «Їх», бо Зак теж був мішенню. Той самий Зак, що раптом став напрочуд добрим у всіх предметах. Той самий Зак, що блукав містом озброєний до зубів бойовою магією, яка мала б бути недоступною для студента академії. Той самий Зак, що весь місяць робив дуже дивні мимовільні зауваження…

Може, заклинання подорожі в часі накладав не лич, а Зак?

Якби Зак був мандрівником у часі, це досить добре пояснило б його величезні здібності та несподіване академічне зростання. Оскільки цей конкретний спосіб подорожі, схоже, просто переносить свідомість людини в її молоде тіло, він міг бути довільно старим, а те, що Зоріан пам’ятав із зауважень Зака, наводило на думку, що хлопець пережив цей період багато разів. Маг із десятиліттями досвіду і детальним знанням наперед, безсумнівно, вважав би програму третього курсу кумедно легкою.

Хоча навіть якщо заклинання подорожі в часі накладав Зак, залишалося питання, чому відкинуло назад і Зоріана. Це могло бути й випадковістю: він знав, що якщо схопити мага, коли той вимовляє заклинання телепортації, можна поїхати разом із ним, а вони фактично були переплетені одне з одним. Але це не пояснювало, чому Зоріан повторював цей місяць уже вдруге. Зака весь місяць не було, тож він не мав нагоди накласти щось на Зоріана.

Він не знав, що й думати. Залишалося сподіватися, що цього разу Зак буде присутній і його можна буде розпитати.

— Зараз зупиняємося в Корсі, — луною розлігся безтілесний голос, а несправні динаміки час від часу потріскували від перешкод. — Повторюю, зараз зупиняємося в Корсі. Дякую.

Що, вже? Погляд у вікно відкрив знайому білу табличку, яка підтверджувала, що потяг прибув до торгового вузла. Він на мить подумав зійти з потяга й провести весь місяць, гуляючи та намагаючись забути всю цю історію з подорожами в часі, але швидко відкинув цю думку. Пропустити початок навчального року було б дуже безвідповідально й шкідливо для себе, навіть якщо ще один такий самий місяць занять аж ніяк не приваблював. Звісно, існувала ймовірність, що його втретє відкине в минуле, але на це не варто було розраховувати. Заклинання ж не може відправляти його назад безкінечно — мана рано чи пізно закінчиться. Швидше за все, раніше, адже подорож у часі, мабуть, належить до заклинань дуже високого рівня.

…правда?

— Е-е…

Зоріан вийшов зі своїх роздумів і нарешті помітив хлопця, який зазирнув до його купе. Він насупився. Це купе він обрав навмисне, бо під час своєї… другої спроби життя воно було абсолютно порожнім. Після того як він залишив дівчину в зеленому светрі напризволяще її хихиканню, він прийшов сюди, щоб знайти спокій, тож цього разу вирішив бути активнішим і одразу пішов сюди. Очевидно, все було не так просто. Він припускав, що сама його присутність привертає хлопця, адже деякі люди просто люблять товариство й оминають порожні купе.

— Так? — ввічливо сказав Зоріан, сподіваючись, що хлопець хоче щось у нього запитати, а не шукає місце.

Він помилився.

— Ти не заперечуєш, якщо я тут сяду?

— Ні, сідай, — сказав Зоріан, силуючи усмішку хлопцеві. Чорт.

Хлопець яскраво всміхнувся йому і швидко втягнув свій багаж усередину. Багато багажу.

— Першокурсник, так? — не втримався й запитав Зоріан. Прощавай, план мовчати й тихцем викурити хлопця з купе. Ну й нехай.

— Ага, — погодився хлопець. — Звідки ти знаєш?

— Твій багаж, — зауважив Зоріан. — Ти хоч розумієш, що територія академії доволі далеко від головної станції? До того часу, як дійдеш, руки відвалюватимуться.

Хлопець кліпнув. Схоже, він цього не знав. — Е-е, та не так уже й погано, правда ж?

Зоріан знизав плечима. — Тобі краще сподіватися, що не піде дощ.

— Ха-ха, — нервово засміявся хлопець. — Я впевнений, що мені так не пощастить.

Зоріан криво всміхнувся. Ах, переваги передбачливості. А може, заднім числом? Мова явно не створювалася з думкою про подорожі в часі.

— Ой! Я ж не представився! — раптом випалив хлопець. — Я Бірн Айварин.

— Зоріан Казінскі.

Очі хлопця миттю загорілися. — Як…

— Як Даймен Казінскі, так, — сказав Зоріан, раптом надзвичайно зацікавившись вікном.

Хлопець очікувально дивився на нього, але якщо він чекав від Зоріана подальших пояснень на цю тему, то його чекало серйозне розчарування. Останнє, що хотів Зоріан, це говорити про свого старшого брата.

— Отже, е-е, ти є родичем Даймена Казінскі, чи твоє прізвище просто збіг? — після довгої паузи запитав хлопець.

Зоріан удав, що не чує його, і натомість дістав свій блокнот із сусіднього сидіння та зосереджено вдивлявся в нього. Блокнот був майже порожній, бо всі його попередні нотатки про вторгнення та таємницю його «майбутніх спогадів» тепер зникли, загубилися в майбутньому, яке він залишив позаду. Втрата була невеликою, адже більшість цих нотаток були марними: порожні припущення й глухі кути, які не наблизили його до розгадки. Втім, він записав кілька речей, які пам'ятав із попередніх нотаток, наприклад заклинання, яке промовив лич перед його смертю. Так, Зак, найімовірніше, відповідальний за все це, але він не міг бути певним…

Вирішивши, що мовчання тривало достатньо незручно, Зоріан відірвався від блокнота й спрямував на хлопця, що чекав, розгублений погляд.

— Га? Ти щось казав? — вдав Зоріан, злегка насупившись, ніби справді не почув жодного слова з запитання.

— Ой, та не зважайте, — пішов на попятний хлопець. — Це не важливо.

Зоріан щиро посміхнувся хлопцеві. Принаймні той уміє зрозуміти натяк.

Він трохи поговорив із хлопцем, переважно відповідаючи на його запитання про програму першого курсу, а потім йому набридло, і він знову почав удавати зацікавленість блокнотом, сподіваючись, що той нарешті зрозуміє натяк.

— А що такого цікавого в тому блокноті? — спитав той, чи то не помічаючи байдужості Зоріана до подальшої розмови, чи то навмисне ігноруючи її. — Тільки не кажи, що ти вже вчишся?

— Ні, це просто нотатки з особистого дослідження, — сказав Зоріан. — Виходить не дуже, тож я трохи роздратований. Думки весь час повертаються до нього. Особливо коли альтернативою була розмова з надто цікавим першокурсником.

— Бібліотека академії —

— Першим я це спробував, — зітхнув Зоріан. — Я ж не дурний, знаєте?

Хлопець закотив очі. — Ти шукав книжки сам чи попросив бібліотекарку допомогти? Мама працює бібліотекаркою, і в них є особливі заклинання ворожіння, які знаходять речі за лічені хвилини, а якщо шукати лише за назвою й гортаючи самому, на це піде десятиліття.

Зоріан відкрив був рот, але потім закрив його. Попросити допомоги в бібліотекарки, ось як. Гаразд, можливо, він справді дурний.

— Ну… це не та тема, з якою я б хотів турбувати бібліотекарку, — спробував Зоріан. Це була правда, хоча він знав, що врешті все одно так і зробить. — Може, самі заклинання можна знайти в репозиторії заклинань? Але ні, якщо вони схожі на інші заклинання ворожіння, проблема не в тому, щоб правильно їх накласти, а в тому, щоб правильно інтерпретувати результати…

— Завжди можна влаштуватися на роботу в бібліотеку, — запропонував хлопець. — Якщо академічна бібліотека схожа на ту, де працює мама, там завжди відчайдушно потрібна допомога. Їх там навчають користуватися тими заклинаннями як чимось цілком буденним.

— Справді? — спитав Зоріан, дещо зацікавлений цією думкою.

— Варто спробувати, — сказав він, знизавши плечима.

Решту дороги Зоріан більше не намагався ухилятися від розмови. Бірн безперечно заслужив від нього трохи поваги.

- розрив -

— Звісно! Ми завжди раді допомозі!

Ну… це було легко.

— Платити багато не зможемо, розумієте, — жалюгідний гном-ректор знову урізав наш бюджет! — але ми дуже гнучкі щодо робочого часу, та й атмосфера тут доволі дружня…

Зоріан терпляче чекав, поки бібліотекарка вичерпає свій запал. На перший погляд вона була непримітною жінкою середніх років, але щойно заговорила, він зрозумів, що зовнішність оманлива: вона була жвавою й мала якусь невимовну енергію. Навіть просто стоячи поруч із нею, Зоріан відчував той самий тиск, що й у натовпі, і мусив стримувати інстинктивне бажання відступити, наче від пожежі.

— Здогадуюся, роботодавці до вас звертаються не дуже часто? — спробував Зоріан. — Чому так? Хіба люди не мали б битися за місце в такому закладі? Це ж досить відома бібліотека.

Вона фиркнула, і Зоріан готовий був заприсягтися, що в цьому, здавалося б, безневинному звуку відчувалися зневага й трохи гіркоти. — За правилами академії ми маємо наймати лише працівників, які є магами першого кола або вище. Більшість випускників мають кращі й оплачуваніші варіанти, ніж це, — вона махнула рукою на ряди книжкових полиць навколо них, — тож нам лишається брати студентів. Які…

Вона раптом урвала мову й кліпнула, наче щось згадавши. — Але годі про це! — сказала вона, плеснувши в долоні й усміхаючись йому. — Відтепер ви один із помічників бібліотеки. Вітаю! Якщо маєте якісь запитання, із радістю відповім.

Лише неймовірним зусиллям волі Зоріан втримався від того, щоб закотити очі. Він ні на що не погоджувався, лише поцікавився можливістю влаштуватися на роботу… і вона, без сумніву, це розуміла. Та зрештою, робота йому справді була потрібна, і не лише тому, що він сподівався вивчити кілька чудових нових заклинань і перекласти заклинальні співи лича. Він підозрював, що працівники бібліотеки мають доступ до тих частин бібліотеки, які для нього, як мага першого кола, зазвичай закриті, а спокуса була надто великою, щоб від неї відмовитися.

— Питання перше, — сказав Зоріан. — Як часто мені доводитиметься приходити на роботу?

Вона кліпнула, на мить здивована. Без сумніву, вона очікувала, що він обуриться її самовпевненістю. — Ну… коли ви можете приходити? Між заняттями, потрібним часом на навчання та іншими справами більшість наших студентів-працівників працюють раз-два на тиждень. Скільки часу ви можете на це виділити?

— Заняття поки що доволі прості, — сказав Зоріан. — Ми здебільшого повторюємо матеріал другого курсу, який я знаю як свої п’ять пальців. Залишивши один день на непередбачені обставини, я міг би приходити чотири рази на тиждень. До того ж вихідні в мене переважно вільні, якщо знадобиться допомога тоді.

Зоріан подумки вилаяв себе за такі слова: адже заняття ще навіть не почалися, то звідки йому знати, з чого вони складаються? На щастя, бібліотекарка не стала на це зважати. Натомість її очі одразу засяяли, і вона почала гукати.

— Айбері! — гукнула вона. — У вас новий напарник!

Дівчина в окулярах, з оберемком книжок у руках, визирнула з невеликої кімнатки поруч із інформаційною стійкою, щоб побачити, що відбувається. Ой. Це була дівчина в зеленому светрі з високим коміром (вона була в ньому й зараз), з якою він ділив купе…

…тільки цього разу він сів в іншому кінці потяга, тож у поїзді вони так і не зустрілися. Та що там, мабуть, це однаково нічого не змінило б.

— Гаразд, думаю, представитися не завадить, — сказала бібліотекарка. — Я Кірітишлі Корисова, одна з небагатьох справжніх бібліотекарок у цьому закладі. Оця гарненька дівчина, — вона кивнула в бік дівчини в светрі, яка зашарілася від компліменту і ніяково переступила з ноги на ногу, міцніше стискаючи стос книжок, — наша невтомна трудівниця, Айбері Амберкомб. Айбері працює тут із минулого року, і я не знаю, що б я без неї робила. Айбері, це Зоріан Казінскі.

Дівчина раптом пожвавішала. — Казінскі? Тобто…

— Тобто молодший брат Даймена Казінскі, — сказав Зоріан, не змігши стримати тихого зітхання.

— Е-е…

— Насправді я майже певна, що вона мала на увазі вашого іншого брата, — сказала Кірітишлі з лукавою усмішкою. — Вона на одному курсі з Фортовим і трохи закохана…

Вона і ще з десяток інших дівчат. Фортову ніколи не бракувало охочих, які б кидалися до нього.

— Панно Корисова! — заперечила Айбері.

— Ой, не переймайтеся, — сказала Кірітишлі. — Так чи інакше, Зоріан працюватиме з нами доволі інтенсивно найближчим часом. Ідіть і покажіть йому, що до чого.

Ось так, без жодних зусиль, його прийняли на роботу до бібліотеки. Лише час покаже, чи не змарнував він його даремно.

- перерва -

Як і минулого разу, Зак не прийшов на заняття. Зоріан очікував цього, але від того не менше дратувався. Це лише підтвердило його підозру, що Зак значною мірою причетний до цієї халепи, однак через відсутність хлопця висловити йому все в обличчя було неможливо. Що ж тепер робити?

Та взагалі, чи мав він щось робити? Минулого разу він керувався переконанням, що якщо він нічого не зробить щодо вторгнення, то ніхто не зробить. Адже ніхто, крім нього, не мав тих дивних спогадів про майбутнє. Втім, якщо його припущення правильні, Зак, імовірно, перемістився в часі саме заради того, щоб зупинити вторгнення: інакше якої причини в нього було б часто навідуватися в саме цей період? До того ж під час нападу він блукав містом і вибивав нападників одного за одним. Отже, загалом цілком можливо, що досвідчений маг-мандрівник у часі вже взявся до справи, а він лише заважатиме.

Проблема такої думки полягала в тому, що зрештою він лише припускав і поняття не мав, правда це чи ні. Він міг би приректи і себе, і місто на загибель, сидячи без діла й покладаючись на хлопця, який, відверто кажучи, не надто викликав довіри. Зак занадто нагадував йому братів. До того ж хіба Зак не програв личу? Ага, програв.

Не знаючи, як розплутати загадку, що постала перед ним, чи навіть з чого почати, Зоріан поринув у навчання та роботу в бібліотеці. Звісно, оскільки він проходив це вже втретє, єдиною проблемою з навчанням була нестерпна наполегливість Ксвіма, який невблаганно твердив, що його вміння крутити ручку (як Зоріан з любов’ю називав цю вправу) жахливе і що її треба робити знову і знову, і знову. Натомість робота в бібліотеці була… цікавою, хоч і не зовсім так, як він сподівався.

Заклинань він ще не вивчив, хоча підозрював, що причина в тому, що було багато інших, нагальніших речей, яких він мав навчитися, перш ніж Кірітишлі й Айбері вирішать вкласти в нього таку працю. Якщо коротко, він був не дуже вправним працівником. Нібито просте завдання — перестановка книжок — ускладнювалося неймовірно через різні бібліотечні правила та головну систему класифікації. Зоріан сподівався показати базову вправність у своїх обов’язках, перш ніж просити про послуги, але минуло вже два тижні, і він почав розуміти, що для досягнення такого рівня знадобиться щонайменше пара місяців, а їх у нього не було. Літній фестиваль наближався.

Тож він вирішив перехопити Кірітишлі після того, як вона відпустила його на сьогодні, і розпитати про заповітні книжкові ворожіння. Айбері затрималася, вдаючи, що зайнята, аби підслуховувати. Як для такої сором’язливої дівчини, вона була напрочуд допитливою.

— Знаєте, я давно хотів попросити вас про одну невелику послугу, — почав Зоріан.

— Кажіть, — сказала Кірітишлі. — Ви нам дуже допомогли, тож буду рада допомогти, якщо зможу. Не часто трапляється такий умілий працівник.

— Га?! — спантеличився Зоріан. — Умілий? Я ледве знаю, що роблю. Якби не ваша з Айбері допомога, я б метався, як курка з відрубаною головою.

— Тому я й поставила вас у пару з Айбері, щоб ви вчилися. І ви вчитеся напрочуд швидко! Швидше, ніж я, коли тільки почала тут працювати, це точно. Чесно кажучи, студентам-працівникам я зазвичай даю найпростіші й найнудніші завдання, але ви відданіші за них, тож я дала вам просунутий курс.

— Ах, — після короткої мовчанки сказав Зоріан. — Мені лестить. І він справді був радий. — Втім, мене цікавлять ворожіння для пошуку книжок. Я шукаю доволі незвичну тему і ніяк не можу просунутися.

— Ах! — Кірітишлі ляснула себе по лобі. — Як я могла про це забути?! Звісно, я вас навчу, ми всіх довгострокових працівників цього вчимо. Вони трохи складні у використанні, тож знадобиться певний час, щоб навчитися їх правильно застосовувати. Айбері вам покаже. Та ви завжди можете сказати мені, що саме шукаєте, і я зроблю все можливе, щоб допомогти. Я знаю цю бібліотеку як свої п’ять пальців, розумієте?

Зоріан вагався, чи варто показувати їй заклинання лича, адже здогадувався, що саме розпитування про нього може призвести до великих неприємностей, але іншого виходу не бачив. Без сумніву, навчання користуватися тими ворожіннями забрало б місяці, а їх у нього не було. Він дістав зошит, вирвав відповідну сторінку й простягнув їй.

Кірітишлі звела брову, вдивляючись у текст, а Айбері відмовилася від будь-яких спроб удавати, ніби їй не цікаво, і визирнула з-за її плеча, щоб побачити, що написано на аркуші.

— Це невідома мова, — пояснив Зоріан. — Навіть не знаю, яка саме.

— Гм, складно, — зауважила Кірітишлі. — Знайти письмове джерело за фонетичною вимовою слова, якого ти навіть не розумієш, — непросте завдання, навіть із ворожіннями. Якщо це так важливо, знайди фахівця з мов, який допоможе.

— Спробуй звернутися до Зеномора, — подала голос Айбері.

— Наш учитель історії? — недовірливо перепитав Зоріан.

— Він також викладає лінгвістику, — сказала Айбері. — Він поліглот. Знає тридцять сім мов.

— Ого.

— Так, — погодилася Айбері. — Він хоча б має знати, що це за мова, навіть якщо сам не може її прочитати. Він досить привітний, якщо підійти до нього ввічливо, думаю, не відмовить.

Цікаво.

- перерва -

— Ах, пане Казінскі, чим можу допомогти?

Зеномір Олгай був старим. Справді старим. Носив сині мантії, справжні мантії, як маги давнини, і мав ретельно підстрижену білу бороду. Попри поважний вік, він ступав жваво, а очі його мали таку гостроту, якої бракувало більшості людей удвічі молодших. Зоріан не записувався на факультатив з лінгвістики, але з уроків історії знав, що Зеномір ставився до свого предмета майже так само пристрасно, як Нора Бул до рун і математики, хоча й розумів, що більшість студентів не поділяють його захоплення.

— Мені казали, що ви можете допомогти з перекладом, — сказав Зоріан. — У мене є доволі фрагментарний запис невідомої мови у фонетичній передачі, і я сподівався, що ви хоча б скажете, що це за мова. Вона не схожа ні на одну з тих, з якими я досі стикався.

Зеномір пожвавішав, почувши про невідому мову, і обережно взяв з руки Зоріана паперову смужку зі співом лича. За мить його очі трохи розширилися.

— Звідки це у вас? — тихо запитав він.

Зоріан внутрішньо зважив, що робити, і вирішив сказати частину правди.

— Нещодавно на мене напав хтось. Вони використали заклинання з цим співом як формулу. Я просто хотів дізнатися, що воно робить.

Зеномір глибоко вдихнув і відкинувся назад. — Вам пощастило, що воно не влучило. Це якесь заклинання магії душ.

— Магія душ?

— Некромантія, — уточнив Зеномір.

Зоріан кліпнув очима. Некромантія? Ну, для лича таке заклинання мало сенс, але яке відношення некромантія має до подорожей у часі? Жодного. Це майже остаточно підтверджувало, що Зак був головною причиною його халепи.

— Зачекайте, то що це взагалі за мова? — запитав Зоріан.

— А? О, так… Це стара мова маджара, якою говорили багато культур, що разом з ікосійцями ділили континент Міасіна до їхнього піднесення. Багато руїн у Коті записано нею, і, на жаль, саме нею формулюють багато найчорніших ритуалів і некромантських заклять. Книжок про неї у публічному обігу, боюся, не знайти. Але повернімося до цього нападника. Це найтемніша магія з усіх, якими вони користувалися, і вони явно задумали щось недобре, якщо кидають такі заклинання в студентів академії.

Зоріан розумів, що відступати тепер пізно, але вирішив не згадувати подорожі у часі і натомість щось вигадав. Він розповів Зеномору, що випадково почув план напасти на місто під час літнього фестивалю. Спершу він відмахнувся від цього як від жарту через абсурдність задуму, але коли дві закутані постаті помітили, що він підслуховує, і почали кидати в нього заклинання, яких він не розпізнавав, він занепокоївся. Зеномір поставився до його слів набагато серйозніше, ніж Зоріан очікував, і сказав йому йти додому та відтепер залишити все на нього.

Ну, це пройшло напрочуд добре: принаймні Зеномір не потягнув його одразу до поліцейської дільниці давати свідчення, хоча він підозрював, що щось подібне може чекати його найближчим часом. Він нервово міряв кімнату кроками, не в змозі заснути, і дедалі частіше програвав боротьбу зі зростаючою тривогою. Розумно чи ні, а вчинок було зроблено, і тепер йому лишалося тільки чекати й дивитися, якими будуть наслідки його рішення. Для нього і для всіх інших.

У двері постукали. Упевнено й голосно, але стук тривав лише секунду-дві, зовсім не так, як стукав будь-хто з тих, кого він знав.

— Іду! — покликав Зоріан, підозрюючи, що це хтось прийшов поговорити з ним про історію, яку він розповів Зеномору. — Чим можу… ек!

Зоріан безтямно дивився на лезо, що стирчало з його грудей, його рот відкрився в беззвучному крику. Він встиг лише глянути на нападника, низьку постать у вільному чорному одязі та безликій білій масці, перш ніж лезо болісно вирвали з його тіла і одразу ж знову вгородили в груди. Знову й знову, і ще раз…

Коли темрява поглинула його зір, він навіть зрадів, що вмирає. Коли тебе раз за разом коле в груди, це боляче.

- перерва -

Очі Зоріана раптом розплющилися, гострий біль пронизав живіт. Усе тіло судомно смикнулося, він відсахнувся від того, що на нього впало, і миттю прокинувся, жодного сліду сонливості в голові.

— Доброго р-!

Кіріель не встигла договорити, бо Зоріан різко сів, широко розплющивши очі від переляку, і хапав ротом повітря. Його вбили! Його вбили! Він розповів комусь про напад, і його вбили того ж таки вечора! Як вони взагалі так швидко дізналися!? Зеномір був у змові з нападниками чи вони були настільки добре поінформовані!?

— Кошмар? — спитала Кіріель.

Зоріан глибоко вдихнув, ігноруючи фантомний біль у грудях. — Так. Точно кошмар.

- перерва -

Зоріан знав, що має зосередитися на тому, що каже Ілса, але як не намагався, думки знову й знову поверталися до того, що сталося. Якщо подумати, не варто було так дивуватися цьому повороту подій: вторгнення такого масштабу неможливо тримати в таємниці без серйозної допомоги зсередини, тож, звісно, вони дізнаються про кожного, хто підніме тривогу! До того ж, якби зупинити вторгнення було так просто, повідомивши правоохоронців, Зак, напевно, уже давно це зробив би, і Зоріану не довелося б уже втретє повторювати цей місяць.

Проте він почав відчувати до цих… перезапусків певну здорову повагу. Це вже вдруге він помер, а цей місяць проживав уже втретє. Схоже, він схильний помирати. Хіба Зак не казав щось про те, що його завжди розриває на шматки в тому першому обстрілі, якщо він нічого з цим не зробить?

Він повернувся до реальності, коли зрозумів, що Ілса перестала говорити і пильно дивиться на нього. Він глянув на неї з запитанням.

— Ви зовсім добре почуваєтеся? — спитала вона, і Зоріан помітив, що вона поглядає на його руки. Навіщо б їй…

Ох.

Його руки тремтіли. Схоже, він був доволі блідим, судячи з відтінку шкіри на руках. Він кілька разів потер долоні одну об одну, а потім стиснув їх у кулаки, щоб знову опанувати ними.

— Не зовсім, — зізнався Зоріан. — Але буду. Вам не варто хвилюватися.

Вона ще секунду дивилася на нього, а потім кивнула.

— Гаразд, — сказала вона. — Бажаєте, я телепортую вас до академії? Не думаю, що поїздка потягом у такому стані буде для вас приємною.

Зоріан моргнув, не знаючи, що сказати. Він не любив подорожувати потягом навіть у найкращі часи, тож така пропозиція була справжнім порятунком, але… чому вона це пропонує?

— Я не хочу вас турбувати… — почав він.

— Не хвилюйтеся, я все одно туди їду, — сказала вона. — Це найменше, що я можу зробити, адже я прийшла до вас так пізно і відібрала у вас право обирати наставника.

Що ж, у цьому була правда. Ксвім справді був жахливим, нікчемним наставником.

Зоріан вибачився і пішов повідомити матір, що їде. Це забрало, на його думку, надто багато часу, бо мати не переставала засипати його питаннями про телепортацію, раптом занепокоївшись його безпекою. Потім він узяв багаж і вийшов надвір за Ілсою. Він був справді трохи схвильований, адже ніколи раніше не телепортувався. Він був би ще більш схвильований, але спогад про те, як його закололи до смерті, ще був неприємно свіжим і трохи пригасав його ентузіазм.

— Готові? — запитала вона.

Він кивнув.

— Не хвилюйтеся, чутки про небезпеки телепортації здебільшого перебільшені, — сказала Ілса. — Ви не можете застрягнути всередині твердих предметів, заклинання так не працює. А якщо щось піде не так, я одразу це помічу і розвію чари, перш ніж хвилі простору розірвуть нас на шматки.

Зоріан насупився. Він уже це знав, але не бачив сенсу вказувати на це, адже вона, очевидно, почула його маленьку перепалку з матір'ю.

Ілса почала читати заклинання, і Зоріан випрямився, не бажаючи нічого пропустити…

Світ здригнувся, а потім змінився. Раптом вони обоє опинилися в добре освітленій круглій кімнаті, на мармуровій підлозі якої була викарбувана велика магічна печатка. Ніякої дезорієнтації, жодних спалахів кольорів, узагалі нічого, майже розчаровує. Він уважніше роздивився кімнату, намагаючись збагнути, де вони.

— Це точка перенаправлення телепортації, — сказала Ілса. — Захисні чари академії спрямовують сюди кожну телепортацію, що прибуває, з міркувань безпеки. Звісно, це за умови, що вас належним чином занесено до реєстру і що вам узагалі дозволено телепортуватися. — Вона пронизливо глянула на нього. — Телепортація в захищений простір — лише одна з багатьох небезпек цього заклинання. Не експериментуйте з ним самостійно.

— Е-е… Я майже певен, що телепортація значно вище мого рівня доступу, — зауважив Зоріан.

Вона знизала плечима. — Деякі студенти здатні відтворити заклинання, побачивши його лише раз. Щойно ви знаєте слова і жести, вже зроблено вісімдесят відсотків роботи за вас.

Зоріан кліпнув. Чому ж він сам про це не подумав?

— Не заперечуєте, якщо ви ще раз зішлете це заклинання? — запитав він невинно. — Суто для наукових цілей, розумієте…

Вона засміялася. — Ні. Якщо це вас трохи втішить, сумніваюся, що у вас вистачить запасу мани, щоб зіслати заклинання навіть один раз.

Насправді це його ані трохи не втішило. Попри всю небезпеку він вивчить це заклинання, як тільки буде до снаги. Він щойно позбавився цілого дня залізничної подорожі за одну мить, а вміння робити таке на власний розсуд варте чималого клопоту. Він зітхнув і залишив Ілсу облаштовуватися самій.

— Я міг би звикнути до такої подорожі, — пробурмотів Зоріан собі під ніс, відчиняючи двері своєї кімнати і з полегшенням кидаючи багаж на підлогу. — Шкода, що я ніколи не зміг би переконливо вдати розпач, інакше я вмовляв би Ілсу брати мене з собою на початку кожного перезапуску.

Він завмер на півкроку. Не можна так думати. Це було небезпечне мислення. У нього не було жодних доказів, що перезапуски триватимуть безкінечно. Насправді все, що він знав про магію, казало, що це неможливо: яке б заклинання не було накладене на нього, у певний момент мана закінчиться, і тоді не буде ні перезапуску, ні других шансів, ніякого повернення з мертвих. Він мусив ставитися до кожного перезапуску так, наче той останній, бо таким він цілком може бути.

Хоча мусив визнати: попри те, що все закінчилося його смертю від ножа, попередній перезапуск не був повним провалом. Принаймні він майже напевно з'ясував, що відповідальний за це Зак, а не лич. Замість того щоб досліджувати невідомі мови й подорожі в часі, мабуть, мудріше було б з'ясувати, куди Зак щоразу зникає.

Але не зараз. Він заслужив трохи відпочинку після того, як його повернули з мертвих.

- перерва -

Він справді мав би здогадатися, що все буде не так просто. Щойно він спробував відшукати Зака, як згадав, чому не робив цього під час свого самого першого перезапуску. Зак був не лише спадкоємцем Ноблівського дому Новеда, а й єдиним живим членом цього дому, бо решту родини вбили під час Війн Розколу. Коли Зак досягне повноліття, він успадкує значну фінансову імперію та спадщину кількох поколінь магів, тож кожну деталь про нього прискіпливо вивчала величезна кількість зацікавлених сторін. Через це його зникнення стало справою величезного масштабу, і багато людей хотіло знати, куди він подівся. Зоріан був лише одним із них, і якби ті люди (та ті, кого вони найняли) не змогли його знайти, у нього було обмаль шансів. Зайве казати, що він ні до чого не дійшов. Як він і підозрював, дві дівчини, з якими Зак проводив час під час першого місяця Зоріана, без спадкоємця Новеди, який міг би їм допомогти та провести з ними час, були нічим особливим. Розпитування про них призвело до поширення досить прикрих чуток; ну справді, хіба не можна поцікавитися дівчиною, щоб усі одразу не вирішили, що він закоханий у неї? Його будинок був запечатаний потужними захисними чарами, законний опікун був недосяжний, а якщо в нього і були близькі друзі, то серед однокласників їх не було. Зоріан не був детективом і не знав, що ще шукати. А враховуючи, що багато професійних детективів уже зазнали невдачі (і продовжували зазнавати), він підозрював, що навіть знання кількох прийомів пошуку людей не допоможе.

Минув місяць, але результатів майже не було. Настав літній фестиваль, і Зоріан знову сів на потяг із Сіорії, не спав і був насторожі, поки ніч глибшала, а хвилини спливали. Цього разу він узяв із собою кишеньковий годинник і час від часу поглядав на нього, мовчки молячись, щоб не довелося починати все спочатку, але водночас хотів точно знати, коли його викине назад, якщо це станеться. Його молитви, як і слід було очікувати, не справдилися. Десь близько другої години ночі він знепритомнів і прокинувся, а на ньому лежала Кірі, яка побажала йому доброго ранку.

Мабуть, йому слід було визнати це одразу. Він був досить розумною людиною і не схильний до самообману. Натомість знадобилося ще чотири перезапуски, перш ніж він прийняв правду про своє становище: він застряг у якійсь петлі часу, і вона не скінчиться найближчим часом.

Він не розумів, як таке можливо. Можливо, заклинання живилося невичерпними запасами мани Зака, а не було обмежене фіксованою кількістю в момент накладання. Можливо, це було одне з тих рідкісних самопідтримуючих заклинань. Та що там, можливо, воно сягнуло до Серця Світу і черпало силу від самого Світового Дракона! Насправді не так важливо, як це сталося, головне – що сталося.

Але це міркування заднім числом; тоді він просто відмовлявся це прийняти і намагався жити, як жив би зазвичай. Це було, звісно, досить нудно, але а раптом саме цей перезапуск буде останнім? Тим, де наслідки його вчинків не зникнуть як за помахом чарівної палички о другій годині ночі у ніч фестивалю. (Він перевірив: так, у всіх чотирьох перезапусках це було однаково.)

Та з нього вже досить — так далі не можна було жити. Не рахуючи вторгнення, той місяць був нудним і під час першого проходження, а він уже пережив його вісім разів. Програму першого місяця він тепер знав достатньо добре, щоб отримувати майже ідеальні бали з усіх предметів, навіть з охоронних чар. Як він з'ясував, на ставлення людей це майже не впливало. Його вважали здібним, а оцінки завжди були дуже добрими, тож людей не дивувало, якщо він складав усі іспити на відмінно або на першому ж занятті з бойової магії легко виконував ідеальну магічну стрілу. Це вкладалося в очікування людей, на відміну від раптового поліпшення Зака. Змінилася поведінка лише у двох людей, які відреагували на його успіхи: Акої та Ксвіма. Акоя стала вдвічі дратівливішою, відтоді як, схоже, знайшла собі споріднену душу: вона вимагала, щоб вони перевіряли роботи один одного, і щоразу, коли щось не розуміла, просила його допомогти. Зоріан думав, що вона позеленіє від заздрощів, коли він обійде її за балами, але виявилося, що бути обійденою ним її турбувало куди менше, ніж коли її обходили такі, як Зак і Неолу. Ксвім сприйняв його чудові бали як знак, що вимоги до нього мають бути ще вищими. Тож він не тільки не визнав, що обертання ручки досить добре, щоб перейти до чогось іншого, а й повернув його назад до звичайної вправи на левітацію. Якщо чесно, Зоріана це не надто турбувало: навіть якщо він і опанує вправу з обертанням ручки до задоволення Ксвіма, то, без сумніву, отримає лише ще одну дрібну варіацію тих базових трьох, які треба відпрацьовувати.

Отже, ще один такий нудний місяць він пережити не міг. Цього разу він обрав інші факультативи: астрономію, архітектуру та географію глобального потоку мани. Він твердо мав намір знизити свої оцінки до звичайного рівня, щоб Ксвім і Акоя залишилися такими, якими були, — звичними і стерпнішими. Він також мав намір пропустити чимало трудомістких домашніх проєктів, щоб зосередитися на власних дослідженнях, і витратити значну частину заощаджень на алхімічне приладдя. Якщо цей перезапуск виявиться останнім, йому доведеться непереливки, але світ від цього не завалиться, а наслідки вторгнення, як він підозрював, зроблять багато звичайних турбот неактуальними.

Аж тут він зайшов до аудиторії базових заклинань першого дня навчання і зрозумів, що свої плани доведеться переглянути.

Зак нарешті повернувся на заняття.