5. Почати спочатку

Очі Зоріана раптово розплющилися, коли гострий біль розлився в животі. Усе тіло сіпнулося, він відсахнувся від предмета, що впав на нього, і враз прокинувся, у голові не лишилося й сліду сонливості.

— Доброго ранку, братику! — пролунав прямо над ним дратівливо бадьорий голос. — Ранок, ранок, РАНОК!!!

Зоріан вражено дивився на Кіріель, намагаючись збагнути, що сталося. Останнє, що він пам'ятав, — як лич накладав на нього й Зака те заклинання, а потім була темрява. Очі кидалися ліворуч і праворуч, оглядаючи навколо і підтверджуючи його підозри: він у своїй кімнаті, у Сірині. Та це не мало жодного сенсу. Він був радий, що вижив у всій тій історії, але принаймні очікував прокинутися в лікарні чи ще десь. І Кіріель не мала б бути такою безтурботною після такого жахливого досвіду — навіть вона не була б настільки бездушною. До того ж уся ця сцена була… моторошно знайомою.

— Кірі?

— Ну, так?

— Яке сьогодні число? — запитав Зоріан, уже заздалегідь боячись відповіді.

— Четвер.

Він насупився. — Я мав на увазі дату, Кірі.

— Першого Колісниці. Сьогодні ж ти їдеш до академії. Тільки не кажи, що забув, — наполягала Кіріель. Буквально: супроводжуючи слова влучним тичком йому в бік, вона встромила свій кістлявий маленький вказівний палець між його ребра. Зоріан відбив її руку, сичачи від болю.

— Я не забув! — огризнувся Зоріан. — Я просто…

Він замовк. Що він мав їй сказати? Чесно кажучи, він і сам не мав жодної гадки, що відбувається!

— Знаєш що? — сказав він після миттєвої паузи. — Не важливо. Думаю, давно пора тобі злізти з мене.

Перш ніж Кіріель встигла відповісти, Зоріан безцеремонно скинув її через край ліжка, а потім скочив сам.

Він схопив окуляри з комода біля ліжка, і цього разу його погляд ковзнув кімнатою уважніше, шукаючи щось не на місці, будь-що, що могло б викрити це як грандіозний (хоч і кепський) розіграш. Хоча пам'ять у нього не була бездоганною, він мав звичку розкладати речі дуже певним чином, щоб помічати, коли набридливі родичі нишпорили в його речах. Нічого істотного не зсунулося, тож або його таємничий повторювач знав його систему від і до (малоймовірно), або Кірі нарешті вирішила поважати святість його кімнати, поки він був відсутній (пекло скоріше замерзне). Це справді була його кімната, такою, якою він її залишив, коли поїхав до Сіорії.

Тоді невже все це був сон? Надто реальним він здавався для сну. Його сни завжди були туманними, безглуздими і схильними розчинятися в пам'яті незабаром після пробудження. А ці відчувалися точно як його звичайні спогади — ні розмовних птахів, ні плаваючих пірамід, ні триоких вовків та інших сюрреалістичних сцен, які зазвичай з'являлися в його снах. І це було ще й так багато — хіба ж цілий місяць досвіду під силу простому сну?

— Мама хоче з тобою поговорити, — повідомила Кіріель з підлоги, явно не поспішаючи вставати. — Але слухай, можеш показати мені якусь магію, перш ніж злізеш? Будь ласка? Дуже-дуже будь ласка?

Зоріан нахмурився. Магія, еге ж? Якщо подумати, він вивчив чимало магії. Якщо б це був якийсь надто витончений сон, уся магія, якої він там навчився, була б цілковитою вигадкою, хіба ні?

Він зробив кілька широких жестів і вимовив кілька слів, а потім склав долоні перед собою. Над його долонями миттєво з'явилася сяюча сфера світла.

Ага. Отже, це не просто витончений сон.

— Це чудово! — захоплено вигукнула Кіріель, тицьнувши пальцем у сферу, але палець просто пройшов крізь неї. Зрозуміло, адже це було лише світло. Вона відсмикнула палець і з цікавістю поглянула на нього, наче очікуючи побачити якусь зміну. Зоріан подумки наказав сфері полетіти по кімнаті й кілька разів обійти Кіріель. Так, заклинання він знав напевно: він пам'ятав не лише процедуру створення, а й тонкий контроль, який відточив багаторазовими тренуваннями. Таких речей не отримаєш із простого видіння, навіть пророчого.

— Ще! Ще! — вимагала Кіріель.

— Годі, Кірі, — зітхнув Зоріан. Зараз йому зовсім не хотілося терпіти її витівки. — Я ж тобі потурав, правда? Тепер знайди собі чим іншим розважитися.

Вона надула губи, але він уже давно був до таких штучок байдужий. Потім вона на мить насупилася і раптом випрямилася, наче щось згадала.

Зачекай…

— Ні! — вигукнув Зоріан, та було вже пізно. Кірі вже вбігла до ванної й грюкнула дверима. — Та чого тобі, Кірі, знадобилося саме зараз? Чому не раніше, поки я не прокинувся?

— Тобі не позаздриш, — відповіла вона.

Зоріан притулився лобом до дверей. — Мене ж попередили заздалегідь, а я все одно на це купився.

Він насупився. Справді, попередження. Якими б не були його «спогади про майбутнє», вони, схоже, були доволі достовірними. Невже Сіорію справді завоюють під час літнього свята? І що з цим робити? Та чи взагалі можна щось зробити? Він похитав головою і рушив назад до своєї кімнати. Поки він не дізнається більше про те, що з ним сталося, він навіть не думатиме про такі питання. Він замкнув двері, щоб мати хоч трохи приватності, і сів на ліжко. Треба було подумати.

Гаразд. Отже, він прожив цілий місяць навчання, перш ніж сталося… щось… а потім прокинувся у своїй кімнаті в Сірині, ніби того місяця й не було. Навіть з урахуванням магії це було абсурдно. Подорожі в часі неможливі. У його кімнаті не було книжок, які б докладно розглядали цю тему, але всі уривки про подорожі в часі сходилися на тому, що це неможливо. Навіть магія вимірів могла лише викривляти час, прискорюючи його або сповільнюючи. Це було одним із небагатьох питань, щодо яких маги були згодні: магія на таке не здатна.

То як же тоді він це проживав?

Він саме переглядав книжки в кімнаті, шукаючи будь-яку магію, що могла б якось «імітувати» подорож у часі, коли стукіт у двері перервав його думки. Раптом він згадав, що досі в піжамі, і що мати хотіла поговорити з ним ще досить давно. Він швидко перевдягнувся і відчинив двері, і опинився під пильним поглядом двох жінок, лише однією з яких була його мати.

Він ледь не привітав Ільсу на ім'я, але вчасно стримався.

— До тебе прийшла поговорити викладачка з академії, — сказала мати, і її неодобрливий погляд ясно давав зрозуміти, що після відходу Ільси вона його як слід вичитає.

— Вітаю, — сказала Ільса. — Я Ільса Зілеті з Королівської академії магічних мистецтв Сіорії. Хотіла б поговорити з вами про дещо, перш ніж ви поїдете. Це не займе багато часу.

— Звісно, — сказав Зоріан. — Е-е, а де ви…

— Ваша кімната підійде, — сказала Ільса.

— Я принесу вам чогось попити, — сказала мати, вибачаючись і виходячи.

Зоріан спостерігав, як Ільса розкладає різні папери й кладе їх на його письмовий стіл (до чого їй оті папери, взагалі?), намагаючись вирішити, як діяти далі. Якщо його спогади про майбутнє правдиві, вона зараз мала б подати йому сувій, ось-ось…

Ось і воно. Знати наперед, що станеться, — дивно.

Заради пристойності Зоріан поглянув на сувій побіжно, перш ніж вливати в нього ману. Усе було саме так, як він пам'ятав: каліграфія, витіюваті офіційні звороти, складний герб унизу документа, і Зоріана охопила хвиля жаху. У що, в біса, він встряв? Він не мав жодного уявлення, що з ним відбувається, але це було щось велике. Дуже велике.

Йому кортіло розповісти Ільсі про своє становище і попросити поради, але він стримався. Це видавалося найрозумнішим кроком: певно, така досвідчена магиня, як вона, була набагато кращою для цього, ніж він. Але що б він міг їй сказати? Що пам'ятає речі, яких ще не сталося? Так, це пройшло б чудово. До того ж, зважаючи на природу його майбутніх спогадів, він легко міг уявити, як його арештують, якщо змова про вторгнення до Сіорії справді викриється завдяки його попередженням. Адже набагато імовірніше, що його шокуюче знання походить від того, що він утік із змови, ніж від того, що він якийсь дивний мандрівник у часі. Перед очима на мить майнула картина: пара урядових агентів катує його, вибиваючи інформацію, і він здригнувся.

Ні, краще поки що тримати все це при собі.

Наступні десять хвилин Зоріан, по суті, відтворював свої спогади про первинну розмову з Ільсою, не бачачи сенсу вибирати інакше цього разу: усі його рішення тоді ухвалювалися з причин, які й зараз були такими ж вагомими, як і в його майбутніх спогадах. Цього разу він не сперечався з Ільсою щодо Ксвіма, бо вже знав, що суперечка на цю тему марна, і не просив перерви, щоб сходити до вбиральні, адже вже знав, які елективи хоче вибрати. Ільса, схоже, зовсім не звернула уваги на його дивну рішучість, мабуть, так само, як і він, прагнучи поскорше завершити цю справу. Втім, чому б її мало дивувати його рішучість? На відміну від нього, у неї не було майбутніх спогадів, з якими можна було б порівняти цю зустріч. До того ж досі вона його навіть не знала.

Зоріан зітхнув і похитав головою. Вони справді відчувалися як звичайні спогади, і їх було важко ігнорувати. Цей місяць обіцяє бути довгим.

— Ви в порядку, пане Казінскі?

Зоріан допитливо глянув на Ільсу, намагаючись збагнути, навіщо вона про це запитала. Вона скосила погляд на його руки, лише на мить, але Зоріан помітив. Його руки тремтіли. Він стиснув їх у кулаки і глибоко вдихнув.

— Я в порядку, — сказав він. Ще секунду-другу панувала незручна тиша: Ільса, очевидно, не бажала продовжувати свою заключну промову, поки вивчала його. — Можна мені вас дещо запитати?

— Звісно, — сказала Ільса. — Для того я й тут.

— Що ви думаєте про подорожі в часі?

Питання її явно спантеличило: мабуть, це було останнє, чого вона очікувала, або принаймні щось далеко не першочергове. Втім, вона дуже швидко опанувала себе.

— Подорожі в часі неможливі, — твердо сказала Ільса. — Час можна лише розтягувати або стискати. Ніколи його не можна пропустити чи повернути назад.

— Чому? — запитав Зоріан, справді зацікавлено. Він ніколи не бачив пояснення неможливості подорожей у часі, хоча, можливо, це тому, що досі тема його не надто цікавила.

Ільса зітхнула. — Визнаю, що я не надто обізнана в деталях, але наші найкращі теорії вказують, що йти проти течій часу абсолютно неможливо. Тобто як «намалювати квадратне коло» неможливо, а не як «перестрибнути океан» неможливо. Річка часу тече лише в один бік. Крім того, у записаній історії було зроблено безліч спроб, і всі завершилися невдачею. — Вона кинула на нього різкий погляд. — Я щиро сподіваюся, що ви не змарнуєте свої таланти на таке дурне починання.

— Я просто з цікавості, — захищаючись, сказав Зоріан. — Я щойно читав розділ про обмеження магії й замислився, чому автор так упевнений, що подорожі в часі неможливі.

— Тепер ви знаєте, — сказала Ілса, підводячись. — Якщо це все, мені справді пора. Я з радістю відповім на будь-які додаткові запитання в понеділок після заняття. Гарного дня.

Зоріан проводив її поглядом, зачинив за нею двері й упав назад на ліжко. Справді, місяць видався довгим.

- перерва -

Цього разу дорога потягом не приспала Зоріана. Він обережно натякнув матері на кілька болючих тем, коли вона намагалася його відчитати, і був майже певен, що це не якась витончена ілюзія, хіба що ілюзіоніст знає про дуже ретельно приховувані сімейні таємниці. До того ж він почувався надто тверезо, щоб це була якась штучно викликана галюцинація. Наскільки він міг судити зараз, він справді подорожував у часі. Більшу частину поїздки він записував у один зі своїх зошитів усе важливе, що спадало на думку. Він не думав, що спогади найближчим часом зблякнуть, але записи допомагали впорядкувати думки та помітити деталі, які інакше могли б минути увагу. Він згадав, що в метушні забув забрати книжки з-під ліжка Кірі, але вирішив, що це не має значення. Якщо заняття будуть схожими на ті, що були тоді, вони не знадобляться йому протягом першого місяця.

Це було останнє заклинання, яке лич наклав на нього та на Зака, Зоріан був у цьому певен. Проблема полягала в тому, що він не мав жодного уявлення, що то було за заклинання. Навіть слова були незнайомими. Стандартні заклинання ґрунтувалися на ікосійських словах, і Зоріан знав достатньо ікосійської, щоб вловити загальний сенс заклинання, просто слухаючи, що промовляє чаклун, але лич використовував для свого заклинання іншу мову. На щастя, Зоріан мав дуже добру пам'ять і запам'ятав більшу частину співу, тож записав його у свій надійний зошит фонетично. Він був майже певен, що самого заклинання не знайде в межах свого рівня доступу, адже воно, імовірно, суворо обмежене й недоступне для магів першого кола, як він, але збирався з'ясувати, якою мовою це, і знайти відповідний словник у бібліотеці академії.

Інша підказка щодо всієї цієї історії — сам Зак. Хлопець здатен був битися з личем — з личем, та ще й яким! — кілька хвилин, перш ніж здатися. Хоч лич і пустував із ним, це все одно було досить вражаюче. Зоріан поставив би Зака на один рівень із магом третього кола, а то й вище. Якого біса той хлопець робив зі студентами академії? Щось у Заку було безперечно дивним, хоча Зоріан не мав наміру прямо вступати з ним у відкритий конфлікт, доки не дізнається більше про те, що відбувається. Адже могло статися й так, що це одна з тих історій на кшталт «ти знаєш про нас, тож тепер мусимо тебе вбити». Йому доведеться обережно поводитися зі спадкоємцем Новеди.

Зоріан з гуркотом зачинив зошит і провів рукою по волоссю. Як не крути, вся ця ситуація здавалася цілковитим безумством. Невже у нього справді є спогади про майбутнє, чи він просто божеволіє? Обидві можливості лякали. Він жодним чином не був здатний сам упоратися з чимось подібним, але не знав, як змусити інших допомогти йому, не опинившись або в божевільні, або в камері для допитів.

Він вирішив подумати про це пізніше. Точніше, завтра. Уся ця історія була просто надто дивною, і йому треба було поспати, перш ніж щось вирішувати.

— Перепрошую, це місце вільне?

Зоріан глянув на співрозмовницю й упізнав її після секунди роздумів. Та безіменна дівчина в зеленому светрі з високим горлом, що приєдналася до нього в купе, коли потяг зупинився в Корсі. Звісно, востаннє вона не потрудилася спитати дозволу, перш ніж сісти. Що змінилося? Ах, це не важливо. Важливо інше: тоді за нею невдовзі прийшли ще четверо дівчат. Дуже галасливих, дуже набридливих дівчат. Не було жодного бажання знову провести решту поїздки, слухаючи їхню балачку.

— Так, — кивнув він. — Насправді я якраз виходжу. Ми ж зупиняємося в Корсі, так? Гарного дня, панно.

І тоді він швидко схопив речі та пішов шукати інше купе, залишивши дівчину напризволяще.

Може, ці спогади з майбутнього на щось і згодяться.

- розрив -

Бах!

— Роуч!

Бах! Бах! Бах!

— Роуч, відчини вже ті триклятущі двері! Я знаю, що ти там!

Зоріан перевернувся в ліжку й застогнав. Якого біса Таівен тут робить так рано? Ні, зачекай… Він схопив годинник із комода й підніс до обличчя… вона не прийшла рано, він просто проспав аж до полудня. Ага. Він чітко пам’ятав, як прямо з вокзалу подався до академії й заснув за кілька хвилин після того, як дістався до кімнати, та все одно проспав оце так. Схоже, померти, а потім прокинутися в минулому — стомлива справа.

Бах! Бах! Бах! Бах! Бах!

— Іду, іду! — крикнув Зоріан. — Годі гатити в мої двері!

Звісно, вона лише гатила з ще більшим запалом. Зоріан поспішив привести себе до ладу і потупотів до дверей. Відчинивши їх, він кинув на Таівен зневажливий погляд…

…який вона швидко проігнорувала.

— Нарешті! — сказала вона. — Якого біса ти так довго?!

— Я спав, — процідив Зоріан.

— Правда?

— Так, — процідив.

— Але…

— Я втомився, — огризнувся Зоріан. — Дуже втомився. А на що ти чекаєш? Заходь.

Вона влетіла всередину, а Зоріан ще мить збирався з думками, перш ніж стати до розмови з нею. У спогадах з майбутнього вона жодного разу не навідалася до нього після того, як він відмовився йти з нею до каналізації, що красномовно свідчило про її справжнє ставлення до цієї їхньої «дружби». Втім, і сам він досі майже не думав про неї, тож судити їй не варто. У будь-якому разі тепер йому ще менше хотілося приєднуватися до її місії, ніж тоді, у спогадах: цього разу в нього були важливіші справи, до того ж загальна недовіра, що була така ж обґрунтована й тепер, як і тоді. Відповідно, відмахнутися від неї було набагато легше, і знадобилася лише година, щоб переконати її залишити його у спокої.

Упоравшись із цим, він одразу вирушив до бібліотеки, зробивши коротку зупинку в найближчій пекарні, щоб перекусити й не померти з голоду. У бібліотеці він почав шукати книжки про подорожі в часі та намагатися визначити мову, якою лич промовляв своє заклинання.

Назвати це розчаруванням було б м’яко сказано. По-перше, книжок про подорожі в часі не було взагалі. Цю тему не вважали серйозною галуззю дослідження, адже це неможливо, та й годі. Усе, що про неї писали, було розкидане по безлічі томів, заховане в непозначених розділах і абзацах книжок, що в іншому не мали з цим нічого спільного. Збирати ці розрізнені згадки було справжньою мукою і не особливо корисно: жодна з них не допомагала розгадати таємницю його спогадів з майбутнього. Визначити мову, якою лич промовляв заклинання, було ще прикріше, адже він не зміг навіть упізнати мову, не кажучи вже про переклад цього співу.

Весь вікенд він марно перегортав бібліотечні тексти, зрештою відмовившись від цього напрямку, коли стало очевидно, що результатів немає. До того ж бібліотекарі почали дивно поглядати на його вибір літератури, і він не хотів породжувати небажаних чуток. Сподівався, що з початком занять вдасться обманом змусити Зака розповісти, що, в біса, тут відбувається.

- розрив -

— Ти запізнилася.

Зоріан мовчки дивився на суворе обличчя Акої, замислившись. Він був радий, що не доведеться розбиратися з будь-якою бучею через його жахливий вечір із нею, майже так само радий, як і тому, що не мертвий, але не міг не задатися питанням, що ж викликало її спалах. Вона не скидалася на ту, що закохана в нього, то чому ж його зауваження так сильно зачепило її?

— Що? — запитала вона, і Зоріан усвідомив, що задивився на неї надто довго. Ой.

— Ако, навіщо ти мені це розповідаєш, коли більша половина класу ще навіть не прийшла? — запитав він.

— Бо є хоча б якийсь шанс, що ти слухатимеш, на відміну від них, — визнала Акоя. — До того ж така людина, як ти, мала б бути прикладом для інших студентів, а не опускатися до їхнього рівня.

— Така людина, як я? — поцікавився Зоріан.

— Просто заходь, — роздратовано огризнулася вона.

Він зітхнув і зайшов до класу. Мабуть, краще було залишити все як є: у нього були й інші клопоти, а вона, зрештою, була надто схильна дотримуватися правил, як на його смак.

Він і сам не знав, чого очікував, переступивши поріг класу. Що всі перестануть робити свої справи і витріщаться на нього? Можливо, тоді б у нього була причина почуватися так неспокійно, відвідуючи перше заняття цього року вдруге. Але, звісно, нічого подібного не сталося. Для них це не було повторенням, і в ньому не було нічого помітного, на що вони могли б звернути увагу. Він придушив тривогу, сів на задню парту і непомітно оглядав новоприбулих, шукаючи Зака. Він був упевнений, що той хлопець якось пов’язаний із усім цим, а таємничий хлопець, судячи з усього, був найкращим шансом Зоріана зрозуміти, що з ним відбувається.

Стався короткий переполох: вогняний дракон-фамільяр Бріама зашипів і влаштував справжню бурю, ганяючи наляканого сусіда Бріама по всьому класу, поки той його не заспокоїв. Схоже, магічна рептилія терпіла нещасного хлопця ще менше, ніж Зоріана. Так чи інакше, невдовзі прийшла Ілса і почала заняття.

Зак так і не з’явився.

Зоріан провів увесь урок як у тумані, приголомшений таким поворотом подій. Де, у біса, Зак? Майже все відбувалося точно так, як у його спогадах про майбутнє, і відсутність Зака була першим серйозним відхиленням. Це остаточно вказувало, що Зак якимось чином причетний до цього божевілля, але водночас відсувало хлопця від Зоріана, принаймні поки що.

Лекція тепер дратувала ще більше, ніж під час першого прослуховування, адже з його погляду він проходив ці повторювальні заняття менш ніж місяць тому. Схоже, Ілса працювала за якимось сценарієм, бо лекція майже дослівно збігалася з тією, що він пам’ятав, єдина відмінність полягала в тому, що Зака не було і він не змагався з Акоєю за право відповідати на запитання Ілси перед класом.

Дивно, як усе стає ясніше заднім числом. Зак поводився дивно з самого початку, ще на тій першій лекції, але Зоріан не надав цьому значення. Звісно, те, що Зак вирішив відповідати на запитання викладачки, було не в його характері, але й зовсім неправдоподібним це не здавалося. Та й усе одно це було лише повторення, а студенти мали знати такі речі, щоб скласти атестацію. Минуло два тижні, перш ніж люди справді помітили, наскільки різко покращилися успіхи Зака.

Питань було багато, а відповідей мало. Йому залишалося лише сподіватися, що Зак з’явиться найближчим часом.

- перерва -

Зак не з’являвся на заняттях ні того дня, ні наступного, ні через день після нього. До п’ятниці Зоріан майже переконався, що хлопець взагалі більше не з’явиться. За словами Бенісека, Зак просто зник із родинного маєтку того самого дня, коли Зоріан сів на потяг до Сіорії, і відтоді ніхто не бачив від нього й сліду. Зоріан не міг придумати нічого, до чого не додумалися б слідчі, найняті опікуном хлопця, і не хотів привертати увагу розпитуваннями, тож неохоче відклав таємницю Зака вбік.

Принаймні з навчанням усе йшло добре. Завдяки знанню наперед він блискуче склав несподівані контрольні Нори Бул і майже не мусив учити жодного предмета: невеликого повторення було достатньо, щоб упевнено пройти майже будь-що. Коли почнуться заняття з охоронних заклять, це, мабуть, зміниться, але поки що в нього був весь вільний час, щоб обміркувати, що робити з наближенням літнього свята та пов’язаним із ним нападом.

На жаль, оскільки Зак був відсутній, Зоріан натрапив на глухий кут щодо всіх своїх підказок і тепер не знав, як рухатися далі.

— Заходьте.

Зоріан відчинив двері кабінету Ксвіма й зухвало зустрівся з поглядом чоловіка. Тепер він був досить упевнений у точності своїх «майбутніх» спогадів, не рахуючи таємничої відсутності Зака, тож знав, що це буде ще одне заняття, що принесе лише розчарування. Йому кортіло бойкотувати зустрічі, але він підозрював, що саме його стоїчна витривалість перед ворожістю чоловіка зрештою переконала Ілсу взяти його під своє крило. До того ж він вважав, що зробить Ксвіму послугу, якщо кине навчання, адже минулого разу в Зоріана склалося виразне враження, що чоловік намагався змусити його піти, а бути надто злопам’ятним, щоб це зробити, він не хотів. Він сів без запрошення, трохи розчарований тим, що чоловік не прокоментував його навмисно грубий жест.

— Зоріан Казінскі? — запитав Ксвім. Зоріан кивнув і вправно зловив у повітрі ручку, яку чоловік кинув у нього, бо цього разу очікував на це.

— Покажіть мені свої три базові, — наказав чоловік, ані трохи не здивований таким проявом координації.

Миттєво, навіть не зробивши глибокого вдиху, Зоріан розкрив долоню, і ручка ледь не злетіла з неї в повітря.

— Нехай крутиться, — сказав Ксвім.

Очі Зоріана розширилися. Що сталося з «почни спочатку»? Його нинішня спроба не була гіршою за те, що він показав на останньому занятті перед тим фатальним танцем, а відповідь Ксвіма тієї ночі була «почни спочатку», як і будь-коли раніше. Що ж змінилося тепер?

— У вас проблеми зі слухом? — запитав Ксвім. — Нехай крутиться!

Зоріан моргнув, нарешті усвідомивши, що має зосередитися на поточному занятті, а не на спогадах. — Що? Що ви маєте на увазі під «нехай крутиться»? Це не входить до трьох базових…

Ксвім демонстративно зітхнув, повільно взяв іншу ручку й підняв її над власною долонею. Але замість того, щоб просто висіти в повітрі, як ручка Зоріана, його ручка оберталася, наче вентилятор.

— Я… не маю гадки, як це робити, — зізнався Зоріан. — На заняттях нас цього не вчили.

— Так, це злочин, наскільки погано заняття підводять наших студентів, — сказав Ксвім. — Така проста варіація вправи на левітацію не мала б бути поза межами розуміння сертифікованого мага. Втім, це неважливо: ми виправимо цю прогалину, перш ніж перейти до інших питань.

Зоріан зітхнув. Чудово. Не дивно, що ніхто не опанував три базові до задоволення Ксвіма, якщо чоловік постійно переозначає, що означає «опанувати». Напевно, кожної з трьох базових існують сотні «невеликих варіацій», і цілих десятиліть вистачило б, щоб вивчити їх усі, тож не дивно, що за два жалюгідні роки з ними ніхто не впорався. Особливо з огляду на стандарти Ксвіма щодо присвоєння навичці статусу «опанованої».

— Продовжуйте, — підштовхнув Ксвім. — Починайте.

Зоріан напружено зосередився на ручці, що висіла над його долонею, намагаючись збагнути, як це зробити. Мало б бути відносно просто. Треба лише закріпити точку стабілізації посередині ручки й натиснути на кінці, так? Принаймні це першим спало йому на думку. Він щойно змусив ручку трохи зрушити, як відчув, що в чоло йому влучив знайомий предмет.

Зоріан глянув на Ксвіма, проклинаючи себе за те, що забув про проклятих кульок чоловіка. Ксвім кинув погляд на ручку, що все ще висіла над долонею Зоріана.

— Ви не втратили концентрації, — зауважив Ксвім. — Добре.

— Ви кинули в мене кулькою, — звинуватив Зоріан.

— Я лише підганяв вас, — сказав Ксвім, ані трохи не каючись. — Ви надто повільні. Маєте бути швидшими. Швидше, швидше, швидше! Почніть спочатку.

Зоріан зітхнув і повернувся до справи. Так, безперечно, це вправа на розчарування.

- перерва -

Між незнайомістю з вправою та постійними перешкодами Ксвіма Зоріан до кінця заняття зумів змусити ручку лише похитнутися, що, зрештою, було трохи принизливо. Його здібності до формування, вищі за середні, були однією з небагатьох речей, що відрізняли його від інших магів, і він відчував, що мав би впоратися значно краще, попри повторні спроби Ксвіма його саботувати. На щастя, книжку з докладним описом вправи легко знайти в академійній бібліотеці, тож, сподіваюся, до наступного тижня він її опанує. Ну, не опанує — не в тому сенсі, якого від нього хотів Ксвім, — але принаймні хотів розуміти, що робить, перш ніж братися за наступне заняття з Ксвімом.

Звичайно, зазвичай він не став би вкладати стільки зусиль у жалюгідну вправу з формування, але йому потрібне було відволікання. Спочатку вся ситуація з подорожжю в часі була настільки очевидно абсурдною, що він легко зберігав спокій і холоднокровність. Якась частина його весь час очікувала, що це сон у сні або щось таке, і що одного дня він прокинеться й не згадає нічого. Ця частина тепер панікувала й хвилювалася, бо стало очевидно, що ситуація, з якою він стикається, справжня. Що, в біса, він мав робити? Таємниче зникнення Зака тяжіло на ньому, роздмухуючи параною й заважаючи розповісти комусь про вторгнення. Зоріан не був по суті самовідданою людиною і не хотів рятувати людей, аби зрештою зіпсувати собі життя. Якими б не були його спогади про майбутнє, вони по суті були його другим шансом на життя — він майже певен, що в кінці своїх спогадів про майбутнє помирав — і він не мав наміру його змарнувати. Він вважав своїм етичним обов'язком попередити людей про небезпеку, що загрожує місту, але мав бути спосіб зробити це, не знищивши собі життя чи репутацію.

Найпростіша ідея — попередити якомога більше людей (так принаймні частина з них поставиться до застережень серйозно) і робити це віч-на-віч, адже письмовим повідомленням можна знехтувати, чого в особистій розмові не виходить. На жаль, це майже напевно зробить його божевільним, доки його зрештою не виправдає справжній напад. Якщо він узагалі відбудеться — а що, як змовники, викривши свої плани, залягуть на дно, і вторгнення не станеться? А що, як ніхто не сприйме його всерйоз, аж доки не стане пізно, а потім вирішать зробити його цапом-відбувайлом, щоб перекласти відповідальність із себе? Що, як одна з людей, яких він спробує попередити, — частина змови і накаже його вбити, перш ніж він встигне розповісти комусь іще? Що, як, що, як… забагато «а що як». І в нього було підозра, що одне з цих «а що як» стоїть за зникненням Зака.

Внаслідок цих роздумів ідея лишитися анонімним з кожним днем приваблювала його дедалі більше. Проблема була в тому, що надіслати повідомлення купі людей так, щоб його не можна було простежити до відправника, — річ зовсім не проста, коли долучається магія. Віщування не були всемогутніми, але Зоріан мав лише академічне уявлення про їхні обмеження, а його запобіжні заходи, ймовірно, не витримали б цілеспрямованого пошуку вмілим провидцем.

Зоріан зітхнув і почав нотувати у зошит попередній план, цілковито ігноруючи захоплену лекцію їхнього вчителя історії. Треба було з'ясувати, кому писати, що розмістити в листах і як переконатися, що їх неможливо простежити до нього. Він сумнівався, що влада дозволила б авторам публікувати інструкції, як ухилятися від правоохоронців, але все ж перевірить у бібліотеці, що там є з цієї теми. Він так захопився своїм самопризначеним завданням, що майже не помітив, коли закінчився урок, — поки всі інші пакувалися й виходили з класу, він несамовито строчив записи. І вже точно не помітив, що Бенісек зазирає йому через плече.

— Що ти робиш?

Зоріан майже рефлекторно захлопнув зошит, щойно Бенісек заговорив, і недобре зиркнув на однокласника.

— Заглядати через чуже плече неввічливо, — зауважив Зоріан.

— Нервовий, так? — усміхнувся Бенісек, голосно відсуваючи стілець від сусіднього столу, щоб сісти з іншого боку столу Зоріана. — Розслабся, я нічого не бачив.

— Не через брак старань, — зауважив Зоріан. Бенісек лише ширше всміхнувся. — Чого ти взагалі хочеш?

— Просто хотів трохи поговорити, — знизав плечима Бенісек. — Ти цього року якийсь відсторонений. У тебе весь час розчарований вигляд, і ти постійно зайнятий, хоча навчальний рік щойно почався. Хотів дізнатися, що тебе турбує, розумієш?

Зоріан зітхнув. — Ти в цьому не допоможеш, Бене…

Бенісек видав приглушений звук, явно обурений його словами. — Як це не допоможу!? Запевняю, я експерт із дівчачих проблем.

Тепер черга видати приглушений звук настала для Зоріана. — Дівчачих проблем!?

— Та годі тобі, — розсміявся Бенісек. — Постійно відволікаєшся? Витаєш у хмарах посеред уроку? Складаєш плани надсилання анонімних листів? Це ж очевидно, друже! Хто та щаслива дівчина?

— Ніякої «щасливої дівчини» немає, — прогарчав Зоріан. — А я думав, ти нічого не бачив?

— Слухай, я не думаю, що анонімні листи — гарна ідея, — сказав Бенісек, повністю ігноруючи його слова. — Це так… по-першокурсницьки, розумієш? Тобі варто просто підійти до неї і сказати, що ти відчуваєш.

— У мене немає часу на це, — зітхнув Зоріан, підводячись із місця.

— Ей, годі тобі… — заперечив Бенісек, рушивши слідом. — Друже, ти надто нервовий, хтось тобі вже казав? Я ж просто…

Зоріан його проігнорував. Зараз йому це було зовсім ні до чого.

- перерва -

Згодом Зоріан мав би знати, що просто ігнорувати Бенісека — не найкраща ідея. Лише за два дні більшість класу «знала», що Зоріан в когось закоханий, і їхні голосні здогади неймовірно дратували. Не кажучи вже про те, що вони відволікали. Утім, його невдоволення пліткам розвіялося, коли одного дня до нього підійшла Неолу й простягнула короткий список «книжок, які можуть стати вам у пригоді». Він ледь не спалив цей список, тим більше що його прикрашали десятки маленьких сердечок, але зрештою природна цікавість узяла гору, і він пішов до бібліотеки, щоб їх перевірити. Він розраховував принаймні трохи посміятися з них.

Однак розважився він набагато більше. Замість безглуздих порад про кохання, яких він очікував, книжки, які порекомендувала Неолу, були присвячені тому, як зробити так, щоб листи, подарунки та інше неможливо було простежити до тебе за допомогою ворожіння та іншої магії. Схоже, якщо назвати таку пораду «Заборонене кохання: таємниці скарлетових листів розкрито» й подати її як поради щодо стосунків, можна оминути звичайну цензуру, якій зазвичай піддаються такі теми.

Звісно, він поняття не мав, наскільки надійні поради з цих книжок, і бібліотекарка дивно поглянула на нього, коли він брав такі книжки, але він все одно був радий їх знайти. Якщо вся ця історія зрештою вдасться, йому доведеться зробити для Неолу щось приємне.

Тож коли наближалося літнє свято, Зоріан готувався й планував. Він купив цілу стопку звичайного паперу, ручки та конверти в одній із крамниць, яка виглядала надто бідною й безладною, щоб відстежувати покупки клієнтів. Листи він ретельно складав так, щоб не розкривати жодних особистих деталей. Він ніколи не торкався паперу голими руками й стежив, щоб жодні його піт, волосся чи кров не потрапили в конверт. Він навмисно писав квадратним, офіційним почерком, який нічим не скидався на його звичний. Ручки, зайвий папір і конверти, яких він не використав, він знищив.

А за тиждень до свята він розклав листи в різні громадські поштові скриньки по всій Сіорії і почав чекати.

Це було… м'яко кажучи, нервово. Утім, нічого не сталося: ніхто не прийшов до нього через листи, що було добре, але й нічого незвичайного, здавалося, не відбувалося. Невже ніхто йому не повірив? Чи він якось схибив, і листи так і не потрапили до адресатів? А може, реакція така тонка, що жодного збурення просто не помітно? Очікування його доконувало.

Нарешті терпець урвався. Напередодні балу він вирішив, що зробив усе, що міг, і сів на перший потяг з міста. Його листи могли спрацювати, а могли й не спрацювати, але так він буде в безпеці в будь-якому разі. Якщо хтось запитає (хоча він сумнівався, що запитають), він скористається своїм надійним виправданням «алхімічна аварія». Нібито він переплутав зілля й надихався галюциногенних випарів, і прийшов до тями, лише коли вже був за межами Сіорії. Так, саме так і було.

Поки потяг мчав геть від Сіорії посеред темної ночі, Зоріан придушив свою тривогу й почуття провини за те, що так мало зробив, аби попередити когось про наближений напад. Що ж іще він міг зробити? Нічого, ось що. Абсолютно нічого.

Згодом він провалився в неспокійний сон; ритмічний стукіт потяга був його колисковою, а сни переслідували видіння падаючих зірок і скелетів, оповитих зеленим сяйвом.

- перерва -

Очі Зоріана раптово розплющилися, коли гострий біль пронизав живіт. Усе тіло сіпнулося, він відсахнувся від предмета, що впав на нього, і враз прокинувся, без жодного сліду сонливості в голові.

— Доброго ранку, брате! — набридливо бадьорий голос пролунав просто над ним. — Ранок, ранок, РАНОК!!!

Зоріан спантеличено витріщився на молодшу сестру, його рот раз по раз відкривався й закривався. Знову?

— Ой, ти що, жартуєш! — прогарчав Зоріан, і Кіріель швидко злізла з нього та з переляком відсунулася. Вочевидь, вона вирішила, що його гнів спрямований на неї. — Не ти, Кірі, я… мені просто наснився кошмар, от і все.

Він не міг повірити: знову!? Що за біс? Добре хоч, що минулого разу все обійшлося, бо це означало, що він не… ну, ви розумієте, мертвий. А тепер? Тепер це було просто моторошно. Чому це відбувається саме з ним?

А тим часом, поки він внутрішньо нарікав на свою долю, Кіріель знову забарикадувалася у ванній. Боже мій, ну що за напасть!