4. Зірки впали

— Іду, іду! — буркнув Зоріан, тупаючи до дверей. Та що це за скажений стукіт? Хто ж так відчайдушно рвався до його кімнати? Він розчинив двері й побачив невдоволене обличчя Акої. — Ако? Що ти тут робиш?

— Це я маю тебе питати, — сказала вона. — Чому ти досі вдома? Танці вже—

— За дві години, — перебив Зоріан. — До танцювальної зали я дійду за десять хвилин.

— Серйозно, Зоріане, чому ти завжди чекаєш до останньої можливої миті, щоб щось зробити? Ти хоча б розумієш, який поганий приклад подаєш?

— Час дорогоцінний, — сказав Зоріан. — І я повторю своє питання: що ти тут робиш? Не думаю, що тобі звично розшукувати людей, які з’явилися недостатньо рано на твій смак.

— Панна Зілеті звеліла мені тебе привести, — зізналася Акоя.

Зоріан моргнув. Схоже, Ілса хотіла переконатися, що він не «забуде». Ха. Хоча ця думка й приходила йому до голови, він знав, що така витівка ніколи не спрацює.

— Ще вона сказала, що ти не зміг знайти собі пару, тож цей вечір я буду твоєю парою, — продовжила Акоя тихішим тоном, раптом надзвичайно уважно розглядаючи одвірок.

Зоріан насупився. Як «не брати з собою пару» перетворюється на «не зміг знайти пару»? Схоже, Ілса, як і його мати, мала звичку «перекладати» його слова так, як було найзручніше для її цілей. Зоріан підозрював, що вони з Ілсою чудово порозумілися б.

— Тож одягайся вже, і ходімо, — сказала вона, знову набравшись впевненості. — Тобі, може, й нормально ледь не спізнюватися, а от мені — ні.

Зоріан кілька секунд дивився на неї, намагаючись вирішити, що робити. Його так і тягнуло зачинити двері перед її носом і відмовитися брати участь у цьому фарсі, але він вирішив, що Акоя не винна в тому, що її втягнули. Найімовірніше, у неї були приємніші плани на вечір, ніж супроводжувати похмурого хлопця, який ненавидів такі заходи. Він пропустив її до кімнати, а сам пішов до ванної переодягатися.

Втім, Ілсі варто було віддати належне за вміння маніпулювати. Якби на цей захід ішов лише він сам, то прийшов би в повсякденному одязі, провів би там абсолютний мінімум часу і весь вечір обминав би людей, як чуму. Тепер же? Він не хотів псувати Акої вечір, тож мусив вдати хоча б символічні старання. Так, Ілса з його матір’ю порозумілися б, наче дві горошини в одному стручку…

Дорогою до танцювальної зали вони йшли мовчки. Зоріан не намагався почати розмову, хоча й відчував, що Акоя вважає тишу незручною. Мовчання його влаштовувало, адже він знав, що сьогодні мало чим зможе втішитися. Він насолоджуватиметься спокоєм, поки той триває.

Недовго тривала ця дорога: зала, яку академія відвела під захід, була за десять хвилин від його гуртожитку. Щойно вони наблизилися, перед входом їх зустріла велика юрба схвильованих студентів, які жваво про щось сперечалися.

Зоріан трохи зблід, побачивши щільний натовп: від одного лише погляду на них у нього вже розболілася голова.

На жаль, як би Зоріан не благав Акою, вона не дозволила їм чекати на околицях натовпу до початку танців. Із помсти Зоріан «випадково» загубився від Акої, коли їх запрошували всередину, і розчинився в юрбі. Він тихо посміхнувся, цікавлячись, скільки часу знадобиться їй, щоб знову його знайти. Він був би вражений, якби це зайняло менше півгодини, адже був досить майстерним у тому, щоб уникати уваги певної особи на вечірці й при цьому не привертати уваги інших гостей.

Для нібито простої шкільної танцювальної вечірки весь захід був на диво розкішним. Столи ломилися від їжі, багато страв були такі екзотичні, що Зоріан не міг їх упізнати, а зала була прикрашена картинами високої якості та анімованою різьбою, що рухалася за заздалегідь запрограмованим сценарієм. Чорт забирай, навіть скатертини були вкриті складним мереживом і такі м'які, що, мабуть, були зроблені з чогось страшенно дорогого. Багато його однокурсників відкрито роззявляли роти, розглядаючи навколо, і навіть Зоріан, який бував на таких заходах не раз, трохи здивувався. Тоді він знизав плечима і постарався злитися з натовпом, щоб Акоя його не знайшла.

Він блукав між столами, що ломилися від їжі, час від часу куштуючи якусь страву, коли бачив щось цікаве, спостерігаючи за іншими людьми і старанно уникаючи уваги тих, хто міг би заговорити з ним. Він розумів, чому Ілса так прагнула, щоб усе на танцях пройшло гладко: окрім неймовірних витрат, тут були не лише студенти. Були також представники різних гільдій, Домів, товариств і організацій. І не лише з Альянсу, а й з-за кордону, навіть з інших континентів: він бачив щонайменше одного чоловіка у характерному світло-блакитному військовому однострої Абназії, невелику делегацію з Хсану і темношкіру жінку в одязі такому яскравому, що Зоріан сумнівався, що хтось досі її не помітив. Він лінувато думав, що насправді означають ці танці, адже ці люди не прийшли б на звичайну шкільну вечірку, але потім вирішив, що йому байдуже. Такі люди жили у власному світі й мали інші уявлення про «важливе», ніж прості смертні, як він.

За годину мали початися перші танці, і Зоріан підійшов до Акої. Вона кипіла від злості й, здавалося, не вірила йому, коли він запевняв, що справді загубився і не міг її знайти аж досі, але стрималася і не накинулася на нього. Він повів її на танцювальний майданчик і не відплатив їй тим самим, коли вона кілька разів «випадково» наступила йому на пальці ніг.

— Про тебе питали, — нарешті сказала вона, втомившись на деякий час топтати йому ноги.

— Ну, я ж був поруч, — сказав Зоріан з легкою усмішкою. — Їм лише треба було пошукати мене.

— Та ніщо не заважає тобі зараз самому їх розшукати, — зауважила Акоя.

— Але ж, Ако, ми танцюємо. Я ні за що не покину таку гарну дівчину, як ти. І так я залишив тебе без уваги надто довго, — сказав Зоріан, і в його голосі не було ані тіні глузування. Це була відточена навичка.

Вона зиркнула на нього, але Зоріан бачив, що комплімент їй сподобався.

На жаль, це не завадило їй незабаром після цього потягти його знайомитися з однією групою людей за другою. Зоріан не любив, коли його так демонстрували, але підозрював, що Акоя виконувала накази Ілси, тому не огризався на неї. Насправді він був здивований, що його ухиляння спрацювало так довго. Зоріан ловив себе на тому, що запам'ятовує обличчя, імена й титули, хоча вони його мало цікавили. Тепер це стало для нього інстинктом, і він робив це навіть тоді, коли не хотів, — спадок невдалої спроби родини перетворити його на душу компанії.

— Казінскі? Ой, ви часом не родич—

— Даймена та Фортова Казінскі, так, — сказав Зоріан, намагаючись не допустити роздратування в голос.

— Ой, як пощастило, — сказала вона. — Мушу сказати, ваш брат грає на скрипці не так уже й погано. Вона кивнула в бік сцени, де студентський музичний гурт академії грав повільну, відносно тиху мелодію. Фортов формально був звичайним членом оркестру, але явно був найпомітнішим музикантом на сцені. Його присутність, як завжди, привертала увагу й коментарі. — А на якому інструменті граєте ви?

— Ні на якому, — беземоційно сказав Зоріан. Його родина намагалася навчити його грати на якомусь інструменті, бо серед багатіїв (та тих, хто вдавав із себе багатіїв) це було модно, але з цим нічого не вийшло: Зоріан майже зовсім не розрізняв висоту звуків. Грати музику він не міг узагалі. Якщо чесно, вона його й не цікавила, хоча він цілком міг удати зацікавленість, коли це було ввічливо. Одне з найбільших розчарувань його матері полягало в тому, що в цій сфері він не мав жодного таланту, адже Даймен і Фортов обидва непогано грали: Даймен на фортепіано, а Фортов на скрипці. Вони не були вундеркіндами, але грали достатньо майстерно, щоб справити враження на таких людей, які відвідують подібні заходи. — У мене немає музичного слуху, на відміну від братів. Особисто мене більше цікавить, як оркестр рівномірно наповнює звуком увесь зал, так що кожен чує його на правильній гучності, незалежно від того, наскільки близько чи далеко він сидить від сцени.

Ніхто з тих, хто стояв навколо них, не міг відповісти на це запитання; виявилося, що ніхто навіть не помітив цієї деталі, поки він її не згадав. Більше того, Зоріан відчув, що люди вважають її несуттєвою, а його дивним за те, що він узагалі про неї заговорив. Тьху, жодної поваги до магії від цих людей. І навіщо вони взагалі прийшли на танці в академії магії?

На щастя, Акоя вирішила змилуватися над ним і повела їх до найближчого столика, щоб перекусити чимось ситнішим. До них приєдналися ще кілька студентів з їхнього курсу, і навколо зав'язалася невимушена розмова. Зоріан майже не брав у ній участі, бо вона здавалася йому здебільшого безглуздою балаканиною, яка його зовсім не цікавила. Проте він кивав і посміхався у відповідні моменти, відмахуючись від поодиноких зауважень, що він «надто тихий» і мусить «трохи розслабитися».

Він якраз збирався взятися за шматок торта перед собою, коли Акоя штовхнула його коліном. Він глянув на неї з беззвучним запитанням.

— Не та виделка, — пробурмотіла вона.

Зоріан глянув на виделку в своїй руці й зрозумів, що мав узяти крихітну виделку для десертів. Він знизав плечима і все одно наколов торт величезною виделкою, яку тримав.

— Знаю, — пробурмотів він у відповідь.

Здавалося, саме це й стало останньою краплею.

— Зоріане, — вирвалося в неї, і в голосі прозвучала благальна нота. — Чому ти так ускладнюєш? Це ж лише одна ніч. Я знаю, що я не та, з ким ти хотів би піти на побачення…

— Справа не в цьому, — перебив її Зоріан. — І взагалі, не те щоб я хотів побачення. Я збирався прийти на цей захід сам.

Вона втупилася в нього в шоці. Вона, здавалося, була морально зламана, і Зоріан не розумів чому.

— Т-ти вважаєш за краще піти сам, ніж зі мною? — запитала вона.

Ну й халепа.

Увесь цей час він думав, що її втягнули в це лише для того, щоб наглядати за ним, а що як вона хотіла піти з ним? Це…

Вона втекла, перш ніж він встиг щось придумати.

Він вилаявся собі під ніс і закрив обличчя руками. Ось чому він так ненавидів подібні заходи.

- перерва -

Через годину він був майже певен, що Акоя вже не в танцювальній залі і не повернеться. Він не дуже хотів ганятися за нею вулицями посеред ночі, тож не пішов за нею на вулицю. До того ж, що б він їй сказав? Він навіть не знав, з чого почати. Він подумав був піти додому, та врешті-решт просто виліз на дах танцювальної зали і став спостерігати за зорями. Все одно сьогодні спати він не збирався.

Щоб зайняти думки, він мовчки називав про себе всі зорі та сузір'я, які бачив. Завдяки своєму захопленню цією темою в дитинстві та курсу астрономії на першому році навчання в академії він знав чимало. Минула ціла година, перш ніж він вичерпав усе, що міг назвати й описати.

Понеділок обіцяв бути незручним. Зоріан не сумнівався, що їхню маленьку драму хтось почув, і про неї теревенитимуть ще кілька тижнів. Зважаючи на те, що Акоя в більшості предметів була трохи улюбленицею вчителів, ті цілком могли вирішити ускладнити йому життя і найближчими днями.

От лихо.

Розбудив його від роздумів звук феєрверків. Опівночі, вочевидь, фестиваль офіційно почався. Зоріан трохи розслабився, спостерігаючи, як у нічному небі розквітають різні феєрверки, кожен вибухає по-своєму. Це було красиво. Більшість із них після першого вибуху розсипалася на швидко згасаючі іскорки, але кілька лишалися цілими і стабільно яскравими, більше схожими на сигнальні ракети, ніж на феєрверки. Вони описували дугу в небі, а потім нахилялися і падали донизу, мов зорі, що зриваються. Він насупився. Дивно. Хіба вони вже не мають вибухнути?

Ракета, що впала найближче до нього, врізалася в сусідній корпус академічної резиденції і вибухнула. Вибух був такий гучний і такий яскравий, що Зоріан на мить осліп і оглух, похитнувся назад і впав на коліна, коли вся будівля затряслася під ногами.

Моргаючи, щоб прогнати плями з очей, і досі дзвенячи у вухах від вибуху, Зоріан поквапливо знову звівся на ноги. Він дивився на місце, де колись стояв корпус. Майже вся будівля була зрівняна із землею, усе горюче довкола місця удару палало, а з епіцентру руйнування піднімалися дивні вогняні постаті.

Зачекайте… це ж його корпус резиденції!

Він знову впав на коліна, коли до нього дійшли наслідки цього. Якби він вирішив залишитися у своїй кімнаті, як спершу планував, зараз був би мертвий. Ця думка відтверезила. Але що, в біса, тут відбувається!? Це точно був не феєрверк! Виглядало й звучало це більше як артилерійське закляття високого рівня.

Важко було сказати, чи це просто наслідок пошкодженого слуху, але він помітив, що слабкі звуки святкування стихли. Оглянувши місто, він побачив, що руйнування резиденції — не поодинокий випадок: де б не впала ракета, за нею лишалося спустошення. Він мав лише кілька секунд на роздуми, перш ніж помітив, як із далечіні в небо злетіла нова партія ракет. Цей залп не маскували феєрверки, тож було цілком очевидно, що це артилерійські закляття. На місто напали.

Коли ракети почали падати назад на землю, Зоріан запанікував. Що, в біса, він мав робити!? Тікати було б марно, адже він не знав, у що саме цілять ракети. Він цілком міг вибігти просто в зону ураження, якщо бігтиме навмання. Стривайте, а чому він узагалі мусить щось робити? У будівлі багато здібних магів, нехай просто їх попередить, і вони впораються. Він кинувся вниз, до танцювальної зали.

Він ледь ступив на сходи, як натрапив на Ілсу та Кайрона.

— Зоріане! Що ти тут робиш? — різко запитала Ілса.

— Ех, я просто вийшов подихати свіжим повітрям, — промимрив Зоріан. — Але це зараз не важливо!

— Згоден, — сказав Кайрон. — Хлопче, що то був за вибух? Тільки не кажи, що це твоїх рук справа?

— Аж ніяк, — сказав Зоріан. — Над містом падають якісь спалахи, і все, що вони зачіпають, руйнують. Схоже на потужне артилерійське закляття.

Ілса й Кайрон переглянулися, перш ніж знову повернутися до нього.

— Йди до Акої та інших у танцювальну залу, — наказала Ілса. — Ми з’ясуємо, що відбувається, і якщо буде потрібно, телепортуємо всіх до укриттів.

Обидва відштовхнули його і кинулися на дах, залишивши Зоріана, який ошелешено побрів до танцювальної зали. Акоя… Акої в танцювальній залі не було. Вона пішла. Через нього. Вона там, надворі, а може, вже й мертва…

Він похитав головою і відігнав ці думки. Він дістав свій компас пророкування і швидко створив заклинання, щоб знайти її. Він не був певен, що вийде, адже заклинання могло знаходити лише тих, кого людина «знає», тобто друзів і родину. На щастя, виявилося, що для заклинання досить було й того, що вони однокласники.

Він глибоко вдихнув, щоб зібрати нерви в кулак. Він міг легко загинути, але… ну, це була почасти його вина. Він не міг би жити з собою, якби Акоя загинула через нього.

Мов невидимий привид, він лавірував між схвильованими студентами та іноземними сановниками, ніким не помічений і ні на кого не натрапляючи, аж поки опинився біля виходу. Він вислизнув із будівлі й кинувся бігом у напрямку, який показувала стрілка його компаса пророкування.

- розрив -

Тролі були доволі неприємними істотами. Існувало кілька підвидів, але всі вони були великими гуманоїдами заввишки три метри, зі шкірою грубою й шкірястою та надприродною здатністю до регенерації, такою сильною, що вони могли приростити відрубану кінцівку, просто приклавши її до відповідної культі на кілька секунд. Найчисленнішим і найвідомішим підвидом був лісовий троль з яскраво-зеленою шкірою, що блукав величезними лісовими просторами на півночі. Коли Зоріан дивився, як ціла ватага тролів марширує вулицями, б'є вікна і виє нерозбірливо, він подумав, що добре, принаймні, їдкий дим від палаючих будинків поблизу приховує його запах. Усі його підручники казали, що нюх лісового троля напрочуд гострий, аж лячно.

Зазвичай він би задумався, що робить таке велике скупчення лісових тролів посеред людського міста, так далеко від їхніх рідних земель, але клинки й булави, які вони тримали, сказали йому все, що треба було знати. Це була зброя, надто досконала, щоб її могли виготовити самі тролі, які були вкрай примітивними і не володіли навичками металообробки такого рівня. Це були бойові тролі. Хтось озброїв цих істот і випустив їх на місто.

Щойно тролі пішли, Зоріан трохи розслабився і спробував зрозуміти, що робити. Який же він ідіот. Навіщо, ну навіщо він побіг, не попросивши спершу допомоги у вчителів? Утім, він припускав, що спалахи — єдина небезпека, і тоді дістатися до Акої не було б проблемою, якщо тільки якийсь заблукалий спалах його не зачепить. Натомість місто було захоплене монстрами. Це був не якийсь терористичний акт, як він припускав, а повномасштабне вторгнення! На жаль, повернутися до танцювальної зали він не міг: значна частина загарбницьких сил сунула до академії, відрізаючи йому шлях відступу. Маючи це на увазі, Зоріан рушив до Акої. Він тримався в тіні, знаючи, що загарбники швидко помітять кожного, хто опиниться на відкритому місці, наприклад того хлопця, що стоїть… ось там…

Це Зак?

— Тут! — крикнув Зак, махаючи рукою в повітрі. — Я тут, ідіотські тварюки! Ходіть і візьміть мене!

Зоріан витріщився на безглузду відчайдушність того, чому був свідком. Що, в біса, цей телепень витворяє?! Який би талановитий студент він не був, Зак не міг протистояти таким чудовиськам, що нишпорили містом. Але було вже пізно щось робити: привабленні криками Зака, тролі повернулися бігом, видали один спільний бойовий рик і кинулися на хлопця, достатньо безрозсудного, щоб привернути їхню увагу. Зоріан по поставі Зака бачив, що той має намір битися з тролями, і вважав це доволі божевільним: що він міг зробити проти істоти, яка регенерує майже з будь-якої рани? Завдати їм постійної шкоди могли лише вогонь та кислота, а їх тут не було—

Зак міцно стиснув посох однією рукою, а другу виставив у бік тролів, що мчали на нього. З його долоні вирвалася ревуча вогняна куля й вибухнула просто посеред лавини тролів. Коли полум'я розвіялося, від них лишилися тільки обвуглені трупи.

Зоріан був приголомшений. Справжня вогняна куля такої сили — заклинання третього кола, для якого потрібна чимала кількість мани, набагато більше, ніж будь-хто зі студентів академії мав. Навіть Даймен не зміг би сотворити це заклинання у віці Зака. І не лише Зак це зробив, а й після цього не виглядав виснаженим. Більше того, коли невдовзі на нього напала зграя залізодзьобів, що засипали хлопця градом смертоносного пір'я, Зак просто створив навколо себе егіду — справжню егіду, от же ж! — і засипав птахів крихітними вогняними кулями, які самі знаходили цілі, наче магічні ракети зі вогню. Зоріан не міг відвести погляду від того, як однокласник без жодних зусиль сам відбивається від орд чудовиськ. Настільки, що він ледь не проґавив, як один із зимових вовків, що нападали на Зака, відокремився від зграї й тихцем підкрадався до нього. Ледь не проґавив. На щастя, якийсь первісний інстинкт попередив його про небезпеку, і він кинувся вбік, ледве уникнувши смертельного стрибка звіра.

Зоріан вилаяв себе, дивлячись, як зимовий вовк із дивовижною для такої величезної істоти легкістю розвертається й готується до нового стрибка. Він мав передбачити, що стане мішенню, зважаючи на увагу, яку привертав до себе Зак. Треба було скористатися боєм Зака як відволіканням і втекти, поки була можливість. Тепер було пізно: Зоріан знав, що не здолає зимового вовка в бігу, а захищатися було нічим, адже бойових заклинань він не мав. Точніше, не мав навіть жезлів чи чогось подібного. Якщо він переживе цей вечір, то неодмінно вивчить кілька бойових закляттів, хай і застарілих. Але це було велике «якщо».

Сяючий снаряд сили врізався в голову зимового вовка, і та вибухнула кривавим місивом із крові й уламків кісток. Зоріан не знав, чи бридитися йому, бо його обдало цими кривавими бризками, чи радіти, що проживе ще трохи. Він також помітив, що снаряд мав занадто велику силу для звичайної магічної ракети. Мабуть, це був ще один приклад приголомшливої вправності Зака в бойовій магії.

— Зоріан? Що, в біса, ти тут робиш?

Зоріан пильно подивився на Зака. Помітивши слід із трупів, що тягнувся за ним, Зоріан окинув поглядом посох у правій руці хлопця і пояс, повний жезлів. Попри всю свою видиму безрозсудність, Зак явно був підготовлений. Зоріан на мить спокусився поставити йому те саме запитання, але вирішив, що це було б зайвою колючістю. Зрештою, Зак щойно врятував йому життя. Тож він обрав чесність: можливо, однокласник погодиться допомогти дістатися до Акої, зважаючи на його вражаючі бойові здібності.

— Шукаю Акою. Вона пішла з танцю незадовго до нападу, і це трохи моя вина.

Зак застогнав. — Чоловіче, я ж навіть клопотався, щоб ти точно прийшов на танці! Наче ти хочеш, щоб тебе вбили чи ще щось!

— Ти?! — недовірливо перепитав Зоріан. — Це ти сказав Ілсі, що я не збирався йти? Весь цей час я винив Бенісека! Як ти взагалі про це дізнався?

— Ти завжди сидиш у своїй кімнаті й гинеш у першому ж обстрілі, якщо я не зроблю щось, щоб його зупинити. І повір, умовити тебе не сидіти в кімнаті без насильства чи без залучення Ілси — та ще морока. Ти можеш бути справжнім упертим ослом, коли захочеш, — зітхнув Зак.

Зоріан дивився на нього спантеличено. Судячи з того, як говорив Зак, така ситуація, мабуть, трапляється щодня!

— Ну годі про це, — весело сказав Зак. — Ходімо шукати Акою, поки її ще хтось не з'їв. Ти знаєш дорогу?

І так і зробили. Вони йшли палаючими вулицями міста, залишаючи за собою слід із мертвих загарбників. Зак навіть не намагався обминати монстрів, а просто прокладав собі шлях крізь них, мов розгніваний бог, що шукає помсти. Одного разу на них напала ціла орда скелетів і ворожий маг, але Зак просто змусив землю під їхніми ногами розверзнутися і проковтнути їх. Зоріан слухняно тримав язика за зубами й ніколи не розпитував Зака про його, здавалося, невичерпні запаси мани чи знання просунутої магії, які мали б бути поза межами його рівня доступу та вмінь. Він радів вигодам від таланту й умінь Зака. Без допомоги Зака він ніколи б не зайшов так далеко, і був щиро вдячний хлопцеві. Нехай Зак береже свої таємниці, якими б вони не були.

Врешті-решт вони знайшли Акою, яка засіла на верхньому поверсі одного з будинків. Виявилося, що за нею гналася зграя зимових вовків, а потім вона відмовилася виходити, боячись, що звірі чекають, поки вона вийде. Розумно, що й казати. Розумніше за те, що зробив Зоріан, це точно. На щастя, поблизу будинку не було жодних слідів зимових вовків — хоча Зак навряд чи мав би з ними клопіт, якби вони були поруч, — тож вони перейшли до дещо дратівливого завдання: переконати Акою, що безпечно прибрати барикаду з дверей. Схоже, зустріч із зимовими вовками сильно налякала її.

Зоріан був певен, що вона звинуватить його в тому, що вона покинула безпечну залу для танців, тож він був дуже здивований, коли Акоя, щойно відчинивши двері, миттєво кинулася до нього, обійняла його і заридала йому в плече.

— Я думала, що помру! — заголосила вона. — Там були ці величезні птахи, що розкидали залізне пір’я всюди, і зимові вовки, і…

Зоріан розгублено відкрив рот, не знаючи, як реагувати на такий емоційний спалах. Він кинув Заку благальний погляд, але той лише нахабно всміхнувся, мабуть, розважаючись його реакцією.

— Ах, юнацьке кохання, — знаюче кивнув собі Зак. — Але боюся, вам доведеться продовжити вашу зворушливу зустріч уже в укриттях.

— Так! — негайно вигукнула Акоя, піднявши обличчя з плеча Зоріана. Вона повністю проігнорувала жарт Зака про їхнє кохання, хоча Зоріан підозрював, що це тому, що вона навіть не почула тієї частини. Вона й далі трималася за його торс залізною хваткою, наче боялася, що він зникне, якщо вона відпустить. Це було трохи боляче, але він не наважився сказати їй про це. — Укриття! Там ми будемо в безпеці!

Зак на мить здригнувся, а тоді опанував себе. Це сталося так швидко, що Акоя, схоже, не помітила, але Зоріан помітив. Отже, укриття теж не безпечні? Утім, вони все одно були безпечнішими за місце, де вони опинилися зараз, адже Зак, здавалося, був рішуче налаштований довести задумане до кінця.

— Чудово! — весело сказав Зак, плеснувши в долоні з задоволенням. Він витягнув один із жезлів з пояса і простяг його Акої. — Тримайся й ти, Зоріане.

— Що це? — підозріло спитав Зоріан. На жезлі не було жодних позначок, які могли б підказати його призначення, і це трохи насторожило Зоріана. Користуватися невідомими магічними предметами, не знаючи, для чого вони, було великим табу, якщо хочеш залишитися живим і здоровим до старості.

— Це телепортаційний жезл, — сказав Зак. — Його запрограмовано перенести того, хто його тримає, до укриттів. Я встановив затримку в тридцять секунд, тож тримайся, аби не залишитися позаду.

— А ти? — спитала Акоя. — Тобі теж треба триматися, інакше він не спрацює!

— Ах, ні, — сказав Зак, махнувши рукою. — У мене тут ще незавершені справи.

— Незавершені справи?! — обурилася Акоя. — Заку, це не гра! Ці штуки тебе вб’ють!

— Я цілком здатен—

Зоріан не був певен, що саме його насторожило, — він лише відчув смутну тривогу і зрозумів, що має діяти негайно, так само, як раніше, коли зимовий вовк спробував напасти на нього першим. Різко смикнувшись, він вирвався з хватки Акої і відштовхнув Зака з дороги закляття, що летіло на них. Яскраво-червоний промінь прорізав повітря перед ними, пролетів саме там, де кілька миттєвостей тому була голова Зака, і влучив у стіну позаду. Зазубрений промінь червоного світла врізався в стіну, видряпавши глибоку борозну, і огорнув місце хмарою дрібного пилу.

— Дідько, — сказав Зак. — Він мене знайшов. Швидко, тримай жезл, перш ніж—

Акоя зникла, щойно жезл телепортував її в безпеку.

— …активується, — договорив Зак з тяжким зітханням. — Та чорт тебе забирай, Зоріане, чому ти не втримався?!

— Тоді б ти був мертвий! — заперечив Зоріан. Він не збирався дозволити, щоб людина, яка так багато допомогла йому сьогодні ввечері, загинула від випадкового закляття, якщо він міг цьому запобігти. До того ж той, хто його наслав, напевно, впав би під магічною міццю Зака, як і всі інші істоти та ворожі маги, яких вони зустрічали досі. Наскільки ж поганим міг бути цей ворожий маг, насправді?

Раптовий порив вітру розвіяв пил, і перед ними з’явилася худа гуманоїдна постать. Зоріан справді ахнув від несподіванки, розглядаючи істоту перед ними. Це був скелет, оповитий хворобливим зеленим світлом. Його кістки були чорними з дивним металевим полиском, наче це були не кістки, а подоба скелета, зроблена з якогось чорного металу. Закутана в обладунок з золотою обробкою, зі скіпетром, міцно стиснутим однією з кістяних рук, і короною, всіяною фіолетовими самоцвітами, істота нагадувала якогось давно померлого короля, що повстав з мертвих.

Це був лич. Це був тричі проклятий лич! Ох, їх точно вб’ють…

Лич обвів порожніми очницями їх обох. Коли погляд Зоріана зустрівся з чорними провалами, що колись тримали очі лича, його пройняло неприємне відчуття, наче лич зазирає просто в його душу. Менш ніж за секунду лич ліниво переніс увагу на Зака, явно відкинувши Зоріана як щось незначне.

— Отже… — промовив лич, і його голос був сповнений сили, — це ти вбивав моїх прислужників.

— Зоріане, тікай, поки я займуся цим типом, — сказав Зак, стискаючи в руці посох.

Не чекаючи відповіді, Зак випустив вал магічних снарядів у бік лича, який відповів трьома фіолетовими променями, одним помахом кістлявої руки створивши навколо себе егіду. Два з них були спрямовані на Зака, але, на жаль, лич вирішив один промінь послати в бік Зоріана, що відступав. Хоча промінь не влучив у нього безпосередньо, його удар об землю поруч створив чималий вибух, що встромив йому в ноги кам’яні уламки. Біль був нестерпним, і Зоріан миттєво впав на землю, не маючи сил зробити ані кроку далі.

Протягом наступних п’яти хвилин Зоріан, болісно волочачись, сховався за найближчим возом, сподіваючись, що той захистить його хоча б від частини руйнівної сили, що літала навколо під час бою. Зак тримав лича достатньо зайнятим, щоб той не посилав більше заклять услід Зоріану, і це було добре, адже Зоріан уже не був у стані ухилятися. Він із наростаючою тривогою спостерігав, як Зак і лич обмінюються різними руйнівними закляттями, назви яких Зоріан навіть не міг розпізнати, і з наростаючим жахом усвідомлював, що його передчуття жахливої смерті було слушним: хоч би який добрий був Зак, він навіть близько не стояв поруч із личем. Істота грала з хлопцем, як кіт із мишею, і рано чи пізно мала набриднути цією грою, а тоді—

Він здригнувся, коли червоний болт, схожий на спис, пробив егіду Зака і встромився хлопцеві в бік. Він підозрював, що удар припав на не життєво важливе місце лише тому, що лич хотів трохи покуражитися, і ці підозри майже підтвердилися, коли істота не добила Зака жодним руйнівним закляттям, а одним недбалим жестом підкинула його в повітря. Зак гепнувся об стіну поруч із місцем, де сховався Зоріан, і застогнав від болю.

Лич, вочевидь, нікуди не поспішаючи, наблизився. Здавалося, його не хвилювало, що Зак хитко піднімався на ноги, міцно стискаючи в лівій руці жезл заклять. Зоріан бачив, що права рука Зака щільно притиснута до кривавої рани на боці.

— Ти непогано бився, дитино, — сказав лич. — Вражаюче для того, хто мав бути лише студентом академії.

— Недостатньо… вражаюче, — видихнув Зак; жезл випав у нього з руки, коли він обома руками схопився за рану на боці, вочевидь, відчуваючи сильний біль. — Мабуть, мені… доведеться… постаратися… більше… наступного разу.

Лич засміявся. Сміх був дивний, ледь пасував до істоти. — Наступного разу? Дурна дитино, наступного разу не буде. Я ні за що не дозволю тобі жити, ти ж це знаєш?

— Тьфу, — плюнув Зак, випростуючись із гримасою. — Досить балачок, просто покінчи з цим.

— Ти дивно спокійний, враховуючи, що ось-ось помреш, — невимушено зауважив лич.

— Ех, та байдуже, — сказав Зак, закотивши очі. — Я ж не назавжди помру.

Зоріан недовірливо глянув на Зака, не до кінця розуміючи, до чого той хилить. Проте лич, здавалося, розумів.

— Ааа, розумію, — сказав лич. — Ти, мабуть, новачок у магії душ, якщо вважаєш, що це робить тебе невразливим. Я міг би просто ув'язнити твою душу в сосуді душі, але в мене є набагато кращий план.

Лич невимушено махнув рукою в бік Зоріана, і той раптом відчув, що все його тіло заціпеніло, наче його оповила якась чужа сила. Ще один помах — і Зоріана з величезною швидкістю жбурнуло до приголомшеного Зака; він болісно врізався в іншого хлопця. Вони обидва опинилися на землі, переплетені руками й ногами, і Зоріан полегшено зітхнув, бо невідома сила, що його паралізувала, зникла.

— Не має значення, чи може твоя душа переродитися деінде, якщо хтось спотворить її до невпізнання, поки вона туди дійде, — сказав лич. — Адже душа, можливо, безсмертна, але ніхто не казав, що її не можна змінити чи доповнити.

Зоріан ледь чув, як лич співає якоюсь дивною мовою, яка явно не була стандартною ікосійською мовою, що використовується в традиційних заклинаннях, але будь-яка цікавість зникла, стерта хвилею болю та якоюсь невимовною неправильністю, що раптом накрила його. Він відкрив рот, щоб закричати, але його світ раптом спалахнув яскравим світлом, а потім так само раптово поринув у непроглядну темряву.