Мати навчання - Mother of Learning

3. Гірка правда

Якби наприкінці першого тижня хтось запитав Зоріана, з яких предметів у нього буде найбільше клопоту, він відповів би: «Формули заклинань» і «Вища математика». Можливо, ще бойова магія. А через два тижні він міг би впевнено сказати, що правильна відповідь — «вардування».

Вардування, мистецтво захисту речей за допомогою магії, виявилося напрочуд складною галуззю. Треба було враховувати, з чого зроблено річ, яку охороняють, її розміри й геометрію, те, як захисне плетіння взаємодіятиме з уже наявною магією… Або можна було просто накласти на ціль загальне захисне заклинання й сподіватися на краще. Але за таку відповідь професорка поставила б незадовільну оцінку, тож на занятті ця можливість відпадала.

Попри всі ці складнощі, предмет мав би бути легким, або хоча б не таким заплутаним. Зоріан був терплячою, методичною людиною, коли йшлося про магію, і вже долав речі складніші за вардування з непоганими результатами. Проблема полягала в тому, що їхня викладачка, сувора жінка з таким коротким волоссям, що їй варто було б просто поголитися наголо, не вміла навчати. Взагалі не вміла. Вона, очевидно, добре знала предмет, але не могла перекласти свої знання у зрозумілу лекцію. Багато речей вона пропускала, мабуть, не усвідомлюючи, що те, що очевидне для неї, не очевидне для студентів. Підручник, який вона призначила, був не кращим і читався більше як посібник для професійного вардувальника, ніж як книжка для студента.

Питання 6: Вам доручено побудувати дослідницький аванпост біля мана-колодязя першого ступеня в Сарокійських височинах. Будівля має вміщувати штат із чотирьох осіб одночасно, а розвідники висловили занепокоєння через велику присутність зграй зимових вовків і нашестя бурильних ос у навколишній місцевості. У вас є бюджет 25 000 монет, і передбачається, що ви — сертифікований вардувальник другого кола.

Припускаючи, що для живлення вардів доступна лише мана, видобута з мана-колодязя, яке поєднання вардів, на вашу думку, стало б найкращим вибором для аванпосту? Поясніть свої міркування.

Накресліть базові плани поверхів запланованого аванпосту й поясніть, як задумане розміщення кімнат та форма самої будівлі впливають на ефективність вардів.

Чи вважаєте ви, що проблему нашестя бурильних ос краще вирішити за допомогою варда-відлякувача шкідників чи ретельним добором будівельних матеріалів? Поясніть свої міркування.

Припустімо, що вам доручили побудувати не один, а п'ять аванпостів. Бюджет лишається тим самим. Як це змінює вашу відповідь? Чи вважаєте ви, що варди для всіх п'яти аванпостів краще зробити однаковими, чи між ними має бути певна різниця? Поясніть переваги й недоліки кожного підходу.

Зоріан потер очі з досадою. Як можна відповісти на таке питання? Він не вибирав курс з архітектури й не знав, що для успіху на занятті з вардування його треба було пройти. Не кажучи вже про те, що питання припускало, ніби вони знають ринкові ціни на необхідні матеріали або знають, де розташовані Сарокійські височини. Зоріан непогано розбирався в географії, але поняття не мав, хоча, зважаючи на таких монстрів, як зимові вовки, підозрював, що височини десь у північному лісі.

Принаймні третю частину питання він знав, як відповісти. Правильною відповіддю, безперечно, були варди. Навіть якщо зробити аванпост непридатним для личинок бурильних ос, він усе одно був би чудовим місцем для гнізда. Зважаючи на те, наскільки ці комахи територіальні, не хотілося б, щоб вони жили поруч. Теоретично, варіант із «ретельним добором матеріалів» вивільнив би ману, яку інакше витрачали б на підтримання вардів-відлякувачів шкідників, але ті потребували дуже мало потоку мани, щоб лишатися активними. Особливо якщо їх налаштувати конкретно на бурильних ос.

Його думки перервав дівочий хихіт із задньої частини аудиторії. Зоріану навіть не треба було озиратися, щоб зрозуміти, що відбувається: Зак знову розважав однокласників. Він хотів би, щоб викладачка покарала хлопця за порушення порядку, особливо посеред контрольної, але Зак був улюбленцем суворої жінки, адже він був єдиним студентом, який складав її іспити на максимальні бали. Без сумніву, хлопець уже закінчив роботу зі стовідсотковою точністю. Що, до речі, не мало жодного сенсу: на перших двох курсах Зак був посереднім студентом, який вирізнявся радше своїм шармом, ніж магічним талантом. Якоюсь мірою він був немов приємнішою версією Фортова. Але цього року він успішно складав усе. Абсолютно все. Він мав такий запас знань і таку працьовитість, яких не було в нього наприкінці другого курсу і які не можна було набути просто з плином часу.

Як можна стати настільки кращим за одне-єдине літо?

Через п’ятнадцять хвилин він жбурнув олівець на стіл, здавшись. Він заповнив лише вісім із десяти питань і не був певен, наскільки правильні ці вісім, але доведеться обійтися цим. Треба буде виділити пару днів на самостійне вивчення вардування, бо лекції з кожним днем здавалися дедалі незрозумілішими. Єдиною іншою студенткою, яка залишалася в аудиторії так довго, як він, була Акоя; вона здала роботу лише за кілька секунд після нього і вийшла слідом. Звісно, вони сиділи так довго з дуже різних причин. Він лишився, щоб видряпати кілька випадкових балів. Вона — тому що була перфекціоністкою і хотіла тричі перевірити все, щоб нічого не забути.

— Зоріане, почекай!

Зоріан сповільнив крок, дозволивши Акої наздогнати його. Дівчина інколи бувала нестерпною, але загалом вона була доброю людиною, і він не хотів зриватися на неї лише через те, що контрольна пройшла не так, як він сподівався.

— Як, на твою думку, ти там упорався? — запитала вона.

— Погано, — відповів він, не бачачи сенсу брехати.

— Так, і я теж.

Зоріан закотив очі. Їхні уявлення про «погано» суттєво відрізнялися.

— Неолу закінчила вже за півгодини, — після короткої мовчанки сказала Акоя. — Б’юся об заклад, вона знову отримає максимальний бал.

— Ако… — зітхнув Зоріан.

— Я знаю, що всі думають, ніби я заздрю, але ж це ненормально! — сказала Акоя притишеним, але схвильованим голосом. — Я досить розумна, я весь час учуся, а з програмою все одно виникають проблеми. Ми з Неолу вже два роки в одному класі, і вона ніколи не була такою сильною. А тепер… тепер вона обганяє мене на кожному занятті!

— Схоже на Зака, — сказав Зоріан.

— Точнісінько як Зак! — погодилася вона. — Вони навіть тримаються разом: ці двоє і ще одна дівчина, якої я не знаю, поводяться так, ніби… ніби живуть у своєму приватному маленькому світі.

— Або ніби вони пара, — сказав Зоріан і насупився. — Тричі? Як називаються романтичні стосунки між трьома людьми?

Акоя пирхнула. — Та байдуже. Суть у тому, що ці троє тільки й роблять, що марнують час разом, дратують викладачів і все одно отримують максимальні бали. Вони навіть відмовилися від можливості перейти до груп першого рівня, уявляєш?!

— Ти надто переймаєшся цим, — попередив Зоріан.

— Тобі ж не цікаво, як вони це роблять? — запитала Акоя.

— Звісно, цікаво, — пирхнув Зоріан. — Важко не цікавитися. Але що я можу з цим зробити? До того ж Зак ніколи нічого мені не зробив. Я не хочу створювати йому проблем лише через те, що він раптом відкрив у собі вундеркінда.

Зоріан раптом відчув, що до них приєднався Бенісек, який з’явився з-за рогу, щоб іти поруч. Іноді Зоріан думав, чи не має товстун нюху на плітки.

— Розумію, про що ти, — сказав Бенісек. — Я завжди вважав, що Зак ні на що не здатний. Знаєш, як і я?

— Ха. Ну, за одне літо він точно не міг так добре всьому навчитися, — сказав Зоріан. — Мабуть, весь цей час він нам очі замилював.

— Та годі, це ж таке дурне, — сказав Бенісек. — Якби я був таким гарним, то переконався б, що про це знають усі.

— Не вірю, що він два роки поспіль прикидався невмійком, — фиркнула Акоя. — Хоч раз та мав би проколотися.

— Тоді що ж залишається? — спитав Зоріан. Він не став перелічувати найменш відомі способи, якими таке швидке зростання можна було б досягти за допомогою магії, бо більшість із них були злочинними, а він був певен, що академія перевіряє Зака, аби переконатися, що той не перевертень-самозванець і не одержимий духом давно померлого мага.

— Може, він знає відповіді заздалегідь, — припустила вона.

— Тоді він мусить бути оракулом, — сказав Бенісек. — Бул дав йому усний іспит минулого вівторка, коли ви рано пішли додому, і він відповідав так, наче проковтнув підручник.

Розмова стихла, коли всі троє зайшли до класу алхімії, який радше був великою майстернею, ніж звичайною аудиторією. Там стояло близько двадцяти столів, кожен заставлений посудом і різним обладнанням. Усі інгредієнти для сьогоднішнього уроку вже лежали перед ними, хоча деякі потребували додаткової підготовки, перш ніж їх можна буде використати в процесі, який вони вивчатимуть цього дня, — він був майже певен, що живих печерних цвіркунів у киплячий розчин кидати не будуть.

Алхімія, як і вардування, була складним мистецтвом, але їхня викладачка знала свою справу і вміла вчити, тож Зоріан не мав жодних проблем із заняттями. Формально вони мали працювати групами по двоє-троє студентів, бо столів і обладнання бракувало, але Зоріан завжди ставав у пару з Бенісеком, а на практиці це означало працювати самостійно. Єдиною проблемою було змусити Бенісека замовкнути й не відволікати на уроці.

— Гей, Зоріане, — прошепотів йому Бенісек, не надто тихо. — Тільки зараз помітив, а наша викладачка ж та ще краля!

Зоріан стиснув зуби. Цей клятий ідіот не міг стишити голос, навіть якби від цього залежало його життя. Вона точно все чула.

— Бенісеку, — прошепотів він у відповідь своєму партнерові. — Мені потрібні гарні оцінки з алхімії, щоб після випуску влаштуватися на роботу своєї мрії. Якщо ти мені все зіпсуєш, я з тобою більше ніколи не заговорю.

Бенісек невдоволено пробурмотів щось собі під ніс і повернувся до розглядання викладачки. Зоріан знову зосередився на тому, щоб розтерти засушені тільця бурильних ос у тонкий порошок, потрібний для клею, який вони мали виготовляти.

Треба визнати, Азлін Марівоскі справді виглядала напрочуд добре для п’ятдесятирічної жінки. Мабуть, якась косметична процедура, адже вона їхня викладачка алхімії. Може, навіть справжнє зілля молодості, хоча такі трапляються рідко і зазвичай мають якісь вади.

— Не розумію, чому тобі так подобається цей предмет, — бурчав Бенісек. — Я навіть не певен, що його можна назвати магічним. Для нього не потрібна мана. Це ж суцільний пошук трав, оце різання коренів правильним способом, оце… це як готувати їжу. Та ми ж клей робимо, з усього на світі! Таким має займатися хіба що дівчата.

— Бенісеку…

— Та правда ж! — заперечив він. — Навіть наша викладачка дівчина. Гаряча дівчина, але все ж. Десь читав, що алхімія бере початок від ковенів відьом, з їхніми зіллями та всяким таким. Навіть тепер найкращі алхімічні роди походять від відьом. Готовий посперечатися, ти цього не знав, га?

Насправді він це знав. Адже його навчала алхімії справжня, традиційна відьма, ще до того як він вступив до академії. Вона була настільки традиційною, що скривилася від самої назви «алхімія» і називала своє вміння виключно «приготуванням зілля».

Але таке розповідати людям не варто було з безлічі причин.

— Якщо ти зараз же не замовкнеш, я більше не дозволю тобі ставати зі мною в пару, — серйозно сказав йому Зоріан.

— Гей! — заперечив Бенісек. — Тоді хто мені допоможе з цим усім? Я ж у цьому кепський!

— Не знаю, — невинно сказав Зоріан. — Можливо, тобі варто знайти якусь дівчину, яка тобі допоможе.

На щастя, викладачка була надто зайнята захопленням новим шедевром Зака, щоб звертати увагу на стіл Зоріана. Хлопцеві якимось чином вдалося зробити з наданих інгредієнтів зілля підсилення, і це, очевидно, було дуже вражаюче. Азлін, схоже, не заперечувала проти того, що Зак повністю проігнорував завдання зварити магічний клей і робив своє.

Зоріан похитав головою і спробував зосередитися на власній роботі. Він думав, чи отримав би таку ж реакцію, якби зробив щось подібне, чи його звинуватили б у хизуванні. Ті кілька разів, коли Зоріан намагався вразити викладачів, йому просто казали попрацювати над основами і не заноситися, адже зарозумілість губить. Чи справа в тому, що Зак був спадкоємцем Ноблів дому Новеда? А може, в чомусь іншому?

У такі моменти він чітко розумів, що саме Акоя відчувала з приводу всього цього.

- перерва -

— Це завершує сьогоднішній урок, — сказала Ілса. — Однак перш ніж ви підете, я маю дещо оголосити. Як дехто з вас знає, академія традиційно організовує бал напередодні літнього свята. Цього року не буде винятку. Бал відбудеться у вестибюлі наступної суботи. Для тих із вас, хто не знає, відвідування цього року обов'язкове.

Зоріан застогнав, стукнувшись чолом об стіл перед собою, через що решта класу тихенько захихотіла. Ілса демонстративно проігнорувала його реакцію.

— Для тих із вас, хто не вміє танцювати, уроки танців щодня проводитимуться о восьмій вечора в шостій кімнаті. Ті з вас, хто вміє танцювати, все одно мають прийти принаймні на одне з цих занять, щоб довести це. Я не дозволю, щоб ви збентежили мене в ніч балу. Можете йти. Панно Строуз, пане Казінскі, залишіться після уроку, будь ласка.

— От чудово, — пробурмотів Зоріан. Мабуть, варто було стриматися і не так бурхливо реагувати на це оголошення. Правду кажучи, він мав намір пропустити бал, незалежно від того, наскільки той обов'язковий. Чи знала про це Ілса? Ні, він не помітив у її поставі ані найменшого невдоволення, і був майже певен, що вона досить розізлиться, якщо відчує його наміри.

— Отже… — почала Ілса, коли вони з Акоєю лишилися єдиними учнями. — Я припускаю, що ви обоє вмієте танцювати?

— Звичайно, — сказав Зоріан.

— Е-е… — Акоя зніяковіла. — Я не дуже добре це вмію.

— Нічого страшного, — сказала Ілса. — Ми легко виправимо будь-які прогалини, які у вас можуть бути. Я попросила вас залишитися, бо хочу, щоб ви допомогли мені з уроками танців.

Зоріан розглядав можливість відмовитися просто зараз, адже це не було тим, на що він хотів витрачати час, але подумав, що така послуга може змусити Ілсу пробачити йому провину чи дві. Наприклад, неявку на обов'язковий бал? Проте перш ніж він встиг висловити свою обережну згоду, Акоя вирішила за нього.

— Як ми можемо допомогти? — сказала вона, явно зрадівши, що їх обрали для цієї «честі». Зоріан підняв брову через те, як вона без жодних підстав говорить від його імені, але поки що промовчав.

— У нас є лише п'ять днів, щоб навчити всіх танцювати, — сказала Ілса. — Тому ми використаємо магію.

— Заклинання анімації, — здогадався Зоріан.

— Так, — сказала Ілса і одразу пояснила для Акої. — Є заклинання, яке керує рухами кінцівок і тіла людини під час будь-якого танцю, для якого його створено. Воно не замінить справжніх танцювальних навичок, але якщо танцювати під його дією, ви навчитеся значно швидше, ніж інакше.

— Як це працює? — із цікавістю спитала Акоя.

— Заклинання рухає тебе, як ляльку на мотузочках, доки ти не навчишся рухатися разом із ним, хоча б щоб позбутися відчуття, ніби тебе хтось смикає, — сказав Зоріан. — Зрештою заклинання більше не потрібне, щоб танцювати правильно.

— Бачу, у вас є особистий досвід цього методу, — сказала Ілса з усмішкою.

Зоріан стримався, щоб не насупитися. Те, що Даймен накладав на нього це заклинання, було однією з дитячих травм Зоріана. Нічого смішного в цьому не було.

— Щиро сподіваюся, що ви маєте намір дати студентам вибір відмовитися, — сказав Зоріан.

— Звісно, — погодилася Ілса. — Хоча ті, хто відмовиться від цього методу, відвідуватимуть щонайменше три заняття замість одного, тож я очікую, що більшість обере саме його, а не традиційний варіант. Так чи інакше, я хочу, щоб ви двоє допомогли мені накладати заклинання на людей під час уроків. Гадаю, мені доведеться часто скасовувати його та накладати знову, і мені не завадить допомога.

— А чому саме ми? — запитав Зоріан.

— Ви обоє добре володієте магією, і, здається, достатньо відповідально ставитеся до того, щоб вас навчали такому заклинанню. Заклинання анімації, спрямовані на людей, усе ж належать до обмежених матеріалів і, як правило, студентам не доступні.

Ну й ну. Тоді як Даймен його дістав? Ще й на другому курсі, що вже казати!

Ну, байдуже. Принаймні знання заклинання полегшить протидію йому в майбутньому.

— Є ще питання? — запитала Ілса. — Гаразд. Зайдіть до мого кабінету після останнього заняття, і я приготую для вас манекени, на яких ви потренуєтеся, перш ніж переходити до людей. Заклинання, погано контрольоване, надзвичайно неприємне. Ми не хочемо, щоб хтось отримав травму.

Зоріан звузив очі. Ні, Даймен би не… Та кого він дурить? Звісно, міг би. Тренуватися на власному молодшому братові було цілком у дусі Даймена.

— Панно Строуз, можете йти. Мені треба обговорити дещо з паном Казінскі.

Ілса почала говорити щойно Акоя вийшла, чим трохи спантеличила Зоріана. Він похитав головою, аби прояснити думки, і спробував відкинути роздратування через Даймена, зосередившись на тому, що казала Ілса.

— Отже, Зоріане, — сказала вона з ледь помітною усмішкою. — Як ви ладнаєте зі своїм ментором?

— Він змушує мене відпрацьовувати базові три, — сухо відповів Зоріан. — Ми досі на вправі з левітації.

Так, навіть після чотирьох тижнів Ксвім досі змушував його левітувати олівець знову і знову. Почати спочатку. Почати спочатку. Почати спочатку. Єдине, чого Зоріан навчився на тих заняттях, — ухилятися від кульок, які Ксвім постійно в нього кидав. Паскуда, здавалося, мав безкінечний запас цих штук.

— Так, професор Ксвім любить, щоб студенти добре опанували основи, перш ніж переходити до просунутих тем, — погодилася Ілса.

Або ж він ненавидить своїх студентів. Зоріан особисто вважав цю теорію куди правдоподібнішою.

— Ну, я лише хотіла сказати, що ви, можливо, незабаром зможете змінити ментора, — сказала Ілса. — Один з моїх студентів покидає академію після літнього свята, і звільниться місце. Якщо не станеться нічого непередбаченого, ви майже напевно станете моїм вибором. Якщо, звісно, вам справді цікавий перехід до мене.

— Звісно, цікавий! — ледве не викрикнув Зоріан, чим дуже розважив Ілсу. Він на мить насупився. — Хіба що ви також плануєте кидати в мене кульки? Це якийсь стандартний метод навчання?

— Ні, — тихо засміялася Ілса. — Ксвім у цьому особливий. Ну, я лише хотіла дізнатися, як ви до цього ставитеся, перш ніж щось робити. Гарного дня.

Лише вийшовши з класу, він зрозумів, що цей поворот значно ускладнює його план ухилитися від танцю. Він не міг собі дозволити надто дратувати свого (потенційного) нового ментора, інакше застряг би з Ксвімом на решту навчання.

Непогано зіграно, професорко. Дуже непогано.

- перерва -

— Чому ми не можемо просто накласти це заклинання самі, щойно почнуться танці?

Зоріан довго й страждальницьки зітхнув. — Ви не можете змусити заклинання анімації робити те, чого самі не вмієте. Ви не вмієте танцювати, а отже не можете й анімувати когось для танцю. До того ж, як ви розірвете заклинання, коли танець закінчиться, якщо не зможете поворушити руками так, як потрібно? Це взагалі не те заклинання, яке варто накладати на себе.

Справді, з цією ідеєю було стільки проблем, що Зоріан ледве міг їх усі висловити. Чи взагалі ці люди думають про питання, які ставлять?

— Тож скільки танців нам доведеться вивчити?

— Десять, — сказав Зоріан, готуючись до обурених вигуків.

Так і сталося: після цих слів по класу прокотився гул невдоволення. На щастя, Ілса взяла урок у свої руки і велела всім розбитися на пари та розійтися по просторій кімнаті, щоб кожному вистачило місця. Зоріан уже відчував, як насувається головний біль, і лаяв себе за те, що дав Ілсі себе вмовити. Хоч шоста аудиторія була доволі просторою, людей було багато, а невидимий тиск, який від них ішов, сьогодні був особливо сильним.

— Ти як, все добре? — запитав Бенісек, поклавши руку Зоріану на плече.

— Зі мною все гаразд, — сказав Зоріан, відмахнувшись. Він не любив, коли його часто торкаються. — Просто легенький головний біль. Тобі була потрібна якась допомога?

— Та ні, просто ти виглядав так, наче тобі не завадило б товариство, коли стоїш сам у своєму кутку, — сказав Бенісек. Зоріан вирішив не казати йому, що навмисно стоїть осторонь, доки його не покличуть. Бенісек не з тих, хто розуміє, навіщо потрібен особистий простір. — Слухай, а з ким ти взагалі йдеш на танці?

Зоріан стримав стогін. Звісно, Бенісек захоче поговорити саме про це.

Про стосунки Зоріан думав нечасто. Шанси, що хтось із однокласниць погодиться з ним зустрічатися, були мізерними. По-перше, такі стосунки швидко помітили б решта однокласників, а нещадні глузування, що з цього вийшли б, не витримав би майже жоден роман, принаймні надовго. По-друге, і, можливо, що важливіше, усі дівчата-підлітки полюбляють хлопців старших. Зустрічатися з хлопцем на два-три роки старшим вважалося для дівчини ознакою статусу, і більшість із них голосно зневажала ровесників як грубих і незрілих. На першому курсі всі дівчата хотіли зустрічатися з третьокурсниками. Тепер, на третьому, всі хочуть зустрічатися з випускниками-підмайстрами. Оскільки хлопців, які були готові підіграти, вистачало, шанси, що якась дівчина з його класу звернула б на нього увагу, були практично нульовими.

А що з дівчатами, які не були його однокласницями? Для більшості з них він був не Зоріан Казінскі, а «той хлопець, брат Даймена і Фортова Казінскі». У них склався образ того, яким він має бути, і щойно ставало очевидно, що справжній він не відповідає їхнім очікуванням, вони неминуче засмучувалися.

Та й уся ця романтична метушня… ну, сам розумієш.

— Ну? — підштовхнув Бенісек.

— Я не піду, — сказав Зоріан.

— Що значить «я не піду»? — обережно запитав Бенісек.

— Саме те, що сказав, — відповів Зоріан. — Я пропускаю всю цю танцювальну історію. Виявляється, я потрапив у нещасний випадок під час алхімічного досліду і мусив цілий вечір просидіти у своїй кімнаті.

Можливо, це було трохи банально, але байдуже. Зоріан уже знайшов особливо складне зілля, яке мало робити людину товариськішою та комунікабельнішою. Таке зілля він цілком міг би зварити, і при неправильному приготуванні воно сильно занедужало б людину, але не вбивало б. Якщо зробити все як слід, це виглядатиме як чесна помилка, а не спосіб викрутитися з танців.

— Та годі тобі! — запротестував Бенісек, і Зоріанові довелося вщипнути його, щоб той знизив голос. Останнє, що йому було потрібно, — це щоб Ілса їх почула. — Це ж літнє свято! Особливе літнє свято, з усією оцією… паралельною… штукою…

— Планарне вирівнювання, — підказав Зоріан.

— Неважливо. Суть у тому, що тобі обов’язково треба бути там. Прийдуть усі, хто хоч щось важить!

— Я ніхто.

Бенісек зітхнув. — Ні, Зоріане, ти не ніхто. Слухай, ми ж обидва діти купців, правда?

— Мені не подобається, куди ти хилиш, — застеріг Зоріан.

Бенісек його проігнорував. — Знаю, ти не любиш такого чути, але —

— Не треба. Просто не треба.

— Ти маєш обов’язок перед родиною триматися гідно. Твоя поведінка відбивається на них, знаєш.

— Із моєю поведінкою все гаразд, — огризнувся Зоріан, помічаючи, що на нього дивляться сусіди, але зараз йому було байдуже. — Ти можеш іти куди завгодно, тільки мене не втягуй. Я ніхто. Третій син дрібного торговця з глушини. Тут людям на мене начхати. Вони навіть не знають, хто я. І мені так подобається.

— Гаразд, гаразд! — запротестував Бенісек, розмахуючи руками. — Чуваче, ти влаштовуєш сцену…

— Та байдуже, — пирхнув Зоріан. — Відчепись і йди геть.

Ну й нахабство! Якщо й було кому подивитися, яке враження він справляє на людей, то саме Бенісеку! Безвідповідальний дармоїд опинився б у групі третього рівня, якби не постійна допомога Зоріана, а він так йому віддячує? І навіщо він взагалі водиться з цим типом?

Він пирхнув, намагаючись заспокоїтися. Дурне літнє свято і дурний танець. Смішно те, що на відміну від більшості людей, які терпіти не можуть такі заходи, Зоріан у них не був поганим. Він умів танцювати, вмів їсти, не осоромившись, і вмів розмовляти з людьми на таких заходах. Мусив уміти, бо батьки завжди брали його з собою і стежили, щоб там він поводився належно.

Але він це ненавидів. Він не знав слів, щоб описати, як такі заходи його нудять. Чому його мають змушувати йти на те, що він ненавидить, якщо академія не має жодного права від нього цього вимагати?

Ні, не мала вона жодного права.

- перерва -

Нерішуче Зоріан постукав у двері кабінету Ілси, гадаючи, навіщо вона його викликала. Невже це…

— Заходьте.

Зоріан зазирнув усередину, і його одразу попросили сісти, а Ілса спокійно сиділа за столом і пила щось із чашки. Мабуть, чай. Вона здавалася спокійною й умиротвореною, але Зоріан відчував у її поставі прихований осуд. Хм…

— Отже, Зоріане, — почала Ілса. — У моєму класі ти досить добре справляєшся.

— Е-е, дякую, професоре, — обережно сказав Зоріан. — Я стараюся.

— Справді, можна сказати, що ти один із найкращих студентів у своїй групі. Я маю намір узяти тебе під своє крило, щойно ця метушня довкола свята вщухне. Ти маєш бути прикладом для всіх і таким самим представником свого класу, як і панна Строуз.

О, це погано.

— Я не…

— Ну що, радієш суботньому танцю? — запитала Ілса, наче між іншим змінивши тему.

— Так, звісно, — гладко збрехав Зоріан. — Мабуть, там буде весело.

— Чудово, — радісно сказала Ілса. — Бо я чула, що ти збираєшся бойкотувати захід. Мушу сказати, це мене неабияк засмутило. Наскільки я пам’ятаю, я досить чітко казала, що відвідування обов’язкове.

Нотатка собі: придумати для Бенісека щось жахливе. Заклинання, від якого язик горітиме, наче в полум’ї, або… може, пронизливий біль у паху…

— Усе це просто купа паскудних чуток, професоре, — гладко відповів Зоріан. — Я ніколи не бойкотував би танець навмисно. Якщо я не зможу прийти…

— Зоріане, — перебила його Ілса.

— Професоре, а чому так важливо, щоб я там був? — запитав Зоріан, і в його голосі просочилося роздратування. Він розумів, що зривати злість на викладачці — погана ідея, але, чорт забирай, уся ця історія його дратувала! — У мене є медична проблема, знаєте? Від натовпу в мене болить голова.

Вона пирхнула. — Від мене теж, якщо це тебе втішить. Можу дати тобі зілля від цього. Річ у тім, що я одна з організаторок танцю, і якщо студентів забракне, мені запишуть чорну мітку в послужний список. Особливо якщо такий видатний студент, як ти, там не з’явиться.

— Я? Видатний!? Я просто середній студент! — запротестував Зоріан.

— Ти далеко не такий звичайний, як гадаєш, — сказала Ілса. — Просто дійти досі вимагає надзвичайного розуму і відданості, особливо від студента зі звичайної родини, який не стикався з магією все життя. За такими, як ти, люди пильнують. До того ж ти молодший брат Даймена, а ми обоє знаємо, наскільки він відомий.

Губи Зоріана стиснулися в тонку лінію. Зоріан був певен, що саме ця остання причина врешті-решт і була головною, а всі інші аргументи були лише виправданнями й спробами його підлабузнити. Навіть коли брат був на іншому континенті, Зоріан усе одно не міг вирватися з його тіні.

— Ти не любиш, коли тебе порівнюють із ним, — припустила вона.

— Ні, — неохоче визнав Зоріан різким тоном.

— Чому так? — поцікавилася вона.

Зоріан розглянув можливість ухилитися від відповіді, адже його родина була болючою темою, але несподівано вирішив бути чесним. Він знав, що від цього мало толку, та зараз йому кортіло виговоритися.

— Усе, що я роблю, завжди порівнюють із Дайменом і, трохи менше, з Фортовим. Так було з дитинства, ще до того, як Даймен став відомим. Батьки ніколи не соромилися віддавати перевагу улюбленцям, а оскільки їх переважно цікавили соціальні досягнення, я завжди виявлявся недостатнім. Моїй родині не потрібен замкнений книжковий черв'як, і за роки вони дали це зрозуміти дуже чітко. Доки нещодавно вони взагалі мене ігнорували, ставлячись радше як до няньки моєї сестри, ніж як до сина.

— Але нещодавно щось сталося, через що вони звернули на тебе увагу? — припустила Ілса.

— Фортов, — гаркнув Зоріан. — Він провалив кілька іспитів, і батькові довелося витягати його через зв'язки. Він показав себе загалом ненадійним, а це проблема, бо він мав стати запасним спадкоємцем сімейної справи на випадок, якщо Даймен загине в одній зі своїх авантюр. Тож мене раптом витягли на світло, щоб підготувати до цієї ролі.

— Але ти не хочеш бути запасним? — припустила вона.

— Я не хочу бути причетним до політики родини Казінські, і крапка. Я й так не належу до цієї родини. Ніколи не належав. У кращому разі я був лише пов'язаним із нею попутником. Я вдячний, що вони мене годують і оплачують навчання, і готовий їм це відшкодувати, коли знайду роботу, але вони не мають права вимагати від мене такого. Я не хочу цього чути. У мене є власне життя і власні плани, жодному з яких не місце в тому, щоб грати другу скрипку при старшому братові й витрачати час на нудні світські заходи, де люди безперестанку підлещуються одне до одного.

Він вирішив на цьому зупинитися, бо так лише більше розлючувався. До того ж він підозрював, що Ілса не надто йому співчуває. Більшість людей вважала, що він просто драматизує щодо своєї родини. Адже жити з ними доводилося не їм.

Коли вона зрозуміла, що він більше нічого не скаже, Ілса відкинулася назад і глибоко зітхнула. — Я тобі співчуваю, Зоріане, але, боюся, такі порівняння неминучі. Утім, якщо чесно, я вважаю, що з тебе виросте чудовий маг. Не кожен може бути вундеркіндом, як Даймен.

— Гаразд, — сказав Зоріан, відмовляючись на неї дивитися.

Вона зітхнула, проводячи рукою по волоссю. — Ти змушуєш мене почуватися лиходійкою. Родинні проблеми залишмо осторонь, але чому тебе це так турбує? Це ж вечірка. Я думала, що всі підлітки люблять вечірки. Ти переживаєш, що не знайдеш пару? Спитай кількох першокурсників, і вони ухопляться за таку можливість. Без запрошення старшокурсника їх на захід не пустять, знаєш?

Зоріан теж зітхнув. Він не шукав, як знайти пару. Він не сумнівався, що досить було б просто назвати прізвище, і на вечір йому дісталася б якась вразлива хихикаюча першокурсниця. Він шукав способу вислизнути, того, чого Ілса, схоже, не була готова йому дати.

— Пару я не шукаю, — сказав Зоріан Ілсі, підводячись із крісла. — Мені, мабуть, доведеться прийти на танець, але я майже певен, що запрошувати пару не обов'язково. Гарного дня.

Він здивувався, що Ілса не намагалася заперечити, коли він виходив. Може, ця історія з танцями не буде такою вже тяжкою повинністю.

- перерва -

Зоріан безрадісно брів коридорами своєї житлової будівлі, зовсім не поспішаючи до своєї кімнати. Викладачі не стали задавати їм серйозних домашніх завдань на вихідні, знаючи, що всі будуть надто зайняті літнім святом, аби взятися за роботу. Зазвичай такий вільний час був би для Зоріана справжнім подарунком, але одна думка про те, що доведеться витримати завтра, відбивала в нього всяке бажання займатися чимось приємним чи корисним, тож він твердо вирішив лягти спати, щойно дійде до кімнати.

Щойно він зайшов до житлової будівлі, то помітив, що хтось уже святкує: стіни коридору, яким він проходив, були рясно вкриті яскравими плямами жовтого, зеленого й червоного кольорів.

— Зоріане! Саме той, кого я шукав!

Зоріан здригнувся від гучного голосу за спиною і обернувся до чоловіка, який вторгся в його особистий простір. Він похмуро глянув на усміхненого телепня перед собою.

— Чого ти тут, Фортове? — запитав він.

— Що, я не можу відвідати свого молодшого брата? — обурився той. — Ти занадто гордий, щоб провести час із великим братом?

— Годі дурниць, Фортове. Ти ніколи не приходиш до мене, коли просто хочеш з кимось потеревенити. З чим тобі потрібна допомога цього разу?

— Це зовсім не так, — образився він. — Ти мій улюблений брат, знаєш?

Зоріан кілька секунд безпристрасно дивився на нього. — Даймена немає, тож доведеться задовольнитися мною, так?

— Даймен — покидьок, — різко відрізав Фортов. — Відколи він прославився, у нього завжди немає часу допомогти молодшому братові. Клянусь, цей тип думає лише про себе.

— Лицемірства в цього типа хоч греблю гати, — пробурмотів Зоріан.

— Вибач, я не розчув, — сказав Фортов.

— Нічого, нічого, — відмахнувся Зоріан. — Тож у яку халепу ти вляпався цього разу?

— Ну, здається, я пообіцяв подрузі зварити їй зілля від висипу, — винувато сказав Фортов.

— Не існує такого зілля, як зілля від висипу, — пирхнув Зоріан. — Є, однак, мазь від висипу, яку наносять безпосередньо на ушкоджену шкіру, а не п'ють, як зілля. Це лише показує, яким повним телепнем ти є, коли мова заходить про алхімію. Про що ти думав, коли обіцяв подрузі щось подібне?

— Я якось штовхнув її в зарості пурпурового повзуна під час заняття з виживання в дикій природі, — зізнався Фортов. — Будь ласка, ти мусиш мені допомогти! Я знайду тобі дівчину, якщо допоможеш!

— Не потрібна мені дівчина! — різко кинув Зоріан, роздратовано. Найменше з усіх таких, яких підшукав би Фортов. — Слухай, чому ти чіпляєшся до мене з цим? Просто сходи до аптеки і купи собі.

— Зараз вечір п'ятниці. Усі крамниці зачинені через завтрашнє свято.

— Ну, це дуже прикро, бо я не можу допомогти, — сказав Зоріан. — Перші два роки — суцільна теорія та техніка безпеки в лабораторії, а я щойно починаю третій курс. Поки що на заняттях ми не робили нічого серйозного з алхімії.

Це була правда і водночас відверта брехня. На заняттях він справді не робив стільки алхімії, але у вільний час займався самостійно, і то чимало. Він легко міг би зварити протиотруту від висипу пурпурового повзуна, але чому він має витрачати дорогі алхімічні інгредієнти?

— Ой, ну годі. Ти розмовляєш трьома мовами і знаєш усі ті дурнуваті вправи з формування, яких нас змушують вчити, а найпростішого зробити не можеш? Що ти, в біса, робиш цілими днями у своїй кімнаті, якщо не вчишся таких речей?

— Ти б краще помовчав! — відрізав Зоріан. — Ти старший за мене на рік, мав би сам із цим упоратися.

— Е, ти ж знаєш, алхімія мене ніколи не цікавила. Занадто копітка й нудна для мене, — сказав Фортов, махнувши рукою. — До того ж я не можу навіть овочевий суп зварити, не зіпсувавши мамин посуд. Ти справді хочеш, щоб я крутився біля алхімічного обладнання?

Ну, коли він так ставить питання…

— Я втомився, — сказав Зоріан. — Зроблю це завтра.

— Ти з глузду з'їхав?! Завтра вже занадто пізно!

— Та годі, від висипу вона ж не помре! — роздратовано сказав Зоріан.

— Будь ласка, Зоріане, я знаю, що тобі байдужі такі речі, але вона закохана в одного хлопця, і—

Зоріан застогнав і перестав його слухати. Цього було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки ця «надзвичайна ситуація» насправді дрібниця.

— …і якщо висип у моєї подруги до того часу не загоїться, вона не зможе піти, і вона ніколи мені цього не пробачить! Будь ласка, будь ласка, будь ласка—

— Годі.

— …будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка—

— Я сказав, годі! Зроблю я цю прокляту мазь, добре? Але ти мені за це ще дуже завинятимеш, чуєш?

— Ага! — весело сказав він. — Скільки часу тобі потрібно?

— Зустрінемося біля фонтану приблизно через три години, — зітхнув Зоріан.

Зоріан дивився, як той біжить геть, мабуть, щоб той не передумав або не висунув якихось конкретних вимог. Він похитав головою і повернувся до своєї кімнати, щоб забрати потрібні алхімічні реагенти. В академії була алхімічна майстерня, якою студенти могли користуватися для власних проєктів, але інгредієнти треба було приносити самому. На щастя, для цього завдання в нього було все потрібне.

У майстерні, крім нього, не було нікого, але це не дивина. Більшість людей готувалися до завтрашніх танців і навряд чи збиралися в останній момент займатися алхімічною практикою. Не звертаючи уваги на моторошну тишу майстерні, Зоріан розклав реагенти на столі й узявся до роботи.

Іронія полягала в тому, що головним інгредієнтом мазі від висипу була та сама рослина, яка й спричинила всю цю халепу, — пурпуровий повзун, точніше, його листя. Зоріан уже залишив їх сохнути на сонці, тепер їх лишалося лише стерти на порошок. Це була, загалом, найнеприємніша частина процедури, бо листя пурпурового повзуна при звичайному розтиранні в ступці випускало в повітря хмару подразливого пилу. У підручниках було чимало вигадливих способів уникнути цього, зазвичай із дорогим обладнанням, але Зоріан мав простіше рішення: він загорнув листя в трохи вологу тканину, потім обгорнув усе шматком шкіри й бив отриману грудку, доки не перестав відчувати опір. Подразливий пил осів би на тканині, а шматочки листя — ні.

Змішавши листяний пил із десятьма краплями меду та ложкою соку ягід облії, він поставив усе на слабкий вогонь і мішав вміст, доки той не набув однорідного кольору та консистенції. Потім він зняв миску з вогню, сів і почекав, поки суміш охолоне.

— Дуже вражаюча робота, — пролунав за спиною досить жіночий голос. — Гарна імпровізація з листям повзуна. Треба буде запам’ятати цей трюк.

Зоріан впізнав власника голосу, хоча Кейл насправді не був жінкою, попри деякі огидні чутки. Він обернувся до хлопця-морлока, на мить розглянувши його білосніжне волосся та пронизливо-блакитні очі, а потім повернувся до прибирання алхімічного приладдя, яким користувався. Не вистачало ще, щоб його позбавили доступу до майстерні за те, що він не прибрав за собою.

Він намагався знайти відповідь, поки Кейл вправним оком оглядав мазь. Хлопець був доволі загадковим: їхню групу він поповнив лише цього року, перевівшись бог знає звідки, і не надто балакав. До того ж, ну, він був морлоком. Як довго той за ним спостерігав? На жаль, коли Зоріан працював над чимось, він легко втрачав відчуття навколишнього, тож сказати напевно не міг.

— Нічого особливого, — нарешті сказав Зоріан. — А от твоя робота… вона вражаюча. Складається враження, що в алхімії ти на зовсім іншому рівні, ніж решта з нас. Навіть Зак більшість часу не може тобі дорівнятися, а він, схоже, останнім часом усе здає на «відмінно».

Біловолосий хлопець м'яко усміхнувся. — Зак не має пристрасті до цього предмета. Алхімія вимагає майстерних рук і великого терпіння, і скільки б знань він не мав, йому бракує для неї потрібного складу розуму. А от у тебе він є. Якби ти практикувався в алхімії стільки, скільки, схоже, практикується Зак, ти б його обов'язково перевершив.

— Ах, то ти вважаєш, що й він уже має досвід? — поцікавився Зоріан.

— Я не знаю його так добре, як ти та решта твоїх однокурсників, адже лише нещодавно приєднався до вашої групи. Проте за кілька місяців ніхто не стає настільки вправним у цій галузі, наскільки, схоже, є Зак. Він працює з відточеною легкістю того, хто займається алхімією роками.

— Як і ти, — спробував Зоріан.

— Як і я, — підтвердив Кейл. — Вибач, що буду грубим, але ти вже закінчив? Я хотів би сьогодні дещо зробити сам.

Зоріан вибачився перед хлопцем за затримку, яку морлок відмахнув як щось незначне, і попрощався з ним.

Вже відходячи, Зоріан подумав, що варто було б і собі зварити якесь снодійне — сьогодні треба добре виспатися, адже завтра спати точно не доведеться.