Майстер магічної інженерії

12. Перевезення

Наступного ранку чоловіки села зібралися перед будинком старости. Їм належало відвезти пшеницю, що йде на податок, до села Тока.

— Тоді покладаюся на тебе.

Староста сказав, і Рок, верховода чоловіків, який очолював перевезення,

— Та покладіться на мене. Цього разу вивеземо все за раз, тож буде легко.

Так, задум полягав у тому, щоб вивезти все за один раз на ручних візках, які зробив Джін. Раніше мішки несли на спинах або везли кіньми, тож доводилося кілька разів курсувати між селом Кайна і селом Тока, і праці було немало. Цього разу тягнуть дванадцять візків, і близько п'яти тонн пшениці вивозять одразу. До того ж дорога до села Тока трохи йде вниз, тож туди іти дуже легко, а назад, порожняком, хоч і вгору, все одно має бути нескладно.

— Їжу й воду взяли?

— Так.

— Нічого не забули?

— Ти, будь обережний.

— Тату, йди і повертайся.

— Так.

Дружина й діти, що проводжали, махали руками, і загін вирушив у путь.

— Гаразд… Пане збирачу податків, можемо вирушати.

Рок звернувся до Лісії, і Лісія

— Тоді вирушаємо.

Загін рушив, і ручні візки з гуркотом покотилися дорогою.

— Джіне, братику, йди з богом.

До загону приєднався й Джін. Він хотів цього разу побачити околиці села Кайна.

Лісія їхала верхи попереду. Час від часу вона озиралася, перевіряючи, чи всі йдуть слідом. За Лісією їхав Рок, а за ним Джін. Дорога була вузька, тож їхали гуськом.

Перейшли річку Ельме і, минувши невеликий перевал, далі майже весь час йшов пологий спуск.

— Спуск — то справді легко.

Це була щира думка Джіна. Усі візки він зробив на підшипниках, але втомлюватися все одно втомлюєшся.

А Лісія тим часом думала, що їй кортить ще поговорити з Джіном у цій поїздці.

Пройшовши близько трьох годин, вийшли на відкрите місце, де било джерело, тож зробили привал.

— Ох, таки втомився.

— Ха-ха, Джіне, ти таки кволий.

— Куди мені до вас, Року.

Рок був понад 180 сантиметрів на зріст і важив понад 80 кілограмів. Джін мав 160 сантиметрів і 52 кілограми. За силою їм не зрівнятися.

— Та ну, але ж, Джіне, ти вмієш те, чого ми не вміємо. Я тобі за це й заздрю.

— …Можна на хвилинку?

Лісія втрутилася в розмову Джіна з Роком.

— Пане збирачу податків, щось сталося?

Рок так і спитав, і

— Н-ні, просто… дайте відпочити від роботи хоча б на привалі.

сказала Лісія, а потім продовжила:

— Джіне, якщо не помиляюся, ви родом здалеку? Це правда?

— Так, правда.

— Он як… Цей «ручний візок» теж ви зробили?

— Так.

— Пане збирачу податків, Джін — справжнє диво! Він один за одним робить речі, що полегшують життя в селі! Та й мій синок радіє!

Коли Рок так сказав, інші чоловіки, що відпочивали поруч, наперебій підхопили:

— Так і є! Відколи моя жінка почала ходити в те гаряче джерело, її шкіра стала гладенька, аж блищить!

— У твоєї дружини гарна хіба шкіра, тільки шкіра, і більше нічого.

— Що це означає? Та ще й двічі повторив!

Чоловіки гомоніли без угаву. Та Лісія, схоже, цікавилася лише Джіном.

— Е-е, Джін же магічний майстер, правильно?

— Так, мабуть, так і є.

— Ой, а далі… ви так і будете жити в селі Кайна, назавжди?

— …

Джін не міг одразу відповісти на це запитання. Але

— Ну, такого талановитого не можна вічно тримати в селі, правда ж?

Так сказав Рок.

— До того ж Джін, мабуть, теж хоче повернутися додому.

Почувши це, Лісія

— Е-е, а… Джінова батьківщина — це країна «Ніхон»?

— Звідки ви знаєте… А, мабуть, Барбара вам розповіла.

— Е-е, так. Барбара розповіла мені в гарячому джерелі. А те джерело таке чудове! Шкіра стала гладенька, як шовк!

— Ха-ха, це добре. Тож, пане збирачу податків, ви чули колись про «Ніхон»?

— …Лісія.

— Га?

— Я ж вчора називала вам ім'я. Я Лісія.

— Але ж я зараз на службі…

— Нічого страшного! І ви всі, не називайте мене збирачем податків, звіть мене Лісією!

Так, за її наполегливим проханням усі стали звати її просто Лісія.

— То, Лісіє, ви знаєте про Ніхон?

— Ні, вибачте, не знаю.

— Ось як.

Звісно, це інший світ, тож дивно було б, якби тут знали про Ніхон, і Джін не надто засмутився. Та Лісія, глянувши на нього, вирішила, що він тримається через силу, і

— Джіне, я сама не знала, але в королівській столиці може бути хтось, хто знає! Як повернуся, розпитаю знайомих, тож не втрачайте надії!

сказала вона з запалом. Джін

— О, д-дякую вам.

Тільки й зміг відповісти.

Потім загін знову рушив у путь.

Перевалили невеликий перевал, довго спускалися і, коли сутеніло, дісталися до табору. Там стояла проста, але придатна для ночівлі хатина; нею міг скористатися кожен, хто ходив між селами Тока і Кайна.

— Ну, слава богу, встигли дійти, поки не стемніло!

Навіть верховода Рок полегшено зітхнув. Бо в темряві йти справді небезпечно. Осінній день короткий, зате вийшли вони ще вранці, і не дарма.

Швидко почали готувати вечерю. Разом із пшеницею на ручному візку привезли плитку та каструлю; їх і дістали. Один варив кашу, другий смажив в'ялене м'ясо, третій грів воду. Кожен узяв свою частину роботи й швидко все приготував.

Побачивши плитку, Лісія

— Невже й ця плитка…

— Так, її зробив Джін.

Почувши це,

— Ох, так я й знала. Мене вже нічим не здивуєш.

зітхнула вона.

Після їжі робити було вже нічого, тож вони дістали ковдри й постелили кожен собі постіль. А щоб перестрахуватися, вирішили чергувати по черзі та визначили порядок.

— Щоб не заснути, чергуйте по двоє. Спершу…

— Я займуся цим.

Сказала це Лісія.

— Але ж ви… Лісіє, вам це не обов'язково…

Рок сказав, а Лісія похитала головою,

— Ні, я весь час їхала верхи, а ви тягнули воза, тож і це мені під силу.

— Так? Ну добре, тоді, Джіне, ти.

— Окей.

— Окей?

— А, ні, зрозуміло.

— Ну добре, тоді на тебе покладаюся. Через дві години Джонас і Лайнус, потім Білл і Джеф. Далі Дейв і Говард, Рік з Томом, а останні — я, Ян і Слей.

— Прийнято. Тоді піду, нарешті посплю.

Сказавши це, він лишив Джіна та Лісію, а решта чоловіків загорнулися в ковдри й почали засинати. Джін і Лісія закуталися в ковдри й сіли на лаву біля входу до хатини.

Небо вже було чорним, а над східним краєм гір показувався місяць. Місяць цього світу менший за земний, тож на місячне світло сподіватися не доводилося.

Але за рухом цього місяця відраховували час, тож у цьому сенсі він був важливим небесним тілом.

Джін і Лісія якийсь час сиділи мовчки, аж поки Лісія не почала тихо, уриваючи, говорити.

— Я ж казала, що моя родина належить до нової шляхти.

— Так, казали.

— Тож до десяти років я росла звичайною простолюдинкою. Але відколи батька підвищили до лицаря, усе різко змінилося, і, чесно кажучи, я досі ніби в тумані.

— …

Джін не міг зробити нічого, окрім як мовчки слухати.

— Але нинішній канцлер — гідна людина, він намагається вести політику заради простолюду. Дізнавшись це, я подумала: якщо можна зробити щось для простих людей, для народу, то стану лицарем.

Лісія продовжувала.

— Але що таке «для народу»? Якщо говорити про користь, то Джін зробив набагато більше. Помпа, гаряче джерело, ручний візок, плитка. Ось це і є справжня робота на благо людей, так я думаю.

— …

— Джіне, я… чи справді мені можна залишатися такою, як є?

Можливо, Джін і справді справляє враження надійного. Адже він головний герой.

Дякую, що прочитали.