Майстер магічної інженерії

1. село Кайна

— …Невідома стеля.

Другий обов'язковий епізод. Розплющивши очі, Джін побачив, що лежить у ліжку. На ньому була лише білизна, але збоку, на столі, лежала його куртка.

Він повільно сів. Ніде нічого не боліло. Хіба що дуже хотілося їсти.

— …?

Відчувши на собі погляд, він озирнувся. У дверях хтось, мабуть, визирав, але, помітивши його, сховався. Почувся швидкий тупіт, що віддалявся.

— Може, це хтось із господарів?

Пробурмотівши це собі під ніс, Джін оглянув кімнату. Глиняні та дерев'яні стіни, скромний стіл і ліжко, на якому він лежав. Звичайна сільська хата, вирішив він.

— Ото ж, отямився, еге?

До кімнати увійшла жінка похилого віку, типова сільська господиня. Край її спідниці ховалося маленьке дитя. Схоже, той погляд належав саме йому.

— Ти лежав при вході до лісу, розумієш. Знайшла тебе ось ця дівчинка.

Сказавши це, вона обережно виштовхнула вперед дівчинку, що ховалася за спідницею. Тьмяно-золотаве волосся, рудувато-карі очі. Років вісім-дев'ять, мабуть.

— Я Джін. Ні… Джін Нідо. Дякую, що врятували мене. Скажіть, будь ласка, де я?

— Джіне, так? Тут село Кайна. Глухий куток, маленьке селище.

Почувши це, Джін не мав жодного уявлення, де це. Саме тоді в його животі голосно забурчало.

— Ой-ой, та ти ж голодний! Ану зачекай хвильку.

Сказавши це, господиня вийшла. Залишилися Джін і дівчинка (а може, й зовсім малеча?). Джін звернувся до дівчинки:

— Це ти мене знайшла, так? Дякую тобі. Скажеш, як тебе звати?

Він лагідно заговорив до неї. Дівчинка, трохи соромлячись, але все ж:

— …Ганна.

Так вона йому й відповіла.

— Ось як, Ганнусю. Приємно познайомитися.

Сказавши це, він простяг руку. Ганна теж несміливо подала свою маленьку долоньку і ніжно, але міцно стиснула його руку.

— Ось і я, вибач, що змусила чекати.

Саме тоді господиня повернулася з каструлею й тарілками на таці.

— Голодний же, мабуть? Їж, скільки влізе.

Сказавши це, вона налила в глибоку миску якусь кашоподібну страву. Пахло смачно, і Джін, не відриваючись, з'їв усе. Це була його перша їжа за кілька днів.

— Та не поспішай так, нікуди ж воно не дінеться.

Джін з'їв цю кашу (чи що це там було?) з такою завзятістю, що господиня аж здивувалася.

— Гочісусама.

— Це ще що таке?

— А, «Гочісусама» — це в нас таке слово після їжі. Щось на кшталт подяки за продукти та за тих, хто готував. А перед їжею кажуть «Ітадакімасу». Тільки я, на жаль, не встиг сказати.

— Ось воно як. Вперше чую. Схоже, ти, Джіне, прийшов здалеку.

— Так, мабуть.

— Мабуть? Як це розуміти?

Тоді Джін дав туманне пояснення. Про те, що він прийшов з іншого світу, він промовчав і сказав лише, що через збій «переносних воріт» опинився тут. Але ж.

— Переносні ворота? Що це ще таке?

Зрозуміти це було не просто.

— Е-е. Ну, переносні ворота… це такий магічний пристрій, що миттєво переносить між двома певними місцями. Так, мабуть, можна сказати…

— Магічний пристрій? Невже це древній артефакт?

— Древній артефакт?

— Та ти що, не знаєш? Древній артефакт — це магічний пристрій, створений ще до «Магічної війни».

— Магічна війна?

Знову якесь незнайоме слово.

— Справді, звідки ж ти взявся?… Магічна війна — це війна між людьми та демонами, що сталася років триста тому.

Про таке я нічого не знаю.

— Будь ласка, розкажіть детальніше.

— Ох, і дивна ж ти людина. Ну добре. Триста років тому на нас раптом напали демони, що до того жили на іншому континенті. Держави, які й раніше сварилися між собою, одна за одною падали. Тоді, як же її… а, так, Динарське королівство, і Динар I зібрав решту країн докупи, щоб дати відсіч демонам.

— Ось як… Зрозуміло.

Триста років тому автоматон шукав Джіна, нишпорячи по інших світах. Ось чому він нічого не знає.

— Бій за боєм, без кінця. Кажуть, населення континенту скоротилося на третину. Тоді відзначилися маги, але в останньому відчайдушному ривку демонів, у так званому Магічному сплеску, загинула більша половина тих, хто мав магію.

— Ось як воно було.

Війна скоротила населення, а вогонь знищив міста та культуру. Маги, тобто знать, носії культури, сильно поменшали. Тож цей світ і досі такий самий, як тисячу років тому, а то й відстав від того часу.

— Зрозумів, дякую за пояснення. А от ваше ім'я я досі не знаю, пані.

— Он як, справді? Я Марса, радію знайомству.

— Марсо, значить. Радий знайомству.

Від Марси він дізнався й інших речей. Село Кайна належить до Клайнського королівства, а дворів у ньому двадцять дев'ять.

А зараз весна. Рік у цьому світі триває 357 днів, у році 51 тиждень, а в тижні сім днів — так само, як і тисячу років тому. Джін трохи заспокоївся.

Адже через збій переносних воріт він міг потрапити й у ще один чужий світ, але найімовірніше, що це той самий світ, у якому жила Адріана Барбора Цецці.

（Ну й добре）

Джін подумав, що все одно це життя, яке йому вже й так ледь не відібрали. Живіт був повний, і він почувався людиною. Встав із ліжка, накинув куртку. У кишені лежали рубін і ніж. Одного рубіна він витягнув і

— Ой, дякую, що врятували мене. Ось, візьміть це на знак подяки.

— Це ж що таке…!

Побачивши рубін, Марса здивувалася.

— Це ж самоцвіт, так? Такого я не можу взяти!

— Але мені й нема чим віддячити, окрім цього.

— Я не заради подяки тебе рятувала. Прибери це, та й годі.

Марса глянула так суворо, що Джін сховав рубін назад.

— Але ж тоді…

— Тоді побудь трохи в цьому домі, поговори з дівчинкою. Відколи вона втратила батьків, їй самотньо.

Джін думав, чому він бачить із дорослих лише Марсу, і тепер це стало зрозуміло.

— Добре, але цього замало. Дозвольте мені ще й допомагати по господарству.

— Хе-хе, ну гаразд. Тоді цю кімнату можеш займати, скільки треба.

Джін вирішив віддячити за порятунок і деякий час пожити в цьому селі, адже ледь не помер з голоду.

На початку пояснень, на жаль, завжди багато…