59. Мечник, що чіпляється до мага
Оскільки це золотий тиждень, публікую додатковий допис.
— Рідко бачу, щоб ти вечеряв сам.
В їдальні гільдії один маг водної стихії тихо вечеряв, а до нього причепився мечник, авантюрист рангу B.
— Так, усі троє на завданні: пішли до занедбаної шахти в західному селі.
Мечник, що чіплявся, сів просто навпроти мага.
— Навіть не думайте, що я вас пригощатиму.
— Я й не думаю, щоб молодший мене пригощав!
Втім, за свою порцію Абель, звісно, мав намір заплатити сам.
— Старший товаришу, ви ж можете пригощати молодшого, коли завгодно.
— А я не збираюся пригощати багатого молодшого!
Сказавши це, Абель замовив денний обід.
— Який же жорстокий світ…
— Оце вибрав момент для таких слів…
— Та й справді, Абелю, дивно бачити вас тут у таку пору, за вечерею в їдальні гільдії. А решта учасників де?
— Мені тут їжа подобається, тому часто їм.
І справді, Абель із апетитом їсть принесений денний обід.
— Ну, так, смачно, звісно…
— Хоч ми й в одній партії, це не означає, що ми завжди разом.
Абель ретельно проковтував їжу і говорив лише тоді, коли в роті не було їжі.
Дивовижна спритність.
— Ага, тепер зрозуміло, чому Абель гуляє сам у таку пору.
— Га?
— Підживитеся тут, а потім підете до кварталу розваг.
— Т-та ти що, дурний!
Сказавши це, Абель поспіхом затулив Рьо рот обома руками й озирнувся.
Схоже, є людина, якій про це знати не можна.
— Ніколи не знаєш, хто де підслуховує.
— Стіни мають вуха, а з паперових ширм дивляться очі.
— Про стіни з вухами я розумію, а хто такі ще Шоу, Джінні й Мері…?
Так чи інакше, того, кого не слід було чути, не почули, і Абель заспокоївся.
— Та я не до кварталу розваг.
— Невже до якоїсь конкретної жінки…
— Дурниці. І це теж ні.
— Абелю… залицятися до Рін — це ж, знаєте, педофілія…
— Гей, Рін же з Ворреном…
Тут Абель осікся і зрозумів.
— Це я нічого не казав…
— Ну й дивна ж у вас пара.
Один — понад два метри велетень, інший — метр п'ятдесят коротун.
— Ну, якщо є любов, то зріст не важливий…
Абель, енергійно киваючи, сумно дивиться на порожню тарілку з денним обідом, який щойно доїв.
— Тобто Абель і Ріхя…
— Та ні, дурниці, нічого такого!
Абель, червоний як рак, заперечує.
Та ти ж школяр!
(Схоже, Ет зазнав поразки ще до того, як зізнався… Шкода його.)
Втім… Рьо раптом замислився про себе.
Відтоді, як він прибув до «Фі», у нього повністю зник той потяг, який називають статевим.
Це означає, що ні до жінок, ні до чоловіків його більше не тягне в цьому сенсі.
Втім, через це він особливо не страждає, тож проблеми немає…
Коли він згадує Абеля, червоного від збентеження, а також Нільса, Ета та інших, вони здаються йому такими яскравими, що аж очі сліпить.
— Абелю, якщо однієї порції мало, можеш з'їсти дві, знаєш?
— Ні, якщо на вечерю з'їсти дві порції, це вже буде забагато…
— Тоді просто треба більше рухатися.
— Що?
— Просто піди на нічну роботу.
Рьо серйозно кивнув і промовив.
— Нічна робота, це та, яку ти маєш на увазі? Заманювати клієнтів у квартал розваг?
— Ні. Пробратися до нечесного торговця, забрати нечесно нажиті гроші і роздати бідним — ось та робота!
— Так, Рьо, це ж злодійство. Хоч як це називай, а розбійник є розбійник.
— Абель вдає з себе фальшивого борця за справедливість…
— Не смій казати «фальшивий»!
Обличчя Рьо спохмурніло від відчаю, а Абель обурено заперечував, почувши несправедливі слова.
— Абелю, та годі про це, я хотів дещо запитати.
— Це ж ти сам почав… Ну гаразд, що там?
— У Південній бібліотеці нічого не знайшов, тож хотів би піти до Північної. Там є якісь обмеження на користування?
Рьо чув чутку, що в Північну бібліотеку звичайних людей не пускають.
Хоч він і збирався піти туди завтра, але якщо Абель знає, можна обійтися без зайвого клопоту.
— А, там є обмеження, на відміну від Південної. Якщо належиш до Гільдії авантюристів і маєш ранг D або вищий, можна. На стійці показуєш картку гільдії, і тобі видають перепустку, яку весь час треба носити на грудях, поки перебуваєш усередині. Перепустка для авантюристів чорна, точно пам'ятаю.
Абель, дивлячись угору, відповів, згадуючи.
— Тоді і я зможу зайти.
— Тільки в Заборонений архів пускають лише з рангом B або вище.
— Заборонений архів!
Від цих слів серце аж забилося.
Утім, він лише сподівався знайти якісь матеріали про «Демона» і «алхімію», тож цього разу до Забороненого архіву, мабуть, не дійде.
— Ну що? Добре, що ти став авантюристом рангу D, правда?
— Так, за це я вам вдячний, Абелю.
— Ото ж бо, так і треба!
Абель задоволено кивнув.
— Абелю, ви інколи теж робите щось добре, правда?
— Ну, ти ж майже завжди робиш добрі справи, чи не так?
— Але на бенкеті після Великого потопу, як мені розповідали, ти на всі боки розтрубив, що з Рьо було б набагато легше. Що ж з тобою робити.
— Звідки ти про це знаєш!
Відповідь: бо так сказав Фелпс.
Фелпс, що щойно розповів Рьо правду, поїв у своїй улюбленій крамниці в місті і тепер неспішно повертався до головної бази Білої бригади.
Без супроводу. Сам.
А за ним від самої крамниці стежили п'ятеро тіней.
Якби хтось удень був на подвір'ї гільдійного гуртожитку, він би помітив, що тіні належать лицарям.
Ситуація була однозначна: п'ятеро збираються напасти на Фелпса, щоб відплатити за денну образу й убити його. Іншого пояснення не було.
І ситуація змінилася, щойно вони дійшли до місця, де майже не лишилося перехожих.
Коли п'ятеро майже одночасно витягли мечі, щоб напасти на Фелпса ззаду, всі п'ятеро раптом заціпеніли.
— Що… що відбувається?
— Тіло не слухається.
— Мгу…
— Щось встромилося.
— Голка…
Лише на межі чутності п'ятьох почувся жіночий голос.
— Пан Фелпс був такий великодушний, що вас відпустив, а ви, дурні… Спалити це сміття!
На цьому чутне закінчилося.
Промовляння заклинання було таким тихим, що п'ятеро його не чули, та слова незмінно нанизувалися одне на одне.
Для п'ятьох це було рівносильно вироку смерті і довгому-предовгому часу страху.
— «Інферно»
Щойно прозвучало ключове слово, спалахнуло пекельне полум'я і спопелило лицарів.
Коли люди з міста прибігли, там лишилися лише п'ять купок попелу.
— Дякую за роботу, Шено.
Фелпс, не озираючись, але трохи усміхнувшись, промовив.
Переконавшись у цьому, заступниця лідера Білої бригади Шена вклонилася і розчинилася в темряві.