Маг води

58. Фелпс

Гуртожиток гільдії авантюристів.

Сюди дозволено заселятися тим, хто зареєструвався в гільдії авантюристів не більше ніж триста днів тому.

Тому серед авантюристів тут багато новачків.

Звісно, хоч вони й новачки, але багато тих, хто хоче стати авантюристом, мають твердий характер або певні навички в бою… звісно, за їхніми власними мірками.

Десята кімната в цьому гуртожитку — найдальша кімната на першому поверсі.

Звідти видно зовнішній тренувальний майданчик гільдії авантюристів, двір гуртожитку та інше.

Щойно в десятій кімнаті Рьо нарешті вдалося алхімічним способом створити протиотруту.

Окрім того, що він доручив Нільсу та іншим зібрати трави, Рьо ще й сам почав освоювати основи алхімії.

Адже в лісі Рондо він так і не зміг знайти жодної трави-протиотрути, а тут знайшов її в крамниці трав у місті Рун.

Більш того, поруч продавали й листя фосфорної квітки.

Якщо змішати ці два інгредієнти в алхімії, вийде протиотрута… Це точно божественне провидіння!

Він одразу все купив, повернувся до кімнати, засів там і переписав на папір магічний круг з «Алхімії. Перша збірка рецептів».

На такий випадок він заздалегідь купив у міській крамниці товкачик, ступку та інше приладдя; тепер розклав усе на столі й почав розтирати.

Розтерши інгредієнти, він відміряв їх, змішав і нарешті пропустив ману крізь магічний круг алхімії.

Але це було непросто.

Мани не можна було пропускати ані занадто багато, ані занадто мало.

Проте в книзі був лише розпливчастий опис: «певна кількість мани». Надто невизначене формулювання.

Звісно, мана — це не вода й не електрика, тож виміряти її числом, мабуть, важко…

Щоб знайти відповідну кількість мани, він тридцять хвилин завзято бився над цим, не відриваючись.

І ось нарешті алхімія вдалася.

Це був його перший успіх в алхімії.

— Фе-фе-фе, перемога.

Так, Рьо переміг… хоча ніхто не знає, над чим саме.

Насолоджуючись цим приємним настроєм, Рьо помітив, що перед його очима, на внутрішньому дворі гуртожитку, щось відбувається.

Вікно було відчинене, тож голоси було чути.

Судячи з усього, це тривало вже якийсь час, але Рьо був так зосереджений, що нічого не чув.

— Гей, ви, їй же не подобається. Припиніть.

— Ми лицарі королівського ордена. Наллєте нам — і сьогодні ввечері ми гарно розважимося. Можемо навіть узяти тебе на утримання, поки будеш у Руні.

— Н-ні, не треба, відпустіть, будь ласка.

Схоже, лицарі накинулися на молоду авантюристку, яка тільки почала.

Та дівчина, судячи з усього, ще неповнолітня: радше дівчинка, ніж жінка, ровесниця Амона.

А заступатися за неї стояли не хто інший, як Дан з першої кімнати та його прихильники.

Може, Дан із друзями сам першим звернув увагу на дівчину… але Рьо, який мало знає про життя в гуртожитку, не може цього судити.

— Дівчино, ти живеш у гуртожитку, значить, ти ще новенька. Грошей у тебе, певно, немає, тож ми тебе пригостимо. Тож будь вдячна і налий нам.

— І ще ніч разом проведеш.

Сказавши це, п'ятеро лицарів розреготалися мерзенним сміхом.

— Ні, не хочу, відмовляюся.

— Гей, вона ж ясно каже, що не хоче. Ще раз так поведешся — отримаєш по зубах.

Дівчина, що пручається, і Дан, що намагається її врятувати.

Тут Рьо вискакувати було б надто недоречно…

Втім, з першого погляду видно, що лицарі сильніші.

Імовірно, це лицарі, які супроводжують інспектора Великого потопу.

(У місті ж є такі заклади, от і пішли б туди… Дивні ж ці лицарі.)

Такою була думка Рьо.

Та в садку напруга поступово зростала.

І ось-ось мала переступити межу.

— Підлота!.. Покидьки-авантюристи, я навчу вас пристойності.

Із цими словами лицар, що тримав дівчину за руку, відштовхнув її до Дана й витягнув меч.

— Не вб'ю. Просто трохи повчу вас манерам.

Із цими словами він широко крокнув уперед… і послизнувся.

— Ух!

Ніхто з лицарів, ні Дан із його супутниками не помітив, що під ногою, на яку той ступив, на мить утворилася крижана доріжка.

— Чорт… Стій на місці. Я тебе навчу манерам…

(«Крижана доріжка»)

Лицар знову послизнувся й упав.

— Ух!

— Ти що накоїв!

Інші лицарі кинулися з допитами до Дана.

— Та нічого я не робив. Ви самі падаєте.

Дан був збентежений.

Він був готовий битися, якщо доведеться, але лицар, що вже збирався наблизитися, раптом упав.

Причому двічі.

Він глянув на своїх супутників, але всі похитали головами.

Ніхто не розумів, що відбувається.

— Ви… прокляті!

Піднявшись, він уже не намагався підступати повільно й залякувати, а кинувся, щоб одним ривком скоротити відстань і рубнути… але знову послизнувся й упав.

— Ух!

Тут уже ніхто не міг вважати це випадковістю.

В очах усіх лицарів, поряд із ненавистю, з'явився й страх.

Ненависть від того, що авантюристи перед ними принизили їх.

Страх від того, що відбувається щось незбагненне.

Саме тоді, коли ненависть і страх ледь не вибухнули,

— Годі вже.

Хтось утрутився.

Голос належав людині, якої Рьо не знав.

Але Дан та його друзі її знали.

— Фелпсе.

Голос належав Фелпсу, лідеру Білої бригади, партії авантюристів рангу B.

— Хто ти такий?

Ворожі очі лицарів втупилися в Фелпса.

— Ви, лицарі королівського ордену, а що ви тут робите? Знайте сором!

Існує слово «окрик»: гучно накричати й відчитати кого-небудь…

Останнє «знайте сором» було справжнім окриком.

Ненависть п'яти лицарів миттєво здула, і її змінив страх.

— Ж-жалюгідний авантюрист смів… нас, королівський лицарський орден… Яка нахабність.

І все ж ті слова, які їм довелося вимовити, — хіба це не пуста бравада?

— Мовчати! Авантюрист чи ні, яке це має значення. Якщо ви лицарі, то й поводьтеся як лицарі!

Тут навіть заперечити було нічим.

Лицарі не змогли навіть відповісти.

Та все ж той лицар, що тримав дівчинку за руку, тобто той, кого Рьо кілька разів збивав з ніг своєю Крижаною доріжкою, таки розтулив рота.

— Якщо ви спробуєте піти проти королівського лицарського ордену, то подумайте, що буде. Ми можемо вигнати з королівства і вас, і гільдмайстра цього міста.

Навіть припертий до стіни, він усе одно огризається… Це й справді гідно поваги.

Але й відповідь Фелпса була нищівною.

— Так, я авантюрист. Але я також дворянин королівства. Моє ім'я Фелпс А. Гайнлайн. Я майбутній глава маркізького дому Гайнлайн.

— Гайнлайн…

— Так, якщо не помиляюся, колишнім командиром королівського лицарського ордену був Алексіс Гайнлайн. Нинішній глава дому Гайнлайн. Мій батько.

Почувши це, лицарі затремтіли, наче їх вдарила блискавка.

Колишнього командира, якого прозвали «Демоном» за таку жорстокість, і чия чесність та справедливість гриміли на все королівство.

І досі його вплив на королівську верхівку величезний.

Коли на тебе з докором дивиться син такої людини, та ще й спадкоємець маркізького дому…

Після сильного здригання вся п'ятірка почала труситися так, що аж зуби цокотіли.

— Не ганьбіть ім'я королівського лицарського ордену! Геть!

Його можна було назвати «сином демона», і ніхто б не заперечив: така велич була в ньому.

Утім, зовні він був надзвичайно вродливим аристократом.

Коли п'ятеро пішли, першим заговорив Дан.

— Пане Фелпсе, дякую вам.

Ці ввічливі слова подяки були такі, що важко було повірити, ніби це та сама людина, яка днями поглядала зверхньо на трьох із десятої кімнати.

Услід за ним подякували й товариші Дана, і дівчинка.

— Та годі, не варто. Мене теж добряче розлютила їхня поведінка. Дане, так? Ти добре вчинив. Справжній авантюрист.

Сказавши це, Фелпс розреготався, широко усміхнувшись.

Коли вродливий чоловік усміхається, навколо теж стає тепліше.

Від сміху Фелпса атмосфера повністю подобрішала.

— Ну ж бо, відведи дівчинку до її товаришів.

Сказавши це, Фелпс випровадив Дана та його людей із двору.

Потім він підійшов до вікна десятої кімнати гуртожитку.

Тобто до Рьо.

— Здрастуй. Ти ж Рьо, так?

— А, так, здрастуйте. Пане Фелпсе?

— Так, я Фелпс, ватажок Білої бригади. Абель мені розповідав, але ти справді володієш цікавою магією.

Фелпс сказав, усміхаючись до вух.

Отже, він знав, що Рьо збив їх з ніг Крижаною доріжкою.

— Е-е-е…

— Ах, ні, нічого не кажи. Я теж нічого не розповсюджуватиму. Принаймні лицарі самі послизнулися, а Дан із компанією пальцем не торкнулися. Це все завдяки тобі. Як авантюрист міста Рун, дякую.

Сказавши це, він схилив голову.

— Та годі, підведіть голову, будь ласка. Просто з Даном у мене була стара сварка, тож, чесно кажучи, допомагати йому було не дуже приємно, і тому я вибрав такий спосіб.

Рьо почухав потилицю і промовив.

— Як і казав Абель, ти цікавий.

— Абелю, та що ж ти взагалі…

— На бенкеті після Великого потопу. Слова «Якби був Рьо, було б набагато легше» він повторював, як заклинання, десятки разів.

Згадавши цю сцену, Фелпс знову засміявся.

— Абелю…

— Ні, щоб Абель такого наговорив, це вже вражає. Ти ж допоміг йому повернутися з-за Гори демонів, правда? Для авантюристів міста Рун втрата Абеля була б чимось, із чим нічого не можна порівняти. Справді дякую.

— Та ні…

— Ватажку, час уже…

Тим часом, непомітно з'явившись за спиною Фелпса, заступниця ватажка Шена прошепотіла.

— Ах, так. Рьо, вибач. Ще поговоримо. Дякую за сьогодні.

Сказавши це, Фелпс пішов, і Шена подалася за ним.

— Фелпс і та жінка, що з'явилася пізніше, обидва сильні. Та й у місті Рун, що не кажи, чого тільки не побачиш. Але… чи можна спадкоємцю маркізького роду займатися авантюризмом?