56. Один день у місті Рун. Додаток
— Зібрано магічних каменів тридцять дві тисячі сто тридцять три… Хоч і гоблінівських, але кількість і справді велика. Одне місто Рун з такою не впорається.
Г'ю зітхнув.
Коли Абель переміг ґоблін-короля, Г'ю навіть стиснув кулак на знак перемоги. Він щиро радів, що вдалося пережити Великий потоп.
Але робота гільдмайстера Руна ще не закінчилася.
Точніше, справжнє навантаження тільки починається.
Адже ніхто не зможе зробити це замість нього.
Звіт королівству та прикордонному графу.
А далі ще й оформити все документально й подати.
Великий потоп повторюється з певною періодичністю, тому королівство накопичує кошти на заходи проти нього. Потрібно подати заявку на їх отримання.
Але схвалення заявки займе пів року, тож до того часу треба авансом виплатити винагороду авантюристам.
Компенсація крамарю зброї, який надав стріли.
Грошова допомога родинам загиблих.
Додаткова оцінка в гільдійних перевірках для тих, хто брав участь у бою.
План відновлення споруд і приміщень, зруйнованих під час Великого потопу.
Пошук коштів на це.
А також одноразові виплати працівникам гільдії.
І так далі…
Навіть трохи поміркувавши, одна за одною спливають справи, які ніхто за нього не зробить…
(Однак…)
Г'ю дивиться на магічний камінь ґоблін-короля, що лежить у нього на долоні.
Тьмяно-зелений, розміром приблизно з півкулака.
(Навіть це досить великий камінь, і цінність його чимала. Порівняно з цим камені вайвернів, які принесли Абель і його люди, справді незвичайні… Хоча, мабуть, інакше й бути не могло, адже це ж вайверни.)
Камені вайвернів були розміром з кулак і насичено-зелені.
Ймовірно, ті вайверни довго жили і мали великий досвід.
Саме це й означає «насичений колір».
(Отже, у цього короля світлий камінь, а значить, він народився недавно. Не з тих він чудовиськ, що довго жили в глибинах підземелля.)
Про Великий потоп досі відомо небагато.
Відомо лише, що він повторюється з певною періодичністю і що під час нього розмножується лише один вид чудовиськ.
— Ой, лихо… Учені ж напевно прийдуть вимагати дати їм дослідити. Після Великого потопу підземелля закриють на місяць. Що робити, якщо вчені з'являться саме в цей час…
Турботи гільдмайстера тільки починаються.
Але про цього засмученого гільдмайстера ніхто не думає… У їдальні гільдії тим часом уже йшов бенкет.
Раз на кілька років трапляється Великий потоп, і цього разу його пережили благополучно.
До того ж, за всю історію записів це був найбільший із них.
Їдальня гільдії, де «алкоголь суворо заборонено», цього разу зробила виняток і подавала спиртне.
Сьогодні все — їжа й напої — за рахунок гільдії… точніше, пізніше їх покриють з коштів королівства на заходи проти потопу.
Так чи інакше, на це свято зійшлися всі авантюристи: і ті, хто брав участь у Великому потопі, і ті, хто з різних причин не брав, і навіть ті, хто взагалі не знав, що він був.
Саме тоді Рьо повернувся з бібліотеки.
Спершу він збирався піти просто до гуртожитку, але з їдальні гільдії, де «алкоголь суворо заборонено», чітко долинали п'яні голоси.
Він тихенько зазирнув у вхід, і, як і слід було очікувати, всередині тривало гучне свято.
Схоже, бочок накупили цілу купу, і кожен нахабно наливав собі в кухоль просто з бочки.
А з кухні тим часом одна за одною несли страви.
Коли він стояв, приголомшений цим видовищем, помітив у глибині зали трьох із десятої кімнати, які махали Рьо: «іди сюди, іди сюди».
Рьо обійшов центр великої гулянки, пройшов околицями зали і дійшов до тих трьох.
— Рьо, з поверненням.
Ет, який, як казав раніше, слабкий на алкоголь, напівсонно привітався.
Амон, який махав Рьо, через молодий вік п'є соки.
— Пане Рьо, ми встигли на бенкет! Їжі й питва скільки хочеш, і все за рахунок гільдії!
Амон радісно це сказав і, як на шведському столі, наклав собі з бенкетного столу повну тарілку страв.
Для авантюриста-початківця, який рідко має чим поласувати, це, мабуть, справжній рай.
— Рьо, ти запізнився. Візьми он ті тарілки й кухлі та їж і пий, скільки влізе, кажуть.
Саме тоді Нільс, який накладав собі гору страв на тарілку, пояснив Рьо.
— Це… що це за бенкет узагалі?
— Ох… виходить, ти не знав? Великий потоп, Рьо. Сьогодні він стався. Ти ж на вступному навчанні про нього чув? Той, що трапляється раз на кілька років.
— Зрозуміло… Отже, Великий потоп благополучно пережили, тому й бенкет. Ну, спершу піду і візьму собі порцію.
— Ага, біжи, біжи! Наїстися треба на тиждень наперед!
Сказавши це, Нільс розреготався і з шаленою швидкістю взявся їсти.
Поруч Амон теж показував юнацький апетит, наче голодний ґакі з пекельних глибин.
Коли Рьо повернувся з горою страв на тарілці та кухлем вина, Нільс і Амон уже, принаймні формально, доїли.
Звісно, «формально», бо, мабуть, після цього їм знову на вихід.
— Та все ж Абель був просто неймовірний!
Нільс розповідав, як саме Абель відзначився під час Великого потопу.
Рьо, жуючи, слухав.
Будучи мечником, він стріляв з лука так, що позаздрив би й лучник.
Коли перейшли до ближнього бою, він проклав шлях крізь ряди й повів за собою всіх авантюристів.
А наприкінці він майже повалив ґоблін-короля.
— Майже?
Рьо, жуючи, злегка нахилив голову набік, і вийшло це в нього напрочуд спритно.
— Ну, точніше, добила його Рін своїм заклинанням, але ж Абель встромив меча й зупинив короля, тож це й вийшло. Коли він сказав «стріляй, навіть якщо влучиш і в мене», у мене аж мурашки по різних місцях пішли.
Згадуючи ту картину, Нільс раз у раз посміхався.
Трохи моторошно.
Кажуть, чоловік закохується в чоловіка, але Нільс, здається, закохався трохи занадто.
— Якби справді пробили й тебе разом із ним, було б лихо. Король, мабуть, дуже міцний, тож то, певно, була магія вітру, здатна пробити таке?
— Ага. Кажуть, промовляння там було страшенно довге, тому в бою його майже ніколи не використовують.
— Це, як кажуть, найвища магія вітру, «Зливень куль».
Бах!
Сказавши це, Ет знову заснув.
— Зливень куль… Дощ із куль… Звучить круто.
— Кажуть, там десятки невидимих лез летять одразу. Ну й слава богу, що Абеля не зачепило!
— Від цього він ухилився завдяки мистецтву меча, тому й не влучило.
Коли Нільс здивовано обернувся, позаду стояв Абель з кухлем у руці.
Цього разу людей було багато, та й він так захопився їжею, що Рьо нічого не помітив.
— Не бойова техніка, а мистецтво меча?
Рьо запитав Абеля.
Абель ще під час подорожі з Рьо одного разу застосував мистецтво меча, але тоді вони стояли далеко один від одного, тож Рьо цього не бачив.
— Так, мистецтво меча. Це вища бойова техніка, що належить лише мечникам, на відміну від бойових прийомів магів. «Мистецтво меча — Безтінь» дозволяє ухилитися від усіх далеких атак, включно з магією.
— Безтінь… Яка ж крута назва!
— Ну звісно, Рьо, тобі саме це й цікаво…
Тим часом Абель, якого Нільс тепер шанував ще більше, раптом підійшов до них, і Нільс остаточно застиг на місці.
— Нільс казав, що Абель був просто чудовий, чудовий, і дуже вас вихваляв.
— Та годі тобі, аж зніяковів. Але ж і Нільс зі своїми хлопцями весь час бігали без перепочинку, підносячи стріли. Саме завдяки цьому ми зрештою перемогли. Можете пишатися собою.
Ці слова нарешті повернули Нільса до тями, але щойно він почув похвалу від свого кумира, знову застиг.
— Та все ж… Якби ти був тут, Рьо, ми б перемогли набагато легше. Де ж ти взагалі був?
Абель, попиваючи зі свого кухля, почав чіплятися до Рьо.
— Ну, я був у бібліотеці…
Рьо справді трохи шкодував, що так вийшло.
Звісно, Рьо ні в чому не винен.
Тому й для тих авантюристів, що не брали участі в тій битві, жодного покарання не передбачено.
Але хоч покарання й немає, коли весь цех авантюристів кинули на велику справу, а хтось не взяв у ній участі, на душі все одно залишається неприємний осад.
— Ах, бібліотека… Ну, тоді нічого не вдієш.
— Добре, що я не відібрав у Абеля його звитяги.
— Ну ти й скажеш!
Сказавши це, Абель голосно розреготався.
— А, ось ти де, Абель!
— Ну от, я ж казала, що він точно у Рьо, так?
Виявилося, що Рін і Ріхя шукали Абеля.
— Абель ж просто душі не чує в Рьо, правда?
У словах Ріхя ледь помітно відчувалася ревнощі та невелика небезпечна колючка.
— Ну, не те щоб я душі не чув… Я якраз скаржився, що з Рьо було б набагато легше.
Сказавши це, Абель кивнув, ніби підтверджуючи власні слова.
— Гаразд. Від гільдмайстра передача: завтра він іде звітувати до прикордонного графа, тож прошу піти з ним. Прийти до кабінету до дзвону на дванадцяту годину дня, так він сказав.
— Ой, ну…
— Це нагорода за ваші великі подвиги.
Почувши останню іронію Рьо, Абель скривився ще сильніше.
— Але останній удар завдала Рін, а не я…
— Ой, не намагайся втекти! Мій Зливень куль, до речі, влучив лише тому, що ти вже майже встромив меч у серце короля.
Почувши це, Абель не лише скривився, а ще й похнюпився.
— Ах так, Рьо, мені ж треба було в тебе щось запитати!
Сказавши це, Рін рвучко повернулася всім тілом від Абеля до Рьо.
— Га?
Нарешті Рьо доїв величезну гору страв із полювання і, попиваючи вино з кухля, повернувся до Рін.
— Абель казав, що ти можеш створювати Крижану стіну високо в повітрі. Це правда?
— Так, можу. Приблизно на сорок метрів угору.
Рьо, уявляючи собі цю картину, відповів.
— Справді можеш…
— Це було дуже складно. Мені знадобилося чимало часу, щоб навчитися.
— Ні, зазвичай це неможливо…
Слова, які Рін пробурмотіла собі під ніс, так ніхто й не почув.