Маг води

44. У десятій кімнаті

— Абелю, куди ви мене ведете?

Вийшовши з гільдії, Абель, ведучи за собою Рьо, пішов головною вулицею на північ.

— Та я, власне, про винагороду за супровід…

— А? Але ж ми домовлялися, що це винагорода за магічні камені, правда?

— Ні, це окремо. Спочатку, коли я доручив Рьо супроводжувати нас до Руна, я думав: коли ми приїдемо до міста, куплю Рьо одяг і посох як винагороду…

Непомітно поглядаючи на реакцію Рьо, Абель почав говорити.

— А, ні, може, тобі, Рьо, подобається той оброблений шкіряний одяг і сандалі, тож я не те щоб заперечую…

— Не треба підбирати слова, все гаразд. Я ж розумію, що в місті такий вигляд під мантією не прийматимуть.

Рьо, посміхаючись, сказав.

Справді, відколи він прийшов до «Фі», жив сам, але ж на Землі прожив дев'ятнадцять років як звичайна людина.

— І цю шкіру я ношу не тому, що вона мені подобається, а тому, що в лісі Рондо не вдалося знайти нитки, щоб пошити одяг. Якщо ви купите одяг, я радо піду з вами.

— Ось як! Добре, тоді підберемо повсякденний одяг, щось трохи гарніше і ще два-три комплекти.

Абель з полегшенням відповів.

Він боявся, що якщо Рьо сприйме його слова як глузування з його одягу, буде клопіт, тож те, як легко все вийшло, його дуже потішило.

— Але, Абелю, з одягом зрозуміло, а що таке «посох»?

— Ну, Рьо, ти ж маг, а посоха в тебе немає?

— Так, я маг, але посоха в мене немає. Без нього теж можна користуватися магією.

Рьо, нахиливши голову, відповів Абелю.

— Ну, я чув, що з посохом сила магії зростає…

Говорячи це, Абель згадував магію Рьо.

(Ще сильніше, ніж та? Та й тієї вистачає з лишком…)

— Он як… Але посохом я не користуюся. Коли потрібен ближній бій, я беруся за меч.

Почувши це, здивувався Абель.

— Меч? Рьо, ти вмієш битися мечем? А не ножем на поясі?

— Хіба я не казав? Ви ж самі говорили, що якби були магом вітряної стихії, то могли б використати потрійне роздвоєння, а потім звуковий меч і власний ривок. Але ж без ближнього бою на мечі ривка не зробиш, правда?

— Е-е, так. Я думав, що це був цілковитий жарт.

— Як жорстоко…

Тим часом вони дійшли до потрібної крамниці.

Сама крамниця не була розкішною, але одяг у ній був добрий і зі смаком.

— Ця крамниця не дуже дорога, але шиють тут добре, зі смаком, і вона досить популярна. Я сам замовляю одяг саме тут.

— Одяг у Абеля дуже міцний. Адже ж він витримав шлях від лісу Рондо до Руна.

— М-м… міцність… Ну, для щоденних справ він справді не рветься, тут ви маєте рацію.

Зрештою, за дві години вони обрали одяг, який Рьо одягне просто зараз, і замовили ще три комплекти.

— Слухай, Рьо, справді посох тобі не потрібен?

— Так, не потрібен. Я ним не користуюся, а як казав, якщо вже що, то використовую меч.

— Ну, якщо тобі так зручно…

Сказавши це, Абель раптом зупинився.

— Абелю, чого ви стали? Я вас залишу.

— Ні, ти ж не знаєш, де Золота хвиля. Я не про те. Рьо, у тебе ж немає меча? Так?

Абель торкнувся меча, який завжди носив на поясі.

— А, ось це.

Рьо так і сказав, а потім показав Абелю Мурасаме, яку отримав від Дулахана, але лезо з неї ще не було створено.

— Е. Ні, це… ну… меч… чи що… Це ж той ніж, який ти завжди носиш на поясі… Га?

Як не глянь, а це ніж.

Справді, рукоятка в нього дуже довга, баланс незвичний, але це все одно ніж.

Принаймні назвати це мечем може хіба Рьо, а от ніж — ближче до істини.

— Та не про те. У мене є питання до тебе, Абелю. Ти ж казав Ніні, що відповіси на мої запитання замість неї, правда?

— А… так, казав. То що ти хочеш спитати?

— Насправді я помітив, що не знаю багатьох основоположних речей.

— Основоположних?

— Так. Наприклад, скільки триває доба, ну і інші одиниці вимірювання, багато чого.

Обличчя Абеля застигло.

— Ти ж, мабуть, вважав мене доволі тямущим. Вибач, що розчарував, але що вдієш.

— Ні, я думав, що ти взагалі без здорового глузду, тому все гаразд. Але ти виявився ще гіршим, ніж я уявляв…

Загалом усе майже таке, як на Землі.

Доба триває двадцять чотири години, тиждень — сім днів, місяць — близько тридцяти днів… Що лютий має двадцять вісім днів і навіть високосні роки існують, було, звісно, несподіванкою.

Одиниці довжини та інші міри теж земні: метри, кілометри, грами. Не американські, але ті самі, що й на Землі.

А от якби одиниці ваги були галонами, Рьо, мабуть, здивувався б.

Утім, з такими збігами та ще й з історією про карі з рисом не лишається сумнівів: колись хтось із перевтілених або переміщених уже втручався у цей світ.

Передчуття перетворилося на впевненість, як то кажуть.

— Ну, це ж важко одразу все зрозуміти, але одиниці та інше можна поступово запам'ятати, хіба ні?

Так сказав Абель.

— Ні, я все вже вивчив досконало.

— Та ти геній…

Звісно, вивчив досконало, адже одиниці ті самі, що й на Землі.

— Ще мені сказали, що після реєстрації в гільдії можна користуватися гільдійним гуртожитком до трьохсот днів.

— А, то дуже зручно. Ми самі на початку там жили.

Абель підвів очі до неба, ніби згадуючи щось миле серцю.

— Он як. Тоді з завтрашнього дня й я скористаюся. А післязавтра я записався ще й на так званий курс для новачків у підземеллях.

— Той курс відкрили років три тому, здається. Кажуть, смертність новачків після нього помітно впала, тож там, мабуть, практичні речі. Рьо, з магією в тебе, може, й добре, а от знань, точніше здорового глузду, бракує, тож курс піде тобі на користь.

— Абелю… Тобі самому бракує здорового глузду, але не треба думати, що й я такий самий.

Сказавши це, Рьо знизав плечима й зітхнув, наче махнувши рукою.

— Стривай, здорового глузду в мене більше, ніж у Рьо, ти ж знаєш?

— Це як із п'яними: саме ті, хто п'яний, кажуть, що вони не п'яні. Той самий принцип. Яка прикрість.

— Чомусь, коли таке мені каже Рьо, мене дуже бісить…

— Ага, ще я хотів дещо спитати. У цьому місті є бібліотеки?

Від такої раптової зміни теми Абель трохи знітився, та все ж подумав і відповів.

Таки Абель — добра душа.

— Великих бібліотек тут дві. Південна призначена більше для простих людей, там багато зрозумілих книжок з різних галузей. Якщо хочеш здобути базові знання, то тобі до Південної бібліотеки. Вона за один квартал на південь від гільдії. Північна ж — самі фахові книжки, для звичайних людей вона не дуже, але якщо тебе цікавить щось із серйозних галузей, то краще туди.

— А для користування тими бібліотеками треба платити гроші чи мати якісь дозволи?

— Південна доступна всім. Щоб зайти, треба внести заставу в дві тисячі флоринів, тобто два великих срібняки, у приймальню. Коли йдете, якщо все гаразд, вам повертають половину, тисячу флоринів. Якщо порвете книжку, заставу конфіскують, а іноді можуть стягнути з вас ще й додатково.

За такою розмовою вони й дійшли до Золотої хвилі.

Рьо прокинувся від дзвону дев'ятої години.

Кімната в Золотій хвилі, яку для нього зняли «Червоні мечі» на чолі з Абелем.

Він смутно пам'ятав, як його не раз доводили до цієї кімнати: він, повиснувши на плечі Абеля, ледве тримався на ногах.

— Похмілля… голова болить…

Похмілля… на Землі такого не було. Адже він був неповнолітнім і тоді ще не пив алкоголю.

Втім, дещо він знав.

Перший алкоголь із того часу, як він опинився у «Фі».

Пам'ятав, що спершу пив те, що називали «ель», напій, схожий на пиво.

А далі, схоже, йому наливали різного, тож що саме він пив, згадати не міг.

«Свято подяки за повернення Абеля» було присвячене благополучному поверненню всіма улюбленого Абеля, і в ньому брало участь майже сто людей.

А оскільки Рьо був рятівником головного героя свята, його вважали почесним гостем, і багато хто тепло вітав його. Популярність його була неймовірною… Навіть члени «Червоних мечів», окрім Абеля, які прийшли подякувати за порятунок Абеля, Ріхя, Рін і Воррен, не встигли поговорити з Рьо так довго, як хотіли, і пішли.

Рьо випив воду, яку створив сам, привів себе до ладу, зібрав усі свої речі й вийшов із кімнати.

Він збирався переїхати до гільдійного гуртожитку, як учора й казав Абель.

Коли він спустився на перший поверх, трупи, складені купами… звісно, такого не було.

Золота хвиля вже готувалася до ранкових гостей і тих, хто приходив лише снідати, тож авантюристів, що вчора валялися по підлозі, вже попросили звідти.

Втім, їх не вигнали на вулицю, а посадили в кутку їдальні, принаймні на словах. Насправді вони так і лежали, уткнувшись у столи.

— Ось вони, сни колись відважних мужів…

Оглянувши цю картину, Рьо підійшов до господині за стійкою.

— Рьо, доброго ранку. Зараз приготую вам сніданок. Сідайте, де зручно.

— Дякую, будь ласка. І ще: після цього я переїжджаю до гільдійного гуртожитку, тож хотів би розрахуватися…

— Абель уже все сплатив, тож платити не треба.

Сказавши це, господиня мило усміхнулася й пішла на кухню.

(Абель… добра людина.)

Той, хто пригощає, — добра людина.

Принаймні він кращий за того, хто не пригощає.

З'ївши просте, але смачне й задовольняюче сніданок: білий хліб, рагу і сир, яких можна було їсти скільки завгодно, Рьо одразу ж рушив до гільдії.

Всередині гільдія мала дивне, важке відчуття, наче після бурі: щось розбите і виснажене, але разом із тим і полегшення, що найгірше минуло. Усе це змішалося в один незбагненний настрій.

Адже ранкова боротьба за завдання вже закінчилася, і ті, хто брав сьогодні роботу, вже розійшлися.

Звісно, у місті Рун є підземелля, тому багато авантюристів ідуть туди одразу, минаючи гільдію.

Втім, Рьо ще не бачив гільдії в розпал ранкового пекла, тож міг описати її лише як незрозумілу «дивну атмосферу».

Звісно, і реєстраторки втомилися.

Але на те вони й професіоналки.

Коли Рьо підійшов, вони всміхнулися йому.

До віконця, біля якого опинився Рьо, сиділа Ніна.

— Рьо, доброго ранку. Чим можу допомогти сьогодні?

Рьо, по суті, було однаково, до якого віконця підійти, але незнайомій реєстраторці він вважав за краще знайому Ніну, яка оформлювала йому документи вчора. Тому й обрав її.

— Доброго ранку. Вчора Ніна пояснила мені про гільдійне гуртожиток, тож я прийшов, щоб там поселитися.

— Зрозуміло. Зараз у гуртожитку живе близько тридцяти людей. Дехто ходить у підземелля, але зазвичай ніхто не ходить туди щодня, тож кількох, певно, ще застанете там. Спальня розрахована на шістьох, вітальню можете використовувати як вам зручно. Віконце вже вільне, тож зараз вас провожу.

Сказавши це, Ніна вийшла з-за стійки реєстрації.

Вона вийшла з головного входу гільдії й обійшла будівлю ззаду. Рьо пішов слідом.

— До речі, пане Рьо, вчора на святкуванні на честь Абеля вам довелося непросто. Лар не відпускав вас увесь вечір і змушував пити, правда ж?

Сказавши це, Ніна тихо засміялася.

— Лар так щиро шанує Абеля, наче той йому рідний брат… І вам він дуже вдячний, це було видно.

Лар — мечник, який очолює партію рангу C «Світчбек».

Так, Лар щиро шанував Абеля, тож, вважаючи Рьо рятівником Абеля, висловлював йому надмірну вдячність… і робив це весь час, поки тривала пиятика.

Звісно, як головного гостя, Рьо оточували люди, які, вважаючи його рятівником Абеля, наливали йому вина й приносили закуски, але Лар весь цей час не переставав дякувати Рьо.

— Вдячність, звісно, приємна, але, чесно кажучи, я перепив.

Рьо відповів, скривившись у посмішці.

— У гільдійній крамниці є зілля від отрут, тож якщо похміллє сильне, гадаю, варто купити його пізніше.

— Невже від похмілля допомагає зілля від отрут?..

Знання Рьо з кожним днем зростали.

— Так, я сама не пробувала, але серед авантюристів це, як кажуть, добре відомо.

Гільдійне житло розташовувалося за головною будівлею гільдії.

Як і головна будівля, воно було кам'яним і величним, двоповерховим.

— А є якісь правила для гуртожитку? Години зачинення чи щось таке?

— Ні, двері відчинені цілодобово, щодня. Тому всі речі треба тримати під власним наглядом. Тут є спальня на шістьох, спільний туалет і вітальня з кухнею. Управителя немає, тож усе залежить від вас самих.

— Це… доволі сміливо.

— Раніше управитель був, але через певні обставини його більше немає. Прибирання ми замовляємо у сторонній компанії. Її засновник колишній авантюрист, і вона доволі широко займається прибиранням вулиць міста, зокрема й для гільдії.

(Зрозуміло. Піти на пенсію з авантюристів, а потім заробляти саме так… Це теж варіант. Якщо за час активної роботи налагодити зв'язки з різними місцями в місті, то, мабуть, і замовлення перепадатимуть.)

— Ваша кімната під номером десять. Наразі там живуть двоє: Нільс і Ет. Вони разом ходять у підземелля. Ось ці двері.

Сказавши це, Ніна показала на двері. Збоку від них висіли дві дерев'яні таблички: «Нільс» і «Ет».

— Мешканці вішають тут свої таблички з іменами. Я принесла табличку для вас, зараз і повішу.

Сказавши це, Ніна повісила табличку з написом «Рьо».

Потім постукала у двері.

— Так, заходьте.

З кімнати долинув голос.

— Ой, сьогодні обидва вдома.

Сказавши це, вона відчинила двері й увійшла.

— Вибачте за турбування. Я Ніна, працівниця гільдії. Нільс і Ет, як бачу, теж тут.

Усередині був міцний чоловік років двадцяти з каштановим волоссям, що робив віджимання, і худорлявий чоловік, чию тендітну статуру було видно навіть крізь білу одежу жреця.

— Ні-ніно, гм, доб-добрий день.

Відповів міцний чоловік.

— Як добре, що ви саме зараз. Це пан Рьо, сьогодні він заселяється в десяту кімнату. Прошу, будьте до нього привітними.

— Я Рьо, приємно познайомитися.

Сказавши це, Рьо вклонився.

— Я Нільс. Той, що там, — Ет. Радий знайомству, Рьо.

Нільс підвівся й простягнув Рьо руку для рукостискання.

Ет залишився сидіти, але повернувся до Рьо, підняв руку та вклонився.

Переглянувши самопрезентацію, Ніна кивнула й промовила:

— Тоді я повернуся до стійки реєстрації. Рьо, ваше завтрашнє заняття вже записане, тож не запізнюйтеся… Хоча звідси ви точно не спізнитеся.

Усміхнувшись, Ніна пішла назад до головної будівлі гільдії.

— Ох, Ніна таки така гарна…

Коли Ніна пішла, Нільс пробурмотів.

— Знову ти за своє, Нільсе. І Ніна, і інші дівчата з реєстратури, конкуренція там шалена, тож тобі нічого не світить, серйозно.

Тихенько посміхаючись, Ет сказав.

— Т-та знаю я! Але ж мріяти про те, що колись станеш великим і одружишся з гарною дівчиною, — це чоловіча мрія, хіба ні!

У сучасній Землі, де рівність статей просунулася так далеко, такі слова, мабуть, викликали б хвилю критики з багатьох боків, але у «Фі» це, схоже, ще не проблема.

— Та годі про це. Рьо, так? Ми з однієї кімнати й обоє авантюристи, тож можна звертатися просто на ім'я. Нам теж можна без церемоній.

— Так, звертайтеся просто на ім'я.

— Ото й добре. Я вже непокоївся, хто буде сусідом. У кімнаті на шістьох нас лише двоє, а новачки точно прийдуть… Тож добре, що ти, Рьо, здаєшся порядною людиною.

— Угу. Якби тут був Дан із першої кімнати, було б непросто.

Ет і Нільс раз по раз кивали.

— Ааа… то, виходить, таке справді буває…

В будь-які часи й у будь-якому світі… Ну просто типовий випадок.

Виявилося, що й в інших світах таке «типове» теж трапляється.

— Так. Я мечник, а Ет жрець. А ти, Рьо, мабуть, маг?

— Так, я маг.

— Так і видно.

Сказавши це, Нільс голосно розреготався.

— Ніна щойно казала про заняття з завтрашнього дня. Ти, Рьо, мабуть, на курс про підземелля, так?

— Так, п'ять днів вступного курсу для новачків.

— Ага, той курс був дуже доречним. Завдяки йому ми досі живі.

Сказавши це, Нільс знову розсміявся.

Потім Рьо дізнався від них про місто та інші справи.

Коли минуло тридцять хвилин від початку розмови, двері знову постукали.

— Заходьте.

Коли Нільс озвався, знову зайшла Ніна.

— Вибачте, друзі. Насправді до гільдії авантюристів щойно зареєструвався новий авантюрист, і він просить місце в гуртожитку.

Сказавши це, Ніна відступила, і з-за її спини зайшов хлопчик, на вигляд років п'ятнадцяти.

— Я Амон. Радий знайомству.

— Я Нільс. Он той — Ет, а це Рьо.

— Амон також братиме участь у вступному курсі про підземелля, який починається завтра. Рьо, будь ласка, йдіть разом з ним.

Сказавши це, Ніна повернулася до головної будівлі гільдії.

— Ех, Ніна таки гарна…

Ет кинув на Рьо погляд, що ніби питав: «Ну? Казав же?»

«Точно», — кивнув Рьо.

Нільс надувся, помітивши їхні перезирання.

— Та годі вам. Амон же зовсім молодий. Точно ще не повнолітній, так?

У Центральних країнах «повнолітнім» вважається той, кому виповнилося вісімнадцять.

— Так, мені щойно виповнилося шістнадцять. Просто родина померла, і щоб прогодуватися, я вирішив стати авантюристом, тож приїхав до міста Рун.

— Та всі ми більш-менш однакові.

Ет так і сказав.

(Невже й жерці бідують? Та я, зрештою, і не знаю про це докладно)

Рьо був здивований, але вирішив, що розпитувати про таке ще зарано, і стримався.

— Рьо теж щойно заселився, і, здається, завтра почне курс.

— Так, курс триватиме п'ять днів, тож, Амоне, сподіваюся на добрі стосунки.

— І мені приємно, сподіваюся, ми порозуміємося.