Маг води

42. місто Рун

Наступного дня, рано вранці, вони покинули місто Кайраді.

Ноги в обох були міцні, як у ходаків.

Зазвичай на цю відстань витрачали цілий день, але вже по обіді вони стояли на невеликому підвищенні, звідки було видно місто Рун та все навколо нього.

— Ого…

Відкрився краєвид, який перевершував будь-яку уяву.

Від підніжжя пагорба аж до самого обрію все було залито золотистим кольором.

Пшеничні поля, на яких незабаром почнуться жнива.

А посеред усього цього височіло величезне місто.

Це вже було не просто містечко, а, безперечно, місто, і то величезних розмірів.

Мури, що оточували місто, були такі ж високі й масивні.

Мабуть, лише за мурами жили кілька сотень тисяч людей.

До того ж за мурами видно багато будинків, мабуть, фермерських.

— Значить, люди живуть і за межами міста?

— Так, поля ж розташовані за містом. Спочатку селяни теж жили за мурами, але дорога на поля забирала багато часу, тож тепер вони будують будинки за містом. Через це місто Рун і не зачиняє ворота на ніч.

Такого навіть Рьо не очікував.

Адже в багатьох фентезійних історіях, та й на Землі в середньовіччі міські ворота на ніч зазвичай зачиняли, так було заведено.

— А це ж наскільки безпечно?

— Ну… патрульних тут більше, ніж в інших містах. Тому, як на місто такого розміру, з безпекою тут непогано.

Милуючись містом досхочу, вони спустилися з пагорба й попрямували до південних воріт.

Була вже пообідня пора, час для входу в місто не найзручніший, тож біля південних воріт, крім вартових, нікого не було.

— Е? Абель?

Вартовий, який, очевидно, знав Абеля, здивувався.

— О, Німур. Давно не бачилися.

— Давно — не то слово… Ти ж пропав безвісти, мені казали…

— Та ось, якось вижив і повернувся.

Сказавши це, Абель засміявся.

— А це хто з тобою?

Вартовий Німур перевів погляд на Рьо й запитав.

— Мій рятівник.

— Ось як! Ну, дякую тобі, що допоміг Абелю.

Сказавши це, Німур схопив руку Рьо і став мотати її вгору-вниз.

— Тільки ж мито за вхід все одно треба сплатити…

— Я заплачу.

Сказавши це, Абель передав Німуру свій гільдійний квиток і одну срібну монету мита за в'їзд для Рьо.

— Так, все правильно.

Після цього Німур посміхнувся ще ширше, ніж раніше, його усмішка буквально сяяла, коли він звернувся до Абеля.

— З поверненням, Абелю.

Рьо мовчки спостерігав, не промовивши жодного слова, але трохи заздрив Абелю.

Є місце, куди можна повернутися.

І є людина, яка скаже тобі «з поверненням».

Це було чуже для Рьо, який довго жив сам у лісі Рондо.

Раніше він на це не звертав уваги, але, дивлячись, як Абель зустрічається з Німуром, відчув трохи самотності.

(Добре, Абелю.)

Так, це було видовище, що сповіщало про кінець подорожі.

Доручення, яке Абель дав Рьо, звучало так: «Супровід до міста Рун».

А ось і місто Рун.

Щойно вони разом пройшли крізь ворота, доручення було виконане.

— Рьо, підемо просто до гільдії. Ти ж будеш реєструватися як авантюрист?

— Так, краще зробити це якнайшвидше.

— Зараз я поруч, тож можу зробити реєстрацію з підвищенням рангу.

Рьо нахилив голову.

— Підвищення рангу?

— Ах, я не казав? Гільдія авантюристів зазвичай реєструє новачків з рангом F. Але якщо рекомендує авантюрист рангу B або вищого, можна зареєструватися з рангом E або D. Тож я порекомендую тебе, і ти зможеш зареєструватися з рангом D.

— А що дає реєстрація з рангом D?

— Можна брати завдання вищого рангу. Чим вищий ранг, тим більша винагорода, тож це вигідно. Хоча, гадаю, з грошима у тебе проблем не буде.

Абель, дивлячись на сумку Рьо, сказав.

— А, магічні камені вайвернів? Оце? Невже вони такі цінні?

Чесно кажучи, Рьо в цьому зовсім не розумівся.

Адже на одного вайверна йшло лише два крижаних списи.

Жодних труднощів.

Тому, коли йому сказали, що камені, здобуті так легко, дуже дорогі, він не міг цього збагнути, і це зрозуміло.

Та Абель кивнув і сказав.

— Щоб убити одного, потрібно двадцять людей! Це настільки небезпечне чудовисько… тому такі камені зазвичай навіть не потрапляють на ринок. Тобто ціни на них немає.

— Ясно… Але їх же чимало, тож якщо вони потраплять на ринок, ціна впаде?

Рідкість — дуже важлива цінність.

— Про це не хвилюйся, гільдія все влаштує.

Саме на цьому вони дійшли до мети.

Це була гільдія авантюристів міста Рун.

Рун був найбільшим містом на окраїні.

Тут єдине в Центральних країнах підземелля, і до нього з'їжджаються авантюристи навіть з інших держав.

Гільдія цього міста, звісно, теж була найбільшою на окраїні.

Тризаверхова будівля з каменю, дуже велична на вигляд.

Пройшовши крізь величезний вхід, вони зайшли всередину.

Звісно, через пору в залі було порожньо.

Вранці, коли беруть завдання, і ввечері, коли здають звіти й обмінюють добро, тут буквально кипить, наче на полі бою, але зараз уже після полудня.

Але одне слово, що пролунало, розірвало тишу.

— Абелю!

Голос належав жінці з-за стійки реєстрації.

Їй було близько двадцяти років, каштанове волосся було зав'язане у хвіст, а на зріст вона була на голову нижчою за Рьо.

Струнка статура, але одягнена зі смаком.

— Гей, Ніно.

На голос Ніни з сусідньої їдальні визирнули авантюристи.

— Ого, та це справді Абель!

— Ласкаво просимо назад, Абелю~

— Ми ж думали, ти загинув.

Були й кілька поглядів, у яких змішалися складні почуття, але понад десять авантюристів підійшли до Абеля і привітали його з поверненням.

Що Абель пропав безвісти, знали всі авантюристи Руна, тож усі дуже хвилювалися.

Навіть у такому величезному місті, як Рун, авантюристів рангу B вкрай мало.

Серед них «Червоні мечі» на чолі з Абелем є дуже популярною партією.

Абель, мечник, якого вже називають рівнем A, справжній геній.

Ріхя, жриця богині світла, про яку ходять чутки, що вона володіє навіть абсолютним захистом.

Воррен, «Невпалий», якого вважають найкращим щитоносцем королівства.

Рін, яка молодша за трьох інших, але за силою зрівнюється з придворними магами.

Їх можна назвати предметом захоплення багатьох авантюристів.

І ось їхній лідер повернувся.

Авантюристи теж збираються навколо нього.

Рьо, як і біля міських воріт, трохи засліплено дивився на це видовище.

(Абель справді популярний. Якщо з ним потоваришувати, може, це щось дасть.)

Рьо іноді буває розрахунковим.

Деякий час Абеля оточували авантюристи, але коли настав слушний момент, він підійшов до Рьо.

Став поруч із Рьо і почав говорити.

— Це Рьо. Він мій рятівник. Якби не Рьо, я б не зміг повернутися до міста Рун. А Рьо тепер зареєструється тут як авантюрист. Він стане нашим товаришем. Тож і ви, будь ласка, будьте з ним добрі.

Рьо був здивований.

Та ж ми про це не домовлялися! Кинувши на Абеля збоку такий погляд, Рьо знову повернувся обличчям до присутніх.

Інші авантюристи, здавалося, чекали, що Рьо щось скаже.

— Е-е, я Рьо. Сподіваюся на добрі стосунки.

Сказавши це, Рьо вклонився.

— О, радий знайомству, Рьо.

— Дякуємо, що врятував Абеля.

Тієї ж миті Рьо голосно поплескали по плечу.

Усі ці жести означали радісну зустріч із Рьо і подяку за порятунок Абеля.

— Отже, Ніно, зареєструй Рьо як авантюриста, прошу.

Сказавши це, Абель разом із Рьо підійшов до стійки.

Вже ближче до цього часу авантюристи, які вітали Абеля, повертаються до своїх недоїдених страв у їдальні.

І навколо стійки лишилися тільки троє: реєстраторка Ніна, Абель і Рьо.

— Отже, Ніно. Щодо реєстрації Рьо: я його поручитель, прошу зареєструвати його одразу на ранг D.

Почувши це, Ніна здивувалася.

Звісно, рекомендаційне підвищення рангу існує.

У місті Рун таке трапляється приблизно раз на рік.

Але досі жоден із членів «Червоних мечів», включно з Абелем, ще ніколи не ставав поручителем.

— Звісно, це можливо, але якщо ви користуєтеся цією системою, ми просимо надати докази, які підтверджують вашу рекомендацію. Що скажете?

— Розумію. Крім того, є й дещо інше, про що хотів би коротко порадитися з гільдмайстром… Чи можна з ним зустрітися просто зараз?

— Думаю, можна. Навіть у обідню перерву він сидів у кабінеті, борючись із паперами і стогнучи від натуги.

Так сказавши, Ніна усміхнулася.

— Я покличу гільдмайстра, а ви, будь ласка, проходьте до внутрішньої зали для гостей.

Ніна спочатку провела обох до внутрішньої зали для гостей, а тоді одразу пішла до кабінету гільдмайстра.

Незабаром навіть у залі для гостей почувся гучний, хрипкий голос.

— Що?!

Далі почулося гупання важких кроків. Двері розчахнулися, і до кімнати ввірвався здоровенний чоловік зі страшним обличчям.

— Абелю… Слава богу…

Так сказавши, велетень упав на коліна.

— Гільдмайстре, вибач, що змусив хвилюватися. Насилу, але я повернувся.

— Ну ти й даєш… Коли почув, що Абель пропав безвісти, у мене ледь не зупинилося серце.

Велетень підвівся і сів у величезне міцне крісло, яке, схоже, було призначене лише для нього.

— Стривай, спершу скажи: а той… маг, хто він?

Велетень повернувся до Рьо і запитав.

— Це Рьо. Він мені життя врятував.

— Ось як. Я гільдмайстер міста Рун, Г'ю Макграс. Дякую, що допоміг Абелю.

Так сказавши, Г'ю підвівся і вклонився Рьо.

— Ой, та ні, це просто так вийшло. Не варто через це турбуватися.

Рьо теж мимоволі підвівся і вклонився.

— Отже. Гільдмайстре, Рьо реєструється в авантюристи в цьому місті, але за моїм поручительством хоче одразу отримати вищий ранг.

Почувши це, Г'ю глянув на Ніну, яка так і стояла біля дверей.

Ніна кивнула:

— Щодо цього, Абель хотів поговорити з гільдмайстром.

Але Г'ю так стрімко кинувся, що Абель не встиг як слід пояснити, навіщо хоче зустрітися, тож причина зустрічі так і не була передана.

— Ага, он воно як. Рьо, так? Щоб зареєструватися з підвищенням рангу, потрібні докази, що ти його заслуговуєш…

Сказавши це, Г'ю знову глянув на Ніну біля дверей.

Ніна зрозуміла, що цей погляд означає прохання залишити їх наодинці.

— Тоді я піду. Буду на стійці реєстрації, якщо що — покличте.

Так сказавши, вона вклонилася і вийшла.

Першим заговорив Абель.

— Перше: Рьо сильніший за мене.

Ці слова вразили обох: і Г'ю, і Рьо.

— Ну ти даєш…

— Абелю… Ти часом не розладнав шлунок тим в'яленим м'ясом, що їв на обід?

Абель зітхнув.

— Та ну, він такий жартівник, але сила в нього справді є. А ще, поки ми поверталися до Руна, ми з Рьо зібрали їх із чудовиськ, яких разом повалили.

Так сказавши, Абель дістав зі своєї сумки магічні камені вайвернів і почав викладати їх на стіл.

Усього двадцять п'ять штук.

— Що це за магічний камінь?.. Зелений, отже, вітряний, це зрозуміло, але він жахливо великий і колір у нього насичений. Такий камінь… ні, це не може бути. Невже це вайверн?

— Так, це магічний камінь вайверна. Майже такий самий є і в Рьо.

Коли Абель це сказав, Рьо теж поклав свою сумку на стіл.

— Безглуздя… Стільки вайвернів, та ще й звідки?.. Ні, це справа для всієї держави, тут має взятися за діло вся країна… Таке може погубити цілу державу…

Г'ю ледь вичавив із себе ці слова, майже пошепки.

— З цим не варто хвилюватися. Цього вайверна вполювали на південних землях за Горою демонів.

— Гора демонів? Та сама Гора демонів? І навіщо вас занесло в таке місце?

— Корабель знесло течією… Прибило до берега, що лежить ще далі на південь від Гори демонів. Звідти ми перейшли через Гору демонів назад, а південні схили тієї гори аж кишать вайвернами. Ось так воно і вийшло.

Абель знизав плечима і пояснив. Хоча розповів він дуже коротко.

Головне — пояснити, що ці вайверни найближчим часом не нападуть на людей і що таку кількість магічних каменів вайвернів так легко більше не роздобути.

— Зрозуміло. Більше ніколи не буде такої кількості магічних каменів вайвернів і таких нападів. Отже, ви хочете, щоб я продав їх через мережу гільдії, аби ціна на ринку не впала. Правильно я розумію?

— Ви, гільдмайстре, все схоплюєте з півслова, це нам дуже допомагає.

Якщо продати все тут, у місті Рун, ціна на ринку миттєво впаде.

Крім того, почнуть розпитувати, звідки це взялося.

Проте якщо продавати через мережу гільдії в інших містах, у столиці, а може, й в інших країнах, як торговий товар, то ніхто не почне підозрювати щось дивне.

Ось так усе й було.

— Добре. Це займе трохи часу, але я відповідаю за продаж. Спробуємо продати і королівському дому.

Щойно він це сказав, Абель трохи скривився.

— Думаю, один камінь одразу викупить володар міста, тож за два-три дні гроші з продажу можна буде отримати. А вашу частку прибутку зарахувати вам порівну?

— Ні, давай чотири до шести. Мені чотири, Рьо — шість.

— Абелю, так не піде. Давай п'ять на п'ять.

Почувши це, Абель похитав головою.

— Рьо, я досі належно не віддячив тобі за порятунок. До того ж це винагорода за завдання, яким ти відвіз мене сюди. Прошу, візьми, це буде знаком поваги до мене.

Сказавши це, Абель, не встаючи з крісла, схилив голову.

— Абелю…

— Рьо, Абель же так просить. Візьми, не зроби йому прикро відмовою.

Г'ю теж підтримав Абеля.

— Гаразд. З вдячністю приймаю.