40. Повернення з нелюдського пекла
Коли висота наближалася до трьох тисяч метрів, напади вайвернів припинилися.
Натомість напав холод.
Але завдяки плащу Абеля та мантії Рьо обидва майже не зазнали шкоди. Вони дісталися до хребта і нарешті побачили землі з північного боку гірського пасма.
Вони вийшли на хребет, один із нижчих хребтів пасма, і побачили північні землі рівно на п'ятий день після того, як полювали на перших двох вайвернів.
— Ледве дісталися до хребта.
— Так, мабуть, через ясну погоду краєвид і справді гарний.
Абель мав рацію: це й справді було дивовижне видовище.
Варто було трохи підвести голову, і над ними розкинулося безхмарне блакитне небо.
Варто було опустити погляд, і на горизонті зелень землі сходилася з блакиттю неба.
Серед цього на правому краю поля зору щось рухалося.
Рьо подивився в той бік і побачив жінку з голим торсом, яка летіла.
Але замість рук у неї були крила.
І ноги теж були схожі на орлині чи яструбині.
— Абелю… наближається якась дивна жінка.
— Що?
Рьо показав пальцем праворуч, і Абель теж повернувся туди.
— Це гарпія…
Так, до них наближалася не жінка, а цілком справжнє чудовисько на ім'я гарпія.
І таких гарпій летіло зграєю…
— Рьо, швидко спускаємося північним схилом!
— Так!
Обидва кинулися вниз.
Але людина, що спускається схилом, і гарпія, що летить у небі, мають надто велику різницю в швидкості.
Їх швидко наздогнали.
— <Крижана стіна 2>
Над головами Рьо та Абеля з'явилася крижана стіна, що не давала гарпіям схопити їх ногами.
— Абелю, а ті гарпії не скидають гарних магічних каменів?
— Ох. Ці тварюки дужі, літають і страшенно морочливі, а магічні камені в них як сміття. Тож краще не зв'язуватися, а втекти.
— Ясно. Тепер я добре розумію, чому Абель уникав бою.
Не зважаючи ні на втому, ні на темп, вони збігали схилом і до вечора спустилися на висоту, де гарпії вже не переслідували.
— Поки що відпочинемо під тим деревом.
Хоч їхня витривалість і здавалася безмежною, після безперервного бігу та спуску з кручі вони відчули неабияку втому.
— Ну, завтра, мабуть, зійдемо з гір… але напрямок…
— Так. Так чи інакше, треба дійти до найближчого міста чи села й перевірити, бо інакше не зрозуміємо, де ми.
— Так. Якби ми були в Королівстві Найтрей, було б добре, але може бути й інакше.
— Невже Імперія Дебухі!
Рьо сказав із дуже незадоволеним виразом обличчя.
— Ні, імперія лежить на північ від Королівства, тож цього не може бути.
Абель так сказав, і Рьо, заспокоївшись, випив ковток води.
— Добре.
— Чому ти так ненавидиш Імперію…
— Абелю, не варто мене неправильно розуміти. Я зовсім не ненавиджу Імперію. Я ненавиджу «назву Імперії»!
— А-а, так, так… точно…
Абель дивився на Рьо так, як дивляться на жалюгідну людину.
— Ну, так чи інакше, завтра, спустившись з гори, підемо далі на північ. Навіть якщо там немає ні міст, ні сіл, дороги мабуть будуть, а вийдемо на дорогу — у гіршому разі, якщо піти в один з напрямків, знайдемо місто чи село.
Визначивши загальний план дій на наступний день, вони почергово відпочили.
Наступний день.
Ще зарано вранці вони нарешті спустилися з гори.
Спускаючись, вони поглянули на горизонт, але в межах видимості не було навіть міста чи села.
Тому, як і планували, вони рушили на північ, аж поки не вийдуть на дорогу. Весь цей час чудовиська їм жодного разу не траплялися.
— Абелю, ви, здається, нудьгуєте.
— Чудовиськ зовсім не видно. Зовсім не так, як за горою.
— Ось це і є нормально. Ненормально тут, у нас.
— Ні, я так не думаю…
Абель злегка похитав головою, заперечуючи.
— Зробиш один крок — і на тебе нападає вайверн, вдалині видніється Бехі, а розслабишся — і просто перед тобою приземлиться грифон.
— Боже мій, що ж то за пекло було по той бік гір… Дивом я живим звідти повернувся.
— Абелю, поки не дісталися додому, це ще експедиція. Розслаблятися рано.
— Е-е, гм… ну так… виходить, це й справді була експедиція…
Погляд Абеля був спрямований кудись далеко.
Усе почалося з того, що вони пробралися на контрабандне судно.
Здається, відтоді минуло чимало часу… Насправді ж минув лише близько місяця.
— Абелю, а це, часом, не дорога?
Від голосу Рьо Абель здригнувся.
Придивившись, вони справді побачили щось схоже на дорогу.
У цю епоху навіть головні дороги Центральних країн не вимощені.
Найбільше, що їх роблять, — утрамбовують ґрунт так, щоб по ньому могли проїхати вози.
Та все ж наявність дороги означала, що вони повернулися в людські землі.
— Так, без сумніву. Це дорога.
Голос Абеля мимоволі тремтів.
Він тремтів від одного усвідомлення: вони нарешті повернулися туди, де живе людство.
— Ну що, ця дорога… вправо? Вліво?
— Ліворуч, на захід.
Спустившись з гори і вийшовши на дорогу, що тягнулася зі сходу на захід, Абель зміг здогадатися, як називалася гора, з якої вони спустилися.
(Це, мабуть, Гора демонів. Місцями біля її підніжжя водяться орки та огри. Авантюристи й то без крайньої потреби туди не наближаються. Отже, ми перейшли через Гору демонів і повернулися… Справді дивно, що ми вціліли.)
Люди Центральних країн називають «Горою демонів» ланцюг гір, що здіймається на півдні.
Кажуть, що ніхто її ще не перетинав; звичайні мешканці ніколи не наближаються до неї.
Авантюристи теж туди не ходять без замовлення, а завдання, пов'язані з Горою демонів, зазвичай довго не знаходять виконавців.
На вершинах мешкають гарпії, а то й вайверни… Підходити туди було б безглуздо.
— До речі, Абелю, ви ж, здається, авантюрист класу Б?
— Ну так, а що?
— А в гільдії авантюристів є якась перевага від реєстрації?
Рьо вирішив спитати про те, що його вже давно цікавило.
Якби він жив спокійним життям сам по собі, відомості про гільдію авантюристів були б йому зовсім ні до чого. Але раз уже він вийшов до міста, варто було хоча б трохи дізнатися.
Коли мова заходить про гільдію авантюристів, то першим, звісно, згадується класика історій про перевтілення в інший світ.
Записуватися чи ні — це окреме питання, але знати про це точно не зашкодить.
— Так, ось. Авантюристи, які належать до гільдії, у межах країни не платять мита за в'їзд до міст. У будь-якому місті для них вільний прохід, бо картка гільдії служить посвідченням особи. Крім того, магічні камені та матеріали з чудовиськ гільдія скуповує досить дорого, принаймні значно дорожче, ніж на міському ринку.
— Ого, ось як, це ж добре.
— Крім того, гільдія зберігає для тебе надлишкові гроші.
— Надлишкові гроші?
— Так. Гроші, яких не витрачаєш. Новачкам, які тільки почали, усе, що заробили, одразу йде на витрати. Але коли ранг піднімається і заробіток росте, зростають і винагороди. Тоді з'являються гроші, яких не встигаєш витратити, і гільдія їх береже. Адже їхати на завдання з усім статком — небезпечно, правда ж?
(Виходить, це щось на кшталт банку. Трохи вражає…)
— А внесені гроші можна зняти в інших містах?
— Якщо йдеться про гільдії в межах країни, то зняти можна в будь-якій із них.
— Та й справді дивовижно.
Рьо щиро був здивований.
Того, хто вигадав цей устрій, мабуть, треба вважати неабияким генієм.
Звісно, гроші, які гільдія прийняла від авантюристів, вона, ймовірно, вкладає в різні галузі.
Ніде не існує світу, де все обмежується словами «просто зберігаємо гроші».
Адже і банк, і страхова компанія накопичують гроші насамперед як «інвестиційний капітал».
Якщо згадати, що найстаріший банк Європи, Сан-Джорджо, був заснований у 1148 році, то припустити, що у «Фі» є щось схоже на банк, зовсім не дивно…
— Абелю, ви щойно сказали «у гільдіях у межах країни можна зняти гроші звідусіль», але чи взагалі гільдія авантюристів належить до держави? Чи вона існує в багатьох країнах одразу, як незалежна організація, на яку жодна держава не має впливу?
Адже в багатьох історіях про інші світи гільдії мають філії по всьому світу й не підлягають владі держав.
— Формально вона незалежна від держави, але це лише на папері. Насправді кожна гільдія співіснує з країною. Я знаю тільки те, що відомо в Центральних країнах, тож про інше не скажу. Але в межах Центральних країн картка гільдії має силу всюди. Ах, і ще: під час війни авантюристів іноді наймають як найманців. Особливо в Королівстві, там їх багато. Держава замовляє такі завдання через гільдію.
— Війна… Ну, мабуть, це дешевше, ніж посилати на війну рицарів.
Рьо знизав плечима й сказав.
— Не кажи таких неприємних речей. Це ж чесне замовлення, тому деякі авантюристи й не беруть у ньому участі. Тут, мовляв, кожен сам вирішує. Але якщо твою країну окупують, то що станеться з грошима, які лежать у гільдії, — невідомо. Окупаційна влада може їх просто забрати. Тож, мабуть, єдиний вихід — воювати.
— Ох, гроші як заручники… Гільдія, країна і навіть Абель — усі жахливі!
— Чому це мене ще й втягують?!
Чомусь у це втягується Абель.