37. Сушене м'ясо
Вечерю з'їли, настав спокійний час.
Хоч і подорож, та постійна напруга нервам не витримає.
Розслаблятися там, де можна, стискатися там, де треба. Це важливо.
— Рослинне чудовисько, що виділяє паралітичну отруту… та ще й невидиме… Вперше чую про таку істоту.
Абель, хоч і мав чималий досвід авантюриста, не чув про таке чудовисько.
— Ось там, де я жив, рослинних чудовиськ узагалі не було.
— Рослинні чудовиська з'являються лише в певних місцевостях, і на відміну від звірячих чудовиськ, з місця не рушають. Тому їх можна довго не зустрічати. Але є й авантюристи, які полюють саме на рослинних чудовиськ.
— Оо! І що вони дають із цінного?
— Ага, матеріали для алхімії або для магічних приладів.
— Алхімія! Мені дуже цікаво!
Рьо, сяючи очима, вголос висловив захоплення алхімією, яку ще не бачив.
— Щоб стати майстром, в алхімії треба дуже довго займатися.
— Саме те, що треба! Терпіння і праця все перетруть!
Абель не зовсім зрозумів, що означає «терпіння і праця все перетруть», але вирішив пропустити це повз вуха.
— А як ти, Рьо, захищався від паралітичної отрути того чудовиська?
Так, для Абеля це було загадкою.
Виявилося, що Абель мав при собі предмет, який знімає стани.
Звичайна отрута знімається миттєво.
Але ця паралітична отрута, хоч і зачепила лише трохи, змусила його опуститися на одне коліно — вона була дуже сильною.
Проте Рьо, здавалося, не відчув жодного впливу отрути.
— Та ні, я нічого особливого не робив.
Так, Рьо справді нічого не робив.
Та й до того він не тренувався, щоб набути стійкості до отрут.
Адже біля його дому трави-протиотрути знайти було неможливо.
(Справді, чому ж з ним нічого не сталося? Благословення Короля водяних фей, чи що… Ні, не схоже, щоб у цьому світі таке було… А може, все ж…)
— Може, це через мантію?
Він сказав це майже навмання.
Все одно перевірити це неможливо, тож поки що він лише подякує тому, хто її подарував.
(Наставнику, дякую.)
— Ну, можливо, так і є. На перший погляд це звичайна мантія, але вона точно не звичайна.
— Абелю, ти говориш дивно.
— Знаю, але інакше я не можу це висловити, тож нічого не вдієш.
— Я щойно подумки подякував наставнику, який мені її подарував.
— Оце добре. Вдячність — це важливо.
Почувши це, Рьо здивовано застиг.
— Абель сказав щось розумне…
— Гей, та я ж завжди кажу розумні речі!
— Мабуть, це той випадок, коли так думає лише сам Абель.
— Від тебе цього слухати не хочу!
Наступного дня вони почали сушити м'ясо, щоб узяти його з собою в дорогу через гори.
Поки були в лісі, я хотів заздалегідь наполювати м'ясо кролеподібних і кабаноподібних.
У лісах і гаях кролеподібних і кабаноподібних багато, але на луках їх майже не побачиш.
На Землі Рьо ніколи про таку звичку не чув, але коли спитав Абеля, той відповів:
— Так воно і є.
Ось така безбарвна, суха відповідь.
За два дні вдалося роздобути по п'ять голів кожного виду.
Для сушеного м'яса на двох це навіть більше, ніж потрібно.
Абсолютно необхідна для сушеного м'яса — «сіль».
Солі було досить.
Його краще було б замаринувати в соєвому соусі тощо, але під рукою нічого такого немає.
Тож довелося обсипати нарізане м'ясо сіллю та чорним перцем і сушити близько трьох днів.
Ось і все.
— Виявляється, це досить просто.
— Так, це просте сушене м'ясо, яке авантюристи роблять прямо на місці. Коли зовсім кепсько, роблять лише з сіллю, тож навіть перець уже велика удача.
— Добре, що в лісі Рондо є перець.
Рьо сказав, киваючи.
Нанизавши сушене м'ясо на крижаний шампур, який зробив Рьо, вони йшли на північ, до гірського хребта, поки м'ясо сохло.
До речі, шкіру, тобто все, що лишилося від туш окрім нарізаного м'яса, Рьо «вичинив», і з неї вийшли плащ Абеля та «одяг» Рьо.
І справді, перетинати гору, на якій лежить навіть сніг, без плаща важко; так сказав Абель.
Самий лише плащ значно підсилює захист від холоду.
Заодно зробили й одяг Рьо, який на вигляд був «туніка».
Посеред довго вичиненої шкіри Великого Кабана прорізали отвір для голови, і він натягнув її на себе.
Замість паска стягнули лозою, і вийшла ніби туніка з епохи Яйой.
Рьо і так носив мантію, яку подарував Дулахан, тож плащ йому не потрібен.
Натомість він зробив тунику, яку носитиме під мантією, тож тепла стало вдвічі більше.
Тепер обидва значно краще захищені від холоду.
— Слухай, Рьо, а та сумка, яку зробили разом із плащем…
— Так, сушене м'ясо складаємо в неї і несемо з собою.
Як наплічна сумка, вона має звичайний розмір.
— Більша була б незручна, Абелю, особливо в бою, правда?
— Ну, так, мабуть… Але навіть якщо скласти разом обидві наші сумки, сушене м'ясо явно не влізе.
— Ну, з цим уже нічого не вдієш. Те, що не влізе…
— Ну, нічого не вдієш.
Викидати шкода, але нічого не вдієш. Так подумав Абель.
— Те, що не влізе, понесемо в руках.
— Га?
— Адже їмо щодня, тож чим далі ідемо, тим менше лишається. Незабаром те, що в руках, ми вже й з'їмо.
Абель витріщився.
— Та ні, якщо тримати в руках, я ж не зможу воювати…
— Тим часом воювати буду я.
Я кивнув, намагаючись мати такий вигляд, наче йду на бій з відчайдушною рішучістю.
Насправді, коли я запхав готове в'ялене м'ясо в сумки, виявилося, що в руках доведеться нести лише м'ясо на один день.
Те, що м'яса вийшло так мало, Абель, звісно, сприйняв із великим полегшенням.