Маг води

36. Невидима загроза

Обійшовши широким колом на схід поле бою між бегемотом і вайвернами, вони рушили на північ.

Через якийсь час ходьби Абель заговорив до Рьо.

— Слухай, Рьо, якщо я не помиляюся, попереду видніється ланцюг надзвичайно високих гір.

— Як дивно збіглося. Я теж бачу ланцюг неймовірно високих гір.

Відстань була ще досить велика, але вдалося розгледіти засніжений гірський хребет, що височіє до самих хмар.

Якщо перевести на земні одиниці, це гори заввишки шість, а то й сім тисяч метрів.

— Оце і є той хребет, що слугує кришкою… правильно?

— Напевно, так і є.

Рьо теж не думав, що все настільки серйозно.

— Перед тим як перевалювати через гори, краще запастися в’яленим м’ясом, поки ми ще біля підніжжя. Можливо, спочатку це ще вдасться, але на половині шляху й далі, думаю, важко буде щодня полювати й мати їжу з того, що вполював.

— Ага… якщо там лежить сніг, то так і буде, мабуть.

— Ех… та маг стихії вітру перелетів би ті гори одним махом!

Абелю перед очима постала картина: Рін, маг стихії вітру з їхньої групи, намагається одним махом перелетіти через той хребет — і в неї зовсім нічого не виходить.

— Ні, це неможливо.

Абель заперечив Рьо, розвіюючи його фантазії.

Далі вони пішли на північ, углиб гаю.

— До речі, Абелю, а ти вже вбивав вайвернів?

— Гм? Я кілька разів брав участь у полюваннях на них. Чого питаєш?

— Ну, ті вайверни, що з’явилися біля Бегемотика, прилетіли з боку північних гір, чи не так?

Почувши це, Абель повернув голову до Рьо, що йшов поруч, так повільно, наче шия в нього рипіла: скрип-скрип-скрип.

— Невже ти хочеш сказати, що попереду є вайверни…?

— Так, майже напевно вони там є.

На тлі жахнутого обличчя Абеля обличчя Рьо світилося майже радістю.

Насправді Рьо хотів би розгледіти вайвернів ближче.

Адже бій з бегемотом він спостерігав здалеку.

— Із вайвернами не впорається й кілька людей, тим більше двоє. Насправді на полювання на вайвернів збирають щонайменше двадцять авантюристів, і не нижче рангу C. І навіть зібравши стільки, серед авантюристів усе одно є жертви.

Абель бачив, як авантюристи неодноразово отримували поранення, а деякі гинули на полюваннях на вайвернів, тому, якщо можливо, він хотів би уникнути цього ворога.

— А як їх тоді вбивають? Вони ж у повітрі, бойова техніка Абеля до них не дістане, правда?

— З такими, як вайверни, ми, мечники, працюємо приманкою, а також добиваємо їх, коли вони впали на землю. Але коли йдеться про рівень вайвернів, стріли вже не діють, тож головна сила в атаці — маги.

— Ого, хай живуть маги!

Так сказавши, Рьо підняв руки вгору.

— Та й магам одному чи двом не впоратися. Живі вайверни захищають свою поверхню магією вітру, тож навіть якщо вдарити по них атакувальною магією вогню, шкоди майже не буде.

Абель згадував, як це було на полюваннях, і пояснював Рьо, на що треба зважати.

— Маги вогню теж не такі вже й сильні, як на мене.

Вважаючи себе магом води, Рьо з явною зухвалістю зневажливо відгукувався про вогонь, хоч і сам не розумів чому.

Адже в «Фі» він жодного разу не зустрічав мага вогню.

Звісно, відтоді як він з’явився на світ, він не зустрічав жодного мага, крім себе самого.

— Проте за силою атаки вогняна магія найсильніша. До того ж вайверни користуються магією вітру, тож маги стихії вітру не можуть завдати їм шкоди.

— Справді?

— Так. Навіть якщо випускати повітряні розрізи, вони, кажуть, не влучають.

У голові Рьо сплили спогади про приманкову кулю та Кракена, яких він зустрів у морі.

(Мабуть, це з тих, кого позбавили магічного контролю. Адже якщо магія однієї природи, то, може, її можна позбавити контролю…)

— Тому маг стихії вогню безперервно обстрілює його вогняними кулями та вогняними списами. Так поступово виснажують витривалість вайверна.

— Якось… Таке враження, що це дуже недоопрацьовано…

— Нічого не вдієш. Надійного способу полювати на вайвернів ніхто досі не вигадав. Влучиш вогнем, виснажиш його, і якщо в момент, коли вітряний захист слабшає, пощастить влучити вдалим заклинанням, його можна збити на землю. Але від вогняної атаки вайверн злітає в лють, і жертви від його шаленого ривка трапляються дуже часто.

Абель знизав плечима й відповів.

— Ну, я вважаю, людям краще взагалі не зв'язуватися з вайвернами.

— Але ж вони з'являються на шляхах, якими ходять каравани, а коли через них завмирає торгівля, це справді погано. Тому правителі чи королі доручають Гільдії авантюристів їх знищити.

Щойно він це договорив, Абель різко насторожився.

(Щось тут не так.)

Рьо, як і Абель, відчував тривогу.

— Рослини… щось з ними не так.

Рьо прошепотів Абелю.

Отже, це не тварина-чудовисько. Рослини навколо — ось джерело тривоги.

Але ніщо й не нападало.

Ніщо не нападало… принаймні в межах видимості.

Несподівано Абель опустився на одне коліно.

— Абелю!

— Все гаразд, це якась отрута, але я незабаром оговтаюся.

Сказавши це, Абель, наче миттєво оговтавшись від отрути, піднявся і вже з мечем у руці прийняв бойову стійку.

Рьо охопив свідомістю всі молекули водяної пари в повітрі у радіусі двадцяти метрів і сприйняв їх як образи.

(<Активний сонар>)

Миттєво в голову хлинув такий величезний потік інформації, що голова пішла обертом.

Але зараз не до того, нічого не вдієш.

Подразник, який він сам випустив, поширювався довкола, передаючись від молекули до молекули, і розходився хвилями.

Так, мов камінь, кинутий у дзеркальну воду: хвилі розбігаються від місця падіння.

Дорогою хвилі натрапили на «чужорідне тіло», що дрейфувало в повітрі.

(Це відчуття — паралітична отрута)

Спираючись на «подразник», відбитий від чужорідної речовини і повернений назад, він на основі минулого досвіду визначає, що це за речовина.

(Найгустіше праворуч… Нічого не видно, але ні… там ледь помітно щось коливається.)

— <Злива>

Різкий дощ збиває складники паралітичної отрути з повітря на землю.

— <Крижана труна>

Джерело паралітичної отрути разом із усім довкола вкрилося льодом.

Раніше він не міг підкорити водній магії простір аж до десяти сантиметрів від поверхні живої істоти, але, мабуть, після неабияких зусиль тепер може заморозити разом із повітрям навколо.

— Ця крижана брила…

— Ця рослина розпорошувала паралітичну отруту. Якщо заморозити її цілком, отрута вже не розлетиться.

— Але… що це за створіння…

Абель теж здивувався, побачивши таке чудовисько вперше.

Мабуть, через те, що льодом змінився показник заломлення, це рослинне чудовисько, зовні дуже схоже на раффлезію, стало видимим.

— Мабуть, він має здатність відбивати світло, як дзеркало, і зливатися з навколишнім пейзажем.

— Так ось чому його не було видно…

Абель також відчував щось дивне довкола, але не міг визначити причину.

Та й не дивно: невидиме чудовисько й мало бути таким.

— Ну й що тепер робити з цією крижаною брилою?

— Залишимо її так, а коли відійдемо досить далеко, розморозимо. Якщо це рослина, після розморожування вона зможе жити далі. Нехай живе щасливо десь там, де до нас немає жодного стосунку.

— А якщо не рослина… тоді що?

— Тоді вона помре, правда ж. Я пробував підтримувати в кризі серцебиття й кровообіг або, навпаки, миттєво заморожувати, щоб викликати стан уявної смерті… але поки що нічого не виходить. Треба ще постаратися.

— Ось як…

Абель ковтнув слину.

Так, Абель уявив, що й сам може опинитися в крижаній труні.

Звісно, Рьо нічого подібного не зробить, але якщо думати про «можливо чи неможливо», то це цілком можливо, тож задуматися тут не дивно.

І тут же пролунав голос Рьо, мов голка.

— Абелю… я ж бачу, про що ти думаєш!

— Е-е, що…

Навіть Абель не міг приховати розгубленості.

— Влітку крижана труна, мабуть, приємно холодила б, правда ж? Ну що з тобою поробиш…

— Ох… Ну, я трохи заспокоївся.

Абель понуро зітхнув, але чомусь трохи зрадів.