Маг води

34. Жертва Абеля

Наступного ранку, на самому світанку.

Вчорашню нічну варту теж несли так: першу половину стояв Рьо, другу — Абель.

Вранці, коли Рьо прокинувся, біля багаття Абеля не було.

Той стояв трохи далі й махав мечем.

Його рухи були такими витонченими, що їх цілком можна було назвати танцем меча.

Меч рухався повільно, але без жодної миті затримки, ніби перевіряючи кожен рух.

Це зовсім не схоже на рухи Рьо, що трималися на кендо, або на японське мистецтво меча.

Але навіть Рьо, який нічого не тямив у мистецтві меча «Фі», був зачарований цими рухами.

Жодної основи, жодного базового руху не було пропущено: кожен крок було викладено старанно, один за одним, аж поки не склався цей меч.

Мабуть, так і виглядає поєднання природного таланту і наполегливої праці.

Напевно, сам Абель не думає: «Я так старався!»

— Це ж звичайна річ. — Просто звичайна справа… Так, мабуть, він і думає, махаючи мечем. Хоча збоку це виглядає як старанна праця.

Але старання не завжди приносить бажаний результат і не завжди вчасно.

Тому кажуть: «Скільки не старайся, нагороди немає».

Сумна історія.

Але Рьо думає: старання не зраджує.

Справді, бажаний результат не завжди приходить у потрібний час.

Та результат старанної праці рано чи пізно обов'язково повертається.

Втім, як би це не повторювати, до людей це не доходить: мабуть, людина не може зрозуміти те, чого сама не пережила.

Люди вірять у те, у що хочуть вірити… такі вже ми істоти.

Якби побачити таких людей, як Абель, зблизька, можливо, щось би змінилося, подумав Рьо, дивлячись на «танець меча» Абеля.

Захоплюючись і милуючись, Рьо мимоволі аналізував і запам'ятовував кожен рух Абеля.

— О, Рьо, прокинувся?

Коли серія рухів завершилася, Абель заговорив до Рьо.

Звичайно, Абель помітив, що Рьо дивиться, вже давно.

Раз той дивиться тихо, а йому самому хотілося ще трохи порухатися, він продовжив махати мечем.

Бути на видноті він звик іще з давніх часів, тож це його зовсім не турбувало.

— Чудово, Абелю. Я й раніше думав, що ваш меч гарний, але він справді витончений і прекрасний.

Рьо щиро, без жодних застережень захоплювався.

— Та годі. Я це з дитинства роблю, тіло просто пам'ятає. Трохи змию піт у річці і одразу прийду до тебе.

（Ага, тому він і тренувався біля річки. Якщо помитися у воді, не треба й викликати мій «Душ». Абель теж усе продумує.）

Сніданок теж був: рибу, яку Абель зловив, поки купався, і посмажив.

Сніданок — річ важлива.

Це правда, незмінна в усі часи і в усіх країнах.

— Ця річка, здається, тече з півночі. Може, піти вгору за течією?

— Так, я теж так думав.

(Може бути…)

Рьо так і подумав і вирішив розкрити Абелю інформацію.

— Абелю, земля, на якій ми зараз, оточена морем з трьох боків: зі сходу, півдня і заходу.

— А, ось чому треба йти на північ.

— Так. Але, кажуть, на півночі є гірський хребет. Один тягнеться зі сходу на захід, а з ним пов’язаний ще один. Вони ніби закривають землю з півночі. А люди живуть за тим хребтом, на північ від нього.

Почувши це, Абель насупився з недовірою.

— Рьо, я не сумніваюся, але від кого ця інформація?

— Краще не питати. Скажу лише, що це відомості від істоти, яка стоїть над людським розумінням.

Сказавши це, Рьо прямо подивився Абелю в очі.

У таких випадках, як кажуть, очі говорять більше за слова.

Не можна відводити погляд.

Побачивши це, Абель кивнув.

— Добре, Рьо, раз ти це кажеш, то я вірю. До того ж іншої інформації, на яку можна спертися, все одно немає.

— Дякую, Абелю.

Сказавши це, Рьо вклонився.

— Ні, дякувати маю я. Раз ти сказав це саме зараз, значить, ця річка, що тече на північ, може брати початок у тих горах?

— Так, але це лише припущення. Поки що ми йдемо на північ, а от перевалювати через гори колись доведеться, тож тримайте це десь у куточку свідомості.

— Гаразд.

Вони пішли вздовж річки на північ.

Незабаром вони натрапили на горн-бізона, який пив воду.

Це був той самий горн-бізон, те рогате чудовисько, яке Рьо колись бачив у річці біля свого дому, коли воно протикало рогами крокодила.

Цього горн-бізона Абель безжально вполював, і він став їхнім обідом того дня.

Саме побачивши цього горн-бізона, Рьо згадав одну річ.

Крокодила горн-бізон проткнув рогами, але ж, згадав Рьо, у тій річці водилися піраньї.

Але в цій річці, як здається, таких страхітливих риб немає.

Якби вони тут водилися, то ще вчора ввечері піраньї з’їли б Абеля.

Лише тепер, замислившись, Рьо з запізненням збагнув, яку жахливу річ він попросив.

— Ей, Рьо.

— А? Е, Абелю, що трапилося?

— Ти ж щось від мене приховуєш, так? Щось, що мені невигідно знати?

（Та він екстрасенс!）

У думках Рьо бачив власне обличчя, намальоване в стилі коміксу, з виразом «приголомшення» на ньому.

Та тут краще викрутитися.

У таких випадках, як кажуть, очі говорять більше за слова.

Не можна відводити погляд.

— Е-е, я зовсім не розумію, про що ви говорите.

— Ага. Очі в тебе ніби спокійні, але піт тече, та й слова плутаються. Ще й як видно!

Абель недовірливо дивився на Рьо, примруживши очі.

Та Рьо ще довго намагався викрутитися, але через деякий час здався і розповів Абелю про горн-бізона та піраньїв.

— Невже тут водилася така страшна риба…

— Звичайно, я ж не віддавав Абеля на поталу свідомо, правда?

— Звісно. Втім, учора ввечері й сьогодні вранці таких риб не було, тож, може, в цій річці їх справді немає… Рьо, є ще щось, що мені варто знати? Ти часом не приховуєш відомостей, які можуть загрожувати моєму життю? Точно все гаразд?

— Все гаразд. Усю інформацію я вже передав Абелю.

Звісно, це брехня.

Про Дракона і Дулахана я не розповів нічого.

Але я вирішив, що про це краще не розповідати, тож це зовсім інша річ, ніж піранья, про яку я просто забув і не сказав.

Рьо самовільно так вирішив.

Того вечора, коли добували їжу в річці, Абель, звісно, заходив у воду обережніше, ніж учора.