28. Подорож удвох
— Що ж, вирушаймо?
Переконавшись востаннє, що нічого не забув, Рьо звернувся до Абеля.
— Ага, ходімо.
Обидва були вдягнені легко.
Та й узагалі, Абель після корабельної аварії не мав при собі жодного багажу.
Лише одяг, гаманець, легкий обладунок і меч.
У Рьо теж було небагато: подарована Дулаханом мантія, пов'язка на стегна, сандалі, ніж і Мурасаме та приправи.
Їм треба було пройти крізь ліс, тож що менше речей — то краще.
— Їжу загалом доведеться здобувати на місці. Сіль і перець у мене є, воду я створю, тож із цим проблем не буде, а решта — полювання на звірів чи чудовиськ і дикі плоди. Утім, у цьому лісі живності багато, тож, думаю, труднощів не виникне.
— Зрозумів.
— Якщо певний час іти на північ, буде доволі велике болото. Я часто ходив аж за нього, тож тамтешню місцевість знаю. До того місця серйозних чудовиськ зараз уже бути не повинно.
Промовляючи це, Рьо згадав, як уперше зустрів одноокого Яструба Вбивцю.
Тоді вони зіткнулися саме тут, у Північному лісі.
— Ясно. Тоді для початку дійдімо до того болота.
Вийшовши за бар'єр, обидва деякий час мовчали.
Рьо думав про дім, у якому прожив так довго, а Абеля мучила цікавість щодо Рьо.
Першим не витримав і заговорив Абель.
— Слухай, Рьо. Хочу в тебе дещо запитати.
— Га? Що таке?
— Це… може, нетактовне питання, тож якщо не хочеш — не відповідай… Куди ти вчора ввечері ходив?
Абель вагався, але такий він був: якщо щось його зацікавило, то, не спитавши, мучитиметься цим без кінця…
— А, та нічого страшного. Учора я ходив до свого вчителя — попрощатися, бо на деякий час залишаю ці місця.
— Учителя? То ця мантія — від нього?
— Так, саме так. Подарував на прощання.
На перший погляд пошито було добре, але мантія здавалася звичайнісінькою, яких повно всюди.
Проте Абель відчував якусь невідповідність.
Абель змалку ріс в оточенні якісних і красивих речей.
Тому мав певне чуття на прекрасне. І це чуття йому підказувало.
(Щось тут незвичайне.)
Але що саме і в чому саме незвичайне — зрозуміти не міг.
— Ота… мантія. У неї є якісь особливі властивості?
Взагалі-то питати про таке вважалося табу, але між товаришами в одній партії це табу не діяло.
Адже коли не знаєш зброї, обладунків і коронних прийомів своїх напарників, у вирішальну мить злагоджено діяти не вийде.
Щоправда, Абель запитав Рьо просто тому, що хотів з'ясувати природу того дивного відчуття.
— М-м, та начебто нічого особливого. Учитель нічого не казав.
Дулахан досі жодного разу не промовив ані слова.
Втім, усього вище шиї в нього не було, тож це, мабуть, цілком природно.
— Он як…
Якщо вже сам власник не знає, то нічого не вдієш.
Абеля це не переконало, але вдіяти він усе одно нічого не міг.
За цими розмовами вони дісталися Північного болота.
— Це болото ми обійдемо зліва, із західного боку, і рушимо на північ. Що там далі, я й сам до пуття не знаю, тож доведеться просуватися трохи обережніше.
— Ага, зрозумів.
Абель кивнув.
— Як би це сказати… серед магів чимало таких, хто говорить ось так — чітко й по поличках? Мій напарник теж такий був, та й знайомий маг у мене на батьківщині розмовляв так само, як ти зараз, Рьо.
— Ось як… Я ж інших магів ніколи не зустрічав, тож нічого не можу про це сказати…
(Та що там інші маги — взагалі іншу людину я вперше зустрів саме в особі Абеля.)
Подумавши так, Рьо гірко всміхнувся сам до себе.
Вони обійшли Велике болото на півночі й вийшли на його північний бік, але жодного чудовиська так і не зустріли.
Рушили ще далі на північ, і коли день перевалив за середину й уже хилилося до вечора, вони нарешті натрапили на чудовисько.
— Малий Кабан.
— Як я вчора й казав, беру його на себе. Рьо, постій позаду й подивися.
З цими словами Абель вихопив меч і став у стійку.
Рьо, як йому й сказали, відступив назад.
А в пам'яті Рьо спливла картина його найпершого бою після того, як він потрапив до «Фі».
(Так, моїм першим супротивником теж був Малий Кабан. Уперше в житті на мене війнуло вбивчим наміром, і тіло просто заклякло. А врешті я його здолав Крижаною доріжкою з крижаним списом та купою уколів бамбуковим списом… Як давно це було.)
Поки Рьо поринав у спогади, бій уже почався.
Малий Кабан кинувся на Абеля.
— Бойова техніка: Крок убік.
Мінімальним рухом, за мить до зіткнення, Абель ухилився вбік від натиску Малого Кабана.
І тієї ж миті, ухиляючись:
— Бойова техніка: Повне пробиття.
Меч устромився Малому Кабанові в ліве вухо. Клинок дістав до мозку, і чудовисько впало, не встигнувши нічого вдіяти.
Здивувався Рьо. Не стільки блискучою майстерністю… скільки тим, про що дізнався вперше.
(Бойова техніка?! Це ще що таке? Оте ухилення вбік і останній укол у вухо, так? У «Фі» і таке є?!)
— Фух, от і вечеря нам забезпечена. Га? Що таке, Рьо?
— А, та ні, просто я вперше побачив оцю… бойову техніку…
— А, ну так, маги ж їх не використовують. Це така… як би сказати, прийоми? — тільки для тих, хто б'ється мечем чи іншою зброєю.
— Ось воно як…
Рьо про щось глибоко замислився.
— Та годі про це, скоро вечір, може, облаштуємо табір? Малого Кабана я проштрикнув через вухо, тож кров витікає звідти, виходить щось на кшталт природного знекровлення…
— А, справді. До речі, трохи позаду було велике дерево з дуплом — розташуймося перед ним. Місця там має вистачити принаймні на багаття.
Роздуми Рьо відклав на потім і взявся міркувати про найважливіше.
Так, найважливіше — це їжа.
— Уважний ти. Ну що ж, розберемо цього Малого Кабана й візьмемо з собою лише їстівне.
Абель дістав ніж, щоб розібрати тушу просто на місці.
— Тоді я піду назад, назбираю сухих гілок і розпалю вогонь.
Адже Рьо — маг води, який чудово вміє розпалювати вогонь.
М'ясо зі стегна Малого Кабана, підсмажене на вогні, виявилося смачнючим.
Поєднання солі й чорного перцю — поза всяким сумнівом, найвище благо.
Шкода тільки, що не було рису.
Певне задоволення Рьо, звісно, отримав, та все ж чогось бракувало.
Абель нічого такого не відчував і, схоже, був цілком задоволений.
Можливо, саме в цьому й різниця між тим, хто ще вчора жив осіло, і тим, хто весь час мандрує як авантюрист.
Хто б міг подумати, що вже за півдня після виходу з дому його тягтиме назад…
Важливість «рису» в харчуванні… смуток, який усвідомлюєш лише тоді, коли втратиш.
(Якби ж знаття, треба було будь-що-будь прихопити рис із собою…)
Як саме він збирався його нести, яким способом це взагалі здійснити — жодного плану не було, проте Рьо був переконаний.
Рис — це важливо.
І коли повернеться додому, він плекатиме його з усією дбайливістю.
— Що ж, я перший подрімаю. Навряд чи засну міцно, але як щось трапиться — буди без вагань.
Сказавши це, Абель заліз у дупло великого дерева.
Судячи з фази місяця, Рьо мав розбудити Абеля після того, як світило мине зеніт.
(Так, часу вдосталь, нудно — потренуюся-но в магічному контролі.)
Сьогодні він цілий день тільки йшов, боїв не було, тож мани лишалося з надлишком.
Скільки мани відновиться за час дрімоти, він не знав, але якщо витратити стільки, скільки йде на невеличке тренування магічного контролю, то напевно відновиться… приблизно так собі міркував Рьо.
Раніше для тренування магічного контролю він зводив у дворі з льоду велетенську п'ятиярусну пагоду чи Токіо Скайтрі, та останнім часом йому, навпаки, припало до душі ліпити мініатюрну Токійську вежу.
Як і з більшістю речей, зменшити велике — надзвичайно складно.
Легко сказати «мініатюризація», але, окрім того, що вона, зрозуміло, вимагає різноманітних умінь, потрібна ще й надзвичайна уважність до дрібниць — від проєкту до виготовлення.
Ця «уважність» у магії, по суті, і є «контроль».
Щоб збудувати гігантське Токіо Скайтрі, потрібно чимало мани.
Але якщо казати саме про магічний контроль, то виготовлення крихітної Токійської вежі гартує його більше… принаймні так здавалося Рьо.
Втім, і те, й те — улюблене тренування, тож нарікати нема на що.
Навмисне повільно він збирає Токійську вежу з крижаних ниток, тонших за волосину.
На правій руці, лівій руці, правій нозі, лівій нозі — чотири одночасно.
Бо одна — це вже навіть не тренування.
Тренування — це те, що дає навантаження!
Складати програму тренувань так, щоб вона була і приємною, і навантажувала, — хіба це не важливо в будь-які часи?
Поки Рьо зводив Токійські вежі на долонях і кінчиках пальців ніг, кілька чудовиськ, приваблених їхнім запахом, підібралися ближче.
Абель казав: «Якщо прийдуть чудовиська — буди мене», але завтра й далі доведеться долати великі відстані, тож нехай краще спить спокійно.
Так подумав Рьо і вирішив розібратися сам, нікого не питаючи.
Утім, оскільки чудовиська були не надто сильні, навіть рухатися не довелося.
Просто прошити водяним струменем від правого вуха до лівого…
Щойно й Абель показав, як пробиває вухо Малого Кабана.
Що крізь вухо прохромити доволі легко, Рьо знав із власного досвіду.
Так можна було вбивати чудовиськ без гучних звуків — тобто не порушуючи сну Абеля.
Навіть якщо лишити вбите чудовисько там, де впало, його невдовзі потягне геть інше чудовисько.
Пролита кров чудовиська скликає інших… та перш ніж до цього дійде, тіло зникне з околиць їхнього табору.
Нічний ліс — саме таке місце.
Тож Рьо залишив при собі одного-єдиного Малого Кролика на сніданок, а решту довірив лісовим законам.
Адже коли шлунок повний, навряд чи хтось стане спеціально нападати на Рьо та Абеля.