Маг води

27. Кінець спокійного життя

— Рьо, я хотів би дещо з тобою обговорити.

Коли смажене м'ясо було з'їдене, а невеличке прибирання — завершене, Абель заговорив.

— Га? Що таке?

— Власне, я хочу навідатися на той берег, де мене викинуло. Треба дещо перевірити. Вибач, але чи не міг би ти провести мене туди?

— А, звісно. Ну, тоді ходімо.

На Рьо, як завжди, була лише пов'язка на стегнах, сандалі та два ножі.

Останнім часом він уже не користувався бамбуковим списом з ножем.

Спочатку бамбуковий спис був потрібен тому, що довга дистанція давала відчуття безпеки в бою.

Але щоденні двобої з Дулаханом, ближній бій з однооким Яструбом Вбивцею та іншими — усе це він проходив із Мурасаме, і велика дистанція поступово стала непотрібною.

Так, Рьо виріс.

Проте для Абеля це виглядало зовсім інакше.

— Рьо. Ти ж казав, що ти маг води, так?

— Так, саме так.

— А посох мага ти з собою не візьмеш?

— Е…

У Центральних країнах маги, як правило, носять посохи.

Адже посох мага — це магічний провідник, що допомагає як активувати заклинання, так і посилити його дію.

Магові без посоха на активацію заклинання потрібно вдесятеро більше мани, а результат інколи виходить удесятеро слабший.

Тобто, відверто кажучи, такий маг ні на що не годиться.

Але Рьо досі жодного разу не користувався посохом…

— А, ну… в мене його немає.

Почувши цю відповідь, Абель страшенно пошкодував про своє питання.

(Знову я сплохував… Якщо людина живе в злиднях, то цілком могла й посоха позбутися. Я осоромив свого рятівника. Поставив дурне питання…)

— А, так, ну, буває й таке. Я ж мечник, тож мені достатньо оцього меча.

Сказавши це, Абель поплескав по мечу на поясі.

— Якщо щось трапиться, я вийду вперед і битимуся, а ти, Рьо, дивися ззаду.

— Ні, так не годиться…

— Прошу, дозволь мені хоч це. Ти врятував мені життя, і якщо я тільки й буду приймати допомогу, це вдарить по моїй честі.

І з цими словами Абель рішуче наблизив своє обличчя впритул до обличчя Рьо.

— А, добре, тоді в такому разі покладаюся на вас.

На більше Рьо просто не спромігся.

На березі тіл уже не було.

Відтоді, як Рьо відвіз Абеля, минуло щонайбільше п'ять годин, але два трупи контрабандистів, які мали там лежати, кудись поділися.

Звісно, прибрав їх не Рьо.

Найпевніше — щось із моря.

— Тут були двоє мертвих. Схоже, їх або з'їли, або затягли в море.

Рьо пояснював це спокійно, без жодного сліду емоцій.

Але Абелю було не до спокою.

— Тобто, якби ти мене звідси не відтягнув, я скінчив би так само?

Спиною Абеля стік холодний піт.

— Таки вам щастить, Абелю-сан.

Рьо широко всміхнувся.

— Та ні… хоча, мабуть, так і вважатиму. І ще, Рьо, чи не міг би ти звертатися до мене без усяких «-сан»? Якось незручно: мій рятівник каже ввічливо, а я називаю його просто на ім'я.

— Але ж ти, Абелю, здається, старший за мене… Ну, якщо тобі так краще — гаразд. Абелю.

— Ось, дякую. Мене й усі товариші так звуть. Отак воно краще.

— Товариші…

(Я ж сам хотів самоти, тож і попросив Міхаеля (псевдонім) про місце, куди люди не заходять… але товариші — це все-таки трохи заздрісно. Таки двадцять років — довгий строк.)

Рьо замислився над цим із тихим щемом.

А Абель тим часом, не помічаючи його настрою, щось шукав.

(Ага, таки нема доказів. Чи то на дно пішли, чи то в черево Кракена. Ну що ж, нічого не вдієш, спершу треба з'єднатися з усіма.)

— Рьо, дякую. Схоже, того, що я шукав, тут усе ж немає.

— Шкода. І що тепер робитимеш?

— Для початку хочу знайти своїх. Якщо дістануся міста Рун, то мав би з ними зв'язатися…

Рьо похитав головою і відповів:

— Вибач, але я не знаю, де те місто Рун. Гадаю, звідси воно десь далеко на півночі… тож доведеться подолати чималу відстань. Тут довкола немає не те що містечок — узагалі людей немає.

— Он як… Значить, лишається тільки зціпити зуби.

Тут Абель замовк. Трохи подумав, а тоді повернувся до Рьо:

— Слухай, Рьо, а може, підеш зі мною?

Запрошення Абеля виявилося для Рьо несподіваним — ба навіть таким, якого він узагалі не передбачав.

Звісно, пройти цим лісом самому було б украй важко.

Хай навіть Абель — умілий мечник, подорож наодинці підвищує складність до жаху.

Найбільше проблем додає «відпочинок».

Коли вас двоє, один спить, а другий не склеплює очей і вартує.

А коли ти сам, виспатися як слід не вийде.

Доводиться безперервно бути насторожі. А постійна пильність накопичує втому.

Втомившись же, ти робиш помилки.

І від цього не втече навіть майстер — такий уже закон світу.

Саме тому й в арміях сучасної Землі найменшою одиницею є «двійка» (two man cell) — двоє в парі.

А втім, Рьо жодного разу досі не уявляв, що колись вийде з лісу Рондо.

Навколо дому він зробив рисове поле, прокопав каналізацію, а до місць, куди часто ходив, навіть виклав кам'яні доріжки.

Усередині бар'єру росло безліч фруктів.

З овочами було сутужніше, але жодних незручностей життя тут йому не завдавало.

Жодних незручностей не було… і все ж, коли пролунало «може, підеш зі мною?», серце — хай трішечки — таки стрепенулося.

(Незручностей немає. Невдоволення теж. Але ж трішки кортить подивитися на місто цього світу меча й магії. Проте й шкода кидати те, що я стільки будував довкола дому, усе це спокійне життя…)

Не дочекавшись відповіді, Абель трохи розгубився.

— Вибач, це надто раптово. Та хоча б до міста Рун — буду вдячний, якщо проведеш. Як провідник… ну, скажімо, це замовлення. Так, замовлення. Якщо підеш, я заплачу, а якщо раптом захочеш пожити там — допоможу влаштуватися. Чесно кажучи, я тут ні в зуб ногою й гадки не маю, як звідси дістатися до Руна. Що скажеш?

І з цими словами Абель схилив голову.

(А, справді. Я ж не назавжди покидаю ліс Рондо. Подивлюся трохи світ — і повернуся. Та й бар'єр Міхаеля (псевдонім), гадаю, увесь цей час працюватиме далі.)

Рьо був у цьому певен, хоч жодних підстав не мав.

Довіра до Міхаеля (псевдонім) у нього була безмежна.

— Гаразд. Мені треба дещо підготувати, тож якщо вирушимо завтра — берусь за це замовлення.

— О, Рьо, дякую!

Абель схопив Рьо за руку обома руками і радісно потрусив нею вгору-вниз.

Для Абеля Рьо був свого роду променем надії.

Він опинився в зовсім невідомому місці, і, схоже, вижив лише він один — та й то завдяки тому, що Рьо його знайшов і доніс до свого дому…

Звісно, Рьо не знав, де саме розташоване місто Рун, але якщо він чітко каже «значно північніше», то, мабуть, має якісь підстави для цих відомостей.

Та й узагалі, йти самому лісом, кінця-краю якому не видно, — справа вкрай важка.

(Він маг без посоха, тож бій для нього, мабуть, складний, але це я можу взяти на себе. Якщо є хоч хтось, хто змінить тебе на відпочинку, — і то добре. А, точно: як дістанемося першого ж міста, куплю йому посох і одяг. Таке навряд чи сприймуть за образу. Та й взагалі, в такому вигляді його, напевно, в місто не пустять…)

Абель помилково вважав, що Рьо такий бідний, що не має навіть посоха й ходить у самій настегновій пов'язці… Ну, те, що Рьо без жодної монети, — таки правда.

А Рьо, зі свого боку, мав дещо підготувати: хай і ненадовго, але дім доводилося покинути.

Усі функції будинку були витвором Міхаеля (псевдонім), тож Рьо там нічого чіпати не треба.

І бар'єр, і комора працюватимуть без проблем і за його відсутності.

З рисовим полем нічого не вдієш. Повернеться — зробить наново.

Якась кількість рису-сирцю зберігається замороженою. Можна буде з’їсти, можна виростити з нього розсаду — навіть одразу після повернення якось дасть собі раду.

З фруктами в саду теж нічого не поробиш.

Дощі ж ідуть, тож залишається сподіватися, що вони якось виживуть…

Загалом з усім, що залишається вдома, усе буде гаразд.

Проблема — в тому, що брати з собою.

Жодної зручної магії на кшталт класичної для іншосвітніх історій «Скриньки предметів», куди можна напхати скільки завгодно речей у підпростір… такого немає.

Предмета з подібною функцією він також не мав.

Отже, речі доведеться ретельно відбирати.

Передусім він вирішив узяти приправи.

Сіль і чорний перець.

Склав їх у невеличкий клунок завбільшки з гаманець-мішечок — із вичиненої шкіри Кайт-змія. Якщо почепити на пояс, особливо не заважатиме.

Та й це ж приправи — багато їх не треба.

Але коли вони є і коли їх немає — смак їжі зовсім різний. У мандрах це річ обов'язкова.

Так само в мішечок пішла й трава ран, нерозтерта.

Далі — кресало. Якщо вдарити ним об ніж Міхаеля (псевдонім), летять іскри.

Воду він може створити сам.

(Ого? І цього досить? Виявляється, зовсім небагато треба.)

Якщо не враховувати «зміну одягу», то речей, потрібних у дорозі, виходить і справді дуже мало.

(А ще лишилося попрощатися…)

Повечерявши, Рьо сказав Абелю, що ненадовго вийде.

— У таку пору?

Навіть Абель здивувався.

— Так. Саме в цей час, інакше не зустрінемося. Хочу повідомити, що якийсь час мене не буде. Це займе трохи часу, тож, Абелю, зачекай удома.

— А, гаразд.

(Тут же в околицях ані душі не живе… а він іде повідомити, що його не буде? Хоча… мабуть, дух когось дорогого чи щось таке. Навіть якщо зараз він сам, це не означає, що був сам завжди. Не моя справа в таке лізти.)

Рьо прийшов у центр північного Великого болота, на берег озера.

Коли місяць підбився до зеніту, як завжди, з'явився Дулахан верхи на безголовому коні.

Зазвичай услід за цим Рьо брав Мурасаме напоготів, Дулахан теж ставав у позицію — і починався двобій.

Але сьогодні було інакше.

Рьо наблизився до Дулахана, не піднімаючи меча.

— Сьогодні я маю дещо вам сказати. Від завтра я на деякий час залишаю ліс Рондо. Тому сьогодні — востаннє.

Чи доходять до нього слова — невідомо.

Та й узагалі, хто такий Король фей, Рьо й сам не знав.

І все ж він вірив, що щирість буде зрозуміла.

А навіть якщо ні — факт лишається фактом: його вчили володіти мечем, і висловити за це подяку він вважав цілком природним.

— Щиро дякую вам за все. Завдяки вам я дожив до сьогодні. Вдячний вам від усього серця.

Можливо, це йому лише здалося, але від Дулахана війнуло ледь помітним смутком.

Звісно, він безголовий лицар, тож обличчя в нього немає. А отже, і виразу обличчя не розгледіти.

Та попри це Рьо відчув саме смуток.

— Після цієї ночі я надовго залишуся без ваших уроків. Тож востаннє битимуся серйозніше, ніж будь-коли.

З цими словами Рьо наростив на Мурасаме крижане лезо.

У відповідь Дулахан витягнув із піхов свій звичний меч і став у позицію.

Двобій почався.

Бій тривав без перепочинку дві години.

Рахунок — два на три.

Рьо зумів завдати двох смертельних ударів… але отримав три й програв.

Утім, доти він узагалі програвав усухо.

Але сьогодні лежати долілиць було не можна. Треба попрощатися як слід.

Ноги підкошувалися, та він усе ж якось підвівся.

— Дякую вам.

І Рьо низько вклонився.

Дулахан підійшов до нього й простягнув те, що тримав у руці.

— Це… мантія? Мені?

Біла — точніше, світло-блакитна мантія.

Та сама, яку носять чарівники в RPG чи у фільмах: із каптуром, що вкриває з голови до самих щиколоток.

Справжня класика чаклунського вбрання!

І справді, в самій лише пов'язці на стегнах його могли б і затримати при вході до міста…

Рьо прийняв подарунок і одразу накинув на плечі.

Розмір ідеальний у всьому.

Ба більше, крій у плечах і руках був таким, щоб зручно було розмахувати мечем.

Не стільки вбрання чистого чарівника, скільки… щось таке, що пасувало б лицареві зі світловим мечем із галактичної саги.

Рьо вона відразу припала до душі.

— Дуже вам дякую! Берегтиму її.

І він знову низько вклонився.

Побачивши це, Дулахан випромінював цілковите вдоволення.

Обличчя в нього не було, та Рьо здалося саме так.

Дулахан сів на безголового коня і, як завжди, розтанув у темряві.