26. Криза спокійного життя
Від вирішального двобою з Однооким і зустрічі з Рувіном минув час… за відчуттями Рьо, збігло близько двадцяти років.
І ось спокійне життя Рьо опинилося під загрозою.
Того дня Рьо прямував до моря.
Треба було поповнити запаси солі, та й захотілося вперше за довгий час поїсти морської риби, засмаженої із сіллю.
Відтоді як колись він пірнув у море й мало не загинув від Кракена, з Кракеном він більше не стикався.
Щоправда, якщо вже на те пішло, до моря він вирушав лише два-три рази на рік…
Мабуть, спогади про те, як він кілька разів був на волосину від смерті у воді, діяли на Рьо підсвідомо.
Маг води — а моря не любить…
— Ні, річ не в морі. Просто Кракен мені не до душі! А ту креветку я таки з'їв, між іншим!
Так, ту саму креветку, що випускала бульбашки й позбавила Рьо свідомості під час його першого занурення, він згодом переміг і як слід з'їв.
Будову її великої клешні він теж добре дослідив.
Найбільше здивувало те, що попри такі потужні бульбашки це було не чудовисько, а звичайнісінька креветка.
Що це гігантська версія креветки-пістолета, яка водилася й біля берегів Японії, він здогадався, пригадавши відео про цих креветок.
Клацнувши розрослою клешнею, вона створює бульбашку, а коли та лопається, виникає ударна хвиля.
Це явище називають схлопуванням бульбашки, або кавітацією; при цьому виникає плазма з температурою аж 4400 ℃.
Креветки-пістолети біля берегів Японії завдовжки лише сантиметрів із п'ять — і навіть такий розмір породжує плазму.
Три стани речовини: твердий, рідкий, газоподібний… а четвертий, що стоїть іще вище, звуть плазмою.
І все це спричиняє сама лише форма клешні — страшна все-таки сила природи…
Зате, з'ївши таку креветку, Рьо подолав свій страх!
А от щодо Кракена… тут про подолання страху говорити поки що зарано.
Отож, прибувши до моря, Рьо побачив картину… цілковитого безладу.
Зазвичай білий прекрасний пляж і синій обрій за ним утворювали контраст, що здавався витвором не цього світу… а тепер — суцільний розгардіяш…
Неначе корабель зазнав аварії і його уламки викинуло на берег.
Серед тих уламків лежали й люди.
Троє?
Перші люди за двадцять років (за відчуттями Рьо) від моменту переходу із Землі в цей світ, «Фі».
Рьо обережно наблизився, приклав руку до шиї й перевірив пульс.
Двоє, схоже, вже були мертві.
Лише один — років двадцяти п'яти, із тьмяно-рудим волоссям і міцною статурою, з мозолями від меча на долонях, — міцно стискав у лівій руці меч, від якого віяло якоюсь особливою присутністю.
Що це чоловік, який живе мечем, стало зрозуміло одразу.
— Якщо лишити його отак, потім спатиму кепсько, правда ж?
Доволі жорстокі думки роїлися в голові Рьо.
— <Візок>.
З'явився крижаний віз завдовжки близько двох метрів.
Таке собі самохідне причандалля, здатне лише на просту дію — їхати слідом за Рьо.
Спочатку він створював Крижану доріжку й тягнув вантаж, ковзаючи ним по ній, та згодом це набридло, та й коли з одного полювання здобичі було багато, нести її ставало важко — так і народилася ця ідея.
Насправді він хотів зробити щось на кшталт голема — двоногого, здатного пересуватися будь-яким бездоріжжям.
Але скільки він не брався за голема, нічого не виходило — не виходить і досі, через двадцять років.
Принаймні від цього берега до дому, куди він навідувався кілька разів на рік, Рьо проклав дорогу з кам'яних плит. Тож і цього <Візка> цілком вистачало для пересування.
На той візок він навантажив живого чоловіка, схожого на мечника, а разом з ним — усе придатне, що валялося довкола.
— Сіль… можна буде прийти по неї пізніше.
Але щойно він усе повантажив, як помітив дещо.
На лівій руці мечника була доволі глибока рана, з якої пульсувала кров.
— Яскраво-червона кров… отже, пошкоджена артерія. Якщо так лишити, він помре від крововтрати… Гм-м.
Рьо озирнувся довкола — чи не знайдеться чогось придатного.
Основа зупинки кровотечі — притискання.
Достатньо було б затиснути місце кровотечі шматком тканини чи чимось подібним… але все, що винесло на берег, було брудне, і побоювань щодо зараження годі було уникнути.
А окрім цього… так, тут не існувало ні тканини, ні ниток.
— Нічого не вдієш.
Кинувши це єдине слово, Рьо притиснув рукав одягу мечника зверху й почав тиснути на рану.
— Тіло дорослої людини на шістдесят відсотків складається з води. Дві третини — всередині клітин, решта третина — міжклітинна рідина й кров. А отже, я, маг водної стихії, цілком можу керувати й людською кров'ю, хіба ні…
Рьо уявив.
Те, що відбувається всередині руки мечника перед ним.
Крізь прикладену долоню йому ніби видно нутро тієї руки… мабуть, він бачить це через воду в тілі… так йому здавалося.
Принаймні уявити це він міг.
Серед усього він зосередився на судинах.
— Місце кровотечі знайдено!
Він покрив ушкоджену судину ззовні плівкою з води. При цьому — обережно, дуже обережно, щоб не передавити її…
— Вийшло!
В уяві Рьо кровотеча з судини припинилася, та чи справді вона спинилася, можна було перевірити, лише прибравши руку, що притискала рану.
Він повільно відвів долоню й якийсь час дивився.
Кров не проступала… анітрохи!
— Фух. Якось упорався.
І ось, рухаючись трохи повільніше, Рьо потягнув за собою <Візок> із мечником і вирушив додому.
Абель прокинувся.
Він роззирнувся довкола.
— Врятувався… чи що?
Руки й ноги вільні. Ніяких ланцюгів.
Медальйон, який він завжди носив, не знімаючи, був на місці.
Вірний меч і шкіряний обладунок стояли прихилені просто біля ліжка.
Руки й ноги рухалися без проблем.
Одяг… штани на ньому, а от верхнього немає.
На лівій руці глибока рана, але кровотечі немає.
Загалом становище непогане.
Схоже, він не став чиїмось рабом.
Абель зліз із ліжка, підвівся і причепив до пояса меч, що стояв поруч.
— Житловий дім… як на дім, то надто просторий. Може, оселя старости?
Він пройшов вітальню, відчинив двері й вийшов надвір.
Там його зустріло сліпуче сонце й широке подвір'я.
— Село… чи не село? Де це я взагалі?
— А, ви прокинулися. Добре, що вдалося вас урятувати.
Абель здивовано обернувся. Він зовсім не відчув жодної присутності.
Та ще більше його вразив вигляд чоловіка, який до нього заговорив.
Зростом на голову нижчий за Абеля. Років сімнадцять-дев'ятнадцять, чорне волосся, чорні очі, шкіра смаглява — мабуть, обгоріла на сонці.
Але над усе вражало те, що на ньому було: лише сандалі та пов'язка на стегнах… і та зі шкіри якогось звіра, вичиненої. Нічого, що можна було б назвати «одягом», він не носив.
(Навіть дітлахи з нетрів носять щось пристойніше… Та ні, не це треба казати першим.)
— Мене звати Абель. Це ти мене врятував, так? Дякую.
Сказавши це, Абель схилив голову.
— Та нічого, не переймайтеся. Я лише переніс вас додому, бо вас викинуло на берег. Щоправда, врятувалися лише ви, Абелю-сан, а решта, на жаль…
— А, то ще когось викинуло? Не бери в голову, вони контрабандисти.
— Контрабандисти?
Рьо, який ніяк не міг збагнути ситуацію, схилив голову набік.
(Вони контрабандисти… тоді хто ж цей Абель-сан, якого викинуло разом із ними? Теж контрабандист? Та ні, якби він сам був одним із них, то навряд чи говорив би так. Манера різкувата, але на погану людину він не схожий. Манера говорити… О, ми ж розуміємо одне одного! Мова начебто не японська, а все одно зрозуміло… Не знаю, як це працює, але Міхаель (псевдонім) таки вміє свою справу.)
— Хай там як, давайте поїмо. Ваш одяг, Абелю-сан, сушиться он там. Думаю, вже висох. А, точно — мене звати Рьо, дуже приємно.
Рятівник на ім'я Рьо був у багатьох сенсах дивакуватим.
Почати з їжі: хліба, виявляється, не було.
Натомість подали «рис».
Це зерно вирощували лише в південних краях Центральних країн, і Абель куштував його раніше.
Він пам'ятав, що в поєднанні з густою, добряче приправленою спеціями… як же воно звалося… отією стравою смак був неперевершений.
Присмажене з прянощами м'ясо, яке запропонував Рьо, виявилося напрочуд смачним.
Поєднання «онігірі» — зліпленого рису — із присмаженим м'ясом здавалося навіть смачнішим, ніж хліб із м'ясом.
Одяг, який носив Рьо, точніше, пов’язка на стегнах, був із вичиненої кабанячої шкіри.
Коли Абель спитав, той відповів, що вичиняв її сам.
І справді, на ній помітні були сліди численних поневірянь.
Та найбільше вразило інше: іншого одягу в нього не було.
— Іншого одягу немає?..
— Ага, я ж не маю ні тканини, ні ниток, тож і не пошив нічого.
— Та стривай, навіщо шити, можна ж купити…
Сказавши це, Абель одразу пошкодував.
Хіба не очевидно: нема грошей — не купиш навіть те, що хочеш.
Чи не образив він оце щойно свого рятівника?
— Тут навколо не те що міста — жодної живої душі немає.
Відповідь перевершила всі Абелеві припущення.
З розмови випливало, що це місце зветься «ліс Рондо» і людей у цих краях не живе.
— Ліс Рондо? Вибач, але такої назви я ніколи не чув. Щоправда, коли я був на кораблі, чув, як ті типи говорили, що нас добряче знесло на південь…
— А, он як. А що взагалі сталося з вашим кораблем, Абелю-сан?
Абель коротко розповів, що трапилося з судном.
Що корабель вийшов із порту раніше, ніж планувалося. Що через це Абель не встиг зійти на берег.
Що у відкритому морі вони потрапили в шторм, який понівечив щоглу й стерно, і вже тоді їх добряче віднесло на південь.
Що, на додачу до невдачі, за два дні вони знову втрапили в шторм, і їх віднесло ще далі на південь.
А наостанок корабель знищив Кракен.
— Кракен!
Тілом Рьо пробіг холод.
— Ви якось вижили…
— Та ні, мабуть, просто пощастило. Інакше чому всі інші загинули?
— А й справді.
Абеля дивувало також озброєння Рьо.
На поясі з обох боків були встромлені два ножі.
Судячи зі зброї, він, мабуть, боєць із ножами, але тоді захисту на ньому надто мало.
Лише пов'язка на стегнах — і все.
Абель знав, що ножовики або розвідники полюбляють легке спорядження, але це вже надто легке.
Рьо казав, що навколо ні міст, ні жодної живої душі.
Але те розкішне смажене м'ясо було з кроля.
Найпевніше, Рьо сам його уполював.
Отже, він має певні бойові навички, інакше не вижив би в краї, де в прибережних водах плаває Кракен.
— Те смажене м'ясо було просто чудове. Ти його сам здобув, Рьо?
Цікавість мучила, але питати прямо було якось незручно.
Тож він вирішив запитати завуальовано.
— Так. Їх багато в тутешньому Східному лісі. Це стегно Малого Кролика.
— Це… Рьо, ти боєць із ножами? Просто мені здається, що ножем уполювати Малого Кролика доволі складно.
Заходити здалеку Абель не вмів. Урешті-решт запитав прямо…
— А, я маг води. Ці ножі — радше для самозахисту або для розбирання здобичі…
Рьо відповів трохи зніяковіло.
Магією у всьому «Фі» володіють лише близько двадцяти відсотків людей.
Решта вісімдесят відсотків не можуть чаклувати.
Рьо пам'ятав слова, сказані колись Міхаелем (псевдонім), тому й зніяковів.
Він очікував реакції на кшталт: «О, магія? Оце так!», або «Ти обранець!», або «Як я тобі заздрю!»
Проте…
— Магія? У Центральних країнах нею володіє лише половина людей. Я, до речі, не з них.
— Половина…
(Міхаелю… ти ж казав двадцять відсотків! Ми так не домовлялися!)
Рьо скис із виразом обличчя в стилі драматичної манґи: «Не може бути!»
— Га? Рьо, щось сталося?
— Н-ні, нічого…