25. Дракон
Наступного дня після смертельного двобою з Однооким Рьо прийшов на вчорашнє поле бою.
Особливої причини не було — просто так, без думки.
Тільки прийшовши знову й поглянувши, він нарешті відчув, що справді переміг.
Але радості в цьому не було…
І ось перед таким Рьо хтось опустився з неба.
У ту саму мить, коли він це побачив, у голові Рьо стало зовсім порожньо.
Залишилося тільки одне-єдине слово.
А саме.
(Дракон…)
Багряно сяючий Дракон, завдовжки, певно, метрів п'ятдесят.
Спорожніла голова за кілька секунд почала працювати з шаленою швидкістю.
(Чому Дракон опинився в такому місці? Ні, зараз це байдуже. Треба якось утекти. Ні, а чи вдасться втекти? Хоч як крути, це неможливо. Битися? Ні, виключено. Навіть якби світ перевернувся догори дриґом, битися — єдине, що неможливе. Надто різний рівень як живих істот. Без жартів: мене вб'є самим кінчиком мізинця.)
Саме через те, що він відчайдушно про це думав, Рьо й не почув.
«Гей, людино».
Голос, що звертався просто в серце Рьо.
«Хм-хм? Хіба думкомовлення з людиною робиться не так? Надто давно не користувався, вже й не пам'ятаю. Людино, ти мене не чуєш?»
— Га? Що? Я ніби щось чую?
Рьо нарешті отямився.
«Та ти ж чуєш. Це я, Дракон, що перед тобою».
— Так ось яке воно, думкомовлення… А, так, вибачте, я розгубився. Я вас чую.
«Добре, добре. Вибач, що налякав. Хочу дещо в тебе спитати. Чи не знаєш ти часом про птаха, який десь у цих краях еволюціонував із Яструба Вбивці?»
— Е…
Знав — і ще й як.
Знав аж надто добре: це ж, певно, той одноокий, якого Рьо вбив учора.
Та й викручуватися тут було марно, а що буває, коли брехню викриють, розумів навіть Рьо.
— Так, я знаю, про кого йдеться.
І Рьо чесно розповів усе.
Від самого початку свого протистояння з однооким Яструбом Вбивцею і до того, що сталося тут учора.
— Якщо він був вашим родичем чи кимось таким, то пробачте. Я прошу вибачення.
Сказавши це, Рьо схилив голову.
«Хм, он як. То це ти його вбив».
Сказавши це, Дракон трохи подумав і розтулив рота. Хоча ні, говорив він думкомовленням.
«Та нічого, він мені не родич. Просто вчора присутність такого могутнього птаха раптом зникла. Якби його з'їв хтось із нашого роду драконів, я б це зрозумів, але, схоже, було не так. Ось мені й стало цікаво, чому він зник, тому я й спустився з гір».
І Дракон глянув угору, на східні гори.
Так, у тих горах, про які Рьо думав: «Там ніби й дракони водяться», дракони таки жили.
— Ось воно як. Того одноокого Яструба Вбивцю й справді вбив я.
«Мені досить знати причину зникнення. Адже в цьому лісі еволюція траплялася вперше за кількасот років. Але ж як тобі вдалося його здолати? Хіба він не нейтралізував магію?»
— Так, нейтралізував! Це було просто жахіття! Я ж маг, тож нейтралізація магії — це взагалі нечесно.
Дракон кивав: угу, угу.
А тоді раптом зупинив погляд на поясі Рьо.
«Те, що в тебе при поясі… це справді річ досить рідкісна»
— При поясі?
Рьо дістав Мурасаме й показав.
До цього часу страх перед Драконом, який він відчував спочатку, уже зник.
Можливо, нерви Рьо були міцніші, ніж він сам про себе думав.
«О, таки це меч Короля фей»
— Король фей? Це мені подарував Дулахан, який щоночі з'являється біля озера в північних болотах…
В ірландських народних переказах дулахан — це фея.
«Не знаю, що таке дулахан, але якщо він дав тобі це, то він і є Король фей. Здається, у цьому лісі зараз живе Король водяних фей»
— А, я ж маг води, тому, напевно, й отримав його. Завдяки цьому мечу я вчора врятувався.
«Отже, маг води. Через це ти сподобався Королю фей. І він навчає тебе водної магії?»
— Е? Ні… він навчає мене мистецтву меча, а магії я від нього жодного разу навіть не бачив…
«Що? Ти маг води, а Король водяних фей навчає тебе меча? Не водної магії? Ну, мені це важко зрозуміти, але, мабуть, бувають і такі стосунки… Той Король фей, як і ми, прожив кількасот тисяч років… Хай там як, якщо він дав тобі меч, то ти йому точно припав до душі. Це не погано»
«Хе-хе-хе», — незрозуміло з чого засміявся Дракон.
— Перепрошую, я хотів би дещо у вас запитати…
«Хм? Не проти, питай що завгодно»
Дракон велично кивнув.
— Мені хотілося б знати, який за розміром цей ліс Рондо і що це за місце.
«Надто вже розмите питання. Та гаразд. Цей ліс… Рондо, кажеш… А й справді, колись його так називали. Про розмір сказати не можу — я ж не знаю ваших одиниць виміру»
— А, і справді, авжеж… вибачте.
«Угу. Та якщо приблизно, то завбільшки з невеликий континент. Колись його навіть звали субконтинентом Рондо»
— Континент…
Такого Рьо вже не міг собі уявити.
Ну так, він просив у Міхаеля (псевдонім) «спокійного життя там, де не ходять люди», але… щоб аж настільки?
«Субконтинент. Зі сходу, півдня й заходу його оточує море. А на півночі один гірський хребет тягнеться з північного заходу на південний схід, а другий, зі сходу на захід, упирається в нього. Наче кришка, що закриває субконтинент із півночі. Тому з людських земель, що лежать на північ, люди сюди не приходять. Наскільки мені відомо, зараз на всьому субконтиненті Рондо людина лише одна — ти»
— Ва-ха-ха-ха-ха! — уголос розреготався Дракон.
— То це настільки відрізаний від світу край…
«Що, ти жив тут, нічого не знаючи? Та й узагалі, звідки ти прийшов?»
Приховувати це не було сенсу, тож Рьо розповів, що перевтілився з іншого світу.
«Оце рідкість… хоча зрідка бувають ті, хто приходить з інших світів…»
Тієї миті зі сходу прогримів рик.
«Хм-хм, вибач, мене кличуть. Хотів ще побалакати, та ми ще зустрінемось»
Сказавши це, він зібрався злетіти.
— П-перепрошую, принаймні скажіть ваше ім'я. Мене звати Рьо.
«Рьо, значить. Я — Рувін. Ще побачимось, Рьо. А, і не наближайся до східних гір. Серед драконів є й такі, що нападають без зайвих розмов»
З цими словами Рувін полетів у східне небо.
— Фух… Дракони — це неймовірна міць. І при цьому він, мабуть, усього лиш щось на кшталт вартового, який облітає околиці… і вже така присутність… Той, хто там на вершині в тих горах, — цього я взагалі уявити не можу. Так, туди точно не можна навіть близько підходити.
У цьому він ще раз твердо поклявся собі.
А тим часом «Король драконів» Рувін летів до східних гір.
«А все ж дивна то була людина. Чи то пак — чи це взагалі людина? Хіба бувають такі люди? Прожив кількасот тисяч років, а бачу вперше. Може, то якийсь мутант чи еволюційний різновид людини? Хоч про таке я й не чув… Хе-хе-хе, хай там як, цікаво. Навіть проживши так довго, усе ще є речі, яких не розумієш… Тепер начебто ясно, чому Король фей ним переймається. Він же відтоді, як прибився на цей субконтинент, прожив кілька тисяч років… Певно, схвилювався, що нарешті натрапив на щось цікаве. Угу, розумію його почуття. Та все ж не варто надто втручатися — буде шкода зіпсувати. Найцікавіше — спостерігати збоку, ва-ха-ха-ха!»
Наступного разу Рьо зустрінеться з Рувіном значно пізніше.
А з Дулаханом, який, здається, є Королем фей, він і цього вечора, як завжди, займався мистецтвом меча.
Так, щоб його навчили водної магії… такого, звісно ж, не сталося.