21. Дулахан
Відтоді, як Рьо знепритомнів у морі, минуло, напевно, близько року.
<Заморожування крові> досі не вдається.
Та й не могло воно вдатися якихось за рік чи трохи більше…
І все ж щоденних тренувань магічного контролю він не пропускав.
До речі, тепер м'ясо із заморозки, яке приготував Міхаель (псевдонім), він розморожує миттєво.
Але останні кілька місяців було в Рьо одне місце, куди він вирушав ніч у ніч.
Це берег озера в центральній частині Великого болота, що за Північним лісом.
Коли місяць підбивається до середини неба, з'являється воно.
Верхи на безголовому коні — безголовий лицар, той, кого звуть Дулаханом.
Цей Дулахан не тримає голови в лівій руці.
Чому ж у лісі Рондо завівся безголовий лицар?
Невже колись у лісі Рондо процвітала якась держава?
Хоча для цього тут геть немає слідів людського житла, та й жодного рукотворного предмета Рьо тут не бачив.
На Землі дулахан за походженням — ірландська фея, тож аж ніяк не привид лицаря…
«Якщо так розсудити, то, може, це якась фея чи щось подібне, що прибилася до лісу Рондо звідкілясь, де колись жили люди», — думав собі Рьо без особливої серйозності.
Для Рьо цінність існування цього Дулахана полягала в тому, що він був учителем меча.
Звісно, голови в нього немає, тож він не розмовляє.
Але варто Рьо стати в стійку з мечем… щоправда, мечем це можна назвати лише умовно: вирізаний боккен, поверхню якого він вкривав кригою для міцності… — щойно він піднімав цей меч, як Дулахан теж ставав у стійку.
І Рьо чомусь здавалося, що в цьому чується: «Знову ти… ну й набридливий же тип».
Звісно, голови немає, тож усе це — вигадки самого Рьо.
А тоді починається двобій на мечах.
Загалом, Дулахана немає в «Довіднику чудовиськ — початковий рівень».
Тобто він або «не чудовисько», або «не рівня початковому рівню».
Якщо дивитися з погляду «чи можна його здолати», то нинішньому Рьо це, певно, не під силу.
Магії той не застосовує. Тому й Рьо не застосовує. Хіба що «Крижану броню» для захисту тіла на себе накладає.
Але він і самою лише технікою меча страшенно сильний.
До того ж дивиться звисока.
— Так і бути, потренуюся з тобою.
Рьо здається, що йому кажуть саме це… хоча голови, звісно, немає, тож це його уява.
Цей Дулахан, коли тричі завдає Рьо ударів, які вважалися б смертельними, відвертається вбік.
— Приходь, коли підростеш.
Ніби промовляючи щось таке.
Що станеться, якщо Рьо тричі завдасть йому смертельної шкоди, невідомо.
Бо він жодного разу не завдав йому навіть подряпини…
І все ж останнім часом час бою помітно подовшав.
Спочатку все закінчувалося буквально за секунди, а тепер бій триває десь із годину.
Звісно, невдоволення теж вистачає.
Узагалі, щоб зрости в поєдинках проти людей — чи то в бойових мистецтвах, чи в бойових техніках, чи навіть в іграх, — немає іншого способу, крім як раз за разом реально битися з супротивником, нарощуючи досвід, знання й уміння рухати тілом, аж доки це не стане твоєю плоттю і кров’ю.
У цьому сенсі для Рьо, який інакше може хіба що робити махи мечем на самоті, це надзвичайно цінний досвід — але ж, хоч убий, його суперник — Дулахан.
Коли вже певною мірою починаєш розуміти бій проти людини, тобі обов'язково скажуть ось що:
«Дихання — це важливо».
Ось що.
Це кажуть тому, що важливо не лише налагодити власне дихання, а й уміти читати дихання супротивника.
Але ж Дулахан не дихає… та що там, у нього взагалі немає нічого вище шиї!
Тож досвіду «читання дихання супротивника» Рьо накопичити не вдається.
І ще — робота ніг, або, як кажуть, постановка кроку.
Робота ніг важлива в будь-якому бою.
У поєдинку з людиною вона може стати цінною інформацією для передбачення рухів супротивника.
Саме тому в кендо та мистецтві меча носять так звану хакаму.
Адже коли ти в хакамі, супротивник не бачить твоїх кроків, і це дає неабияку перевагу.
Тому Рьо хотів би повчитися цього й у Дулахана, який хаками не носить… та біда в тому, що різниця в бойовій силі надто велика, і Дулахан майже не зрушує з місця….
Не те щоб він зовсім не рухався — просто так, як майстер кендо недбало відбиває атаки дітлахів.
Так, із Рьо досі поводяться як із дитиною.
— Тобто «стань сильнішим і змусь мене зрушити»?!
Звісно, є й плюси.
У будь-якому бойовому мистецтві, якщо тренуватися наодинці, заняття неминуче перекошуються в бік атаки.
Але так не годиться.
Особливо в такому світі, як Фі, де на кону життя і смерть: нехтувати захистом — надто вже нерозумно.
І в цьому сенсі спершу відбити чи ухилитися від атаки Дулахана, а тоді контратакувати — доволі практична наука.
Щоправда, сам Рьо настільки глибоко цього не усвідомлював.
Але цієї ночі Рьо був не таким, як завжди.
Тіло рухалося різкіше, ніж зазвичай, і атаки Дулахана він передбачав напрочуд точно.
Можливо, саме тому: прийнявши серію ударів Дулахана, він ухилився від останнього розрубування бамбука, зсунувшись лише на півкроку, і тим самим рухом відтяв Дулаханові праву руку.
Точніше, якби перед ним була людина чи звичайне чудовисько, рука б відлетіла — та рука Дулахана не відлетіла.
Водночас меч Дулахана, що після розрубування бамбука опустився мало не до самої землі, наче Поворотом ластівки шугонув зворотним кеса знизу навскіс і розсік корпус Рьо.
Цієї ночі Рьо знову дістав третій смертельний удар і впав долілиць.
Завдяки Крижаній броні тілесних ушкоджень майже не було — упав він радше від удару по самолюбству.
Зазвичай тут Дулахан ховав меч у піхви, сідав на безголового коня і зникав, але сьогодні все було інакше.
Він підійшов до розпростертого Рьо й дістав якийсь ніж дивної, перекошеної форми.
Лезо завдовжки сантиметрів із десять; хрестовина — виступ між лезом і руків’ям, у японському мечі це була б гарда, — теж близько десяти сантиметрів завширшки, але от саме руків’я довге… понад двадцять сантиметрів.
І тут Рьо зрозумів.
Довжина тієї рукояті була такою самою, як у його боккена, — тобто сантиметрів двадцять чотири.
Через це збоку ніж скидався на витягнутий хрест.
Про такі ножі Рьо ніколи й не чув.
Дулахан узяв рукоятку ножа лівою рукою, приклав праву до основи леза й провів нею вперед, до невидимого вістря, так, ніби лезо там справді було.
І слідом за рухом руки народилося водяне лезо.
— Водяний меч…
А коли Дулахан вклав у нього ману, лезо скувало кригою — вийшов крижаний меч.
— То ось для чого така довга рукоятка.
Дулахан розвіяв крижане лезо й простягнув ніж Рьо.
— Тобто я маю навчитися цим володіти?
Щойно Рьо взяв меч, Дулахан, як завжди, скочив на безголового коня й зник.
— Оце так фентезі…
Навіть дорогою додому він неодноразово створював на клинку крижане лезо.
Цей меч пропускав магію моторошно легко, без жодного спротиву.
Ніби його виготовили саме для Рьо.
Можна сказати — меч, створений для мага водної стихії.
Діставшись бар'єра біля дому, він одразу ж створив крижане лезо й помахав ним кілька разів.
При цьому зробив його з вигином і однобічним заточенням — як у японського меча чи боккена.
Просто був такий настрій.
З огляду на таку форму, його непокоїв центр ваги.
Чи то японський меч, чи будь-яка інша зброя — від розташування центру ваги залежить, наскільки нею зручно керувати.
Певна річ, тут не йдеться про те, що існує єдине «правильне» місце для центру ваги.
Воно різне для кожного, хто тримає зброю. І різне залежно від мети.
У японському мечі, де насамперед цінується керованість, центр ваги зміщений ближче до руків'я — але й тут є своя межа.
Рьо непокоївся, яким вийде баланс, адже сам ніж металевий, а лезо — крижане. Проте ніж виявився значно легшим, ніж він уявляв.
Він створив лезо завдовжки близько вісімдесяти сантиметрів і трохи підкоригував його товщину заради балансу — і цього цілком вистачило.
— Чудово, з цим я переможу Дулахана… ну, перемогти не скажу, але хоч один удар зможу завдати!
Рьо все ж тверезо оцінював силу суперника.
— Якщо він вручив мені це саме на цьому етапі, то, певно, хоче сказати: цим мечем лупи по мені скільки завгодно. Скільки мене не бий, я не щезну, тож нападай спокійно. Точно так.
…Насправді силу суперника він оцінював не дуже тверезо.
Годі й казати, що наступного дня на березі озера знову можна було побачити, як Рьо й Дулахан схрещують клинки.