Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

99. Це магічна сила

Я чекав у кімнаті, куди мене привів пан Еґон, — у кабінеті керівника курсів.

Звичайнісінька кімната.

Лише диван, стіл і книжкова шафа.

Мені було незатишно — так само, як колись у школі, коли викликали до директора.

Я сидів на дивані, а Вінона й пан Еґон стояли під стіною.

Мовчанка.

Бо я хвилююся.

Заняття от-от почнеться, і хвилювання навалилося на мене все разом.

Аж нудить.

Серце гупає.

Кепсько. Давно я так не хвилювався.

Знаєте, як буває.

У школі тобі чомусь доручають щось важливе на спортивному святі чи шкільному фестивалі, і ось-ось треба виступати перед усією школою.

І хочеться, щоб уже швидше, і водночас — щоб ніколи не настало. Отаке суперечливе почуття.

Справжня мука очікування.

Я не знаходив собі місця: сідав на диван, підводився, міряв кімнату кроками, раптом згадував і перевіряв підручник, перевіряв речі — і знову сідав.

Я робив це знову й знову, тож Вінона хвилювалася ще більше, ніж зазвичай.

— Е-е, пане Сіоне. Ви як?

— У-у-усе гаразд!

— С-справді?

Явно ж ні.

Але гаразд чи ні — утекти не вийде.

Ох, якби можна було просто показати, як я лікую, і сяк-так пояснити — було б куди простіше.

Але людей забагато, тож так не вийде, та й без теорії однаково не обійтися.

Виступати перед усіма доведеться неминуче.

І на мене неминуче дивитимуться десятки очей.

Не хочу, не хочу.

Я намагався про це не думати, але таки не хочу!

Не хочу! Утечу! Піду додому!

Хоч так і думаю, а втікати не вмію — тож і не втечу.

Я метушуся — і Вінона метушиться.

Мабуть, побачивши, що з нами діється, пан Еґон поволі підійшов.

— Пане Сіоне.

— Т-так? Що таке?

— Я чув, пане Сіоне, що ви, здається, відлупцювали дворянина з Адону.

Пан Еґон казав таку дивину з цілком серйозним обличчям, і я геть розгубився.

— Що? Га? Е-е… ну, так. Відлупцював.

— Он як. А що всі, хто прийде на заняття, — дворяни, ви, звісно, знаєте?

— Так, знаю. Мені це вже не раз казали.

Пан Еґон статечно кивнув.

— Тоді, якщо що, можна й їх відлупцювати, як на мене.

Він сказав це з такою серйозною міною, що я мимоволі пирснув.

Що він таке каже?

— Пф! Ха-ха… га? Т-та ні, так же не можна!

— Не можна. Але ви, пане Сіоне, вже раз так зробили.

— То чому б і не вдруге чи втретє?

— Оце так логіка!

— Звісно, нелогічно. Але хіба не з таким духом і варто братися до справи?

— Від цього не вмирають. Навіть якщо не вийде, якось обійдеться. Мабуть. Напевно.

Навряд чи обійдеться.

Але слова пана Еґона чомусь приємно лягли на душу.

Він дивився просто на мене, не змінюючи виразу обличчя.

Говорив він дивне, але тримався, як справжній дворецький.

Я приблизно зрозумів, що він хотів сказати.

Що нема сенсу заздалегідь накручувати себе й тривожитися.

Я зробив усе, що міг, та й досвід у мене є.

Тож успіх залежить від мене.

Я сам себе загнав у кут цим тиском, але це безглуздо.

Однаково треба робити.

Тож краще думати не про провал, а про успіх.

Про те, як досягти успіху.

Принаймні скиглити тут — точно не шлях до успіху.

Від цієї думки я трохи заспокоївся.

Скільки ж я вже всього подолав?

Це ще дрібниця.

— Бачу, ви заспокоїлися. Ви молодець.

— Т-та що ви. Пробачте за клопіт.

— Що ви. Це єдине, чим я можу допомогти.

Чемно вклонившись, пан Еґон знову відійшов до стіни.

Чи це він так грав?

Говорив він саме так, як мені найлегше сприйняти.

Може, він помітив, як я говорив із покоївками?

Якщо так, то це неймовірна спостережливість і вміння цим скористатися.

Мабуть, для дворецького, якому довіряє королева, це звична річ.

Ото я простак.

Але мені, здається, ще ніхто такого не казав.

І мені чомусь стало приємно.

Я глянув на Вінону — у неї чомусь був трохи незадоволений вигляд.

Перехопивши мій погляд, вона квапливо відвела очі.

Ми трохи зблизилися, але відстань між нами ще чимала, тож нічого не вдієш.

Аж тут у двері постукали.

Пан Еґон відчинив — схоже, по нас прийшла покоївка.

Біля дверей стояла покоївка з напрочуд правильними рисами й напруженим обличчям.

— У-учасники вже зібралися, тож я п-прийшла вас покликати.

— Дякую. Тоді ходімо.

Вінона й пан Еґон граційно кивнули.

Що ж, подивимося.

Тривога є.

Але, не те що допіру, хвилювання вже менше.

Я підготувався.

Усе буде гаразд.

Мабуть.

Ну, вперед.

Я вийшов із кабінету.

Ішлося мені трохи легше, ніж уранці.

Аудиторія.

Найбільша кімната в школі, обладнана для лекцій.

Я стояв перед її дверима, мов укопаний.

Позаду Вінона й пан Еґон стежили, що я робитиму.

Решта покоївок чекали біля задніх дверей аудиторії.

Звісно, не всі. Стільки людей туди просто не вмістилося б.

Чоловік двадцять, не більше.

Схоже, кожен слухач має свого супровідника, але якщо пустити всіх, вони лише заважатимуть, тож я відмовив.

Під час занять вони чекатимуть ззовні.

Для них про всяк випадок приготували окрему кімнату, тож усе має бути гаразд.

Хоча невдоволення, мабуть, буде.

Щойно я ввійду, вони теж зайдуть до аудиторії ззаду.

Аудиторія розрахована на двісті місць.

Підлога, як в університеті, похила, тож і з задніх рядів усе видно.

Слухачі курсів уже мають бути всередині.

Зсередини долинали голоси.

Я згадав, як ходив до школи.

Тоді я був учнем, а сьогодні — вчитель.

Що робити, щойно ввійду, я відрепетирував досконало.

Спершу просто йду до кафедри і вже там говорю.

Спершу лише пройти. Це легко.

Я обернувся до Вінони й пана Еґона й кивнув.

Вони кивнули у відповідь, і я, наважившись, рвучко відчинив двері.

Розсувні двері з гуркотом від’їхали.

Розмови в аудиторії вмить ущухли.

Ніяково.

Але зважати на це не можна.

Попереду — кафедра.

Так, уперед.

Ліворуч не дивлюся — там же слухачі!

Скуто дійшовши до кафедри, я обвів поглядом аудиторію.

Сто двадцять людей.

Із них 119 — дворяни і лише один простолюдин.

Хлопець-простолюдин сидить у самому кутку, окремо від усіх.

Є серед них і сивий старий.

Магічної сили в нього немає.

Немає, а він чомусь тут.

Га? Стривайте, що? Чого він тут?

Мені ж ніхто нічого не казав!

Я відверто показав на обличчі, як розгубився, але одразу опанував себе.

Не знаю, в чому річ, але головне — добре почати.

Чого він тут, подумаю потім.

Я помовчав, обвів поглядом аудиторію справа наліво, прокашлявся й повільно заговорив.

— Кхм, кхм! П-приємно познайомитися. Мене звати Сіон Орнстайн.

— Від сьогодні я вестиму для вас курси лікування хвороби лінощів.

— Три місяці — строк, мабуть, чималий, але давайте старатися.

Ох, оце так.

Погляди так і впиваються в мене.

Якби тільки це.

Дехто аж свердлить мене очима.

Хтось дивиться з підозрою.

Хтось — зневажливо, а хтось уже й не слухає.

Хтось спить, хтось перешіптується.

Мабуть, так почувається вчитель-новачок.

Від такого опускаються руки. Наступного дня й на роботу йти не захочеш.

Хоча мені, навпаки, полегшало.

Бо їм, схоже, до мене зовсім нема діла.

Коли на мене дивляться з надією, я хвилююся, а коли байдуже — спокійно.

Здається, я знову стаю собою.

Щойно я так подумав, як помітив кілька облич.

Одна дівчина невідривно на мене дивиться.

Але не вороже.

Обличчя в неї серйозне.

Такими очима дивляться, щоб не пропустити жодного слова, жодного руху.

Привернули мою увагу й інші.

Дівчина, що чомусь усміхалася, і той хлопець-простолюдин.

Але найпомітніший — старий у задніх рядах.

Він пильно дивився на мене, ніби оцінював.

Мабуть, якийсь наглядач.

Хвилювання знову повернулося.

Не зважатиму, говоритиму далі.

— Сьогодні вже вечір, тож я коротко розповім про розклад і зміст занять, а з завтрашнього дня почнемо.

— Розклад вам, гадаю, видали разом із підручником, тож зазирайте туди.

Підручник — це переписані з Книги магії розділи про лікування хвороби лінощів, тож на ньому не зупинятимуся.

А розклад складено лише загалом, і багато чого ще не вирішено.

Бо це перша спроба, і залежно від того, як піде, зміст може сильно змінитися.

— Перший тиждень займемося вивільненням магічної сили — без нього лікувати хворобу лінощів неможливо.

— Магічна сила — це сила, що тісно пов’язана з життєвою й душевною снагою, яка струменить у тілі.

— Вона є не в кожного, а лише в тих, хто має хист.

— На хворобу лінощів хворіють лише люди з магічною силою, і лікувати її теж можуть лише вони.

— Вам, мабуть, уже казали, що майже всі тут мають магічну силу.

Я сипав словами, яких вони, певно, зроду не чули.

Тож говорив якомога повільніше.

Але відгуку майже не було.

Слухачам курсів, звісно, заздалегідь пояснили, що таке магічна сила.

Та й у підручнику, і в розкладі про неї написано.

Але одразу в таке не повіриш.

Тож я чекав хоч якоїсь реакції.

А тут — ніякої.

Хай там як, доведеться говорити далі.

— Потім, дивлячись, як піде, ви вчитиметеся керувати магічною силою, засвоїте все про лікування й почнете лікувати самі.

— Три місяці — це найбільший строк; якщо хтось навчиться лікувати раніше, я дозволю йому закінчити курси.

Тут я замовк.

Чесно кажучи, мені хотілося сказати, що я не знаю, чи вони навчаться лікувати.

Але це було б виправданням на випадок провалу, а головне — звучало б як «ну й що з того?».

Скажеш «може, не вийде, але постараймося» — лише відіб’єш охоту.

До того ж… якщо ми провалимося, нам буде непереливки.

Хай там як, краще мовчки робити.

— Заняття будуть двох видів: теорія, як оце зараз, і практика.

— На випускному іспиті ви лікуватимете хворих, тож пам’ятайте про це.

— Чи є запитання?

Усі перезирнулися.

Хоч і дворяни, а поводяться так само.

Як згадаю свої шкільні роки — я й сам так поводився.

Спершу роззирнутися довкола.

— Ну, запитання є.

— Так, прошу.

Ліниво озвався білявий синьоокий юнак, яких сотні.

Звісно, не підводячись.

Знайомі мені правила чемності тут не діють.

Утім, ні вказувати на це, ні вчити його я не збирався.

Юнак перезирнувся з тими, хто сидів поруч, і чомусь шкірився.

Що таке?

Що він хоче сказати?

— Тобі скільки років?

І погляд, і голос — зверхні.

Але такого я чекав, та й чув це вже десятки, сотні разів.

Анітрохи не збентежившись, я спокійно відповів:

— Тринадцять.

— Ха-ха-ха! Тринадцять? Тринадцятирічний шмаркач нас учитиме?

— Серйозно? Ото вже ні.

Як на мене, шмаркач тут якраз ти.

Ну, такого я й чекав.

Хоча вийшло вульгарніше, ніж я думав.

Виходить, дворянство ще не означає вихованості.

— Гадаю, вік тут ні до чого.

— Ого? Ні до чого? Ну так. Аякже.

— Ти ж єдиний, хто вміє лікувати хворобу лінощів. Вік ні до чого. Еге ж.

— Тоді, пане вчителю, може, перейдемо вже до головного?

— До головного?

Не розуміючи, до чого він хилить, я схилив голову набік.

І тут в аудиторії чомусь загомоніли.

Що таке? Що відбувається?

Нічого не розуміючи, я чекав, що скаже юнак.

— Та ти ж знаєш. Годі цієї вистави.

— Розкажи вже нарешті, як насправді лікувати хворобу лінощів.

— Ви ж для цього нас і зібрали, правда?

Я не розумів, про що він.

Але й решта дивилися на мене так, ніби хотіли щось почути.

Не лише його приятелі, а й інші.

— Годі вже викручуватися. Брехати більше нема потреби.

— Чи ти скажеш, що оце — правда?

Ляскаючи долонею по підручнику, юнак глузливо всміхався.

Я мовчки стежив за ним.

— Ніхто ж не вірить у таку дурню всерйоз.

— Але я розумію. Для маленької Рістії це, можна сказати, єдиний козир.

— Уміти лікувати хворобу лінощів, що шириться світом, — це ж величезна перевага.

— Тож віддавати її так просто не хочеться. Не хочеться, щоб відомості потрапили до інших країн. Хочеться торгуватися. Це всі вже розуміють.

— Тому ми й потрудилися сюди приїхати.

— Але ж, змусивши нас аж сюди приїхати, ти не вчитимеш нас за цією брехнею, правда?

— А якщо зрештою виявиться: «вибачте, не вийшло, лікувати можу тільки я»…

— …то жодна країна цього так не залишить, ясно?

А, он воно що.

Тепер я зрозумів, про що він.

Він вважає, що «все, що ми досі розповідали, — брехня».

Звісно, що ми справді лікували хворих на хворобу лінощів, — правда.

Збрехати про таке — значить накликати міжнародний скандал; та й державна підробка має межі, і такого дурного короля, що на це піде, немає.

Бо з таким дурнем на троні країна одразу б занепала.

А королева Мільхія розумна, і королі інших країн це знають.

Тож у те, що хворобу лінощів можна вилікувати, вони вірять.

Але в сам спосіб — ні.

Як подумати, то й не дивно.

Хто ж повірить, що існує якась магічна сила?

Тож саме це вони й визнали брехнею і почали здогадуватися.

І вирішили: «лікувати хворобу лінощів можна, а от магічна сила — вигадка».

Але раз так сказала королева, то поки що ніхто не заперечував і всі вдавали, що вірять.

Для інших країн це було лише заради пристойності.

Мені це здавалося само собою зрозумілим — я ж сам відкрив і розробив магію.

Але для інших це таке безглуздя, що можна засумніватися в моєму розумі.

— Користь була. Тому ми й приїхали. Але далі шкоди буде більше.

— Розумієш, учителю? Тут уже межа.

Підперши щоку, з нудьгою й досадою промовив юнак.

Якщо він каже правду, то, не давши учням правдивих знань, я опинюся в скрутному становищі.

Але магічна сила справді існує, і без неї хворобу лінощів не вилікувати.

— Годі вистави. Може, розкажеш уже?

— Як лікувати хворобу лінощів. Мені вже набридло.

— Ми притягнулися аж сюди, всі втомилися, і чимало хто вже на взводі.

— Не знаю, що тобі наказала королева, але навіть дитина зрозуміє, як треба вчинити.

Я замислився.

Говорив він різко, грубо й безапеляційно.

Але логіка в нього була, і почуттями він не захоплювався.

Приємного мало, але сказане було зрозуміле.

— Он як. Слушно.

— Еге ж? То розкажеш? Як насправді лікують.

— Ну, хоча б поясни. Бо сьогодні вже пізно.

— Гаразд. Але спершу давайте затулимо штори.

— Прошу, затуліть.

Покоївки, що стояли в кінці аудиторії, квапливо взялися затуляти штори.

Зовсім темно не стало, але запала сутінь.

— Г-гей! Що ти задумав!? З-замкнути нам рота?

— Нічого такого. Це ж і буде міжнародний скандал.

— Т-тоді що?

— Я ж кажу: хочу показати, як лікують хворобу лінощів. Дивіться.

— Показати… а хворих же нема.

Буркнув він невдоволено, але замовк.

Хоч він і зухвалий та грубий, але, мабуть, кмітливий.

Ще зелений, але тямущий.

Мабуть, вирішив спершу подивитися, а тоді вже судити.

Але від наступних моїх слів його думка зміниться.

— Отже, зараз я покажу вам магічну силу.

— Га?! Магічну силу!? Ти досі верзеш про…

Я простягнув праву долоню вперед.

На ній з’явилося ледь помітне світло.

— …свою… казку…?

Юнак та інші приголомшено втупилися в сяйво магічної сили.

Світло магічної сили, на відміну від звичайного, нічого довкола не освітлює.

Але в темряві воно видніється ще чіткіше.

Світло відірвалося від моєї долоні й поволі попливло середнім проходом.

Усі не зводили з нього очей, а коли воно наближалося, мимоволі відсахувалися.

Посеред аудиторії воно зупинилося й раптом злетіло вгору.

Усі задерли голови.

Під стелею світло розсипалося, і аудиторією розлетілися світлі іскорки.

Хоч над головою стеля, а здавалося, ніби в небі засяяли зорі.

Мерехтіли, згасали, спалахували знову, тремтіли.

Учні не могли відвести очей від стелі.

— Як гарно…

Прошепотів хтось.

Почулося захоплене зітхання.

Зоряне небо лише на кілька секунд.

І поступово воно згасало.

Зорі, мов під силою тяжіння, погойдуючись, почали опускатися.

Наче падав сніг.

Вони повільно осідали.

Учні, що спершу злякано відсахнулися від світла, мимоволі простягли руки до снігу з магічної сили.

Дивлячись на те, що впало на долоні, вони шепотіли:

— Тепле.

Почувши це, один за одним і інші ловили магічну силу.

Тепла. І її можна відчути.

Вони «переконалися в цьому самі».

Магічна сила поступово розтанула.

І невдовзі світла не лишилося зовсім.

Усі заніміли.

І в цій тиші я повільно промовив:

— Це магічна сила.

Самі ці слова, безперечно, вразили учнів.

Вони затамували подих.

Я їх розумію.

Я й сам, коли вперше побачив магічну силу, відчув її, зміг її створити, думав так само.

Невже існує щось таке дивовижне?

Сама по собі магічна сила не така вже й потужна.

Але вона заворожує.

Сама її загадковість будить цікавість.

Це — можливість.

Цікавість до невідомого.

І те, чого людина прагне з самої своєї природи: сила, що виходить за межі людського.

Тому вона й вабить.

Принаймні мене.

А учнів?

Цього я й побоювався.

Але, схоже, даремно.

— Магічна сила… то вона справді існує.

— Оце? Магічна сила…?

— Т-та ну. Я ж думав, що це вигадка.

— Неймовірно… але ж те світло…

— …Було таке гарне.

Обличчя, сповнені жаги.

Кожного вабило щось своє.

Але тих, хто має магічну силу, вона неминуче цікавить.

Бо вона особлива.

Особлива вже тим, що існує.

Тож цікавитися нею цілком природно.

Принаймні так думаю я.

Я поглядом звелів покоївкам відсунути штори.

В аудиторії враз посвітлішало.

І обличчя всіх стало видно чіткіше.

Вони були, мов діти перед новою іграшкою.

Але лише на мить — більшість одразу схаменулася.

— Магічна сила існує, і вона — найважливіше в лікуванні хвороби лінощів.

— Як я вже казав, спершу ви навчитеся нею керувати.

— Т-то ми теж так зможемо?

— Зможете. Щоб зробити точнісінько так само, треба добряче потренуватися.

— Але викликати магічну силу ви, мабуть, навчитеся досить швидко.

Очі юнака засяяли.

Але, помітивши, що на нього дивляться, він почервонів і квапливо насупився.

Що за кумедний хлопець. Хоча він, мабуть, старший за мене.

— Схоже, ви переконалися. Тож на сьогодні все.

— Запитання…

Учні майже всі разом схопилися й кинулися до мене.

Ой, що це, страшно.

Такий натиск, такі обличчя — страшно.

— А-а що відчуваєш, коли випускаєш магічну силу!?

— Га? Ну… тепло, і ніби сила виходить назовні.

— А магічну силу можна випускати в різних формах!?

— Ну, так. Але її треба уявити, тож для складних форм потрібне тренування…

— Покажіть! Покажіть ще магічну силу!

— Н-ні, на сьогодні все.

— О, а вчитель, виявляється, м’язистий. Хоч і малий.

— М-малий!?

— Може, в нього десь пристрій захований? Під одягом абощо.

— Н-немає! Нічого немає! Не лізьте під одяг!

Мене штовхали з усіх боків.

Близько половини учнів ставить мені всілякі запитання й обмацує тіло.

А, го, годі!

Якщо це продовжиться, виникнуть різні неприємності.

Жінок багато, але чоловіків теж чимало.

Тобто мені це не приємно.

— А-а-а-а! Та годі вже!

Я прослизнув між учнями й миттю вирвався.

Мимоволі трохи скористався Бустом, але що вдієш.

— К-к-коротше, на сьогодні все! Із завтрашнього дня розраховую на вас!

— До побачення!

Я мало не втік з аудиторії.

Вінона й пан Еґон чомусь теж бігли за мною коридором.

— Схоже, все вдалося.

— Аж надто вдалося!

— П-пане Сіоне, ви як? Одяг геть пом’ятий!

Мене смикали, тож одяг геть розтягнувся.

Ну справді, як діти.

Хоча, власне, вони й є діти.

— П-пане Сіоне, ви, здається, радієте.

— Га? Я?

Почувши це від Вінони, я помітив, що всміхаюся.

Он як, я радію.

Вони, звісно, аж надто розійшлися.

Але я їх розумію, та й сам, мабуть, радий.

Вони зацікавилися магічною силою й сказали, що вона гарна.

Наче похвалили мене самого.

Наче полюбили магію, яку люблю я.

…Щоправда, магією користуватися мені не можна, тож навчати я можу лише керувати магічною силою.

Але почалося все краще, ніж я думав.

Радіти ще зарано.

Але тепер я чекаю на заняття з більшою радістю, ніж до початку.

І вірю, що учні — теж.

Що ж, чекатиму на завтрашнє заняття.