Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

98. Доброго ранку

— …І що з’ясували?

Особиста бібліотека королеви.

Я тут лише вдруге, але звичну вже королеву бачив перед собою.

Вона сиділа, спершись ліктем на стіл, і переглядала книжку.

Вигляд неохайний, але мені з нею так навіть простіше.

Хоча, може, і це — її хитрість, щоб я почувався вільніше.

— Загалом лишилося сто двадцять людей.

— Хм, сто двадцять…

Королева замислилася, але, здається, не здивувалася.

— Ви на стільки й розраховували?

— Хтозна. Але щоб лікувати в кожній країні, цього якось вистачить, правда?

— …Якщо осісти у великих містах, а хворі прийдуть туди самі, — вистачить.

— Часу піде багато, але хвороба ж не смертельна.

Але якщо їхати здалеку, то й часу, й грошей піде чимало.

Не роз’їжджати ж лікарям по всіх куточках, тож хворим буде нелегко.

Утім, навіть якщо лікарів вистачить, вилікувати всіх буде непросто.

Радше з хворих почнуть дерти гроші за лікування.

Якщо вміння лише в приватних лікарів, вони призначатимуть ціну як хочуть, і лікування подорожчає.

Я плати не беру, і лікування в нас державне, тож шалених грошей ніхто не вимагатиме, але…

І в інших країнах, мабуть, так само, тож, може, кожна країна якраз і хоче стільки лікарів, скільки потрібно, щоб лікувати.

До того ж, мабуть, коли люди в країні навчаться лікувати хворобу лінощів і переконаються, що це правда, то й самі почнуть поширювати це вміння.

Тобто мої учні навчать інших, і лікарів побільшає.

А тоді й за день вилікуватимуть більше.

Постачати магічну силу — означає віддавати частину власної.

Якщо загальний запас магічної сили невеликий, то, вилікувавши кількох чи з десяток людей, людина вичерпається.

Такої магічної сили, як у мене, ні в кого немає, тож лікарів потрібно багато.

— Нам теж треба навчити лікарів, щоб лікували не лише ти, Сіоне.

— У столиці й Істрії хворих майже всіх вилікували, але потроху з’являються нові.

— Якщо не вжити заходів негайно, удару по господарству не уникнути.

— …А інші країни, як бачу, не надто тривожаться.

— Бо більшість хворих — простолюдини.

— Король так чи інакше розуміє, як важить народ, але чимало дворян за людей простолюд не мають.

— Хворіють простолюдини — то й поспішати нема куди, і старатися нема чого.

— Ось що в дворян на думці. Тож і завзяття в учнів буде дуже різне.

— Тобі доведеться нелегко, але…

— Нічого. Я до цього готовий. Але й ви виконайте моє прохання.

— Так. Про Вінону, правда? Коли вона наважиться, ми все залагодимо.

— Якщо ще щось треба — кажи, не соромся. Ти ж скарб країни.

Скарб країни, кажете.

Аж ніяково від таких слів.

Відколи я приїхав до столиці, я багато що вирішую сам.

Охорони зараз немає, та й Фріц, по суті, мене й не охороняв.

Але часом я відчуваю чиюсь присутність.

Мабуть, за мною наглядають.

Ну, може, заодно й охороняють.

Королеві я навмисно нічого не сказав.

Скажи я зайве — вжили б заходів, а з огляду на моє становище цього й слід було чекати.

Така собі свобода напрокат.

…Ну, це поки що.

— Тоді без церемоній. Я хочу користуватися магією.

— Не можна. Невідомо, хто й де може побачити.

— Зараз не час, щоб про твою дивовижну силу знали напевно.

— Головне — щоб вона лишалася на рівні чуток, як тепер.

Цього я й чекав, тож одразу сказав заготовану відповідь:

— Тоді чи не підготуєте ви місце, де мене ніхто не бачитиме?

— Щоб звуки звідти не надто долинали і щоб ніхто не бачив.

— І бажано просторе. Тренуючись у магії, я багато рухаюся, та й це небезпечно.

— …………Я подумаю. Відповідь дам згодом.

Не відмовила, отже.

Чи це вона лише вдає, що думатиме, чи справді обміркує?

Я хочу вірити, що королева чесна, тож хотілося б, щоб друге.

Я знаю її недовго.

Цілком я їй не довіряю й на віру нічого не беру.

Мене колись і Кол посварив — у людях треба й сумніватися.

Поки що цього досить.

На крайній випадок у мене є інший план.

— Зрозумів. Прошу обміркувати.

— Угу. Ще щось?

— Поки що ні. Коли почнуться курси, щось, мабуть, з’явиться.

— Голова болить. Добре, якби нічого не сталося, але так не буває.

— Із Книги магії, яку ти надіслав заздалегідь, уже зробили копії.

— Звісно, лише розділи про хворобу лінощів. «Підручник», так ти це назвав?

— Їх уже відвезли на місце. Можеш іти просто туди, де проходитимуть курси.

— Сьогодні все поясни, а з завтрашнього дня починай заняття.

— Гаразд. Тоді дозвольте відкланятися.

— Угу. Роби як знаєш.

Я вклонився й пішов.

Я майже не хвилювався.

Чому б це?

Я ж їй не довіряю.

Так і не зрозумівши чому, з якимсь неспокоєм на душі я вийшов із кімнати.

Ми з Віноною й паном Еґоном вийшли із замку й рушили туди, де проходитимуть курси.

Не те що заклади для хворих на хворобу лінощів — тут було куди просторіше.

Посеред досить великого саду бив фонтан.

Квіти й трави доглянуті, усе дихало свіжістю.

Будівля була вдвічі-втричі більша за мій дім.

Кажуть, усередині чимало просторих кімнат, де влаштовують навчання й наради.

Є й великі приміщення, як-от зала чи спортзал, тож тут зручно проводити всілякі заходи під дахом.

На вигляд — старовинна школа.

Але доглянута так, що здається лише трохи старомодною.

Як на цей світ, будівля така розкішна, що простолюдинові сюди й ногою не ступити.

Називати це «місцем проведення курсів» якось незвично, тож я вирішив звати його школою.

— …Більше, ніж я думав.

— …Вражає.

Ми з Віноною, захоплено роззираючись, увійшли до школи.

Вестибюль заввишки на два поверхи.

Обабіч — сходи на коридор другого поверху.

Ніби невеликий замок.

Але дрібнички й меблі здебільшого прості.

Ну, тут ніхто не живе, тож і витрачатися зайве ні до чого.

Але здивувало мене не лише це.

— Доброго ранку, пане Сіоне!

Щойно я ступив усередину, «всі» мені вклонилися.

Від входу простягався килим, а обабіч рядами стояли покоївки.

Їх, мабуть, понад сотню.

Мабуть, по одній на кожного учасника.

Покоївки злагоджено схилили голови й знову випросталися.

Було очевидно, що вони добре вишколені.

Я запитально обернувся до пана Еґона.

— Вони допомагатимуть вам, пане Сіоне, на курсах.

— Насамперед — доглядатимуть «учасників курсів».

— А, он воно що…

Для самих занять мені багато помічників не треба.

Підручник готовий, тож потрібна хіба що дрібна допомога.

Зі мною Вінона, а вона вже дещо знає про лікування хвороби лінощів.

Вона допомагала мені лікувати, тож здебільшого впорається й сама.

Отже, сотня прислуги — для шляхетних учасників.

Схоже, клопоту буде більше, ніж я думав.

Я знову повернувся вперед і оглянув покоївок.

Придивившись, я помітив, що обличчя в них дуже напружені.

Схоже, хвилюються.

Ну, хто мене не знає, тому я здаюся дуже дивним.

Я ж таки дворянин, та ще й королева наказала мені вести курси лікування хвороби лінощів.

Мабуть, бояться схибити.

Аж я й сам почав хвилюватися.

Але піддаватися не можна.

Я всміхнувся якомога лагідніше.

— Доброго ранку. Я Сіон Орнстайн.

— Ви, мабуть, уже чули: від сьогодні на три місяці я веду курси.

— Може, буде нелегко, але якщо щось трапиться, кажіть мені просто, без церемоній.

— Ці три місяці ми — одна команда. Часом доведеться працювати разом.

— Якщо виникне проблема, не намагайтеся розв’язати її мовчки самі.

— Кажіть мені, а якщо до мене звертатися незручно — ось Віноні або Еґ… або цьому панові.

Я помітив, що покоївки збентежилися.

Звісно, вони не зашуміли, але на обличчях проступила розгубленість.

Колись я здивувався б, але тепер розумію: інакше й бути не могло.

Своє становище я вже трохи усвідомлюю.

Але задирати носа не хочу, та й не вмію.

— Ви, мабуть, чимало чого чули, але мета в нас одна.

— Я веду ці курси, бо хочу вилікувати хворих на хворобу лінощів.

— Тож і ви, будь ласка, працюйте задля цього. Головне — не догоджати мені.

Обличчя деяких покоївок посуворішали.

Але не від напруги — радше від рішучості.

— Що ж, отак. Від сьогодні розраховую на вас.

Я трохи вклонився, і покоївки квапливо вклонилися всі разом.

— Розраховуйте на нас!

Не так злагоджено, як першого разу.

Але в їхніх голосах, здавалося, бриніли почуття.

Тішачись цією зміною, я ледь усміхнувся й обернувся до пана Еґона.

— Ходімо.

— Так. Прошу сюди.

Пан Еґон, ніби нічого й не сталося, повів мене далі.

Покоївки проводжали мене поглядами.

Перша напруга в них, схоже, трохи спала.

Натомість у їхніх поглядах читалися найрізноманітніші почуття.

Які саме — не знаю, але мені не було неприємно.

Раптом я помітив, що пан Еґон на мене зиркнув.

— Щось не так?

— Ні, перепрошую. Нічого.

— Справді?

Я здивовано схилив голову, а пан Еґон одразу знову відвернувся.

Спина в нього, як і досі, була пряма й незворушна.

За мною йшли Вінона й інші покоївки.

«Ото видовище — стільки покоївок», — безтурботно думав я, ідучи далі.