Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

100. Початок занять

Курси лікування хвороби лінощів, перший день.

Тимчасовий заклад лікування хвороби лінощів, так звана школа, тренувальна зала.

Кажуть, тут тренуються солдати й дехто з вищих лицарів.

Але користуються нею, схоже, нечасто — зала майже порожня.

Жодного спорядження.

Схоже, на тренування все приносять із собою.

Щось на кшталт невеликого спортзалу.

Під стіною стоять Вінона й покоївки.

Учні вже зібралися.

Учора багато хто був у парадному, а сьогодні вбралися простіше.

Бо я попросив прийти в зручному одязі: ми вчитимемося випускати магічну силу.

— Отже, від сьогодні починаємо курси. Розраховую на вас.

Ніхто не відповів.

Воно й зрозуміло — їх не привчили відповідати.

Але видно, що ставляться до мене вже зовсім не так, як учора.

Половина дивиться на мене палаючими очима.

І вчорашній юнак — здається, його звати Ізаак Мессершмітт — теж дивився на мене, не приховуючи цікавості.

Але, перехопивши мій погляд, ніяково відвернувся й засвистів.

Ото по-дитячому — чи то в нього просто все на обличчі написано.

Я ледве стримав усмішку.

А от з другою половиною складніше.

Вони лише спостерігають здалеку.

Половині з них, схоже, байдуже, а решта — хто цікавиться, але не хоче, щоб помітили, кому справді все одно, хто досі мені не вірить, а про кого й не скажеш.

Старий, що впадав у вічі, дивиться на нас із задніх рядів. Мабуть, таки наглядач.

Хлопець-простолюдин серед зацікавлених, але стоїть трохи осторонь від дворян.

Чесно кажучи, ми тільки почали, тож розібратися в кожному одразу неможливо.

Познайомлюся з ними згодом, а спершу треба почати й тоді вже шукати, що не так.

Підготувався я, як міг.

Та й учорашню розмову я продумав заздалегідь.

Хоч такої реакції й не чекав.

Що ж, спершу перетягну на свій бік тих, у кого очі горять, мов у дітей.

— Як я вже казав учора, магічна сила — це сила, що є всередині тіла.

— Вона вже є в кожного з вас.

— Навчившись нею керувати, ви зможете лікувати хворих на хворобу лінощів.

— Бо при хворобі лінощів магічна сила вичерпується, і людина впадає в млявість тілом і душею. Тож людина з магічною силою може вилікувати хворого, передавши йому свою.

— Тож спершу магічну силу…

— Перепрошую, можна запитати?

Я вже хотів перейти до наступного, аж тут пролунав тоненький голос.

Це дівчина з тих, кому цікаво.

Обличчя в неї не стільки горде, скільки суворе, і вона втупилася в мене.

Ні, чи вона просто дивиться?

Обличчя — мов утілене слово «похмурість».

Риси обличчя гарні, але загрозливий вигляд і вираз усе псують.

До речі, вона невеличка й з дитячим личком, тож мені здається милою.

— Так, е-е, Еліс Ешарос, правильно?

— Га? Т-так, це я.

— Кхм, отже, запитання: ви кажете, що людина з магічною силою може вилікувати хворобу лінощів, віддавши свою силу. Але хіба тоді той, хто віддав, сам не захворіє на хворобу лінощів?

Вона зрозуміла з одного пояснення?

Схоже, вона дуже кмітлива.

Запитання цілком слушне.

Я й сам не раз про це думав і цього побоювався.

Бо якби захворів я, ніхто б мене не вилікував.

Тож і діяти мені доводилося дуже обережно.

— Може й таке статися.

Відповів я одразу, легко.

Учні враз занепокоїлися.

Ще б пак.

Я ж кажу про спосіб лікування, від якого може захворіти сам лікар.

— І-і ми маємо лікувати отак? Це ж небезпечно!

— Так, небезпечно. Але будь-який лікар лікує, хоч і ризикує.

— Хвороба лінощів не заразна, а от лікарі, що лікують пошесті, ризикують куди більше.

— Тож ризик невеликий, і якщо все робити правильно, захворіти майже неможливо.

— До того ж ви тут, щоб допомогти тим, хто страждає від цієї хвороби у вашій країні, правда?

— Даруйте, але, як на мене, без жодного ризику жодної проблеми не розв’яжеш.

Навіть ті, у кого щойно горіли очі від цікавості, розгубилися.

Магічна сила їх зацікавила, але, гадаю, так, як дитину захоплює щось нове.

Просто побачили щось дивовижне — і зацікавилися, захотіли знати більше.

Це важливо.

Але вчитися лікувати лише з такого захвату — небезпечно.

Магічна сила — сила мрії, але, взявшись не так, можна вбити когось, а то й загинути самому.

Приховувати небезпеку й розповідати лише про приємне вчителеві не годиться.

Хай навіть від учорашнього захвату не лишиться й сліду — сказати це треба було до початку занять.

— Може, й так, а-але ж…

— Магічна сила може приносити благо. Але якщо користуватися нею невміло, вона небезпечна.

— Про магічну силу й лікування вам мали розповісти заздалегідь. Та й у підручнику про це написано.

Мабуть, підручник вони гортали не надто вдумливо.

Як і казав Ізаак, вони, безперечно, думали, що «магічної сили не існує».

Може, більшість думала, що після відбору їх навчать справжнього способу лікування, а не якоїсь там магічної сили.

Схоже, навіть ті, хто прочитав підручник, здебільшого не вірили написаному.

Але магічну силу вони побачили на власні очі.

Тож мусять повірити. Моїм словам.

Учні аж ковтнули.

Не те що вчора — обличчя серйозні.

Дізнатися більше про те, що тебе зацікавило й захопило, — і зіткнутися з дійсністю.

І тоді людина часом утрачає інтерес: «А, то он воно що».

Але самими мріями не проживеш.

Треба поєднати дійсність і мрію, знайти між ними згоду й іти до свого ідеалу.

Так уже живуть люди.

А вони?

Почувши мене, вони здадуться, втратять інтерес чи…

— Не буває мрії, в якій самі лише переваги.

— Навіть ножем, якщо вміти, можна гарно розробити продукти, а можна й порізати себе чи інших.

— Але якщо знаєш, як ним користуватися, і потренуєшся, цього можна уникнути.

— З магічною силою так само.

— Після таких слів вам, мабуть, лише тривожно. Але не хвилюйтеся.

— Я зібрав стільки людей якраз на випадок, якщо хтось захворіє на хворобу лінощів.

— Подивіться на тих, хто довкола вас.

Учні слухняно роззирнулися.

Не всі, але більшість закрутили головами, не розуміючи, до чого я.

— Сусід, друг, чужа людина, рідні, кохані — хто завгодно.

— Якщо лікувати вмітимете ви всі, то навіть якщо хтось захворіє, його вилікують.

— Тобто ви зможете допомагати одне одному.

— І запам’ятайте одне.

— Навіть якщо всі ви тут захворієте на хворобу лінощів, я неодмінно всіх вилікую.

— Хоч як далеко ви будете, хоч у якому небезпечному місці — я неодмінно прийду й вилікую.

— Присягаюся. Не покину й вилікую.

— Ризик є. Але не бійтеся. Запам’ятайте.

— Люди довкола вас прийдуть вам на поміч.

— І є я.

В очах стривожених учнів потроху спалахнула рішучість.

Не зовсім, але тривога, схоже, бодай трохи вщухла.

— Пані Ешарос, у вас усе?

— А… т-так, усе.

Схоже, і вона якось погодилася.

Але тривога лишиться з ними надовго.

Та так і має бути.

Коли дні минають рівно, людина опускається.

Це вже лінощі, але не хвороба.

Тож я хотів, щоб вони завжди пам’ятали: я поруч.

Ці учні тепер — мої учні.

Я їх ще не знаю, і вони мене не знають.

Тертя є, довіри немає.

Але…

…доля звела нас, і тепер ми будемо разом.

То хіба не шкода було б не провести цей час із користю й не заприятелювати?

Я зустрів багатьох людей — і ось я тут.

Я тут завдяки допомозі багатьох людей.

Тож і ця зустріч, певно, важлива.

— Що ж, почнімо заняття.

Учні, не те що під час привітання, трохи напружено й серйозно дивилися на мене.

Тішачись їхньою щирістю, я подумав:

мабуть, так і почувається вчитель.