Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

96. Дуже подобається

Вінона почала розповідати.

— Н-насправді я з родини віконтів. Яка-не-яка, а дворянська донька.

— Може, ви вже знали…?

— Королева казала. Але тільки те, що ти дворянка.

— Он як… Наш рід, кажуть, колись був маркізьким.

— Ще до мого народження, коли батько був молодий, нас понизили з маркізів до віконтів.

Коли позбавляють титулу чи понижують, на те завжди є причина.

Часи й обставини змінюються, і втримати становище буває важко.

Але з маркіза до віконта — це вже щось надзвичайне.

Без якогось тяжкого проступку такого не буває.

Я не став допитуватися.

Бо вона, мабуть, і сама розповість.

Тож краще хай розповість сама, ніж я витягатиму.

Так їй буде легше.

— …Рід мого батька з покоління в покоління мав маркізький титул — понад десять поколінь поспіль.

— І батько, як і належало, мав успадкувати титул маркіза.

— Але одного разу спіймали людину, що роками незаконно привласнювала податки.

— Цей злочинець був близьким родичем нашого роду, роду Олоф.

— Точніше, син дідусевої доньки — тобто дідусів онук і батьків небіж.

— До того ж крав він саме на землях, що належали роду Олоф.

— Дідусь, кажуть, роками нічого не помічав і навіть пестив того онука.

— Зрештою рід Олоф понизили з маркізів до віконтів.

— Кажуть, хотіли й зовсім позбавити титулу, але королева сказала, що, зважаючи на давню історію роду, цього робити не можна, тож ми лишилися віконтами.

— А що було потім… гадаю, неважко уявити.

Маркізький титул, що переходив із покоління в покоління, втратили через дурного родича.

Відповідати тоді мусять і злочинець, і всі причетні, і ті, хто не догледів, і голова роду.

Колишня пишнота розсипалася, і для них це, мабуть, було пекло.

Простолюдинові такі клопоти, може, здалися б примхою.

Щастя не абсолютне, а відносне.

Що одному щастя, то іншому — ні, і таких прикладів безліч.

— Отак за батька ми й стали віконтами.

— Це сталося ще до мого народження, тож я на долю не нарікаю…

— А от батько, звісно, думав інакше.

— Він завжди казав: «Я поверну маркізький титул. Жити далі в ганьбі я не витримаю».

— Але, на жаль, синів у нього не було.

— Мене змушували щоденно вдосконалюватися задля «шлюбної пропозиції від якогось маркіза», яка могла ніколи й не надійти.

— Дворянська донька зазвичай хатньої роботи не вміє.

— Кажуть, таке хай роблять покоївки.

— Звісно, є й дворянські роди, що за честь вважають служити королівській родині чи знатним особам, тож усіх під один гребінець не стрижуть.

— Хай там як, змалку мене вчили всього, що має знати жінка, дружина й покоївка.

— І тут мені запропонували стати покоївкою.

— Та ще й у маркіза — саме того титулу, про який мріяв батько.

— Почувши це, мій батько сказав:

— «Слухай, Віноно. Маркіз, як виявилося, дитина. До того ж саме підліток.

— «Ти ж досі вивчала жіночу освіту. Скористайся цими знаннями і зваб його», — сказав він.

— І якщо я вийду за маркіза, то наближуся до заповітної мрії, — сказав він.

— Навіть якщо це бічна гілка, спорідненість із маркізом стане потужною підтримкою в майбутньому.

То ось чому вона так наполегливо до мене приставала.

І це був результат багаторічного навчання.

Виникає лише питання, як таке взагалі могло статися.

Так чи інакше, Вінона робила все це, щоб прокласти шлях до одруження зі мною.

— А все ж, хіба не міг бути кращий спосіб?

— ...Б-батько сказав, що, ну, хлопці-підлітки... немов мавпи.

— Вони завжди збуджені, тому якщо їх спокусити, вони одразу клюють, — так мені сказали...

— Ну, мабуть, це не зовсім неправильно... але я думаю, що є й чутливі сторони.

Чоловіки бувають більш чисті, навіть пуристичні в певному сенсі.

Не всі, але підлітки-хлопці часто ідеалізують жінок, бачать у них щось святе.

У мене самого цього зовсім немає, але так.

Та ні, той період у мене давно минув, так.

— П-правда? Але я ж брала уроки в жінки, яка, казали, спокусила тисячі чоловіків.

Схоже на брехню.

Це настільки ж неправдоподібно, як та реклама, де кажуть: «Я знайшов дівчину цим методом» або «Я купався в грошах і так розбагатів».

Але Вінона, здається, довірлива, тож вона, мабуть, проковтнула це і застосувала на практиці.

Метод, у певному сенсі, не зовсім неправильний.

Вінона ж мила, і фігура в неї гарна.

Навіть якщо спосіб спокуси невдалий, багато чоловіків піддадуться лише від того, що їх спокушають.

Можливо, цю незграбність навіть вважають привабливою.

На мене це не мало жодного впливу, і тільки.

— ...О-ось моя причина. Вибачте мене, Сіоне.

— Що я використовувала вас.

В очах Вінони набрякли сльози.

Щоки все ще палали, тіло тремтіло.

У ній, мабуть, вирувало багато почуттів.

Напевно, було й почуття провини переді мною.

Але, мабуть, найсильніше почуття було іншим.

Сором.

Вона, напевно, відчувала його весь час.

Відтоді як вона стала моєю покоївкою, вона щовечора пропонувала мені скласти компанію на ніч.

З боку жінки.

До того ж, юна дівчина.

Як же соромно просити обіймів у дівчини, яка не знає скверни.

І до того ж, у такому одязі, що оголює шкіру.

Навіть я, хто не розуміє жіночого серця, розумію це.

Мабуть, це було важко.

Вінона пролила сльозу.

— П-пробачте. Пробач…те…

Вінона все одно вибачалася.

Хоча їй самій найважче.

Мабуть, у неї є почуття провини переді мною.

І, мабуть, є ще й відчуття, що вона не виконала наказу батька.

Але мені здалося, що її смуток куди глибший.

Я легенько поплескав Вінону по голові.

Вінона ледь здригнулася, але не відкинула моєї руки й не втекла.

На обличчі в неї — лише здивування, жодної неприязні.

Я молодший. Тілом.

А душею — старший.

Не те щоб через це, але я начебто зрозумів, що їй зараз потрібно.

Я боявся, що їй буде неприємно, коли її гладить по голові молодший, але, схоже, дарма.

Вона лише розгубилася.

— Не треба вибачатися.

— А-але ж я… я обманювала вас, пане Сіоне.

— Хм, мене ж ніхто не обдурив. Та й грала ти не надто вправно.

— Мені від цього анітрохи не гірше.

— А-але все одно ж я х-хотіла вас обдурити.

— Так. Але ж це тобі батько звелів, правда?

— Це не з твоєї волі. Ти ж сама цього не хотіла, так?

— Т-так… але… а-але…

— Ніяких «але». Принаймні зараз.

Я лагідно погладив її по голові, і Вінона ніяково опустила очі.

Невже її ніколи не гладили по голові?

— Ой.

Від найменшого руху моєї руки вона аж клякла.

Але згодом, мабуть, трохи звикла й розслабилася.

— Я розумію, що в тебе на душі, але я не ти, тож не знаю, чого ти насправді хочеш.

— Скажи, Віноно. А чого хочеш ти сама?

— Я… я маю стати дружиною пана Сіона…

— Це ж бажання твого батька, правда? А чого хочеш ти?

— Ч-чого хочу я…?

— Так, ти.

— Чого хочу я… н-не знаю.

Вінона злякано похитала головою.

Я не повірив, що це правда.

Мабуть, її весь час учили, що робити, а чого не робити.

Я повів далі:

— Тоді що тобі подобається?

— Н-не знаю…

Он як.

Вона… все життя жила за чужими вказівками?

Навіть не знає, що їй подобається.

Її так гнули, що вона вже не розуміє ні власної волі, ні того, що любить, а що ні?

Тому вона завжди й лякалася?

Я майже нічого не знаю про Вінону.

Тож не хочу вдавати, ніби розумію.

Вона сама себе не розуміє.

А якщо не знає, чого хоче…

…то варто запитати інакше.

— А чого ти… робити не хочеш?

— Чого я… не хочу…?

— Так. Чого не хочеш? Можна й про те, чого не любиш.

Я говорив якомога лагідніше.

Вінона була старша за мене, а здавалася наляканою дитиною.

Дитиною, що від страху може лише ридати.

Щоразу, як я її гладив, вона ледь погойдувалася.

Здається, вона вже не така напружена, як спершу.

— Я… я…

— Угу.

— …Мені важко з людьми.

— Он як. Я так і думав. А ще?

— Г-говорити теж важко. Бо не вмію гарно висловлюватися. Але говорити я люблю.

— А слухати?

— Люблю. Люблю слухати. Мені радісно, коли зі мною розмовляють.

— І мені подобається, що ви, пане Сіоне, часто мене про щось питаєте.

— Коли ви питаєте, чи все гаразд, і кажете, що можна відпочити, на душі теплішає.

— І ще мені подобається, коли після їжі ви кажете, що смачно.

Ось і є «те, що їй подобається».

Є в неї такі речі.

Просто вона їх не помічає.

Ні, мабуть, сама себе змушує не помічати.

— А хатня робота? Не любиш?

— Н-ні, люблю, але прибирати трохи важкувато.

— В-вибач. Я збираюся найняти ще людей, тож почекай трохи.

— Н-ні! П-п-перепрошую. Я б-бовкнула зайве.

— Нічого не зайве. Мені навпаки приємно, коли кажуть, що думають.

Я й далі гладив її по голові.

Самими словами й виразом обличчя її не заспокоїш.

Тож я гладив і гладив.

Дотик часом каже більше за слова.

Щоб навіть без слів і поглядів вона відчула, що в мене на серці.

Усе гаразд, я не сердитий. І не думаю про тебе погано.

Чи то вона відчула, але Вінона несміливо зиркнула на мене.

— Усе гаразд. Я не гніваюся.

Сказавши це, я згадав…

…як при Віноні добряче розлютився.

Я майже нічого не пам’ятаю, але Рафі казала, що я був як інша людина.

Мабуть, я тоді добряче накоїв.

Від цієї думки мене аж холодним потом облило.

Але Вінона не злякалася.

Навпаки, від моїх слів вона ніби трохи заспокоїлася.

— Т-так… Ви ж, пане Сіоне, добрий.

— Га? А… але ж я тоді, в закладі, здається, неабияк розлютився.

— Т-тоді справді було страшно… Але ж ви, пане Сіоне, розгнівалися заради всіх.

— Т-тож хоч і страшно було, а наче й не страшно.

— Пан Сіон завжди такий добрий... І це в ньому мені дуже подобається.

— Е? А, т, та-так? А, ахаха, я радий.

Чи розуміє ця дівчина?

Вона так прямо каже, що їй щось подобається.

Якби я був звичайним незайманим хлопцем у самому розквіті підліткового віку, я б закохався, от же ж.

Я силоміць заспокоїв своє серце, що голосно калатало.

Заспокоївшись, я кажу Віноні.

— Слухай, Віноно. Враховуючи твоє становище, мені нелегко це казати, але чи не перестанеш ти себе знецінювати?

— Тобі це, мабуть, не подобається, і я почуваюся ніяково.

— Т, тоді... тато...

— Заповітна мрія не здійсниться, так? Але навіть якщо стати маркізом таким способом, це буде лише тимчасово.

— Я думаю, це швидко зазнає краху. Я теж нещодавно став маркізом, і не можу вважати своє становище стабільним.

— Навіть якщо ти вийдеш за мене, я думаю, бажання твого батька не здійсниться.

Вінона хотіла щось сказати, але замовкла й опустила голову.

— …Т-тоді що ж мені робити?

— Що? Роби те, що сама хочеш.

— Те, що сама хочу…?

— Так. Я не хочу казати нічого поганого про твого батька, але…

— Я вважаю, що навіть дитина має право жити своїм життям.

— Звісно, не в усіх так, і буває життя, яке нав’язують.

— Змиритися з цим і жити, поступаючись, — теж життя, і його не можна зневажати.

— Але ти ж, Віноно, своїм теперішнім життям не задоволена, правда?

— Віноно. Питаю ще раз. Чого ти хочеш?

З того, як вона зазвичай поводиться й говорить, та й з того, яка вона зараз, ясно: теперішнє життя їй не до душі.

Яким шляхом іти — кожен вирішує сам.

Те, що мені здається дивним, для іншого може бути правильним вибором.

Тож я зважаю лише на одне.

Чи сама людина з цим згодна.

А Вінона — ні.

Тоді й думати нема чого.

Але покинути звичне життя й почати нове — непросто.

Страшно, тривожно, і хочеться лишитися там, де звик.

Навіть якщо попереду щастя, людина часто так і лишається в нещасливому теперішньому.

Я це розумію.

Але на тому шляху щастя немає.

Хочеш бути щасливим — мусиш подолати нещастя й, хоч як страшно, йти вперед власними ногами.

— Я… я… я… я… я… не хочу так жити…!

— Не хочу жити для якогось незнайомця, тільки заради батька…

— Я… я хочу… жити, як звичайна дівчина…

— Хочу гарно вбиратися! Хочу мати друзів! Хочу подорожувати, бачити різні краї!

— Хочу дізнатися багато нового! І… і… хочу закохатися…

Останні слова вона вимовила, сором’язливо опустивши голову.

Мабуть, це далося їй нелегко.

Вона зібралася з духом і зізналася собі у своїх почуттях.

На це потрібна велика мужність.

Це розумію навіть я, хоч знаю лише дещицю з її життя.

Мабуть, вона довго терпіла й весь час хотіла змінитися.

Я відповів без вагань:

— Он як. Тоді робімо те, чого ти хочеш.

— Ти ще молода, у тебе все попереду. Почати можна хоч зараз.

— А-але якщо я так зроблю, батько…

— Я щось придумаю. Хоч і не скажеш, а дещо я таки можу.

Бо королева мені прихильна.

Я виконую чимало її вимог.

Тож і вона, мабуть, дещо зробить для мене.

Я вже чимало для неї роблю й робитиму ще.

Тож невелику примху вона, певно, виконає.

А як ні — щось придумаю сам.

— Н-навіть якщо я піду з дому, дівчині самій вижити важко…

— Я тут як старша донька віконта. Якщо піду з роду, служити далі не зможу…

— Т-та й батько мене поверне.

— І з цим я щось придумаю, можу й сховати тебе.

— Я лише допоможу, а не робитиму все за тебе.

— Захочеш працювати деінде — щось придумаю.

— Усе не перелічиш, тож скажу так: я допоможу тобі і грошима, і всім іншим.

— Це ж я тебе підбурив. Тож і відповідаю я.

Вінона, роззявивши рота, пильно на мене дивилася.

Коли так дивуються, я й сам не знаю, що робити.

— Ч-чому ви… аж так?

— По-перше, так уже доля звела.

— По-друге, це ж я почав цю розмову.

— По-третє, я сам так хочу.

— А по-четверте…

Я перевів подих і сказав:

— …бо мені здалося, що ти кличеш на допомогу.

Вінона ошелешено дивилася на мене.

Але невдовзі її обличчя змінилося.

Вона скривилася й розридалася, мов прорвало греблю.

А тоді…

…припала мені до грудей.

— А-а-а-а! У-а-а-а! У-у-у, а-а-а!

Поки вона ридала, я тихенько гладив її по спині.

Щоб вона відчула: усе гаразд.

— Ну-ну, усе вже добре. Усе добре, чуєш.

— У-у-у, пане Сіоне! Пане Сіоне-е-е!

Я обережно поклав руку їй на голову.

Від дотику вона вже не зіщулювалася.

Вінона спокійно прийняла мою руку.

Я знову й знову гладив Вінону по голові, мов заспокоював малу дитину.

А схлипування й плач усе не вщухали.

День початку курсів.

Я вже встав, перевдягнувся й приготувався до курсів.

— Е-е, перо, чорнило, папір, Книга магії і про всяк випадок Громовий вогонь…

— Ще, ага, розклад занять на курсах. А тоді…

Скільки разів перевіряв, а однаково ледь щось не забув.

Сам на себе дивуюся, який я неуважний.

Треба бути уважнішим.

А, ще ж вигляд.

Я глянув у дзеркало й оглянув своє вбрання.

Не повсякденний одяг, а парадний.

Але не такий, як на аудієнцію до королеви, — так би мовити, напівпарадний.

Він не тисне й не стискає, але я його зазвичай не ношу, тож почуваюся в ньому незвично.

Зростом я невисокий, тож вигляд маю не надто показний.

Але до свого вигляду я байдужий, тож мені, чесно кажучи, все одно.

А, ще ж однобока мантія.

Частина парадного вбрання, що означає вірність державі.

Відданий я їй чи ні — то інше питання.

Але треба пам’ятати, що там, куди я йду, її слід мати на собі.

Хай там як, тепер усе гаразд.

У двері постукали.

Я дозволив увійти — це була Вінона.

— А, а-а-а, а, теє, С-Сіоне, ві-ві-віта...

— З-заспокойся, Віноно.

Обличчя в неї палало.

Не те що вуха — навіть шия була червона.

Вінона, здавалось, не могла дивитись прямо на мене; її погляд перебігав то на стелю, то на підлогу.

У мене теж горіло обличчя.

Після вчорашнього, коли настав ранок, ми, зустрівшись поглядами, майже одночасно опустили очі.

І не дивно: ми так відверто вилили душу.

Розхвилювалися, торкалися одне одного, обіймалися.

А тепер настав ранок, і коли ми заспокоїлися, сором був цілком природним.

Хай там як, мовчанкою справі не зарадиш.

Пересиливши ніяковість, я заговорив:

— Е-е, я в-вже готовий. Ходімо?

— Т-так. Х-ходімо.

Ми вдвох були якимись скутими.

Але здавалося, що високий мур, який я відчував ще вчора, зник.

Між нами була відстань.

Але, здавалося, шлях веде прямо.

Усе в нас попереду.

Будемо потроху зближуватися й ставати друзями.

Хоча це не означає стосунків між чоловіком і жінкою.

Коли ми вийшли в коридор і попрямували до входу, я ніби між іншим запитав.

— А ти справді не хочеш сказати батькові?

— Я можу сам із ним поговорити.

Хоча домовлятися, звісно, буду не я.

Ну, я вже чимало зробив і ще багато зроблю, тож якщо мені не дозволять навіть такої дрібниці, це буде несправедливо.

Та й королева, гадаю, не заперечуватиме… мабуть.

— Т-так… я щ-ще не готова…

— Вибачте, що завдаю вам клопоту, пане Сіоне…

Звісно, інакше й бути не могло.

За один день не наважишся отак узяти й піти з дому.

Вінона все життя жила так, як велів батько.

Її життя тільки починається, і їй потрібен час, щоб самій вирішити, як жити далі.

Хай змінюється потроху.

А доти я дбатиму про неї.

— Та ні, який там клопіт. Мені спокійніше, коли ти лишаєшся моєю покоївкою.

— Ти й господарюєш, і дбаєш про всіх. Ти дуже вправна, я так вважаю.

— А ще я знаю, що ти добра.

Інакше вона не допомагала б так щиро, коли я лікував хворих на хворобу лінощів.

Вона добра людина.

Просто вона така незграбна й простодушна, як ніхто, кого я раніше зустрічав, тож часом я хвилююся.

Але, можливо, це теж її принадність.

— Мм? Що сталося?

Вона не реагувала під час розмови, тож я озирнувся — Вінона дивилася вниз.

Я бачив тільки її вуха — червоні-червоні.

Може, їй усе ще ніяково?

— Н-ні-ні-ні... нічого-нічого-нічого!

— Справді? Ну й добре.

Хай там як, вона, здається, бадьора, тож усе гаразд.

На душі й у тілі легше, ніж учора.

Мабуть, найбільше допомогла щира розмова з Віноною.

У столиці близьких людей у мене майже немає.

Тож, мабуть, я й зрадів, що хоч трохи зблизився з Віноною.

«Ну й простак же я», — подумав я, підходячи до дверей.

— Ну що, ходімо.

— Т-так!

Вона відповіла голосом ще дзвінкішим, ніж зазвичай, і я трохи здивувався.

Чомусь Вінона теж, здавалося, здивувалася власному голосу, але одразу почервоніла.

Я легенько поклав руку Віноні на голову.

Ми майже одного зросту, але незручності не відчувається.

Вінона не зіщулилася.

Вона лише озиралася на мене, наче вивчаючи.

Вона не боїться.

Збагнувши це, я відчув, як на душі теплішає.

Я мимоволі всміхнувся.

І Вінона теж усміхнулася — ясно, мов квітка розцвіла.

Уперше відтоді, як ми познайомилися, вона всміхнулася.