Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

95. Обставини Вінони

Напередодні курсів.

Сонце вже сіло, я повечеряв і приготувався до сну.

Змивши разом із брудом і втому, я повернувся до своєї кімнати й дивився у вікно.

Місяць жовтий.

Не червоний.

Часом мені спадає на думку: коли ж настане день, коли він почервоніє?

Кажуть, кілька років можна не хвилюватися, але чи це два роки, чи три, чи більше — невідомо.

Тож жити доводиться в постійній тривозі.

Думати про це марно, тож зазвичай я відганяю ці думки.

Бо коли час настане, я все одно дізнаюся першим.

Я впав на ліжко й утупився в стелю.

— Отже, вже завтра.

Курси, що починаються завтра.

Схоже, буде не легше, ніж із лікуванням хвороби лінощів, хоч і по-іншому.

Чесно кажучи, курси гнітили мене дужче, ніж саме лікування.

З лікуванням можна впоратися, якщо маєш час, сили, магічну силу й завзяття.

Тертя й непрості стосунки бувають, але коли маєш справу з людьми, таке трапляється завжди.

Під час лікування особливого клопоту з людьми не було.

Тож боротися доводилося хіба що з собою.

Це буває й важко, але мені так було куди простіше.

Бо мовчки робити свою справу — якраз для мене.

Саме через таку вдачу я й узявся за щось таке незрозуміле, як дослідження магії.

А от керувати людьми чи когось навчати мені важко.

Не тому, що не вмію, а тому, що це страшенно виснажує.

Я від природи сором’язливий; досі я про це забував, бо було що робити, але взагалі спілкуватися легко я не вмію.

Змалку я трохи подолав це завдяки сестрі.

Звісно, і в Японії я не жив відлюдником.

Школяреві ще так-сяк, а дорослому, що соромиться людей, на роботі майже скрізь доводиться важко.

Тож більшість дорослих, навіть якщо соромляться людей чи не вміють із ними ладнати, силоміць це в собі гасять і терплять.

Я теж був такий: не вмів, але змушував себе.

Тож і стрес був іще сильніший.

Одне слово, спілкуватися з людьми я не вмію.

З близькими все гаразд, але з чужими чи з людьми неприємної вдачі це дається взнаки ще дужче.

Тож я волів би такого уникати.

Але так не вийде.

Це вроджене, його не подолаєш — треба просто якось перетерпіти.

Я поклав руку на груди: серце калатало частіше, ніж зазвичай.

Як напередодні свята… ні, радше як перед важливою справою.

Ніби нав’язлива думка: помилитися не можна.

І справді, якщо курси провалляться, з мене спитають.

З мене, а може, й з королеви Мільхії.

— …Досі ж справлявся. Скільки разів отак усе долав.

Ці слова мимоволі зірвалися з вуст, ніби я переконував сам себе.

Одна частина мене вірить у це, а друга — ні.

І обидві мають рацію.

Труднощі я справді долав.

Але так само правда й те, що цього разу все інакше.

Я перебирав то одні, то інші думки, відкидав їх, так і не заспокоївся — і зустрічатиму завтрашній день із неспокійною душею.

Скажу чесно.

Мені страшенно тривожно.

Я до смерті боюся провалитися.

Я підвівся з ліжка й підійшов до столу.

На ньому лежала Книга магії, з якою я збирався вести курси.

Я написав її сам.

Ту, що я віддав сестрі, — один із двох примірників.

А це — другий.

Зміст той самий.

Я хотів би наробити стільки копій, щоб вистачило всім слухачам курсів, але добрий папір страшенно рідкісний, тож нічого не вийшло.

Замінників на кшталт пергаменту чи дощечок досхочу, але нести таке на заняття для дворян якось негоже.

Зрештою я вирішив усе пояснювати на словах.

А яке ж то було щастя — мати папір.

Я гортаю Книгу магії й знову й знову прокручую в голові, що говоритиму.

Якщо діяти за обставинами, якось викручуся, але це неефективно, а навчати абияк не можна.

Бо одна-єдина помилка може вкласти учневі в голову хибне знання, а з нього виросте й хибна відповідь.

Тож той, хто навчає, відповідає за кожне своє слово.

Не знаєш — так і кажи.

Казати, що знаєш те, чого не знаєш, не можна в жодному разі.

Ще кілька разів прокрутивши в голові те, що вже прокручував десятки й сотні разів, я повернувся до ліжка.

Далі думати вже нема сенсу.

Я зробив усе, що міг.

Навіть якщо тепер знайду недоліки, виправити їх уже не встигну.

Тож розумніше як слід відпочити й набратися сил на завтра.

— Так, спати.

Вирішив — роби.

Тобто спи.

Я загасив вогонь у свічнику.

Навіть у себе в кімнаті я не запалюю свічник Флером.

Дивно самому таке казати, але я чи то надто сумлінний, чи то просто незграбний.

Але такий уже я є.

Ну, спати.

Я хотів був заплющити очі в кімнаті, що потонула в темряві, — аж тут у двері постукали.

— Віноно? Заходь.

За кілька секунд двері відчинилися, і до кімнати проникло світло свічки.

Так і є, Вінона.

Я зітхнув про себе.

А, знову те саме.

Вінона, увійшовши до кімнати, почервоніла.

Ні, мабуть, вона вже була зашарілася, ще до того як увійти.

Навіть у світлі свічки було видно, що обличчя в неї червоне.

Це було звичайною справою.

І подальший розвиток подій я теж міг передбачити.

Вона сором’язливо відвела погляд і сказала:

«В-ви вже лягли відпочивати?»

— В-ви вже лягли відпочивати?

Слово в слово.

Не знаю, чи вона сама це усвідомлює, але якщо все збігається до такої міри… то, мабуть, вона репетирує.

Я теж, коли готуюся заздалегідь, прокручую в голові, що скажу.

Тому й під час справи кажу майже те саме.

Вона, мабуть, із тієї ж категорії — думаю, вона репетирує заздалегідь.

Коли подумаєш, що вона сама в кімнаті репетирує свої репліки, це навіть зворушливо.

— Я саме збирався лягати.

Мої репліки щоразу трохи різняться.

Але відповідь завжди та сама: або я збирався лягати, або ще не ліг.

Бо вона приходить у час, трохи раніший за відхід до сну.

Тому вона відповідає так:

«О-он так»

— О-он так.

Бінго.

Хоч радості від цього й нема.

Я спостерігав за Віноною.

Зазвичай ситуація та репліки однакові, але сьогодні, здається, щось трохи інакше.

Вона, здається, одягнена трохи легше, ніж завжди.

У цьому світі жіноча нічна білизна здебільшого дуже тонка.

Часто це лише комбінація або сорочечка на кшталт бебі-дол, а зверху — кардиган.

Залежно від людини буває по-різному, але загалом це виглядає однаково.

Однак це стосується лише аристократів.

Як воно в простолюдинів, я докладно не знаю.

Бо жіночу нічну білизну я бачив тільки на членах своєї родини.

Навіть з огляду на це, сьогодні Вінона одягнена надто легко.

Ні, вбрання таке саме, але, як би це сказати, тканина надто прозора.

Тонка. Занадто тонка.

Видно шкіру. Настільки, що видно жіночі вигини.

Хоч зверху й накинута тонка кардиганка, прихованих місць дуже мало.

Більше, ніж раніше, як би це сказати, відчувається жіноча привабливість.

Вінона ще молода, десь пізні підлітки.

Тому в ній є юність і наївність, але груди й стегна здаються зрілими.

Досі я не звертав на це уваги, чи, радше, не бачив, тому й не знав.

Мовчання.

У ньому щоразу, коли Вінона ворушиться, лунає шелест тканини.

Звабливо.

Але я спокійний.

Маю бути спокійним.

Я ж спокійний, так, спокійний!

— А, ну…

— Га-а? Так!

Чомусь серце калатає.

Досі такого не було.

Не розуміючи причини, я жалісно заметушився.

— …Чи не могли б ви дозволити мені бути вашим нічним супутником?

Досі я одразу відмовляв.

Але сьогодні не зміг відповісти з ходу.

Під благальним поглядом Вінони моє тіло заклякло.

Схаменувшись, я поспішно хитнув головою.

— О-о, вибач, але таке не треба.

Голос зірвався, але розгубленість була дужчою за жалість до себе, тож я не міг себе оцінити.

Почувши мою відповідь, Вінона мала поникнути й вийти з кімнати.

Зазвичай вона так і робила.

Але сьогодні Вінона не зрушила з місця, а стояла, міцно стиснувши губи.

Що сталося?

Думаю так, але нічого не кажу.

Відмовив раз, але сказати «виходь» не зміг.

Знову мовчання.

У ньому Вінона відкрила рота.

— Я… хіба я… неприваблива…?

— Е? Н-ні, ні, думаю, приваблива. Так.

— Але… пан Сіон не бажає зі мною… ну… лягти…

— Не те щоб не бажаю… як би сказати, не можу, чи що.

Вінона широко розплющила очі й наблизила обличчя.

Близько, ця дівчина надто близько!

— Ц-це означає… фізично не можете?

— Н-невже, н-не закінчили ще?!

Закінчив.

Мені вже тринадцять, тож я цілком закінчив.

— Та ні, я не те мав на увазі.

— Т-то що ж ви маєте на увазі?!

— Н-невже в такому віці… і-імпотенція?!

Я здоровий.

Сьогодні я теж цілком здоровий.

— Н-ні, і не те. У-усе гаразд? Отож?

— То! Т-таки я неприваблива…

Обличчя, готове розплакатися, просто переді мною.

Зазвичай, якби я підійшов так близько, Вінона злякано втекла б.

Але вона сама підійшла так близько.

До того ж, здається, вона сама цього не помічає.

Що я бачу на її обличчі… Тривогу?

Чого вона так тривожиться?

Я зітхаю й відповідаю на Вінонине запитання.

— Ні, не так. Не тому, що в тобі причина, і не тому, що з моїм тілом щось не так.

— Т-то чому ж?

— Бо обіцяв.

— Обіцяв…?

— Так, обіцяв. З однією людиною. І це не те, що мені нав'язали. Я сам так вирішив.

— Що ні з ким не матиму таких стосунків.

Якщо точно — не одружуся.

Гадаю, обіцянка сестрі включає й романтичні стосунки з протилежною статтю.

Тож я не можу мати таких стосунків ні з ким, і не матиму, і не маю наміру.

Звісно, не буду мати фізичних стосунків, не зустрічатимуся й не одружуся.

Це дитяча обіцянка.

Але я збираюся її дотримати.

До того ж, якщо не зберегти незайманість, магія може не спрацювати.

Тому я не порушу обіцянки.

Хіба що з'явиться людина, яку я захочу обійняти настільки, що ризикну й порушу обіцянку.

Але, певно, така ніколи не з'явиться.

— І-і чому ви склали таку обіцянку?!

Вінона наступає на мене з допитливим виразом.

Як і завжди, вона надто близько, не так, як зазвичай.

Але я вже трохи звик до такого стану й міг міркувати відносно спокійно.

Чому, кажеш.

Чому ж.

Не можу придумати слушної відповіді.

— ……М-м, мабуть, тому що інакше я її засмучу.

— Т-тобто заради цього ви відмовилися від великих життєвих виборів?!

— Н-не лише шлюбу, а й кохання, і фізичних стосунків!?

— Ну, виходить, що так.

— Це ж безглуздя!

Вона емоційно закричала, і я був приголомшений.

Чому це Вінона така?

Вона не схожа на себе.

Тривога і якесь особливе почуття спотворюють її обличчя.

— Можливо, це безглуздо. Але це рішення прийняв ніхто інший, як я.

— Тож я дотримаю обіцянки. Якою б безглуздою вона не була, адже це я так вирішив.

— Це... заради когось...?

— І заради когось, і заради себе, мабуть.

Я не шкодую і не вагаюся.

Тому я прямо зустрів погляд Вінони.

Її очі тремтіли.

Не розумію, що вона собі думає, роблячи так.

Я розумію, що вона не згодна з такою поведінкою.

Це не те, чого вона хоче насправді.

— Навіть якби не було обіцянки, я б відмовив.

— Ч-чому?

— Ну, Віноно. Ти ж мене не любиш, правда?

— Ц-ц-це... н-нічого подібного!

Вінона була дуже схвильована.

Те, що вона не відчуває до мене ні закоханості, ні поваги, очевидно для кожного.

Хоча, можливо, вона сама так не вважала.

А, ось воно що.

Вона, мабуть, думала, що коли щодня проситиме мене обійняти, то це виглядатиме як прояв симпатії?

Зазвичай звичайна людина подумала б, що тут якийсь підступ, чи не так?

Ні, звичайний незайманий, мабуть, подумав би: «О, а може, вона мене кохає?»

Але я не звичайний незайманий, я незайманий серед незайманих, король незайманості, тому мене це не хвилює.

Просвітлений незайманий має безмежно ясний погляд і не зворушується нічим.

Тобто це смиренність.

Після просвітлення йде смиренність, після смиренності — оптимізм.

Зрештою починаєш думати: «Та ну, це все одно не важливо», і навіть починаєш цим пишатися.

Людина... ні, незайманий — ось який він.

Якби я прийняв пропозицію Вінони і вступив з нею у фізичні стосунки, це дало б лише тимчасове задоволення і лише завдало б шкоди обом.

Між нами немає зв'язку.

Ні дружби, ні довіри, ні любові.

Тому ці дії не повинні бути дозволені.

Я пильно подивився на неї, і Вінона відвела очі.

У неї все на обличчі написано.

За ці два з гаком тижні я вже зрозумів, що брехати вона не вміє.

Вона не лиха людина.

Але й сильною вона не здавалася.

— Слухай, Віноно. Навіщо ти це робиш?

— Є ж якась причина?

Я говорив якомога спокійніше.

— Ч-ч-чому ви… таке…

— Бо не вірю, що ти робила б таке легковажно.

— Ми знайомі лише три тижні, але це я вже зрозумів.

— Може, розкажеш?

Вінона весь час дивилася вниз, обхопивши себе руками, але зрештою ледь помітно кивнула.

Я сидів на ліжку й кивнув їй на місце поруч.

— Сідай.

Зазвичай вона б зніяковіла.

Але сьогодні, зараз, Вінона послухалася.

Вона поставила свічник на стіл і сіла поруч зі мною.

Схоже, про щось думала.

Якийсь час ми мовчали.

А тоді Вінона раптом заговорила.