Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

94. Втрачене і здобуте

У кімнаті чувся лише брязкіт столових приборів.

Через усю кімнату тягнувся довгий стіл, за яким умістилося б чоловік двадцять.

А на столі — їжа лише для одного.

Не те що в селі — страви розкішні.

М’яке м’ясо, м’який хліб — уже самі вони свідчать про неабиякий достаток.

А ще соковиті овочі, фрукти й гарячий суп.

Суп не пісний, а густий і запашний.

Видно, що в ньому зварено кілька десятків різних овочів і м’яса.

Навіть у Японії така страва коштувала б чималенько.

Що б сказав тато, якби це побачив?

Мабуть, мав би неоднозначний вигляд.

Бо вдома, зважаючи на село, ми їли якомога скромніше.

Я й не прагну розкоші, й особливої радості вона мені не дає.

Але смачна їжа таки додає сил на весь день.

У моєму теперішньому становищі так харчуватися, схоже, звично, тож усе приготувала Вінона.

До речі, частину платні на господарство я віддаю їй.

Порядкувати грошима я доручив теж їй, тож на що вони йдуть, до ладу не знаю.

Вінона стояла в кутку й стривожено дивилася, як я їм.

— Я-як вам?

— Угу, смачно.

Вінона полегшено зітхнула.

Так буває щоразу.

Хоча минуло всього кілька днів.

— С-слухай, може, ти все-таки поїси зі мною, Віноно? Самому якось несмачно.

— Щ-щ-що ви!

— Щоб я, покоївка, сіла за один стіл зі своїм господарем, паном Сіоном? Н-ні за що!

Отак завжди.

Невже це аж так неприпустимо?

Я ж іще кілька тижнів тому був лише сином почесного дворянина.

Майже простолюдином.

Можна було б не виявляти мені стільки шани.

Але скільки я їй це не пояснював, Вінона вперто повторювала, що не може.

Від такої церемонності аж дихати важко.

Якби вона поводилася простіше, мені було б куди легше.

Але казати їй це марно.

Вона нізащо не підпускає мене ближче.

Наче шанує, а насправді — відгороджується.

І від цього якось сумно.

Хоча, мабуть, інакше й бути не може.

Я знічев’я роззирнувся.

Надто простора їдальня.

У домі, який мені дали, раніше, кажуть, жив досить заможний дворянин.

Подробиць я не знаю, але, кажуть, він мав хист до торгівлі й лише завдяки йому дослужився до маркіза.

Але постарів, відійшов від справ і поїхав доживати віку в тихій провінції, ближче до природи.

А тут якраз я приїхав до столиці й став маркізом, тож дім перейшов мені.

Тож дім уже трохи підстаркуватий.

Але доглядали його як слід, тож жити в ньому можна ще кілька десятиліть.

Дім просторий.

Неймовірно просторий.

Понад десяток кімнат — аж надто.

Живемо тут лише ми з Віноною.

Тож тут досить порожньо.

Чесно кажучи, мені незатишно.

І якось самотньо.

Згадую рідний дім.

Він теж був чималий, але для родини з чотирьох — якраз.

Може, тато навмисно збудував дім саме такого розміру.

До речі, плату за дім щомісяця вираховують із моєї платні.

До курсів лишилося два дні.

Від розмови з королевою минуло три дні.

Ми домовилися про співпрацю, ще трохи поговорили й попрощалися.

Наостанок вона суворо наказала нікому про це не розповідати.

Схоже, щоб урятувати від біди не лише світ, а й саму Рістію, мені доведеться чимало зробити.

Дещо з цього я вже знаю.

До речі, якщо коротко, після того ми з королевою говорили про три речі.

По-перше, про платню.

Мені її платять тому, що я, хоч і належу до вищої знаті, не мушу правити землями як володар.

Серед дворян є володарі земель, а є ті, хто служить державі.

Ну, є й дворяни-гультяї, що нічого не роблять, але кожному таке дозволено з якоїсь причини.

Але то таке.

Правити ввіреними землями — теж служба, але тут її рахують окремо.

А друга служба — це, так би мовити, служба безпосередньо державі.

Солдати, лицарі, урядовці.

Я теж серед них, тож отримую не частку податків із підданих, а платню просто від держави.

Отже, зі звичайного хлопця, що любить магію, я став, так би мовити, державним службовцем.

І вже ясно, що, як у якійсь «чорній» компанії, від мене вимагатимуть неможливого.

Втім, королева каже, що прислухатиметься до моєї думки, тож умови праці, мабуть, покращаться.

Думаю, свої вимоги я висуну, коли виконаю доручене.

Думок у мене чимало, але зараз головне — курси лікування хвороби лінощів.

Почасти це наказ королеви, але я й сам хочу, щоб моє вміння допомагало людям, які потерпають від хвороби.

Таки радісно, коли те, що створив ти, комусь допомагає.

До речі, платня, кажуть, чимала.

Принаймні навіть із розкішним домом, покоївкою й чималенькими розкошами на столі я витрачаю десь п’яту її частину.

До грошей я байдужий, тож радості небагато, але мати запас про всяк випадок не завадить.

Тож я трохи зрадів. Трохи, не більше.

По-друге, про Вінону.

Маркізові годиться мати одну-дві покоївки.

Зазвичай знать тримає ще й власне військо чи найманих лицарів для охорони, але тоді важко було б діяти вільно.

Тож королева, кажуть, вибрала «найбезпроблемнішу покоївку» й приставила її до мене.

А хто вона така, сказала розпитати в неї самої.

Розпитувати про людину в інших мені й самому не хотілося, тож я так і збирався зробити.

Сказала лише одне.

Що вона, схоже, дворянка.

Ну, звісно.

Вона ж служить у дворянина.

Такими здебільшого стають дворянські дочки або діти з родин дворецьких і покоївок.

Але оте «найбезпроблемніша» мене бентежить.

Вона справді вправна, але вдачею, як на мене, для покоївки зовсім не годиться, а головне — щодня пропонує прислужити мені вночі.

Якщо це не проблема, то що тоді?

Роботу вона виконує сумлінно, тож нарікати не можу.

Але щось тут не так.

Може, є якась причина?

І насамкінець — чому мене зробили маркізом.

Чесно кажучи, подробиці мене здивували, але водночас я чомусь цілком із ними погодився.

Коротко кажучи, причин було дві.

Перша — «закласти основу, щоб я здобував заслуги, а моє ім’я ставало відомим у країні й за її межами».

Син почесного дворянина — це, по суті, просто хлопчисько без жодного титулу.

Хоч чого я досягну, розголосу це не матиме, і світ мене навряд чи визнає.

«Хлопець, який здобув заслуги й став маркізом» звучить для людей переконливіше, ніж «хлопець із простолюду», а головне — підносить мою вагу як фігури в грі з іншими країнами, надто з Імперією.

Така собі позолота.

Хоч я й зробив те, чого не вдавалося нікому у світі, — вилікував хворобу лінощів, — дати мені титул, та ще й такий високий, як маркіз, багато хто, схоже, заперечував.

Але королева, кажуть, наполягла майже силоміць.

Кажуть, їй довелося неабияк постаратися, але подробиць я, мабуть, так і не дізнаюся.

Знати про політику я не хочу.

Бо це суцільний клопіт.

А друга причина.

«Якби я мав низьке становище, учні на курсах лікування хвороби лінощів не стали б слухатися моїх настанов».

Тобто більшість Обраних, яких відібрали країни, — дворяни.

Як подумати, мало який правитель, обираючи представників своєї країни, висуне простолюдина.

Хіба що з дуже особливої причини, а так — обирають із дворян.

Річ не лише в становищі: у цьому світі між дворянами й простолюдом величезна прірва.

Освіта.

Я теж дворянин, і тато з мамою обоє освічені.

Тож я з малечку міг учитися, а простолюдинові це важко.

Бо шкіл для простолюду немає.

Здобути освіту в цьому світі можна небагатьма способами.

Один із них — ходити до зовсім невеликих шкіл, заснованих для дворян.

Вони дають особливу освіту й радше схожі на гуртки чи спеціалізовані училища, ніж на звичайну школу.

Учнів там мало, тож це не обов’язкова освіта для всіх, а радше здобуття вузьких знань.

А більшість дворян учаться в домашніх учителів або в родині.

Звісно, освічених людей серед простолюду майже немає, тож навчатися їм нема в кого.

Бо домашній учитель коштує чималих грошей, і простолюдинові його не найняти.

Тож держава навряд чи обере простолюдина — не напевно, але майже точно, кажуть.

Це все я переказую зі слів королеви.

Отож навчати лікування хвороби лінощів, тобто керування магічною силою, я буду саме «Обраних».

Тобто дворян.

Ось чому я став маркізом.

Як подумати — безглуздя.

Зазвичай починають із найнижчого — барона.

Можна лише уявити, як цьому опиралися.

Хай там як, серед слухачів курсів, кажуть, є й вища знать, тож іншого виходу, як зробити мене маркізом, не було.

Хоча, кажуть, була й інша причина — спершу я мав вилікувати своїх підданих.

Але то вже так, на додачу.

Хворим, їхнім родинам і медикам, мабуть, було байдуже, простолюдин я чи дворянин.

До речі, вимоги до «Обраних» здебільшого визначила королева, але деякі країни, схоже, на них не зважали й обирали по-своєму.

Як-от щодо віку.

Узагалі магічна сила є лише в людей, молодших за тридцять.

Це тому, що всі, кого досі знайшли, були молодші за тридцять, тож напевно не скажеш, але найімовірніше так.

Але дехто силоміць висунув себе й таки потрапив до Обраних.

Схоже, і той дурний дворянин з Адону був серед них.

І ще, до слова: у тих товстих дворян не було ані краплі магічної сили.

Поки я розмірковував, то й не помітив, як доїв.

— Дякую. Було смачно.

Сказав я — і запала тиша.

Зазвичай вона одразу відповідає, а сьогодні — нічого.

Вінона, задумавшись про щось, дивилася в підлогу.

— Віноно? Щось сталося?

— Га? Ой, п-перепрошую. Ви щось сказали?

— Е-е, я поїв. Було смачно.

— Д-д-дякую.

Вінона різко вклонилася.

Може, втомилася?

Поки я спав, вона, кажуть, весь час мене доглядала.

Хоч скільки кажи їй відпочити — однаково працює.

І що з нею робити?

— Якщо тобі зле, відпочинь, гаразд?

— Н-ні! У-усе гаразд. Почуваюся чудово.

І справді, вигляд у неї непоганий.

І рухається так жваво, що й не скажеш, ніби їй зле.

Схоже, не бреше.

— Ну, якщо так, то добре. Тоді я піду до себе.

— Т-так! Слухаюся!

Криво всміхнувшись, я витер рота серветкою, підвівся й вийшов з їдальні.

Хм, покоївка в мене одна, і роботи в неї багато.

Може, найняти ще кількох?

Хоча б ще одну, щоб допомагала їй.

Хай вона й доглядає лише мене, але дім величезний.

Саме прибирання чого варте.

Але ж Вінону обрала королева.

Може, краще порадитися з королевою.

Хоча просто так до неї не підеш.

Вона ж королева.

Зайва скромність ні до чого, але й не настільки ми близькі, щоб бачитися запросто.

— Ну що ж…

Я пішов коридором до своєї кімнати.

Робити мені поки особливо нічого.

Бо все, що треба було, я вже зробив.

По-перше, про лікування іноземців, про яке казала королева, вже подбали.

Їх було менше сотні — кілька годин роботи.

Це було позавчора.

Відтоді ніхто більше не звертався.

Може, ще прийдуть, але навряд чи багато.

Вони, до речі, після лікування й не дуже дякували.

Багато хто тримався пихато, зверхньо.

Чи то тому, що я дитина, чи тому, що з Рістії, — не знаю.

Простолюдини дякували раз у раз, а ці лишили по собі не найкраще враження.

Мабуть, дворяни всі такі.

А ще мені треба було…

А саме — «підготуватися до курсів лікування хвороби лінощів».

Я знаю, як лікувати хворобу лінощів, і сам можу лікувати.

Але пояснити це на словах так, щоб інший одразу зміг повторити, неможливо.

Починати доведеться з того, як випускати магічну силу, — ні, з того, щоб люди взагалі повірили, що вона існує.

Тим паче що це щось зовсім нове, і невідомо навіть, чи вийде.

Отак навмання тут нічого не зробиш — готуватися треба ґрунтовно.

Власне, щойно герцог Балф переказав мені наказ королеви, я через нього ж написав королеві, що потрібно для навчання лікування хвороби лінощів, і все майже готово.

Королева, яка вже отримала від герцога Балфа чимало доповідей, добре зналася на справі.

Звісно, і про хворобу лінощів знала подробиці, тож мої пояснення були майже зайві.

Тож, як я й думав, ми з нею приблизно однаково розуміли, що потрібно для курсів лікування хвороби лінощів… і, зустрівшись, я переконався, що не помилився.

Щоправда, часу було обмаль, тож говорив здебільшого я — просто попросив герцога Балфа записати все, що знадобиться для підготовки.

За три місяці треба навчити людей лікувати хворобу лінощів, тож я обмірковую різні способи.

Чи вийде, як задумано, — чесно кажучи, ще те питання…

Хай там як, підготовку майже завершено.

Лишається дочекатися, поки з’їдуться всі Обрані з різних країн.

Але одне мене непокоїть.

Як їх відбирали.

За якими ознаками.

Дізнатися, чи є в людини магічна сила, можна й без мене.

Це еттентраут.

Якщо, дивлячись на еттентраута, людина бачить ледь помітне світло, — у неї є магічна сила.

Але цього разу так не вийшло б.

Бо зараз в еттентраутів не нерест.

Форель світиться магічною силою під час залицяння.

А таке буває лише перед нерестом.

А зараз не той час.

Звісно, тіло форелі й саме по собі просякнуте магічною силою, тож, придивившись, світло можна побачити.

Але це під силу лише тому, хто вправно керує магічною силою, або людині з винятковим хистом.

Власне, крім мене, світла самої форелі ніхто не бачив.

Казати про себе, що маю хист, трохи незручно, але інакше не скажеш.

Хай там як, навіть якщо хтось заявить, що бачив, як світиться форель, правда це чи вигадка, визначить лише той, хто сам має магічну силу.

Тобто хто скаже, що бачить світло, хоч і не бачить, того можуть помилково визнати носієм магічної сили.

Можна показати форель з різних водойм і перевірити, яку з них людина бачить світлою, але й це не напевно.

Та й зараз це однаково неможливо. Якщо перевіряти за фореллю, лишаються ось такі сумніви.

Поки я сам їх не побачу, напевно не скажу, чи є в них магічна сила.

Але їздити по країнах і перевіряти мені ніколи, а якби я це робив, то й скликати всіх до Рістії на спільні курси не було б потреби.

То як же обирали Обраних?

Тільки над цим я й ламав голову.

Так нічого й не вигадавши, я поїхав із села, але королева, схоже, мала щодо цього свої міркування.

У душі я сумніваюся.

Я думав, що вона сама має магічну силу, тож, може, вигадала якийсь спосіб, але, схоже, річ не в тім.

Зрештою, ні як, ні за якими ознаками їх відбирали, мені так і не сказали.

Сказали тільки, що в день курсів відведуть час на перевірку магічної сили, тож чекай.

Яке там «чекай» — у мене вже шлунок болить.

А якщо магічної сили не виявиться ні в кого — тоді все.

Тоді нас осудять і інші країни, і свої.

І дістанеться, схоже, не лише королеві, а й мені.

Втім, це ще пів біди.

Відчуваючи якийсь дивний тиск, я повернувся до себе й ліг на ліжко.

— …Як же… хочеться чарувати…

Навіть коли ніхто не бачить, чарувати, мабуть, небезпечно.

— Т-трішечки ж… м-можна, правда?

Важко дихаючи, я глянув на свою праву руку.

Я ще стільки дослідів хочу поставити.

Навіть коли я не користувався магією, мене часом осяювало.

А якщо отак — може, вийде нова магія.

А якщо отак — може, вдасться вдосконалити ту, що є.

Отак думати й пробувати знову й знову — для мене звичний спосіб життя.

Рука в мене тремтіла, мов у хворого, якого ламає без звичного зілля.

Але я зціпив зуби й ледве стримався.

— Гх! Н-ні, не можна. Терпи, терпи. Лише поки що, лише поки що…

А чи треба терпіти?

Якщо ніхто не бачить — то й нічого, хіба ні?

Так-то воно так, але я пообіцяв королеві, тож порушувати не можу.

Хай ніхто не бачить — бачу я сам.

Хай навіть наказ був односторонній і без пояснень, я не можу легковажно вирішити «трішки можна» й зробити по-своєму.

Бо ми з королевою уклали таємну угоду.

Лише усну домовленість.

Але це була й присяга.

Як подумаю, навіщо вона відкрила мені стільки таємниць, — легковажити не можна.

Принаймні зараз.

Те, що вона мені розповіла, і те, що я вже знав.

Більшість цього здатне перевернути країну й похитнути світ.

І в центрі всього — я.

А королева сама кинулася в цей вир.

Не мене втягнули.

Це вона втягнулася.

Для неї це, мабуть, промінь надії, але водночас і шлях, сповнений випробувань.

Я, Луґре, впливаю не лише на королеву, а й на весь світ.

Чи не потонули ми вже у вирі того, що зветься долею?

Назад дороги немає.

Я вже не той, що колись безтурботно досліджував магію, нічого не знаючи.

Я заплющив очі.

Тіло ніби трохи поважчало.

Зате з глибини грудей підіймалася якась сила.

Втрачене.

Здобуте.

Ніби смакуючи це, я поринув у сон.