Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

93. Справжні наміри Мільхії 2

— Д-два, мабуть.

— Кажи. Але якщо затягнеш — переб’ю.

— Так. Звісно. Тоді… перше — про строк лікування хвороби лінощів.

— Чому саме два тижні? Як на мене, можна було дати трохи більше.

Учора й сьогодні я відпочивав.

Тобто в мене було не 14 днів, а щонайменше 16.

Якби мені одразу так сказали, я міг би бодай трохи більше спати.

— По-перше, тому, що не знали, скільки часу можна відвести на лікування.

— Скільки звернень з інших країн надійде щодо лікування хвороби лінощів і коли — напевно не відомо.

— Кількість обмежено, а час — здебільшого за тиждень до початку курсів.

— Але це не стосується тих, хто є серед Обраних.

— Саме тому, що батько того дворянина з Адону — серед Обраних, ми й дозволили лікувати сина раніше, ніж за тиждень.

— До речі, лікують у тому порядку, як подавали прохання. Докладно розповідати не буду. Там чимало обмежень.

— Не кожного можна прийняти. Тож тут ми якраз дотримуємося справедливості.

— Для кожної країни строки й кількість визначено однаково.

— Тож час до тижня перед курсами, тобто десь два тижні після твого приїзду, ми відвели на лікування своїх.

— Мені шкода, але справ було по горло, тож попередити тебе заздалегідь я не змогла.

— Саме тому я й вирішила поговорити з тобою отак.

Що ж, уже й це пояснення чимало прояснює.

Але ж ці два дні я іноземців не лікував.

Як із цим?

— А по-друге, тому, що я чула від герцога Балфа, як ти лікував хворобу лінощів в Істрії.

— Ти, кажуть, спершу хотів лікувати, поки не впадеш.

— Чула, що ти навіть уночі збирався лікувати, урізаючи сон, але тебе зупинили.

— Т-так. Ну, було таке.

Я згадав: тоді строків не було, і лікарі, медики й друзі вмовили мене як слід висипатися.

Зупиняли мене тоді досить рішуче.

— Я знаю, скільки людей і за який час ти вилікував в Істрії. За тиждень — близько 3000.

— Тож двох тижнів на 10 000 хворих у столиці замало.

— Ця хвороба не смертельна, але дехто з моїх підданих страждає вже роками.

— Я хотіла б, щоб їх вилікували. Тож я подумала.

— Якщо одразу сказати, що строк — два тижні й більше не буде, то ти, можливо, вигадаєш, як вилікувати всіх.

— Але не думала, що ти два тижні без перепочинку лікуватимеш — і таки вилікуєш усіх.

Тобто королева чекала, що я шукатиму якийсь інший спосіб, а я просто пішов напролом, урізаючи сон і відпочинок.

— А… але ж той тиждень уже два дні як почався.

— Хіба іноземних дворян лікувати не треба?

— А. То було радше «про всяк випадок».

— Насправді, крім дворянина з Адону, заздалегідь звернулося лише двадцятеро.

— Та й приїдуть вони не раніше, ніж післязавтра. Тож не переймайся.

— Вийшло, як вийшло, але маємо справу з цілими державами. Тут без обережності ніяк.

— Через це довелося так тебе навантажити…

— Н-ні, я сам так вирішив.

Я не шкодую й не ображаюся.

Хай які плани мала королева, вирішував я.

Якщо дію й обираю я сам, то звинувачувати інших — не до речі.

Ну, буває по-різному, але цього разу все гаразд.

Як згадати, і в столиці, і в Істрії серед дворян хворих на хворобу лінощів чомусь було мало.

Може, тому й іноземні дворяни мало зверталися?

Ні, однаково аж надто мало.

У нас же таких було кілька сотень.

Мені кортіло дізнатися чому, але я стримався.

Бо друге запитання важливіше.

— Тоді можна друге запитання?

— Угу. Яке?

Воно не давало мені спокою від самого початку розмови з королевою.

Я мусив його поставити.

Зібравшись із духом, я заговорив.

— Скажіть… навіщо ви все це мені розповіли?

Вона наче чекала цього запитання й лише трохи опустила очі.

— Он хоч би те, що ви щойно розповіли: навіщо мені все пояснювати? Ви могли просто наказати.

— Я б і без погроз, і без нагород поїхав би до столиці.

— Якби ви не вимагали чогось геть безглуздого, я б послухався.

— А пояснити можна було й пізніше, коли я почав би опиратися.

— У вашій розповіді було чимало дуже відвертого.

— Навіщо розповідати таке дитині, яка ще недавно навіть не була дворянином?

— Хіба ви не боялися? Не думали, що я розбазікаю?

Королева не стала б легковажно розкривати таємниці держави.

Якби вона була така, країна давно б занепала.

Але такою вона мені не здавалася.

Її щирість і чесне вибачення мені сподобалися, але щось тут було не так.

Чи може людина, що так чинить — людина, порядна на загальну думку, — втриматися на троні?

Будь-який очільник тією чи іншою мірою поєднує в собі світле й темне — бездоганно чистим він бути не може.

Чесний правитель — мрія народу, але таких не буває.

Не можна вести за собою людей, лишаючись бездоганним і чистим.

Хто бував у школі, працював у фірмі чи взагалі в якійсь організації, той розуміє.

Що десь неодмінно є й інший бік.

То навіщо ж вона мені все розповіла?

Цілком природне запитання.

Вона не відповіла одразу.

Я цього й чекав, але, може, говорити про це їй не хотілося.

Я мовчки чекав, що скаже королева.

І тоді королева Мільхія тихо зітхнула й заговорила:

— Ну що ж… мабуть, почуття провини й розрахунок.

— Провини й розрахунку…?

— Провини за те, що я перекладаю долю нашої країни на плечі дитини.

— Провини за те, що змушую тебе рятувати цей світ.

— І провини за те, що, знаючи все це, я й не думаю обрати інший шлях.

— Я розумію, що поклала на тебе непосильний тягар, і мені шкода.

— Але… наша країна виснажена до краю.

— Ми ще не знаємо, чи можна протистояти демонам чимось, крім магії.

— Але, судячи з доповідей з Істрії, без тебе ми нічого не вдіємо, і країна загине.

— І не лише наша — інші теж.

— А щоб просити тебе й далі нам допомагати, я мусила все пояснити.

— Бо якщо лише віддавати накази, згодом це обернеться бідою.

Ці слова тим вагоміші, що їх каже людина, на плечах якої ціла країна.

Її сумнівів і почуттів мені не збагнути.

Я можу лише уявляти.

Тож не вдаватиму, ніби розумію.

Мабуть, вона людина чесна.

Але, щоб бути королевою, вона мала б це ховати.

То навіщо ж вона показала це мені?

Бо я особливий?

Ні, навіть так вона не стала б давати мені в руки свою слабкість.

— Щодо провини — зрозумів. А розрахунок?

— Бо так ти не зможеш відмовитися.

— Людина виявляє зовсім різну силу, коли діє з наказу і коли — з власної волі.

— Хоч до душі їй це, хоч ні, але якщо вона твердо вирішила сама, це дає силу.

— До того ж, якщо згодом виникнуть проблеми, ти, знаючи все наперед, докладеш усіх зусиль, щоб їх розв’язати.

— А якби я нічого не пояснила, ти шукав би поступок залежно від обставин.

— І межу тих поступок визначав би на розсуд людини, що не знає всієї правди.

— Навіть не знаючи, чи правильно вчиняє.

— Той, хто рятуватиме нашу країну й світ, не зможе нічого не знати — і водночас ухвалювати слушні рішення в скрутну мить.

— …Тому ви мені все й розповіли?

Королева статечно кивнула.

— І щоб ти сам це відчув. З доповідей герцога Балфа я дещо знаю про тебе.

— Ти не з тих, хто розпускає язика. Та й таємниць ти вже знаєш чимало.

Розмова текла так плавно, що я не одразу збагнув, що до чого.

Але за кілька секунд до мене дійшло.

Ах, ось воно що.

Ось чому розрахунок.

Усе це королева прорахувала наперед.

Я зрозумів.

Ось воно як.

Тобто від цього дня, від цієї миті, від цього місця ми з королевою — союзники, спільники, пов’язані однією долею.

Порятунку світу прагнуть і інші країни.

Але все не так просто, щоб лише об’єднатися.

Для Рістії спершу треба врятувати себе, бо інакше й порятунок світу нічого не дасть.

Ось на що були спрямовані дії королеви.

Щоб остаточно втягнути мене — і втягнутися самій.

— Ну що, запитань поки більше немає?

— …Так.

Я схопився за голову й похнюпився.

Ох, оце так.

Оце так!

Порятунок світу був для мене чимось надто далеким, а тепер я отримав клопіт ближчий — порятунок країни.

Чесно кажучи, «порятунок світу» я уявляв так: лікую хворобу лінощів, а з’являться демони — переможу їх.

Але насправді все куди складніше.

Хоч би те, що досі невідомо, чому Ейнцвельф з’явився саме в Істрії.

Випадково чи ні?

Хай там як, якщо наступного разу демони з’являться десь далеко, в іншій країні, я їх не переможу.

Є й така проблема.

Щось я відхилився.

Отже.

Розрахунок королеви Мільхії справдився.

«Почувши про становище країни з вуст самої королеви, я вже не міг не допомагати їй».

Я й так збирався виконувати накази королеви, але тепер «виконувати» означало вже зовсім інше.

Хіба що станеться щось надзвичайне — інакше я навряд чи піду проти її наказу.

Саме цього королева й домагалася цією розмовою.

Дізнавшись від герцога Балфа про мою вдачу й учинки, вона «обрала спосіб, який найпевніше схилить мене до співпраці».

Вона, безперечно, розповіла б мені це наприкінці, навіть якби я не запитав.

Бо королева Мільхія хоч і говорила про провину, а тепер спокійно всміхалася.

Що в неї на думці, я не знаю, але вона вправно мною покрутила.

Я й так збирався допомагати з лікуванням хвороби лінощів і боротьбою з демонами.

Але, як подивитися на становище нашої та інших країн, легко не буде.

Що не кажи, а вона королева.

Отже, все було прораховано.

І розрахунок блискуче справдився.

— Запитання скінчилися. Тепер моя черга.

Королева Мільхія підвелася й простягнула праву руку.

— Звісно, я підтримуватиму й допомагатиму тобі, наскільки зможу.

— І в розумних проханнях не відмовлю. Нагороду теж дам, яку захочеш.

— Ти допоможеш мені, Сіоне Орнстайне?

Вона знову сповнилася тієї величі, що й у тронній залі, і всміхнулася, не втрачаючи гордої постави.

Усмішкою людини, що певна правильної відповіді.

Я теж підвівся й подивився на простягнуту праву руку королеви.

Ах, он воно що.

Я зрозумів: її план був розрахований «аж до цієї миті».

Я простягнув праву руку й потиснув її — «рукостискання на знак співпраці».

А отже, простягнув я її з власної волі.

Що тут скажеш — хіба що визнати її майстерність.

Королева задоволено всміхнулася.

А над моєю правою рукою, яку вона лагідно потрушувала, так і звисала однобока мантія.