Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

92. Справжні наміри Мільхії 1

Точних розмірів замку я не знаю, але він здався мені справжнім лабіринтом.

За головним входом — хол, а з нього сходи на другий поверх.

Ліворуч, праворуч і прямо — безліч дверей, і ні табличок, ні покажчиків, тож куди вони ведуть, не второпаєш.

Наскільки пам’ятаю, два тижні тому я йшов лівим коридором і чекав в одній із кімнат.

Тронна зала була не посередині, а в досить віддаленій частині замку.

Мабуть, щоб у разі нападу туди не можна було одразу прорватися.

Певно, з тієї ж причини й дорога від головної брами столиці до замку така заплутана.

Вона петляє: замок видно, але, йдучи навпростець, до нього не дійдеш.

— Прошу сюди.

Вартовий повів мене ліворуч.

Мабуть, до приймальні.

Почекаю там пів години, а тоді, певно, поведуть до тронної зали.

Хоча через звичайну доповідь королева навряд чи щоразу ходить до тронної зали.

Не стане ж вона так старатися заради мене.

Два тижні тому вона прийняла мене, щоб дати вказівки, подивитися на мене, а ще — щоб, даруючи титул, показати мене урядовцям і дворянам.

Дати синові почесного дворянина титул маркіза — справа непроста.

Що задумала королева, я не маю жодного уявлення.

Можу лише сяк-так здогадуватися.

Королева й досі для мене далека й незбагненна.

Набиватися їй у наближені мені не кортить, тож воно, може, й на краще.

Але тепер, коли я маркіз, так, мабуть, уже не вийде.

Титул мені дали з якоюсь метою.

Отже, згодом, мабуть, доручать якусь справу.

Щось пов’язане з хворобою лінощів і демонами.

Крім того, що розповів герцог Балф, подробиць я не знаю, тож нічого певного сказати не можу.

Хай там як, спершу треба вислухати.

— Прошу, зачекайте тут.

Та сама приймальня, що й минулого разу.

Вартовий уклонився, зачинив двері й пішов.

Я сів на стілець і чекав.

Хвилин за десять-п’ятнадцять у двері постукали.

— Перепрошуємо, що змусили чекати. Королева чекає на вас. Прошу сюди.

По мене прийшло кілька покоївок.

Я вийшов із приймальні слідом за ними.

Кілька поворотів коридором — і з головного корпусу ми перейшли до бічного.

Тронна зала в іншому боці.

Куди ж ми йдемо?

Ми піднялися гвинтовими сходами, пройшли ще коридором і нарешті дісталися кількох кімнат.

Далеченько від входу.

Коридором тягнеться простий килим.

Через рівні проміжки стоять свічники, зі стелі звисають люстри.

Але оздоблення скромніше, ніж у головному корпусі.

Як на місце, де перебуває королева, пишноти тут небагато.

Коридор уперся в двері.

Масивні двері, наче за ними щось особливе.

Я думав, що ми зайдемо туди, але покоївки повернули ліворуч.

Га? Туди?

І тієї ж миті покоївки дзвінкими, мов дзвіночки, приємними голосами звернулися до дверей:

— Ми привели його.

— Нехай заходить.

Покоївки розступилися, пропускаючи мене.

Схоже, відчиняти мав я сам.

А вони не зайдуть?

Не встиг я над цим замислитися, як уже взявся за ручку.

Прості двері. Такі ж, як будь-які двері в місті.

Але голос зсередини, безперечно, був голосом королеви.

Я відчинив двері.

Переді мною постала кімната.

Це був кабінет.

Усі стіни суцільно заставлені книжковими шафами.

Щойно я ввійшов, у ніс ударив особливий затхлий запах книжок.

Кімната — квадратних метрів п’ятдесят.

Лише книжкові шафи, стіл і чомусь маленьке ліжко в глибині.

Під стелею кілька маленьких віконець, але світла крізь них проникає мало.

Мабуть, щоб книжки не вигорали.

Але темно не було: хоч уже перевалило за полудень, у всіх свічниках горів вогонь.

Позаду мене повільно зачинилися двері.

Схоже, їх зачинили покоївки.

Прислухаючись, чи є тут хтось, я рушив уперед.

Усе захаращено, куди не глянь — закутки, нічого толком не видно.

— Сюди, сюди.

З глибини кімнати почувся безтурботний голос.

Я пішов на нього й невдовзі опинився перед столом.

За ним сиділа королева… це ж вона, правда?

Засумніватися мені було з чого.

По-перше, вигляд у неї був жахливий.

Тонка сорочка абияк накинута, та ще й штани.

Волосся скуйовджене.

А обличчя — як у неохайної тридцятирічної офісної працівниці, що вчора перебрала й тепер мучиться з похмілля.

Ні краплі снаги. Як згадаю, якою вона була два тижні тому, — зовсім інша людина.

Вродлива, нічого не скажеш, але величі — анінайменшої.

А головне — як вона поводилася.

На столі абияк громадилися стоси книжок, по десятку в кожному, і таких стосів було кілька.

Ці книжкові вежі трималися в химерній рівновазі й хиталися щоразу, як вона недбало гортала сторінки.

Підперши щоку, вона ліниво позіхала, терла очі й гортала далі.

Хто б повірив, що це королева, правителька Рістії?

— А-а, прийшов, прийшов. Ну ж бо, сюди.

Офісній працівниці… тобто королеві, що недбало помахала мені рукою, я вклонився.

Вона трималася так невимушено, що я й сам відповів, як відповідають, коли випадково зустрічаєш на вулиці когось із фірми-клієнта і трохи ніяковієш.

— А, добридень.

— Угу. Сідай он там.

— Т-так.

Я слухняно сів на стілець біля столу.

Я нервував.

Але більше нервування було запитань, що роїлися в голові й забирали майже весь мій розум.

— Е-е, ви ж… королева Мільхія, правда?

— Га? Що ти верзеш? Ми ж бачилися два тижні тому.

— Б-бачилися, але…

Аж надто вона інша.

На вигляд — безперечно, королева.

Але поводиться й одягнена зовсім інакше.

Скоріше повірю, що це її сестра-близнючка, ніж що це та сама королева.

— А, он воно що. Еге ж, зазвичай я така.

— Хоча про це знають одиниці. Не віриш — розповісти щось, що знає лише королева?

— Наприклад, що ти нащадок Луґре — раси, що загинула у Війні Луґре тисячу років тому.

— Або розповісти, як твій названий батько Гавейн колись служив мені?

За якусь мить вона сказала те, що знають лише одиниці.

Та й без цього було ясно, що це королева.

Я просто здивувався.

Ось вона яка.

Треба просто оновити свої уявлення про неї.

Так, оновив.

— Ні, я вірю. Перепрошую.

— Нічого. Хто бачить мене вперше, здебільшого так і реагує.

— Більшість одразу не оговтаються. А ти швидко звик.

Ще б пак — важко повірити, що королева в житті така неохайна.

У кожного свої уявлення.

— Це мій кабінет. Не бібліотека — тут книжки, які я збирала сама.

— Тут я проводжу більшу частину часу.

— Сюди мало хто заходить, і ніхто не заважає.

— А в тронній залі нормально не поговориш.

— Тому ви й покликали мене сюди.

— Саме так. Доповіді я вже чула, про останні два тижні знаю.

— Але перш ніж перейти до головного, треба дещо зробити.

Королева випросталася й повернулася до мене.

І — дивина — ледь схилила голову.

— Вибач. Через наш недогляд ти мав клопіт.

Я й подумати не міг, що королева схилить переді мною голову.

Король — не звичайна людина.

Хто став королем, той уже не може бути просто людиною й жити людським життям.

Король ні з ким не стоїть нарівні, тож схилити голову — для нього неабияка подія.

Щоб голова держави вибачався перед однією людиною — таке майже неможливо.

Вибачитися на словах вона ще могла б, але схилити голову — нечувано.

А вона схилила.

Я ж, навпаки, думав, що мене покарають.

Хоч хто я є, якщо порушив наказ королеви, поблажок не буде.

Простий люд і королева — небо й земля.

Ми живемо в зовсім різних світах.

Мабуть, через ці уявлення я розгубився й мимоволі запитав:

— Е-е… тобто мене не покарають?

Королева підвела голову й здивовано на мене подивилася.

Наче такого запитання не було в сценарії.

— Ти про те, що відлупцював Фріца, якого я призначила командиром охорони?

— А ще ти, кажуть, неабияк нагримав на знатних дворян з Імперії Адон, але не переймайся.

— Зазвичай за непослух мені покарання не уникнути. Хіба що є дуже вагома причина.

— А як нагрубіянити й знехтувати важливою особою з іншої країни, та ще й з Імперії, — то, чого доброго, і стратити могли б.

— Але нічого такого не буде, і жодного покарання теж. Обіцяю.

Покарання, страта.

Такі слова лунали, але спершу вона сказала, що перейматися не варто.

— Це… тому що я вмію лікувати хворобу лінощів?

Якщо це особливе ставлення, то мені від цього не надто радісно.

Мовляв, мене вважають особливим, тож мені все можна: роби що хочеш, наполягай на своєму.

Я ж тоді діяв не з таких міркувань.

Якби я зухвалив лише тому, що маю привілеї, я був би не кращий за тих пихатих дворян.

Вони не відповідають за свої вчинки й не мають жодних переконань.

Їм аби тільки зневажати інших.

Їм аби тільки тішитися власною вищістю.

Не хотів би я бути таким, як вони.

Навіть якщо я мимоволі прикрився чужою владою, мені не хотілося з цим миритися.

Але…

— Ні, це тут ні до чого.

Королева безтурботно відкинула моє припущення.

— Н-ні до чого?

— Ні до чого. Насамперед, я не наказувала «першими лікувати дворян з Адону».

— Я лише дозволила їм лікуватися від хвороби лінощів.

— І додала: за твоїми вказівками, Сіоне.

— А Фріц сам вирішив, що «імперських дворян слід лікувати першими», та ще й збрехав, ніби це мій наказ.

— Він і раніше надто зневажав простолюд.

— Мабуть, це й говорило його викривлене світобачення.

— За те, що він перекрутив мій наказ і намагався зловживати владою, його відсторонили від служби й понизили.

— Т-ось як? Але ж ударив його я…

— Сказати, що ти зовсім не винен… не можна, але цього разу біди немає.

— Те саме й щодо дворян з Адону.

— Я заздалегідь домовилася, що іноземців без особливої причини поперед інших не лікуватимуть.

— З усіма країнами вже обговорено, що для лікування чужоземців черговості не встановлюють.

— Для того я й доручила тобі провести курси лікування хвороби лінощів.

— Щоб на вигляд до всіх ставитися однаково. І Імперія Адон — не виняток.

— Тобто той дворянин… просто отримав лікування з милості королеви Мільхії?

— Саме так. І не тому, що він з Адону: певну кількість дозволів я дала й іншим країнам.

— А без попередньої домовленості нікому не дозволяю, тож рівність не порушено.

— Тому я й наказала слухатися твоїх вказівок.

— Але Фріц усе перекрутив, а дворянин ще й завадив лікуванню.

— Він, мабуть, і подумати не міг, що простолюд лікуватимуть раніше за дворян.

— Після того випадку я могла б навіть скасувати дозвіл лікувати дворянина з Адону, але вважається, що ти, Сіоне, змилувався й цього не зробив.

— За таких обставин вони навряд чи ще щось скажуть.

— Чому? Адже Імперія Адон, ну… велика держава, так?

— Хай навіть умови лікування й було обумовлено, хіба це перекриє те, що я нагрубіянив дворянинові з Адону?

Щоб обіцянки «Домовилися — то дотримуйся!» справді дотримувалися, потрібні умови.

Тут чимало чинників, зокрема довіра, але найголовніше — «рівність сторін».

Мало хто чесно дотримує слова перед тим, кого можна безкарно обдурити.

Хто порушує обіцянку, той, безперечно, не надто зважає на іншого.

А якщо вже порушив слово з поважної причини, то щиро вибачається чи шукає, як залагодити провину.

І між державами так само.

— Так. Наша маленька країна поступається не лише Адону, а й іншим.

— Раніше ми не могли собі дозволити такої твердої позиції.

— Але все докорінно змінилося.

— А що ж змінилося?

— Що ти питаєш? Ти.

Королева кивнула на мене підборіддям із неприхованою досадою.

Я?

Що? Я?

— Чого дивуєшся? Це ж очевидно.

— Ти ж і сам це розумів, коли сюди їхав.

— Без тебе хворобу лінощів не вилікувати. Принаймні поки що.

— Хвороба лінощів поширилася по всьому світу, і хоч поширюватися вона майже перестала, вилікувати всіх ще не вдалося.

— І в нашій країні є хворі на хворобу лінощів не лише в столиці та Істрії.

— Сотні тисяч людей лежать і нічого не можуть робити. Це ще й сильний удар по господарству.

— До того ж протистояти демонам можна лише магією.

— Якщо демони нападуть, а нам не буде чим відповісти, — ти незамінний.

— Щоправда, на переговорах цим поки що не скористаєшся.

— Тож цілком природно, що ми тебе цінуємо, та й для інших країн це так само.

— Розв’язати все це можеш лише ти. Розумієш, наскільки ти важливий?

Слова королеви мене не здивували.

Бо я це розумів.

Я й раніше це знав.

То чого ж я так вражений?

Мабуть, тому, що досі не відчував цього по-справжньому.

Слова й записи дають лише уявлення.

Тож хоч я й думав, що розумію, справжнього відчуття не було.

Але коли сама королева Рістії сказала мені це просто в очі, я мусив усвідомити.

Чого я вартий.

— Щодо демонів… чесно кажучи, в інших країнах у них мало хто вірить.

— Це сталося в Істрії, і навіть у самій Рістії демони — лише чутки.

— Так само і з твоєю силою, магією. На власні очі її бачили одиниці.

— Ходять лише чутки, що ти якось урятував місто.

— І поки що я маю намір так усе й залишити.

Я змусив свій приголомшений мозок працювати.

— А ч-чому?

— Якщо поширити чутки про демонів і мою магію, люди в інших країнах повірять, і перед наступною Багряною ніччю їх можна буде застерегти, хіба ні?

— Люди в інших країнах нічого не знають ні про Багряну ніч, ні про Луґре, ні про демонів, правда?

— Здебільшого так. Хіба що дехто знає про події тисячолітньої давнини.

— Я дізналася про це з книг, які лишив король тисячу років тому, але й в інших країнах могли зберегтися подібні літописи.

— Але це лише історія. Що існує Луґре на ім’я Сіон і що демони з’являться знову, вони знати не можуть.

— Як і про наступну Багряну ніч.

— Під час минулої Багряної ночі більшість людей із магічною силою захворіли на хворобу лінощів і були непритомні.

— А червоне небо Багряної ночі й тих, кого без магічної сили не побачиш, як-от рейфів, бачили лише одиниці — ти й твоя помічниця Роуз.

— Словам такої жменьки людей ніхто не повірить, а головне — демонів вони, певно, на власні очі не бачили.

— Про появу демонів, крім Ейнцвельфа, за межами Істрії не повідомляли.

— Тобто, навіть якщо хтось із магічною силою помітить Багряну ніч, то вирішить, що просто небо почервоніло.

— Можна, звісно, припустити, що десь в іншій країні демона вбили й навмисно це приховують, але тоді постає питання — хто його вбив.

— Наразі магією володієш лише ти, Луґре Сіон.

— Люди з магічною силою є, тож, може, є й ті, хто вміє чарувати, але не так, як ти, а як подумати, звідки береться магія, — то таких, певно, взагалі немає.

— Бо мало хто, як ти, з дрібного запитання здатен виростити ціле вміння.

— Отже, в інших країнах про дві Багряні ночі й рейфів майже ніхто не знає.

— Навіть якщо дехто й здогадується, хоч скільки він бий на сполох, підняти на ноги цілу державу він не зможе.

— Бо інші цього просто не бачать.

Я замислився.

Щоб, слухаючи королеву, не брати все на віру.

Бо досі не знаю, чи вона мені друг, чи ворог, чи ні те ні се.

— Тоді тим паче треба поширити ці відомості?

— Пам’ятаєш, що я казала? Що досі не могла триматися твердо з іншими країнами.

— І йдеться не про те, щоб узяти над ними гору.

— Рістія — маленька країна. Якщо на нас нападуть, нам не встояти.

— За тисячу років не було жодної великої війни.

— А монстрів поменшало, і тепер із ними дають раду, просто виславши загін.

— Тож загроза монстрів зменшилася. А знаєш, що буває тоді?

— …Люди починають воювати між собою за землю?

— Не лише за землю, але майже так. Тисячу років тому сили країн, кажуть, були рівні.

— Може, тому й війни не вщухали.

— Але з появою демонів та доба скінчилася, і країни об’єдналися.

— Бо спільний ворог сам собою змушує ставати пліч-о-пліч.

— І з допомогою Луґре демонів запечатали.

— «Слабкі монстри», яких не запечатали, лишилися у світі, плодилися й далі воювали з людьми.

— Їх стало більше, ніж людей, і навіть після того, як демонів запечатали, люди разом билися з монстрами.

— Але за тисячу років усе змінилося.

— Рістія ослабла, а Імперія Адон зміцніла.

— І в інших країнах сталося щось схоже — кожна набула своєї яскравої особливості.

— А коли монстрів перебили й настав такий-сякий мир, люди знову взялися ворогувати.

— І першою під удар потрапляє найближча й найслабша країна, що стоїть на шляху завойовника.

— Країна, що лежить посередині континенту…

— Рістія?

На географії й історії я не надто знаюся, але це знав.

Мама мене вчила, але мені це не дуже цікаво…

— Так. Колись Рістія лежала в центрально-західній частині континенту, але Імперія Адон, розширюючи свої землі тоді ж, коли наступали монстри, відтіснила її до самого центру.

— Між нами запанувала напівхолодна війна. Було ясно, що за кілька років Рістія стане колонією Імперії Адон.

Що Рістія маленька, я знав.

Але не знав, що її загнали аж у такий кут.

— Якби Імперія Адон захотіла, Рістії не було б чим оборонятися.

— А ставши колонією Імперії, ми неминуче потерпали б від гноблення й непосильних податків.

— Щоб цьому запобігти, я шукала союзів з іншими країнами, зносилася з впливовими дворянами Імперії Адон, збирала відомості, але виходу вже не лишалося.

— Та, на щастя чи на лихо, спалахнула хвороба лінощів і з’явилися демони.

— І я дізналася, що їх лікував і перемагав ти, Сіоне.

— Не можна було проґавити таку нагоду. Тобто я… торгуюся з іншими країнами, використовуючи тебе.

— Тож про твою магію й походження «поки що» ніхто не має знати напевно.

— Аж ніяк не можна, щоб багато хто, а надто верхівка інших країн, дізнався, що чутки — правда.

— То ось чому мені не можна користуватися магією?

— Так. Якщо зараз стане відомо, що ти володієш магією й напевно лікуєш хворобу лінощів, хтось із чужинців може зважитися тебе викрасти.

— Поки що ніхто не знає, що лише ти можеш протистояти демонам.

— І що хворобу лінощів лікують магією, теж ніхто не знає.

— Ти лікував два тижні, тож чутки про дивне лікування самим лише дотиком поступово поширяться, але не одразу.

— Це має поширюватися поступово, і зрештою треба дати всім зрозуміти, що це сила, яка зветься магією, а «коли наблизиться наступна Багряна ніч» — показати іншим країнам, на що ти здатен.

— Тобто під час наступної Багряної ночі, коли про демонів дізнається весь світ, треба переконливо показати, що перемогти їх можеш лише ти.

— Так усі зрозуміють і «твою важливість і незамінність», і те, що «право на тебе має королівство Рістія».

— Зараз, хоч розповідай, що ти володієш магією й лише ти здатен протистояти демонам, ніхто не повірить.

— А отже, ніхто й не розуміє, наскільки ти важливий.

— Я вважала, що зараз тебе навряд чи викрадуть, але все одно приставила охорону.

— Та й у країні немає єдності, тож нікого кращого за таких я приставити не могла…

— Людей нам бракує скрізь.

— Довелося виділити чимало солдатів, щоб охороняти Обраних, що з’їхалися з інших країн.

— Тож рук бракувало, і охороняти тебе дорогою до столиці я доручила герцогові Балфу.

— Уже те, що одну людину, не з королівської родини, охороняло кілька сотень солдатів, — неабияка рідкість.

— Ти ж і сам це помітив?

— Т-так, десь так.

Я потроху перетравлював слова королеви.

Її слова поступово заполоняли мій розум.

Я опинився в самому вирі подій, що зачіпають не лише Рістію, а й інші країни.

Мене наче силоміць змушують це усвідомити.

Хоча я мав би це й так розуміти.

Знати, бачити, чути — і пережити самому — зовсім різні речі.

Може, я ще й не пережив цього по-справжньому.

А вже такий удар.

Ні, зараз не час про це думати.

Слухатиму далі.

— Отже, я розповіла тобі про становище нашої та інших країн, про Фріца й дворян з Адону, і чому заборонила тобі магію.

— Маєш іще запитання? Довго говорити я не можу.

Я замислився.

Чесно кажучи, запитати хотілося багато про що.

Про моє походження.

Про жінку, що мене принесла.

Але чи варто питати про це зараз — я не знав.

Нагода поговорити з королевою Мільхією, правителькою країни, випадає нечасто, та й часу на цю розмову небагато.

Я подумав кілька секунд і заговорив.