Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

91. Одна біда минула, і знову

Слово «тісно» для мене здебільшого означало тісноту душевну.

Бо в моєму колишньому світі справжня тіснота траплялася нечасто.

Хіба що в якомусь переповненому вагоні, та й того можна було уникнути.

Але зараз мені було тісно — і нікуди від цього не дінешся.

— Д-давить…

Ледве видушив я, і Вінона злякано схилила голову.

— П-перепрошую!

— А-але якщо не затягнути отак, усе з’їде…

— У-угу, розумію. Вибач, продовжуй.

Вінона боязко взялася до справи далі.

Я був у своїй кімнаті, і Вінона мене вдягала.

Я б і сам одягнувся, але не вийшло.

Бо треба було вбратися в парадне.

Звичайний одяг я б просто накинув як-небудь.

Але, як і з краваткою чи кімоно, тут є свої правила.

А я їх не знав, та й досі знати не було потреби.

Для дворян парадне вбрання — звична річ, і на аудієнцію до королеви, кажуть, заведено з’являтися саме в ньому.

Зазвичай я ношу простий, вільний одяг.

А парадне вбрання таке вузьке, що аж стискає тіло, тисне на живіт і в паху.

Тканина приємна, але сидить так тісно, що не до приємності.

Схоже, поки я два тижні лікував, Вінона замовила для мене вбрання в кравця.

Щоправда, за наказом королеви.

— Я-як вам?

Схоже, вбирання скінчилося, і Вінона піднесла мені дзеркало.

Мда.

Не личить.

Анітрохи не личить.

Класичні штани й сорочка, мов із середньовіччя.

Поверх жилета дивного крою — вузький камзол.

І насамкінець — однобока мантія.

Ця мантія має незвичну форму: вона звисає лише з правого плеча.

На спині вишито герб Рістії — щось на кшталт гілки з листям.

Кажуть, мантія з гербом, що прикриває бік провідної руки, означає, що людина присвячує свою волю державі.

Я правша, тож мантія праворуч, а шульгам — ліворуч.

Вона лише прикриває руку, а не ховає повністю, тож зброю під нею не сховаєш.

Мабуть, давній звичай.

Таке офіційне вбрання, кажуть, носять лише дворяни, і то переважно вища знать.

А я став маркізом, тож мусив так одягатися.

Чесно кажучи, я досі цього до кінця не усвідомив.

Навіть рідним ще не розповів.

Сьогодні ввечері напишу листа сестрі й решті.

Два тижні не мав ні хвилини, щоб написати.

Щось я відволікся.

Узагалі, нижча знать без особливої потреби не постає перед королівською родиною чи вищим світом, тож такого парадного вбрання їй, кажуть, не треба.

На звичайні чаювання й прийоми одягаються в звичайне святкове.

Так званий дрес-код.

До того ж простолюду такий одяг носити заборонено, тож я навіть не уявляю, що могло б бути його відповідником у Японії.

Я вдягав хіба що святковий костюм, жалобний одяг і звичайний піджак, тож почуваюся геть незвично.

Але скаржитися не випадає — я ж іду до королеви.

— Навіть у гарному вбранні не красень…

— В-в-вам дуже личить, я вважаю.

Я з перекошеним обличчям обернувся до Вінони.

Глянувши на мене, вона машинально відвела очі.

Це навіть на лестощі не схоже, пані Віноно.

Я мало не поринув у самобичування, але труснув головою.

Лише сьогодні, та й то менше години.

Треба просто перетерпіти.

Так. Це швидко мине.

Тож не зважатиму, швиденько піду до замку й доповім.

— Ну що, ходімо.

— Т-т-так.

До замку заведено йти з покоївкою.

Але лише до брами.

До замку Вінона, покоївка, ввійти не може.

Принаймні зі мною.

Чи можна взяти з собою до замку супровід чи охорону, залежить, кажуть, від становища.

Важливих гостей з інших країн доводиться впускати разом із покоївками й охороною.

Звісно, небагатьох, а своїм дворянам і того не завжди дозволяють.

Вищій знаті здебільшого дозволяють узяти хоч покоївку, але я новачок.

Я маркіз лише з назви, без жодних заслуг, і, як на мене, це радше одноосібна примха королеви.

Недарма, коли мені давали титул, зчинився такий переполох.

Я вийшов із дому й разом із Віноною рушив до замку.

Вінона, крім випадків, коли показує дорогу, завжди йде на два кроки позаду.

Якщо я не заговорю, ми просто мовчки йдемо.

Зустрівшись зі мною поглядом, вона відводить очі, і жодного разу не всміхнулася.

Вона або ніяково м’ється, або боязко питає: «Чи маєте для мене якесь доручення?»

А ввечері питає, чи не прислужити мені вночі.

Чесно кажучи, я не розумію, що в неї на думці.

Зазвичай така боязка й несмілива, а щодо ночі — така сміливість?

Одразу скажу: я жодного разу не просив її про таке.

…І ані на крихту, ані трішечки, ані на волосину не вагаюся.

Чесно.

Та й узагалі.

У мене з сестрою є обіцянка, та й ні про які стосунки я не думаю.

А стосунків заради самої лише тілесної близькості без почуттів я й поготів не хочу.

І ще одне.

Якщо я на це зважуся, то, може, вже не зможу творити магію, хіба ні?

Я незайманий.

Можливо, саме завдяки цьому я й умію творити магію в цьому світі.

Ризикувати магією на все життя заради однієї втіхи я не збираюся.

Принаймні поки що.

Тож я й досі невинний і чистий.

Хоча, звісно, я не думаю, що від цього став би брудним.

Це просто так відчувається.

Хай там як, стосунки з Віноною досі не налагодилися.

Мабуть, навіть погіршилися.

Від першої зустрічі майже нічого не змінилося.

Вона мене боїться й досі ніяковіє, а я лише стараюся бути з нею делікатним і хоч трохи налагодити стосунки.

Може, так воно й буде надалі.

Я знаю, що буває, коли люди просто не зійшлися характерами, і тут нічого не вдієш.

Тож, мабуть, і силувати себе не варто.

Гадаю, з часом звикнемо.

І я, і Вінона.

Поки я так думав, ми дійшли до замку.

Я пояснив вартовому біля брами, хто я, і він відчинив браму.

— Можеш іти додому. Як закінчу, сам повернуся.

— Тож не чекай мене.

Я одразу відрізав усі інші варіанти.

Бо знаю ж її.

Вона, чого доброго, чекала б, поки я вийду.

І поки я лікував хворобу лінощів, вона майже весь час була зі мною.

Могла відпочити, але, раз я не сплю, не спала й вона.

Часом сили її покидали, і вона засинала, але майже весь час була поруч.

Чи то вона сумлінна, чи вперта, чи має якесь почуття обов’язку.

Тож я привчився заздалегідь казати їй, що можна, чого робити не треба і що я хочу, щоб вона зробила.

Не те щоб я зрозумів Вінону — просто сам собою знайшовся спосіб із нею ладнати.

Її вдачі я так і не збагнув.

Я сказав це першим, і Вінона неохоче погодилася, але проводжала мене поглядом, поки я не зник за брамою.

Брама — метрів шість завширшки й вісім заввишки — з глухим гуркотом зачинилася.

— Прошу сюди.

Разом із вартовим я рушив до входу в замок.