Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

90. Для друзів це само собою

Я прокинувся.

Я рвучко сів у ліжку.

— О!?

Поруч була Рафі.

Роззирнувшись, я зрозумів, що, схоже, мене привезли додому.

Я лежав у ліжку в якійсь кімнаті, укритий ковдрою.

І одяг на мені був інший.

Невже це Вінона перевдягла мене, поки я спав?

— Нарешті прокинувся. Як почуваєшся?

— …І голова, і тіло якісь важкі.

— Ще б пак. Ти ж проспав півтори доби.

— Стільки!? Д-довше, ніж я думав…

Я думав, що просплю цілу добу, але щоб іще довше…

А й справді, у вікно світить сонце.

Схоже, ранок.

До кімнати долинає спів птахів.

У кімнаті — лише ліжко, комод і стіл.

Відколи я в столиці, я тут уперше, але це, мабуть, моя кімната.

Якось незатишно.

Не те що в рідному селі — тут аж надто просторо.

— Як магічна сила?

— Хм, десь третина. Добряче відновилася.

— Он як. Ти ж казав, що перед тим, як заснути, мов непритомний, магічної сили майже не лишилося.

— Я вже боялася, що ти захворієш на хворобу лінощів…

— Навряд. Гадаю, я на хворобу лінощів не захворію.

— Он як. Раз ти так кажеш — я спокійна.

Від чого це залежить, незрозуміло, але, схоже, зрідка трапляються люди з магічною силою, які, як я чи Роуз, на хворобу лінощів не хворіють.

Я відчуваю свою магічну силу й керую нею, тож якось розумію: хвороба лінощів мені не загрожує.

Якщо магічна сила вичерпається, мене охопить млявість, але сила неодмінно відновиться.

Не відновиться вона, мабуть, лише тоді, коли я помру.

Почувши це, Рафі полегшено зітхнула.

— То що було потім? Обійшлося?

— Ох, хотіла б я сказати, що обійшлося, але було всякого.

— Коли ти знепритомнів, ми з Віноною хотіли донести тебе сюди, але лікарі й рідні хворих навперебій кинулися допомагати.

— Зрештою вони допомогли донести тебе до маєтку, а тоді, хвилюючись за тебе, почали допитуватися, чим ще можуть допомогти.

— Поки ти спав, вони приносили харчі, меблі — подарунки на подяку, тож ми з ними намучилися.

— О-ох… Ви ж їх не взяли, правда?

— Ввічливо відмовили. Здається, всім не давало спокою, що їх вилікували задарма.

— Це лише цього разу.

Зазвичай, якщо лікувати будь-яку хворобу задарма, то працюєш безоплатно.

А тоді лікарям і медикам не буде з чого жити.

Якщо за лікування перестануть брати плату, а не платити стане нормою, це обернеться великою бідою і для господарства, і для медицини.

Але хвороба лінощів — особлива.

Вона поширилася по всьому світу, і поки що вилікувати її можу лише я.

Лікарі теж люди. Без грошей не проживеш, а за рідкісне вміння зазвичай і платять чимало.

Вимагати справедливої плати за роботу — цілком природно.

Тому я й оголосив, що безкоштовно — лише цього разу.

Не всі люди на світі добрі.

Отримавши щось раз, люди починають вважати це належним і думають, що так буде завжди.

Навіть у людей із нормальними моральними засадами таке чуття часто притуплюється.

Тож межу треба провести.

— А ще що? Посланець від королеви, наприклад?

— Приходив.

Так я й думав.

Ще б пак.

Дивно було б, якби не прийшов.

Що ж, подивимося, що буде.

Я не шкодую про те, що зробив.

Хоча, чесно кажучи, погано пам’ятаю, що саме я накоїв.

Але пам’ятаю, як Фріц відлетів.

Я вдарив Фріца, якому королева доручила мене охороняти.

Він був при виконанні, тож я чекав щонайменше звинувачення в опорі службовій особі.

Добре, якби це зачепило лише мене.

А якщо загроза нависне над іншими — я зроблю все, щоб її відвернути.

Козирів для цього в мене вистачить.

Не час тепер скромничати.

Затамувавши подих, я чекав, що вона скаже далі.

І Рафі, все ще спантеличена, заговорила:

— Я сказала, що ти від утоми ніяк не прокинешся, а він попросив повідомити, коли прокинешся.

— …………І що?

— І все.

— І все? Більше нічого?

— Нічого. Карати тебе, схоже, не збираються. І з’явитися не наказували.

— Просили лише повідомити, коли прокинешся.

Що це означає?

Я зневажив не лише Фріца, що, схоже, теж дворянин, а й дворян з Адону.

І після цього — нічого?

Причин можна знайти багато: я Луґре, я єдиний, хто володіє магією й може лікувати хворобу лінощів.

Але щоб аж зовсім нічого?

Дивно.

Те, що нічого не сталося, аж лякало.

— А ти що думаєш, Рафі?

— Знаєш, посланець ставився до тебе з повагою, я це бачила.

— Навіть на службі людина хоч трохи, а показує, що в неї на душі.

— Я не відчула в посланцеві ні зухвалості, ні пихи — навпаки, він аж знічувався.

— Тож я думаю, що королева не збирається тобі шкодити… Але можна, я скажу відверто?

— Га? Що?

— Я, знаєш, погано вмію думати. Я не дуже розумна.

Вона сказала це, дивлячись мені просто в очі, і я мимоволі пирхнув.

Хіба можна з таким серйозним виглядом казати, що ти нерозумна?

Надто вже вона серйозна. Хоча за це я Рафі й ціную.

Мабуть, через те, що я засміявся, Рафі пирхнула.

— Хм. Нема чого аж так сміятися. Я й сама це знаю!

— Вибач, я не глузую.

— Просто… пф-ф, не думав, що ти скажеш це з таким серйозним обличчям…

— Ц-цить! К-кажу ж, не смійся!

— Ну й ну! От нечема! Ну й ну, справді, ну й ну!

— Коротше, отак! Тож мої слова ділі надвоє, зрозумів!

— Гаразд. Дякую.

Дивлячись на сердитий профіль Рафі, я відчув, як на душі теплішає.

Навіть у столиці я не сам.

— Ну? А ти що думаєш, Сіоне?

— Хтозна. Навряд чи королева не чула про те, що сталося того дня.

— Хіба що хтось інший, із чималою владою, приховав від неї правду.

— Але навряд чи хтось став би таке робити.

— Тоді виходить, що королева або не вважає це проблемою, або вирішила не карати, хоч і вважає.

— Виходить, що так. Але те, що мене зовсім ніяк не покарали, все ж бентежить.

— А може, все просто.

— О? І як саме?

Рафі підняла вказівний палець і з переможним виглядом сказала:

— Може, королева просто терпіти не могла Фріца й того дворянина, тож тільки рада, що ти їм утер носа!

Рафі широко всміхнулася, мовляв: «Ну як!?»

Я міг лише криво всміхнутися.

— Навряд чи королева ухвалює рішення з особистої неприязні.

— Якби йшлося лише про Фріца, підданого королівства, — ще пів біди, але я ж зачепив дворянина з іншої країни, та ще й із «Великої імперії Адон».

— Навіть я, хоч нічого не тямлю в політиці, розумію, що це серйозно.

Імперія Адон — найбільша військова держава континенту.

Велика імперія, що в усьому в десятки разів перевершує Рістію.

Подробиць я не знаю, але велику державу Адон і маленьку Рістію, як не крути, навряд чи вважають рівними.

Ні господарством, ні військом, ні загальною могутністю Рістія з Адоном і рівнятися не може.

У світі Рістія, певно, стоїть нижче.

А я не лише відсунув у чергу дворянина з тієї великої держави, а й нагрубіянив йому.

Та ще й усупереч наказу королеви.

Дивно, що нічого не сталося.

Не віщує це нічого доброго.

Чи не затишшя це перед бурею?

— Х-хм! Ж-жартую! Я п-перевіряла тебе, Сіоне!

— Ти таки здогадався! Хвалю! Га-га-га!

Очі бігають.

Вона це казала цілком серйозно.

Згадувати про це не було потреби, тож я лише мовчки дивився на неї з поблажливою усмішкою.

Рафі, щоб замяти незручність, змінила тему.

— А-а-але ж! Хто б подумав, що Сіон так розлютиться. Я аж здивувалася.

— Зазвичай ти такий лагідний, дорослий не по роках. Я вперше бачила тебе в гніві.

— Ти ніби іншою людиною став.

Я майже нічого з того не пам’ятаю.

Схоже, я так розлютився, що пам’ять геть відшибло.

Пам’ятаю лише, що накричав на Фріца, на солдатів і на тих дворян.

А, ще смутно пам’ятаю, як Фріц від мене відлетів.

Чесно кажучи, пам’ятаю, що це було приємно.

— Хм, правду кажучи, крім того разу, я не пригадую, щоб колись гнівався.

Навіть у Японії, здається, такого не бувало.

Я бував невдоволений, заперечував, але ніколи, здається, не давав волі гніву.

— Тобто то був перший гнів у твоєму житті?

— Виходить, що так. Тоді я був на межі в усьому — і тілом, і душею.

У такому стані мислити тверезо, мабуть, просто неможливо.

Відчуваю, що накоїв лиха, але що зроблено, те зроблено, тож треба з цим змиритися. Хоча, як згадаю, на душі стає важко.

Хоч як, а сказати собі «Молодець, добре зробив!», коли дав волю почуттям і накоїв бешкету, я не можу.

Хай навіть правда була на моєму боці, я все одно діяв згарячу.

— …Як не дивно, а Сіон теж людина.

— Може, не будеш говорити про мене, мов про якесь чудовисько?

Я сказав це з докором, а Рафі знизала плечима.

— Я не те мала на увазі…

— Слухай. Ти, Сіоне, схоже, не бачиш себе збоку, тож я поясню.

— У твоєму віці — спокій і знання, яким позаздрить дорослий, а ще сміливість і рішучість.

— До того ж талант, упертість і одержимість, що дали тобі самотужки створити таку штуку, як магія.

— Хоч що стається, ти бачиш усю картину й не зупиняєшся — певною мірою ти впертий, як дикий кабан.

— А така товстошкірість, що дає йти далі самотужки там, де звичайна людина давно б здалася, — не кожному дано.

— Не знайдеш ні дитини, ні навіть дорослого, в кому б усе це поєдналося, правда?

— Тобі не здається, що що далі, то уїдливіше?

— Тобі здалося. Словом.

— Якщо така людина є, всі довкола думатимуть: чи справді це дитина — і чи взагалі людина?

— Звісно, вона людина, тож це лише так кажуть.

— Просто це захват і острах перед тим, хто надто відрізняється від нас.

— Захват і острах, кажеш.

Чи радіти мені?

Мені це зовсім не до вподоби.

— А я навіть трохи заспокоїлася.

— Бо людина, що завжди робить усе правильно й іде попереду інших, збоку здається вразливою.

— Чому?

— Бо не знаєш, що в неї на душі.

— Коли Марі хворіла, ти ж нам ні разу не поскаржився, а мовчки досліджував хворобу лінощів, правда?

— Може, батькам ти щось і казав, але ми нічого не чули.

— І так понад півтора року. Як другові, мені цілком природно було хвилюватися.

А й справді, не пам’ятаю, щоб я скаржився.

Здається, ні татові, ні мамі теж.

Я ж знав, що робити, вирішив це сам і вважав, що ніхто, крім мене, не зможе.

До того ж якщо розмова нічого не розв’яже, то я лише перекладу тягар на іншого. А цього я не хотів.

Хоча на сестру я, здається, звалював чимало.

Мабуть, сестра для мене — особлива.

Але це не значить, що я не довіряю батькам чи друзям.

Важко це пояснити.

— Та я й не мав чого нарікати.

— Я знав, що треба зробити, а як щось не виходило — щоразу шукав іншого способу, тільки й того.

— …Ось через це за тебе й хвилюються.

— Звичайна людина, схибивши, або здається, або, пробуючи знову, щоразу трохи виснажується душею.

— І тоді нарікає, похмуро дивиться в майбутнє й шукає, кому б вилити душу.

— А ти подолав купу труднощів самотужки.

— Нікому не скаржачись і ні з ким не радячись.

— Коли ти щось у когось просиш чи з кимось говориш, ти вже наперед знаєш, чого хочеш і куди йдеш.

— А це, знаєш, не порада. Це просто ділова розмова, обговорення чи звіт.

— До того ж ти мовчки сам знаходиш правильний шлях, сам шукаєш, як розв’язати проблему, і сам це робиш.

— Тобто майже все ти робиш сам, не покладаючись ні на кого.

— І цього разу так само.

— Лікував, по суті, лише Сіон, а решта навряд чи могла чимось суттєво допомогти.

— Тут уже нічого не вдієш, але все одно хочеться допомогти. Якщо ти друг.

Я не міг приховати подиву, що мене бачать саме так.

Хоча, як подумати, в її словах щось є.

Мабуть, справді природно хвилюватися за друга, який нічого про свої турботи не розповідає.

Вона справді на мене зважає.

І мені від цього радісно.

— Якщо друг, кажеш. Рафі, ти справді за мене хвилювалася.

— Друзі так і роблять.

— Не надто себе виснажуй. Я небагато можу, але чимось таки неодмінно допоможу.

— Пам’ятай, що я поруч.

— Ага, дякую. Неодмінно запам’ятаю.

Я розплився в усмішці, і Рафі ніяково відвела очі.

У цьому вона, здається, схожа на Кола.

— Ох і хитрун ти, справді. Коли ти так дивишся, я вже й слова не скажу.

Хоч слова й були сердиті, Рафі лагідно всміхнулася.

Як і казав Кол, мене оточують хороші люди.

Я їм вдячний.

Не можна забувати, як мені пощастило з людьми.

— Дякую, Рафі.

— Та годі. Не переймайся.

Її обличчя ніби казало: «Це ж само собою».

Коли вона відповідає так легко, і сказати нічого.

Вона стільки для мене зробила.

Треба пам’ятати, що це не само собою.

Хочеться якось їй віддячити, хай навіть без приводу.

Коли буде час, запрошу її повечеряти.

І в Істрії, і в столиці часу вічно бракувало, тож із друзями ми бачилися мало.

А як і бачилися, то говорили тільки про роботу й завдання — радше як колеги, ніж як друзі.

Колись, коли видасться вільна хвилина, запрошу Рафі.

І тут мені чомусь пригадалося сердите обличчя сестри.

І здалося, що червона підвіска на грудях спалахнула.

Ні, мабуть, здалося.

Просто відблиск світла.

Як там тато, мама, сестра й усі інші? Чи всі здорові?

Так хочеться їх побачити.

— Хай там як, відпочинь іще трохи. Як оговтаєшся, підеш до замку доповісти.

— Треба ж розповісти все докладно про хворобу лінощів.

— Ага, зрозумів. Дякую.

— Ну, я пішла. Робота чекає. Відпочивай як слід.

Рафі підняла руку на прощання й вийшла з кімнати.

Невже вона весь цей час сиділа біля мене?

Рафі ж про таке ніколи не каже.

Хоча їй самій, мабуть, теж буває важко.

Думаючи про свою горду й надійну подругу, я підвівся.

Я зголоднів.

Може, Вінона десь поруч?

Попрошу її приготувати поїсти.

З цією думкою я вийшов із кімнати.