Творець магії — Як створювати магію в іншому світі
89. Різниця в рівні
— …Відмовляюся.
Усе стихло.
У мертвій тиші в Фріца сіпнулася скроня.
— Мені вчулося? Наче хтось сказав «відмовляюся».
— Я сказав… відмовляюся…
У Фріца знову засіпалася скроня.
Повітря враз напнулося, мов струна.
— Ви хоч розумієте, що відбувається? Що буде, якщо ви відмовитеся?
— Ви щось собі надумали? Вважаєте, що як маркіз можете відмовлятися?
— Та ні, той титул — порожній звук, королева дала його з власної забаганки.
— Ніхто вас не визнає.
— А цей наказ королева віддала не сама від себе. Відчуваєте різницю?
— Те, що за вами стоїть королева, не означає, що можна йти проти її наказів, хіба ні?
— Я не погрожував. За саму лише ганьбу, завдану дворянинові, можуть стратити.
— Якщо ставити простолюдинів вище за дворян… вас можуть стратити разом із родиною.
— Мені… до цього… байдуже…!
— Йа-а-а!!
Фріц із вигуком вихопив меча й приставив лезо мені до горла.
Палатою прокотився зойк.
— Не задавайся, шмаркачу!
— Дрібна рибка, якій пощастило вилікувати хворобу лінощів, — і вже вважаєш себе великим цабе, га!?
— Ти просто знаряддя. Без лікування хвороби лінощів ти звичайний шмаркач.
— Не смій мені тут зухвалити!
На мене дихало вбивчою люттю.
Дворяни позаду Фріца дивилися на мене зверхньо.
Так не дивляться на того, кому довіряють лікувати власного сина.
Для них простолюдини, мабуть, справді — як раби.
У мені закипало.
Закипало й не вщухало.
Що це за почуття?
Такого я ще ніколи не відчував.
Такого чорного, важкого, зловісного почуття.
Дивно, але в тіло поверталися сили.
Ні, воно просто заніміло.
Я «підвівся».
І зустрів убивчу лють Фріца віч-на-віч.
— Це ти зухвалиш!
— Простолюдини? Дворяни? Адон? Наказ королеви?
— Мені на все це начха-а-ати!
— Я тут не тому, що мені наказали, і лікую не тому, що наказали!
— Я тут, бо сам цього хочу! Я лікую, бо вважаю, що так треба!
— Бо наказала королева? Мені байдуже!
— Навіть наказу королеви я не послухаюся, якщо з ним не згоден! Я виконував його лише тому, що не мав причин відмовлятися!
— Щ-що ти сказав, мерзотнику! Дворян! Королівську родину! Ти глузуєш із них!
— Мені начхати! Я роблю лише те, що вирішив сам!
— Стратиш? Стратиш мою родину? Ану спробуй, покидьку.
— Якщо таке станеться, я знайду всіх причетних хоч на краю пекла й змушу їх поплатитися!
— Дворяни, королева, демони — байдуже!
— Я не пробачу, хоч би яких сил і засобів це коштувало!
Я віддався цьому почуттю.
Брудному, але чомусь приємному.
Мене кинуло в жар, мозок, здавалося, закипав.
Фріц із лютим, мов у біса, обличчям зміряв мене поглядом.
Він почервонів і тремтів.
— Т-т-ти, шмаркачу! Не думай, що така зневага минеться тобі безкарно!
— Я сам тебе тут і стратю!
— Не-е-е-ет!!
Крик Рафі пролунав марно.
Фріц, піддавшись люті, відхилився назад і рвучко потягнув меч, що лежав на моїй шиї.
— А-а-а-а! Лікарю Сіоне!
Палатою знову розлігся крик.
Усі затуляли очі руками, безсило осідали й кричали.
Фріц задоволено всміхнувся.
А тоді глянув на мене — і його обличчя закам’яніло.
— Ч-чому… ти живий…
На моїй шиї не було ані подряпини.
Звичайній людині він би неодмінно перерізав сонну артерію.
Але мене огортає магічна сила.
Навіть коли її лишилося небагато, варто зосередитися — і вона захистить від удару.
Щит.
Одна з моїх магій.
Від фехтування такого недолугого лицаря він захищає повністю.
Я ступив крок до Фріца, що аж трусився.
— Ти зробив три помилки.
— Перша: ти мені погрожував. Я не поступаюся погрозам. Навпаки, ненавиджу їх.
Я ступив до Фріца ще крок.
Фріц, перекосившись від страху, відступив.
— Друга: ти погрожував мені моєю родиною.
— Я дорожу своєю родиною. І тому, хто її заплямував, не пробачу.
— Ой, ой-ой!?
Ще крок.
Фріц відступає, але позаду стіна — далі нікуди.
— Третя: ти, «шмаркач», задерся надто високо.
— А з шмаркачем, що задерся, розмова одна.
Я вже зрозумів, що за почуття розливається моїм тілом.
Це гнів.
Нестримний гнів.
Почуття, якого я ще ніколи не знав.
Скільки себе пам’ятаю, я ні разу не гнівався.
Але страшенна втома, стрес, поведінка зарозумілих людей, несправедливість, нещастя, що звалюються на тих, хто відчайдушно бореться, — усе це накопичилося й перелилося через край.
Коротше кажучи.
Я зірвався.
— У-ва-а-а-а!
Фріц, наче не витримавши мого натиску, замахнувся мечем.
Надто повільно, надто незграбно.
Порівняно із сестрою чи татом, від нього можна ухилитися хоч позіхаючи.
Але й ухилятися не треба.
Меч падає мені на обличчя.
Я не ухиляюся.
І…
«Я вгатив Фріца кулаком — разом із мечем».
— Ґебу-у!?
Клинок розлетівся на друзки, а мій кулак вгруз Фріцові в обличчя.
Я аж плечем відчув, як прогнувся його череп.
Стіну позаду Фріца рознесло від удару.
Фріц пролетів крізь стіну.
Пролетівши кілька метрів, він нарешті впав, покотився й зупинився, лише врізавшись у протилежну стіну.
— Це тобі за науку, покидьку.
Виплюнувши ці слова, я зиркнув на Фрицевих підлеглих.
Ті перезирнулися, підхопили Фріца й, улесливо кланяючись, ушилися.
Лишилися батьки-дворяни та їхній син.
Троє дворян без охорони серед самих простолюдинів.
Схоже, вони нарешті збагнули, що сталося, і враз розгубилися.
— Гей. Ти, товстий дядьку, і ти, манірна пані з минулого століття.
Це сказав я.
— К-кого це ти так називаєш! Ми ж знатні дворяни Адону…
Я втупився в цього пихатого дурня.
— Начхати. Заткнися. Ще слово — і вріжу.
— …………Перепрошую.
Схоже, він таки все зрозумів: товстий батько-дворянин вибачився, не міняючи пихатої пози.
— Вилікую вашого сина останнім, тож сидіть тихо й чекайте. Галасуватимете — лікувати не буду. Ясно?
— Що це ви таке кажете, голубчику? Першим слід лікувати мого синочка…
— Га?
— …………Д-добре, голуб… зрозуміла.
Манірна мамаша сказала це, обливаючись потом.
І чому я мушу гаяти час на таку дурню?
Усі ж налякані.
Я сів на стілець і взявся лікувати хворого переді мною.
Чи то від гніву, але тіло стало легким.
А щойно я ледь не падав від утоми й сну.
Але ніхто не рухався.
Досі медики одразу ж підвозили хворих.
Вінона стояла, роззявивши рота.
Навіть Рафі ошелешено на мене дивилася.
Що таке?
Невже… я перестарався?
Чесно кажучи, я так розійшовся, що й сам до ладу не розумію, що накоїв.
Може, я наробив біди?
А, ні, за тата й рідних я не хвилююся.
Тато страшенно сильний, а сестра, щойно закінчить реабілітацію, теж зможе битися.
Там є Ґраст, та й інші, на кого можна покластися.
Проти королеви я, може, й не встою, але через таке, певно, нікого безпідставно не стратять.
А якщо й так — битимуся з усієї сили.
Яка страшна магія, я знаю краще за всіх. Навіть проти багатьох я не поступлюся.
Але то таке.
Я ж улаштував таку бійку — може, всі тепер мене бояться?
Кепсько.
Усе, що я про себе вибудував…
Т-треба поводитися як завжди.
Я якомога природніше всміхнувся й перейшов до наступного хворого.
Тепер швидше самому переходити, ніж чекати.
Та й сили є.
Скористаюся цим запалом і лікуватиму далі.
І тут…
— Ого-о-о! Лікарю Сіоне, оце так!
— К-клас! Лікарю Сіоне, ви були неймовірні!
— Аж на душі полегшало! Як ви його відлупцювали!
— Ці лицарі тільки нос задирають, а толку з них ніякого!
— Чесно, як побачив, що той тип полетів, аж відлягло!
Усі разом загомоніли.
Га? Їм сподобалося?
А я думав, вони від мене сахнуться.
Мабуть, у людей тут теж свої рахунки з лицарями.
Ну, якщо вони радіють — то й добре.
І тут, ніби напруга спала, ноги підкосилися.
Ой, кепсько.
Утома враз навалилася…
Хтось підтримав мене ззаду.
Рафі.
— Знову ти себе не жалієш.
— Д-дякую.
— Якщо на самій межі ще й так напружуватися, справді помреш… Довікуй швидше й відпочивай.
— …Ага, так і зроблю.
Спираючись на Рафі, я лікував далі.
Зрештою я таки вилікував усіх хворих.
Мені вдалося вилікувати всіх хворих на хворобу лінощів у столиці Санострії — загалом десять тисяч людей.
Щойно я вилікував останнього хворого, як знепритомнів.
Схоже, рештки волі, сил і магічної сили трималися в мені лише завдяки гніву.
Коли сили зовсім вичерпалися і свідомість уже згасала, я побачив усміхнені й стурбовані обличчя.
Щасливий, я нарешті заснув.
Тепер мені нема про що журитися.
Я зробив усе.
Сповнений радості й щастя від зробленого, я поринув у забуття.
До речі, сина тих дурних дворян я вилікував останнім.
Обіцяв же — хай хто він є.