Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

88. Те, чим не можна поступитися

Чотирнадцятий день. Перед обідом.

Лишилося вилікувати 100 людей.

Я майже не відпочивав.

І їв, не перестаючи лікувати.

Зате майже всіх уже вилікував.

Усіх, хто лишився, вже привезли до цього закладу.

Якщо я не знепритомнію, то вилікую всіх.

Кінець уже видно.

Але сил у мене майже не лишилося.

Мої руки підтримують Рафі й Вінона.

Уже й не второпаєш, кого тут доглядають — хворих чи мене.

Жалюгідне видовище, мабуть.

Але я лікую далі.

Я вирішив робити це за будь-яких обставин, тож доведу до кінця.

Це просто впертість.

Але й упертість часом когось рятує.

Ще 100 людей.

Я неодмінно їх вилікую.

Варто розслабитися — і я відключуся.

Лишилося зовсім трохи — не можна ж упасти саме тепер.

Раптом згори пролунав голос.

— Г-гей, Сіоне. Ти як!?

Голос Рафі.

Я не розумію, що відбувається.

Навіть не розумію, про що вона.

Я вже не відрізняю яви від сну.

А, он воно що.

Зрозумів.

У руках не лишилося сили.

Рук я зовсім не відчуваю.

Лишилося тільки ледь вловиме, мов шосте чуття, відчуття плину магічної сили.

Тільки воно ще й допомагає постачати магічну силу.

Щойно воно зникне — я знепритомнію.

Я хотів сказати, що зі мною все гаразд.

Але не міг вимовити ні слова.

Сил вистачає хіба на те, щоб вдихнути й видихнути.

Я ж так справді можу померти.

Навіщо я так себе гроблю?

Навіть якщо я не викладатимусь так відчайдушно, ті, кого я не встигну вилікувати, не помруть.

Може, годі вже?

Можна ж і здатися.

Я так думаю, а воля анітрохи не хитається.

Голос, що велить здатися, звучить лише мить — і вмить зникає.

Аж самому дивно, який я впертий.

Так і є.

Це нічого не змінює.

Хай люди сміються, що це безглуздо, хай зневажають, мовляв, сенсу нема, — байдуже.

Хай навіть я сам шепочу собі здатися чи скиглю, що вже несила, — однаково.

Бо я вирішив не здаватися.

Якщо збираєшся здатися, то краще взагалі не братися.

Я не вмію здаватися.

Інакше шкода.

Є що робити, є чого хочеш — а ти сидиш, замкнувшись у собі, й вигадуєш виправдання. Хіба це не нудно?

Я більше не хочу шкодувати.

Нудного життя з мене досить.

Я не сприйматиму як належне ні того, що маю, ні того, що знаю.

Ні магічна сила, ні люди, яких я зустрів, — ніщо з того, з чого складаюся я, не дано мені саме собою.

Якщо колись це буде втрачено, то до тієї миті це треба берегти щосили.

Я цього не вмів.

Тому, помираючи, я шкодував.

Але я більше не хочу так жити.

Здаватися, втрачати, шкодувати й не бачити в житті жодної цінності — не хочу!

Тож я… неодмінно доведу все до кінця.

Говорити я не можу.

Тож я подивився на Рафі й ледь усміхнувся.

Схоже, їй цього вистачило, щоб усе зрозуміти.

— …Гаразд… Працюємо далі.

Руки в неї тремтіли.

Але в очах палала рішучість; закусивши губу, вона підтримала мою руку.

Праву руку тримала Рафі.

Ліву — Вінона.

Праву руку поклали хворому на груди.

А ліва не рухалася.

Крізь туман перед очима я ледве розгледів обличчя Вінони.

Вона, мов заціпеніла, дивилася на мене, а з очей текли сльози.

Наче побачила те, чого їй не годилося бачити.

Якби голова працювала як слід, я, може, щось і зрозумів би.

Але я вже на самій межі.

Магічної сили лишилося тисяч двадцять-тридцять.

Якщо далі підуть самі ті, кому треба багато магічної сили, вилікувати буде важко.

Але думати про це ніколи.

Бігтиму до краю, а як не вийде — тоді й подумаю.

Уперед.

Не зупиняйся.

Лікуй далі.

— Ти відійди. Далі я сама.

Рафі ні відштовхнула її, ні пожаліла — лише серйозно глянула на Вінону й обережно взяла мою ліву руку.

Вінона, мов непритомна, відступила.

Вона теж, як і я, майже не відпочивала.

Кілька разів, коли сили покидали її, вона засинала, наче непритомніла.

А потім раз у раз переді мною вибачалася.

Хоча вибачатися їй не було за що.

Це ж я втягнув її в усе це зі своєї примхи.

Мабуть, утоми в Вінони накопичилося чимало.

Не знаю, що стало останньою краплею, але в ній, схоже, щось надломилося.

Вона відійшла до стіни й прихилилася до неї.

Рафі допомогла покласти мою руку на хворого.

Але й Рафі вже понад добу була зі мною.

До того ж, схоже, і до цього в неї вистачало клопоту — на обличчі проступала втома.

Рафі не скаржиться.

Тож я й не знаю, як їй насправді важко.

Мені завжди допомагають інші.

Не можна сприймати це як належне.

— Гх… та що там…

Рафі простягла мою руку.

Але й вона, безперечно, геть знесиліла — руки в неї тремтіли.

Коли ми вилікували ще кількох, біля нас уже стояли медики.

— М-ми теж допоможемо!

— …А-але ж…

Рафі розгубилася.

Досі Вінона й Рафі допомагали мені, бо бачили, як я стараюся.

Але Рафі з Віноною не мусять себе виснажувати.

У лікуванні хвороби лінощів мене ніхто не замінить, а от Рафі чи Вінону — може будь-хто.

Я вдячний їм обом, але не хочу, щоб вони себе виснажували.

Я, що досі надто покладався на них, кивнув Рафі.

Рафі прикро скривилася.

— …Вибач. Далі я, мабуть, тільки заважатиму.

— Ви, перепрошую, але далі доручаю вам.

— Т-так! Ми з радістю допоможемо!!!

Медики радісно загукали, ніби тільки цього й чекали.

Дивлячись на їхні усмішки, я подумав:

мені таки щастить на хороших людей.

Усі, хто мав справу з хворобою лінощів, щосили дбали про хворих, доглядали їх і шукали, як їх вилікувати.

Між ними й мною немає жодної стіни.

Усі думають про одне.

Як вилікувати хворих.

Тож я більше не соромився.

Якщо хтось хоче допомогти — я приймаю допомогу.

З допомогою медиків лікування пішло далі.

Тридцять, сорок, п’ятдесят, шістдесят.

Лікування неабияк затяглося.

Я думав, що впораюся до обіду, а вже вечоріло.

А лишалося ще сорок людей.

На одного йшло майже десять хвилин.

У такому темпі сьогодні якось устигну.

Але сили давно скінчилися, і я лікував самим лише бажанням.

— Ху-ух… н-наступного…

До хворого повернулося сяйво магічної сили, він заговорив і перекинувся кількома словами з рідними.

Радісні обличчя рідних додавали мені сил.

Може, саме заради цього я й стараюся.

Ще трохи.

Важко дихати.

Тіла не відчуваю.

І пульсація магічної сили потроху стихає.

Ще трохи.

Ще зовсім трохи.

— Т-тримайтеся! Лікарю Сіоне!

Гукнув хтось.

Мене так ще ніхто не підбадьорював.

По поверхні моїх думок пробігла легка брижа.

— Ще т-трохи! Лікарю! Зовсім трохи лишилося!

— Лікарю Сіоне… у-у-у, лікарю Сіоне! Тримайтеся!

Хтось підбадьорював мене крізь сльози.

Я не мав сил навіть підвести голову — лише чув голоси.

Один, другий — і невдовзі ними сповнилася вся палата.

Усі мене підбадьорювали.

Соромно, що я змусив стількох людей за мене хвилюватися.

Та все ж у серці спалахнув маленький вогник.

Сил наче трохи побільшало.

Я лікував далі.

Я вилікував десятьох.

Небо почервоніло — сонце от-от мало сісти.

Але я не зупинявся.

Підбадьорливі вигуки не вщухали.

Лікарі, медики, рідні хворих.

Голоси долинали навіть із коридору.

Усі намагалися мене підтримати.

Мені передавався їхній запал.

Зупинитися тепер я просто не можу.

Я зможу.

Неодмінно доведу до кінця.

Я вилікував ще десятьох.

Лишилося двадцятеро.

Землю огорнула ніч.

Але до кінця дня я маю встигнути.

Я вилікував ще десятьох.

Ще десятеро.

Ось-ось. Ось-ось я вилікую всіх.

Зовсім трохи лишилося.

І тоді всі будуть вилікувані.

Фініш уже видно.

І саме тоді я почув щось недобре.

Підбадьорливі вигуки, що досі не вщухали, раптом обірвалися.

Водночас із коридору долинув тупіт, і до великої палати хтось увійшов.

— Ого-го-го? Ви лікуєте аж до такої пізньої години?

— Строк спливає сьогодні. А ви досі не вилікували всіх.

— Ото вже ці почесні дворяни, що мало чим відрізняються від простолюду, — таки нікчеми.

— Мати стільки часу — і досі не впоратися.

Це був Фріц.

Я ж казав, що останні кілька днів уранці приходити не треба.

То чому він тут — та ще й саме тепер?

Як завжди, з ним було кілька солдатів.

Не звертаючи уваги на Фріца, я лікував далі.

Мені не до нього.

Треба швидше вилікувати хворих.

Тоді Фріц рішуче підійшов і став просто біля мене.

Рафі, що відпочивала поруч, одразу підвелася й стала біля мене.

— О, та це ж бродячий пес з Істрії. Ох, як тхне селом.

— Дворяни, що порядкують такими безглуздо просторими землями, як Дзеппенласт, навіть пахнуть звіриною.

— Що ти сказав, мерзотнику…!

Обличчя Рафі спалахнуло гнівом.

Але меча Рафі при собі не мала, та й була у звичайному одязі.

Схоже, в неї вихідний — навіть обладунків немає.

Я помітив це лише тепер.

Мені вже геть несила.

Медсестри, що тримають мої руки, тремтять від страху.

Тож і мої руки тремтять, і як слід постачати магічну силу я не можу.

Так буде важко.

Вони не винні.

Для медсестер-простолюдинок лицарі — грізні люди.

— Чого… вам… треба…?

Я й сам здивувався, що зміг заговорити.

Схоже, трохи сил у мене ще лишилося.

— Лорде Орнстайне. Ви, здається, дуже втомилися.

— Невже? Кілька ночей без сну поспіль?

— Та ні, не може бути. Ви ж не стали б так гробити себе заради хворих простолюдинів?

— Хоч ви й почесний дворянин — дворянин лише з назви, що без підтримки королеви нічого не вартий, — ви ж не стали б роздавати милостиню простолюду?

— Ви ж лікуєте лише тому, що так наказала королева, правда?

Ох, як набридло.

І я, і всі тут виснажені до краю.

Не лізь.

Дурний лицар, що нічого не тямить.

Невже він не розуміє, скільки всі тут натерпілися?

Скільки витримали?

Скільки вистраждали?

Чому він не бачить їхніх душевних ран?

Чому навіть не намагається зрозуміти?

Ледве вгамувавши злість, що підступала до горла, я заговорив.

— …………Кажіть… у чому… справа…

Фріц театрально схилив голову набік і гидко всміхнувся.

Він обернувся й глянув на своїх людей.

І ті внесли до палати ноші.

На них, схоже, хтось лежав.

Молодий чоловік у пишному вбранні.

Слідом зайшли чоловік і жінка, теж у дорогому одязі.

Мабуть, його батьки.

— Наказ королеви. Негайно вилікуйте цього пана.

— Що?!

Найбурхливіше на слова Фріца відреагувала Рафі.

Вона з неприхованим гнівом утупилася у Фріца.

— Ой-ой? Ви чимось невдоволені?

— Ще б пак! Черговість лікування ж визначено!

— Решта хворих чекали саме в цій черзі.

— Ми весь час так і лікували — то чому раптом треба лікувати його!

І я так вважаю.

Чесно кажучи, якби мав сили, я б перший на нього накинувся.

Але зараз я навіть підвестися ледве можу.

У душі я був вдячний Рафі, що вона розгнівалася замість мене.

Певно, всі медики, лікарі й рідні хворих, що тут були, думали так само.

Фріц, не перестаючи всміхатися, оглянув присутніх.

Щойно хтось зустрічався з ним поглядом, то злякано опускав очі.

— Ви, здається, щось не так зрозуміли? Це наказ королеви.

— Простолюдини й сільська знать не мають права перечити!!

— Не забувайся, бродячий псе з Дзеппенласту.

— Таких, як ви, наказом королеви можна вмить позбавити всього, чуєте?

— Вам цього хочеться? Ось що означає йти проти королеви.

— Гх! Т-ти!!

Рафі — дочка дворянина.

А сама — звичайна лицарка.

Я не знаюся на дворянських справах, але Фріц, мабуть, не просто погрожує.

Рафі, скрегочучи зубами, могла тільки люто дивитися на Фріца.

— Гей! Ти! Швидше вилікуй мого сина!

— І чому ми мусимо бути в цьому запилюженому місці, хотіла б я знати!

— Лікуйте вже швидше! Щоб простолюд завдавав клопоту дворянам — це ж неподобство!

Двоє пихатих дворян, як із картинки.

Вони тут явно не до місця, але їм байдуже.

А може, їм просто нема до цього діла.

Для них простолюдини — не такі самі люди, як вони.

Саме таке в мене склалося враження.

— Ці двоє — дворяни з Імперії Адон.

— Вони прибули разом з Обраними й мають високе становище.

— Розумієте? Імперські дворяни.

— Наша Рістія — маленька країна, і якщо ми зневажимо імперських дворян, потім будуть проблеми.

— А якщо винуватцем будете ви — що тоді?

— Хай які у вас заслуги, а цього вам, певно, не подарують.

— І не лише вам. Покарання може спіткати й вашу родину.

Неприкрита погроза.

Для Фріца, мабуть, само собою зрозуміло, що я підкорюся.

Як і решта простолюду.

І я зрозумів: для дворян ми лише ті, хто має їм прислуговувати.

— Ви теж тут за наказом королеви. Розумієте, так?

— І що буде, якщо підете проти? Тож лікуйте швидше. Це ж недовго, правда?

Справді, лікування забирає хвилин десять.

Хоч воно й затяглося, як на одного хворого — це недовго.

Хворих на хворобу лінощів лишилося десятеро.

Навіть якщо спершу вилікувати дворянського сина, решту я до кінця дня, мабуть, устигну.

Ніч же тільки почалася.

— Ну ж бо, швидше!

Владно наказав мені Фріц.

Усі дивляться.

Досить глянути їм в очі.

Кожен думає: «Хай уже спершу вилікує дворянина».

Не те щоб вони цього хотіли. Просто згода на поступку, аби не роздмухувати сварку.

Так справді не буде проблем.

Ніхто не зневажить дворян, сварки не буде, усе минеться тихо.

Ніхто не хоче клопоту.

Якщо піти проти дворянина — хтозна, що буде.

Розумна людина тут не відмовила б.

Тож відповідь очевидна, хіба ні?

Я відповів не вагаючись.

— Відмовляюся.