Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

87. Я не вмію здаватися

Тринадцятий день. Ранній ранок.

Я лікував усю ніч, тож хворих лишилося 1300.

Якщо так піде й далі, завтра опівдні я вилікую всіх.

Чудово.

Усе йде гладше, ніж я думав.

Здається, встигну.

На мить свідомість ледь не згасла.

Схоже, до недосипу додалася ще й накопичена втома.

Ще трохи.

Тримайся, тіло.

Спершу я лікував сидячи, але ледь не заснув, тож тепер то сідаю, то встаю.

Шкода гаяти час на їжу, тож я їм і водночас лікую.

Обидві руки в мене зайняті, тож мене годувала Вінона.

Я жував і лікував далі.

Відчуття притупилися.

Часом я вже не знаю, стою чи сиджу.

Серце шалено калатає, перед очима все пливе.

Тримаюся на ногах самою лише впертістю.

— П-пане Сіоне… м-може, вам усе ж трохи відпочити?

— Якщо розподілити час, то, з-здається, запас іще є…

— …Ні. Тоді можемо не встигнути.

— Хтозна, що може статися… треба вилікувати якомога більше…

Бурмочу я, наче вві сні.

Ось-ось упаду.

Ось-ось знудить.

Ось-ось знепритомнію.

А магічна сила?

Ще є. Тоді це просто брак сил і недосип.

Отже, ще можу.

Не помру.

Не здавайся.

Думай про всіх.

Про ті півтора року, які я пережив.

Як мені було тяжко.

Як сумно.

Як самотньо.

Не забувай.

Хворі зараз почуваються так само, як я тоді.

Ні, я, шукаючи спосіб лікування, мав надію, а вони відчайдушно шукали надію у відчаї.

Їм, певно, ще тяжче, ніж було мені.

Тож не зупиняйся.

Поки всіх не вилікуєш — тільки вперед.

— Пане… Сіоне…

Вінона дивиться на мене.

Може, мені здається, але очі в неї вологі.

Що з нею?

Чому вона так на мене дивиться?

Не розумію.

Голова не працює.

— У-у… ч-чому ж… аж так…

— Пане Сіоне… ох… пане Сіоне…

— Д-дякую, дякую вам, пане Сіоне…

Заплакали родичі хворих, лікарі, медики, добровольці.

Ні, мабуть, не так.

Вони плакали вже давно.

Очі, носи й щоки в них почервоніли.

І всі вони дивилися на мене.

Чого вони плачуть?

Не розумію.

Але зараз мені не до того.

Я ж вирішив вилікувати хворих.

Я неодмінно вилікую всіх.

Щойно я так подумав, як щось клацнуло й обірвалося.

Усе перед очима попливло.

Я перестав розрізняти, де верх, а де низ.

Що зі мною?

І тут усе перед очима раптом завмерло.

Але лише на мить.

Мене огорнуло щось м’яке.

— Га?

Переді мною було чиєсь обличчя.

Рафі.

Я відчуваю тілом чиїсь руки.

Схоже, це вона мене підтримує.

Тобто я таки мало не впав.

Обличчя в неї було сумне й сердите.

— …Як ти… тут… опинилася?

— «Як»? Мені сказали, що Сіон гробить себе!

— У мене тут свої справи в столиці, кручуся як білка в колесі.

— Я хотіла прийти одразу, але вільного часу виявилося менше, ніж думала, тож не змогла.

— Щойно видалася вільна хвилина, мені розповіли про тебе — і я примчала.

— Ну й ну! Вічно ти себе не жалієш! Якщо так і далі — справді помреш!

— Ха-ха, від такого не помирають.

— Та ти ж ледь не помер! Дурень! Ти! Ну справжнісінький дурень!?

Лаючись, Рафі обережно пересадила мене на стілець.

Кепсько.

Ноги не слухаються.

Невже я справді був майже на межі?

— Відпочинь трохи, Сіоне. Бо так ти звалишся раніше, ніж закінчиш.

— …Ні, не можна… не можна відпочивати.

Почувши це, Рафі скривилася.

Не від гніву.

Вона просто страшенно за мене переживала.

— Якщо я зараз ляжу, то, м-мабуть, просплю понад добу… сам не прокинуся.

— А потім… навіть як візьмуся лікувати, не встигну… Так… не можна…

— Треба вилікувати… треба вилікувати…

Я промовив це, мов у маренні.

Кімнатою розлягалися схлипування.

Люди в палаті плакали.

І тут хтось підвищив голос.

— Т-та досить уже!

Це була Вінона.

Від звичної боязкості не лишилося й сліду.

З болем на обличчі вона опустилася переді мною навпочіпки й зазирнула мені в очі.

Вона ось-ось мала розплакатися.

— Досить… уже досить… Ви й так стільки зробили!

— Ніхто вам і слова не скаже! Хворі теж зрозуміють!

— Ви ж зробили для них стільки. Вони неодмінно зрозуміють!

Досить.

Уже досить.

Я й сам не раз так думав.

Я справді старався.

Може, я зробив усе, що міг.

Може, гробити себе й немає сенсу.

Може, навіть ті, кого я не встигну вилікувати, думають, що не варто так себе виснажувати.

Може, вони вважають, що зачекати кілька місяців — не біда.

Може, вони спокійні, бо знають, що їх таки вилікують.

Але…

Це нічого не змінює.

Я так вирішив.

Я вирішив, що не покину їх.

Що інакше не зможу з цим жити.

Тож вирішив: хай навіть це безрозсудно й безглуздо, я доведу справу до кінця.

— …Я… не вмію… здаватися… Не зупинюся. Буду далі.

Я спробував підвестися.

Але ноги не слухалися.

Я, безперечно, геть знесилів.

Тож, не встаючи зі стільця, я простягнув руки до хворих.

Руки тремтять і не слухаються.

Нічого. Постачати магічну силу я можу.

Аби лише торкнутися.

Але на півдорозі сили покинули мене, і тремтяча рука опустилася.

Та…

…Рафі перехопила мою руку.

І поклала її хворому на груди.

— Ось так годиться?

— Рафі…

— Не думай собі, Сіоне. Я проти того, щоб ти отак лікував.

— Але я тебе добре знаю. Хоч що кажи я чи інші — ти однаково не відступишся, правда?

— Бо ти впертий, прямий, затятий і свавільний.

Рафі говорила це з досадою, а я всміхнувся їй, як тільки міг.

Рафі зітхнула.

Але відчувалася в цьому якась теплота.

— Ну й морока з тобою. Але такий уже він, Сіон.

— Роби, поки не заспокоїшся. Я допоможу тобі до кінця.

— Дякую… Рафі…

— Важко ж мати такого впертого друга, скажу я тобі.

Рафі усміхнулася, і в профіль вона була, як завжди, справжнім надійним лицарем.

Буває, вона щось проґавить, але на неї можна покластися.

Пощастило мені з другом.

— Ну, починаймо. Як знепритомнієш — тоді вже точно покладу спати. Тож не непритомній.

— Хе-хе, легко… сказати. Але гаразд, постараюся.

Сил наче побільшало.

Як я їй вдячний.

Сама її присутність додавала мені снаги.

Я лікував далі.

Тіло ж іще слухається.

— Чому… чому ви так…

Вінона й далі була розгублена.

Але мені було не до неї.

Зараз — лише лікувати хворих.

Думаючи тільки про це, я постачав і постачав магічну силу.