Творець магії — Як створювати магію в іншому світі

86. Ніби надолужуючи згаяне

Майже весь день я лікую, згадую про відпочинок, лише коли вже несила, — і знову лікую.

Щоранку приходить Фріц, кидає якусь шпильку й іде.

Коли лягаю спати, Вінона соромливо питає, чи не треба прислужити мені вночі.

Так триває щодня.

Чесно кажучи, мені це вже остогидло.

Сплю щонайбільше чотири години.

Навіть коли я все впорядкував і навчився лікувати обома руками, нічого не змінилося.

Усе йде не так, як я розраховував.

Найменша затримка — і час утікає.

То хворих не вдається швидко перевезти, то кілька людей поспіль потребують багато магічної сили.

Я був надто наївний.

Зрештою, хоч за розрахунками я мав спати по вісім годин, сплю вдвічі менше.

І при цьому лікую стільки ж, а то й трохи менше.

Ледве встигаю.

Усе йде шкереберть, і в душі я нервую.

Ззовні я вдаю, що все під контролем, але на серці неспокійно.

Рідних поруч немає.

Життя на новому місці.

Незрозумілі накази королеви.

Магією користуватися не можна, досліди не поставиш.

Хотілося б хоч часом поговорити з Рафі, але вона, схоже, теж зайнята — ми майже не бачимося.

Додому не повернешся, сплю в кімнаті відпочинку.

Терплю шпильки й лайку від неприємних людей.

Вінона чомусь досі мене боїться, а клопоче її тільки одне — чи не треба прислужити мені вночі.

Та й спілкування з хворими виснажує.

Вони не винні.

Але хай я лікар лише тимчасово, я мушу зважати на їхнє становище, ретельно добирати слова й поводитися відповідно.

Коли витрачаєш магічну силу, неминуче виснажуєшся і душею, і тілом.

Часу на себе немає. Тривога лише наростає, а люди чекають від мене дедалі більше.

Я працюю без жодної винагороди — лише для власного задоволення.

Чесно кажучи… це дуже важко.

Я не праведник.

Просто не можу лишити все як є, і ніхто, крім мене, цього не зробить — тому й лікую далі.

Але це важкий тягар.

Їхні сподівання, бажання, смуток, заздрість, страх.

Усе це звернено до мене, і я не встигаю цього перетравити.

Відколи я приїхав до столиці Санострії, це відчувається особливо.

Цей шлях я обрав сам.

Я не шкодую.

Просто трохи втомився.

Скаржитися не можна.

Довкола мене — або ті, хто має справу з хворобою лінощів, або ті, кому не довіришся, або зовсім чужі люди.

Тож я ховаю свої справжні почуття глибоко в собі й мовчки рятую людей.

Поки що так і треба.

Мене втішає лише трохи почуття обов’язку, радість від зробленого і те, що магія, яку я знайшов і створив, так допомагає людям.

Цього дня я теж скінчив лікувати й лежав на ліжку в кімнаті відпочинку.

Уже одинадцятий день.

Сон я скоротив до трьох годин.

Лишилося чотири дні, і якщо триматися такого темпу, я трохи не встигну.

Тобто наступні три дні доведеться майже не спати.

Інакше всіх не вилікувати.

Часом мені кажуть:

мовляв, колись же всіх вилікуєш, тож не перенапружуйся.

Але чи скажеш таке хворому, якого так і не встиг вилікувати?

Якби я міг із чистим сумлінням сказати, що віддав усе й однаково не встиг, це, може, хоч трохи мене втішило б.

Але я ще не віддав усього.

Я не праведник.

Але й не лиходій.

І не хочу бути ні боягузом, ні підлим.

Тож якщо я обдурю себе й покину людей, зробивши їм боляче, — я себе картатиму.

Такого майбутнього я не хочу, тож викладаюся на повну.

Тільки й того.

Я не думаю, що роблю добру справу чи стараюся заради людей.

Сестра, може, й допомагала б просто тому, що це заради людей.

Але я з тих, у кого спершу спрацьовує розум.

Тож без дуже вагомої причини я не можу діяти з почуттів.

…Хіба що коли йдеться про магію.

Я дивився в стелю.

Голова майже не варила.

Страшенно хотілося спати. Тіло геть знесилене.

— Завтра треба старатися ще більше.

Мені ніхто цього не наказував.

Я тут із власної волі й лікую з власної волі.

Не тому, що так наказали герцог Балф чи королева.

Послухався я з власної волі.

Тут нема чиєїсь вини чи чиєїсь відповідальності.

Я сам так вирішив, тож нікого не звинувачую й ні на кого не перекладаю відповідальність.

Це моя справа.

Я заплющив очі.

За кілька секунд тіло налилося важкістю, і свідомість поволі поринула в темряву.

І я одразу заснув.

Дванадцятий день. До кінця строку — три дні.

Прокинувшись удосвіта, я взявся лікувати.

У великій палаті, що стала процедурною, у мене своє місце.

Палата трохи видовжена, і вздовж стін рядами стоять ліжка.

Я стою біля стіни, поруч із середнім ліжком.

Ліворуч і праворуч — ще по ліжку, і на них лежать хворі.

Я кладу руки на груди двом хворим і починаю лікувати.

Правою — десь півтори хвилини.

Лівою вдалося скоротити приблизно до трьох хвилин.

Швидше, схоже, вже не вийде, але прогрес чималий.

Біда в тому, скільки ще лишилося хворих.

Близько 2500.

За три хвилини я лікую трьох, тож на всіх піде 2500 хвилин.

Тобто якщо лікувати без сну, впораюся менш ніж за два дні.

Але за ці десять днів я вже зрозумів, що такі прості розрахунки не справджуються.

Декому потрібно близько 400 магічної сили, і тоді навіть правою рукою йде понад дві хвилини.

До того ж час іде на перевезення, і не завжди виходить однаково.

А ще в мене зараз близько п’ятисот тисяч магічної сили.

Якщо працювати без перерв, магічна сила не встигатиме відновлюватися, тож запас це вже критичний.

Навіть якби всім хворим треба було по 100, знадобилося б двісті п’ятдесят тисяч.

Тих, кому треба 400, мало, але по 300 — чимало, а по 200 — дуже багато.

Тож, можливо, за ці три дні мені таки доведеться трохи відпочити.

Хай там як, запасу немає.

— Так. З цим усе гаразд. Наступного!

— Т-так! З-зараз!

Медики квапливо підвезли наступного хворого.

Рухи в них не надто вправні.

Але що вдієш.

Майже ніхто не працює без упину, як я.

Ніхто не сидить при хворих на хворобу лінощів безвідлучно — людям треба відпочивати.

Вони працюють позмінно, тож не завжди допомагають мені ті самі люди.

А що лікування хвороби лінощів просувалося, лікарів і медиків дедалі частіше переводили до інших лікарень.

Бо допомагати в лікуванні хвороби лінощів може не лише досвідчений лікар чи медик.

Лікую я сам, а помічники лише підвозять хворих і стежать за їхнім станом.

Для ефективності краще було б, щоб тут працювали ті самі люди.

Але лікарів і медиків страшенно бракує.

Мабуть, вирішили, що тримати їх лише для догляду за хворими на хворобу лінощів не можна.

Власне, ті, хто працював у цих закладах до мене, здебільшого самі напросилися сюди.

Бо хвороба лінощів була дивною й невиліковною.

Але тепер хвороба лінощів виліковна.

До того ж небезпеки для життя майже немає, а лікування нічим не ризиковане.

Потрібен лише я.

Тож не дивно, що людей сюди перестали виділяти.

Я, звісно, звертався до королеви.

Але лікарів, схоже, не можна було тримати без діла, тож їх ставало менше, а натомість прийшли медики-новачки й добровольці.

Вони стараються.

Але як на ефективність, ми, безперечно, неабияк відстаємо.

Підвезли наступного хворого.

Затримка — десь хвилина.

Але якщо такі затримки накопичуватимуться, часу ставатиме дедалі менше.

Мене охоплює нетерплячка, але я, зціпивши зуби, гамую її.

Медики-новачки й добровольці стараються з усіх сил.

Вінона теж допомагає підвозити хворих.

Раніше тут працювали професіонали, а тепер ні.

У такому становищі навіть допомога Вінони, яка в цьому нічого не тямить, — велика підмога.

Не думай про зайве.

Зараз зосередься на лікуванні.

І я з останніх сил лікував далі.

Намагаючись не помічати тривоги, що дедалі зростала.